Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №2-890/07 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-890/07 Головуючий у суді І інстанції Цокол Л.І.

Провадження № 22-ц/824/8804/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 квітня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Орган опіки та піклування Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав,

в с т а н о в и в:

У лютому 2007 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, в якому просила позбавити ОСОБА_1 батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та встановити піклування над неповнолітнім ОСОБА_3 , призначивши її піклувальником.

Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Позбавлено ОСОБА_1 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд першої інстанції розцінив поведінку відповідача як свідоме нехтування ним своїми батьківськими обов`язками, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26 січня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року відмовлено.

Суд дійшов висновку, що в заяві відсутні посилання на будь-які докази, які мають істотне значення для справи і не були досліджені судом при ухваленні заочного рішення, а обґрунтування заяви про перегляд заочного рішення є непогодження з рішенням по суті та його обґрунтуванням, що не може бути належною підставою для його скасування.

Не погоджуючись з вказаним заочним рішенням, 03 березня 2026 року відповідач в особі представника - адвоката Єгорова С.О. звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року витребувано із Печерського районного суду м. Києва матеріали цивільної справи № 2-890/07.

25 березня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли матеріали цивільної справи № 757/43840/25-ц про перегляд заочного рішення та цивільна справа № 2-890/07.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач не був присутнім у судовому засіданні під час розгляду справи судом першої інстанції, про пред`явлений до нього позов щодо позбавлення батьківських прав не знав і судові повістки не отримував, а про наявність заочного рішення дізнався лише у червні 2025 року від дружини сина ОСОБА_3 - ОСОБА_4 . Копію рішення суду його представник - адвокат Єгоров С.О. отримав рекомендованим поштовим відправленням лише 26 серпня 2025 року.

В оскаржуваному рішенні не наведено конкретних обставин, які б свідчили про невиконання відповідачем батьківських обов`язків щодо сина, а в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували його ухилення від виховання дитини. Так, під час розгляду справи суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав, не допитав свідків, а також не з`ясував думку дитини, якій на момент ухвалення рішення виповнилося понад 16 років. Поза увагою суду залишилися обставини виховання сина, умови його проживання, характер взаємовідносин із батьком, питання навчання та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Суд не врахував якнайкращі інтереси дитини, оскільки її матір на той час померла, а тому збереження сімейних зв`язків із батьком мало істотне значення для подальшого життя сина. Суд не встановив, у чому саме полягала винна поведінка відповідача та свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків.

Після смерті матері син проживав разом із батьком, що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім`ї та прописку за формою 3 від 15 листопада 2006року. Судом першої інстанції неправильно встановлені обставини щодо проживання дитини разом із позивачкою, оскільки ОСОБА_3 відповідно до довідки від 10 листопада 2006 року був учнем 10 класу Загальноосвітнього навчального закладу «Київський спортивний ліцей-інтернат», знаходився на державному забезпеченні і проживав в гуртожитку ліцею. ОСОБА_1 брав участь вихованні та матеріальному забезпеченні дитини, підтримував належні стосунки із сином.

З огляду на викладене, відповідач вважає, що надані позивачкою докази не підтверджують його винної поведінки та свідомого нехтування батьківськими обов`язками, а тому не давали достатніх підстав для позбавлення його батьківських прав.

Від ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та Органу опіки та піклування Печерської районної в м. Києві державної адміністрації відзиви на апеляційну скаргу не надходили.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Єгоров С.О. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися і явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, поясненняпредставника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеним вимогам законодавства оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_2 є бабусею неповнолітнього на час звернення до суду з позовом ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала разом із ним та утримувала його.

Матір`ю ОСОБА_3 є ОСОБА_5 , а батьком - ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла.

З того часу неповнолітній ОСОБА_3 став проживати разом зі ОСОБА_2 і перебувати на її на повному утриманні.

15 серпня 2002 року ОСОБА_1 дав згоду на призначення ОСОБА_2 опікуном над неповнолітнім ОСОБА_6 , посилаючись на те, що у нього нова сім`я і він не має можливості виховувати та матеріально утримувати сина.

Аліменти на утримання сина ОСОБА_1 не сплачує, матеріальної допомоги не надає, участі у вихованні дитини не бере, не підтримує будь-яких стосунків і зв`язків із сином.

Із висновку Печерської районної в м. Києві державної адміністрації від 22 січня 2007 року суд установив, що під час розгляду питання про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 неповнолітній ОСОБА_6 підтримав заяву опікуна ОСОБА_2 і просив позбавити його батька батьківських прав.

