Постанова від 23 липня 2026 р. у справі №320/42560/23 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

01010, м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6aa.court.gov.ua

Головуючий у першій інстанції: Діска А.Б.,

Суддя-доповідач: Епель О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2026 року Справа № 320/42560/23

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Епель О.В.,

суддів: Компанієць І.Д., Мєзєнцева Є.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року у справі

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

третя особа, яка не заявляє

самостійних вимог на предмет Військова частина НОМЕР_2

спору на стороні відповідача

про визнання протиправним рішення, бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Історія справи.

ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_3 (далі - Відповідач), в якому просив:

- визнати протиправним рішення командира Військової частини НОМЕР_1 , що викладене у листі від 21.09.2023 № 1664/1/5/1399;

- визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не проведені виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159;

- зобов`язати командира військової частини НОМЕР_1 провести виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік з урахуванням компенсації частини втрати доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2001 № 159.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року адміністративний позов задоволено частково:

- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік;

- зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік в сумі 18291,53 грн, відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 14.12.2022 № 281;

- зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої в строки матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, за весь час затримки виплати.

У задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовлено.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що Відповідач, на фінансовому утриманні якої у спірний період перебувала в/ч НОМЕР_2 , наказ від 14.12.2022 № 281 в частині виплати Позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, не було реалізовано та Позивачу не виплачено таку допомогу.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить таке рішення скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні адміністративного позову - відмовити повністю.

В обґрунтування своїх вимог Апелянт зазначає, що будь-яких документів, зокрема: наказів Військової частини НОМЕР_2 на здійснення виплати Позивачу спірної допомоги, розрахунково-платіжних відомостей тощо до Військової частини НОМЕР_1 не надходило.

Окрім того, Апелянт звертає увагу на те, що Позивачем на зазначено підстав для виплати йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Також зазначає про відсутність правових підстави для виплати спірної допомоги за 2022 рік за рахунок коштів, затверджених у кошторисі Міністерства оборони України на 2023 рік.

Також Апелянт посилається на пропуск Позивачем строку звернення до суду з цим позовом, оскільки він просить стягнути заборгованість з військової частини НОМЕР_1 на підставі наказу №481 від 14.12.2022, втім з позовом звернувся лише 14.11.2023.

При цьому Апелянт посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23.

З цих та інших підстав апелянт вважає, що рішення прийнято за неповно встановлених обставин, з порушенням норм процесуального права, що є підставою для його зміни в частині мотивів.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2025 відкрито провадження за цією апеляційною скаргою, учасникам справи встановлено строк на подачу відзиву та призначено справу до судового розгляду.

У строк, встановлений судом, відзив від Позивача не надходив.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін, з наступних підстав.

Обставини справи, установлені судом першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у період з листопада 2022 року по дату звернення до суду позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 що не є спірним у цій справі та не заперечується учасниками справи.

Позивач подав командиру військової частини НОМЕР_2 рапорт (вх.№2092 від 11.12.2022), яким просив клопотання перед вищим командуванням про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення.

14.12.2022 командиром військової частини НОМЕР_2 було видано наказ № 281 про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, зокрема, майору ОСОБА_1 у сумі 18291 грн на підставі його рапорту від 11.12.2022.

На звернення Позивача командир в/ч НОМЕР_1 повідомив, що будь-яких документів, зокрема: наказів командира військової частини НОМЕР_2 на здійснення виплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, розрахунково-платіжних відомостей, реєстрів про перерахування коштів, для здійснення виплати МДСПП з військової частини НОМЕР_2 не надходило.

Також представник Відповідача зазначив, що порядок виплати МДСПП встановлювався за рішенням Міністра оборони України, виходячи з фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України на бюджетний період 2022 року, який вже закінчився, виплата за рахунок фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України на 2023 рік не має правових підстав та може призвести до порушень бюджетного законодавства.

Не погоджуючись із такою відповіддю представника відповідача та вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення йому виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, Позивач звернувся з цією позовною заявою до суду.

Нормативно-правове обґрунтування.

Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першоїстатті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" № 2232-ХІІ від 25 березня 1992 року(далі Закон України № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України № 2011-XII від 20.12.1991 «Про правовий та соціальний статус військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно з частиною першою статті 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 9 Закону № 2011 визначено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Відповідно до п.п. 3 п. 5постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб"(далі - Постанова № 704) надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам, визначає Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженийнаказом Міністерства оборони України 07.06.2018 № 260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197 (далі - Порядок № 260).

Так, згідно з пунктом 1 розділу ХХІV Порядку № 260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 7 розділу ХХІV Порядку № 260 розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.

Абзацом четвертим пункту 7 розділу XXIV Порядку № 260 визначено, що під час виплати зазначеної допомоги військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні, та тим, які на день підписання наказу про надання цієї допомоги звільнені від посад, усунені або відсторонені від виконання службових обов`язків, відсторонені від виконання повноважень на посаді, до місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються оклад за військовим званням, посадовий оклад, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) з урахуванням зміни вислуги років і норм грошового забезпечення, які отримували військовослужбовці за останніми займаними посадами.