Орган опіки та піклування Печерської районної в м. Києві державної адміністрації надав суду висновок щодо доцільності позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав щодо його сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частиною третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Згідно із статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно частини першої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частини сьома, восьма статті 7 СК України).

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно із статтею 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї.

За частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов`язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов`язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава до позбавлення батьківських прав можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до статті 166 СК України позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою важливі правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (рішення у справі «Хант проти України»).

Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла 18 років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Відповідно до частини другої статті 171 СК України думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належить зокрема вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 зазначено, що ухилення від виконання батьківських обов`язків проявляється, зокрема, у відсутності піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її здоров`я, навчання та підготовку до самостійного життя, відсутності належного спілкування з дитиною, інтересу до її внутрішнього світу та участі у її вихованні. Такі дії (бездіяльність) свідчать про ухилення від виховання дитини за умови винної поведінки батьків та свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, правові наслідки позбавлення батьківських прав визначено статтею 166 СК України. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (частина перша статті 89 ЦПК України).

Рішення суду першої інстанції щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обґрунтоване тим, що суд розцінив поведінку ОСОБА_1 як свідоме ухилення від виконання своїх батьківських обов`язків.

В матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 до Печерського районного суду м. Києва і тих, кого це стосується, в якій він не заперечував проти позбавлення його батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дану справу просив розглядати за його відсутності (а.с. 18).

Обставини звернення до суду із заявою про визнання позовних вимог відповідач заперечує, зазначаючи, що ця заява ним була підписана 10 листопада 2006 року, тобто ще до подання позивачкою позову у цій справі. На той час ОСОБА_1 ще не мав статусу відповідача, отже не міг звертатись до суду із заявами про розгляд справи за його відсутності. Крім того, з посиланням на позицію Верховного Суду у справі № 401/1944/22 зазначає, що відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства, а тому вказана заява не є належним, достовірним та допустимим доказом.

Слід зазначити, що у разі визнання позову відповідачем провадження в цивільній справі відбувається за скороченою процедурою. Зокрема, встановивши, що визнання відповідачем позову не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд, не досліджуючи питання обґрунтованості та доведеності позовних вимог, ухвалює рішення про задоволення позову. Тому саме визнання відповідачем позову у цій справі й стало підставою для його задоволення.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

В основу доктрини venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) покладено принцип добросовісності, складовою якого є, зокрема, заборона суперечливої поведінки та заборона зловживання процесуальними правами.

Одним із способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своєї позиції, якщо її попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопеля). Під принципом естопеля розуміється неможливість суперечливої (непослідовної) поведінки, яка може проявлятися як в матеріальних правовідносинах, так і в судовому процесі. Найчастіше процесуальний естопель знаходить свій вияв під час оскарження судових рішень і може полягати в тому, що сторона радикально змінює свою правову позицію у справі в порівнянні з правовою позицію у суді попередньої інстанції. Юридичним наслідком принципу естопеля є втрата права, за захистом якого сторона звернулася до суду, в зв`язку з оцінкою судом фактичної поведінки сторони та її добросовісності.

Вказане відповідає висновку, наведеному у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі №344/17277/20.

Згідно правової позиції, зазначеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2029 року у справі № 513/879/19, одним зі способів захисту добросовісної сторони є принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування вимог, якщо її попередня поведінка підтверджує, що вона дотримує протилежної позиції (естопель).

Є такі критерії добросовісної поведінки: вона має бути очікуваною, характерною для інших учасників цивільних правовідносин за порівнянних обставин; поведінка учасника цивільно-правових відносин не повинна обмежувати право чи позбавляти права інших осіб та має враховувати права, законні інтереси іншої сторони правовідносин; поведінка сторони має бути законною, зокрема не допускаються дії виключно з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі; учасники цивільних правовідносин повинні сприяти своєму контрагенту різними способами, у тому числі через отримання необхідної інформації. Відповідність дій сукупно усім цим критеріям дозволить оцінити такі дії як добросовісні. В іншому разі є підстави стверджувати про недобросовісну поведінку та зловживання правом.

Відповідно до висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі № 520/13586/18, якщо особа, яка має право оскаржити документ (наприклад, свідоцтво про право на спадщину) чи юридичний факт (зокрема, правочин, рішення органу юридичної особи), висловилась або дала зрозуміти своєю поведінкою, що не буде реалізовувати право на оскарження, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба надалі реалізувати право на оскарження суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55 постанови). Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов`язків (пункт 60 постанови). Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного (пункт 61 постанови).