Згідно з пунктом 9 розділу XXIV Порядку № 260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.

Суд також звертає увагу на те, що 31.01.2022 Міністерством оборони України прийнято наказ № 30 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2022 рік».

Відповідно до пункту 6 наказу Міністерства оборони України від 31.01.2022 року № 30 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2022 рік» матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань виплачувати військовослужбовцям, які отримують грошове забезпечення, в розмірі одного окладу за їх військовими званнями.

Виплату матеріальної допомоги військовослужбовцям для вирішення соціально- побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення здійснювати виключно за наявності таких підстав:

смерть військовослужбовця та/або його дружини (чоловіка), дітей, батьків;

у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, отриманої внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), пов`язаного із захистом Батьківщини;

порушення стану здоров`я військовослужбовця, перебування його на лікуванні, реабілітації, що підтверджено відповідними медичними документами (виписний епікриз, довідка про захворювання, постанова військово-лікарської комісії), а саме: онкологічне захворювання (хірургічне лікування, променева та (або) хіміотерапія);

захворювання на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусний гепатит В, С;

безперервне перебування на лікуванні, реабілітації або у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою (сумарно більше 30 днів поспіль) внаслідок травм, захворювань нервової, серцево-судинної систем, опорно-рухового апарату та інших захворювань органів і систем з тяжким перебігом або наслідками, що потребують проведення багатоетапного хірургічного лікування, протезування втраченої кінцівки (кінцівок), ендопротезування, трансплантації органів, індивідуального догляду, протирецидивного лікування з довготривалим застосуванням дорогих лікарських засобів, які пов`язані з захистом Батьківщини.

Накази про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань військовослужбовцям Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту у випадках, визначених в абзацах п`ятому - сьомому цього пункту, видавати після погодження рапортів: військовослужбовців, які проходять військову службу у військових частинах, підпорядкованих видам (родам) військ (сил), та командуваннях видів (родів) військ (сил), - з командувачами видів (родів) військ (сил) Збройних Сил України.

Висновки суду апеляційної інстанції.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника).

Як правильно встановлено судом першої інстанції та не є спірним, 14.12.2022 командиром військової частини НОМЕР_2 було видано наказ № 281 про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, зокрема, майору ОСОБА_1 у сумі 18291 грн на підставі його рапорту від 11.12.2022.

Відомості про скасування чи внесення змін зазначеного вище наказу Військовою частиною НОМЕР_1 не надано. Отже, наявність у Позивача права на нарахування та виплату спірної допомоги також не є спірним, а тому, доводи Апелянта про те, що ОСОБА_1 не зазначив підстав для виплати допомоги колегія суддів вважає безпідставними та до уваги не приймає.

Доводи Апелянта про те, що він не отримував від Військової частини НОМЕР_2 наказу про здійснення виплати Позивачу спірної допомоги, розрахунково-платіжних відомостей та інших документів, колегія суддів також до уваги не приймає, оскільки недотримання військовими частинами вимог законодавства в частині обміну інформацією про необхідність виплатити військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не може мати негативні наслідки для такого військовослужбовця, а отже, й не може впливати на його особисті права, в тому числі на право отримання спірної допомоги.

У контексті встановлених обставин цієї справи та аналізу доводів апеляційних скарг колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що у справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування» не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. Відсутність бюджетних коштів також не може бути причиною невиконання державою взятих на себе зобов`язань.

Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пп. 23, 26).

Отже, доводи Апелянта щодо відсутності правових підстави для виплати спірної допомоги за 2022 рік за рахунок коштів, затверджених у кошторисі Міністерства оборони України на 2023 рік не спростовують правильності висновків суду першої інстанції про допущення Відповідачем протиправної бездіяльності та наявності у нього обов`язку таке порушення усунути.

Щодо доводів Апелянта про пропуск Позивачем строку звернення до суду з позовом, передбаченого статтею 233 КЗпП України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно із частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС України, відповідно до частин першої та другої якої у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Отже, поняття строку звернення до адміністративного суду це час у проміжку якого особа може звернутись до адміністративного суду з позовом для вирішення публічно-правових відносинах для захисту свої прав, свободи та інтересів. При цьому, перебіг часу починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 - 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції від 19.07.2022) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч.2 цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Водночас, рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП Українивизнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат (ч. 2 ст.233 КЗпП України);

тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат (ч. 1 ст. 233 КЗпП України).

Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів акцентує увагу, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом під час дії трудових відносин, а тому приписи ч. 1 ст. 233 КАС України застосуванню не підлягають з огляду на викладене вище.

Отже, відсутні правові підстави для застосування процесуальних наслідків пропуску строку звернення до суду з позовною заявою.

Аналізуючи всі доводи учасників справи, колегія суддів приймає до уваги правові висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.

Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, перевіривши рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що судом повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України.

Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року - без змін.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати в цій справі перерозподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Судове рішення виготовлено 24 липня 2026 року.

Головуючий суддя О.В. Епель

Судді: І.Д. Компанієць

Є.І. Мєзєнцев