Визнання відповідачем позову у зазначеній справі та подальше його оскарження через 19 років після ухвалення рішення дає підставу для висновку про непослідовну процесуальну поведінку відповідача. Враховуючи те, що питання позбавлення відповідача батьківських прав відносно неповнолітнього на той час сина вирішено з урахуванням наданої ним заяви про відсутність заперечень проти позбавлення його батьківських прав, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення його апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Колегія суддів приходить до переконання, що апеляційна скарга не містить обґрунтованих доводів про існування об`єктивних чи суб`єктивних причин, що спонукали відповідача спочатку усвідомлено визнати позовні вимоги, а потім не погодитися з рішенням суду, стверджуючи про недоведеність позовних вимог.

Так, позиція відповідача щодо того, що підписавши згоду на позбавлення його батьківських прав, він фактично діяв всупереч інтересів дитини, тож вона не мала братись судом до уваги, підлягала висловленню ним в судовому засіданні суду першої інстанції при розгляді справи по суті.

Проте в судове засідання позивач не з`явився, хоча до суду викликався.

19 лютого 2007 року на адресу ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 , була направлена судова повістка про виклик в попереднє судове засідання на 12 березня 2007 року, яка згідно повідомлення про вручення поштового відправлення була отримана особисто відповідачем 22 лютого 2007 року (а.с. 22).

У попереднє судове засідання ОСОБА_1 не з`явився і 21 березня 2007 року на його адресу була направлена судова повістка про виклик в судове засідання на 11 квітня 2007 року. Цю повістку отримав 23 березня 2007 року батько відповідача ОСОБА_7 (а.с. 28).

З довідки за формою 3 від 15 листопада 2006 року вбачається, що власником особового рахунку по квартирі АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 , він значиться за вказаною адресою зареєстрованим (а.с. 8), а отже повістка судом направлялась і вручалась відповідачу відповідно до вимог статті 76 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення.

З врахуванням наведеного, доводи відповідача щодо того, що він не був повідомлений судом про пред`явлений до нього позов і призначені судові засідання спростовуються матеріалами справи.

Крім того, 19 квітня 2007 року копія заочного рішення від 11 квітня 2007 року була направлена судом ОСОБА_1 і вручена йому особисто під розписку 23 квітня 2007 року (а.с. 38).

Виходячи із наведеного, ОСОБА_1 був належним чином повідомленим про призначені судові засідання і про ухвалене судове рішення у даній справі, а тому він вважається належним чином повідомленим.

За таких обставин, з огляду на наявні у справі докази і позицію кожної із сторін щодо предмету спору, в суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_1 є сином позивачки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У позовній заяві ОСОБА_2 стверджувала, що після смерті у 1998 році матері онука ОСОБА_3 – ОСОБА_5. , онук проживав разом із бабусею і перебував на її утриманні. Батько дитини - ОСОБА_1 проживав окремо, в подальшому створив нову сім`ю, допомоги на утримання сина не надавав, посилаючись на відсутність такої можливості.

Із довідки ЖБК «Художник» № 98 від 15 листопада 2006 року вбачається, що ОСОБА_1 має ще двох дітей: дочку ОСОБА_9 , 2003 року народження, та сина ОСОБА_10 2005 року народження.

Відповідач в доводах апеляційної скарги посилається на те, що у справі відсутні докази того, що син ОСОБА_11 на засіданні органу опіки та піклування підтримав заяву ОСОБА_2 щодо позбавлення батька батьківських прав.

Проте у суду відсутні підстави ставити під сумнів висновки органу опіки та піклування Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, які були зроблені 19 років тому.

Колегія суддів також не може з`ясувати відношення до апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2 , оскільки у суду відсутні дані щодо неї, а також сина відповідача - ОСОБА_3 , який відповідно до відомостей, які є у відкритих джерелах, загинув при виконанні військового обов`язку ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем в апеляційній скарзі не обґрунтовано, яким чином скасування рішення суду про позбавлення його батьківських прав відносно сина через тривалий час після його ухвалення сприятиме захисту найкращих інтересів дитини, враховуючи той факт, що ОСОБА_3 набув повноліття ще ІНФОРМАЦІЯ_5 та загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 .

За наведених обставин не можна вважати, що дійсним наміром відповідача є реальне бажання виконувати належним чином свої батьківські обов`язки та піклуватися про дитину.

Приєднані до апеляційної скарги докази не були досліджені судом першої інстанції та враховуючи те, що поважних причин, які б вказували на неможливість їх подання відповідачем, судом апеляційної інстанції не встановлені, вони не можуть бути взяті до уваги відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстави для скасування ухваленого у справі № 2-890/07 рішення суду першої інстанції з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі відповідача, відсутні, тому на підставі положень статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року - без змін.

Розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 квітня 2007 року у справі № 2-890/07залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 липня 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній