Постанова від 14 жовтня 2025 р. у справі №755/13075/22 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 755/13075/22

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/6539/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гори Романа Михайловича на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 4 грудня 2024 року (суддя Хромова О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,

установив:

у грудні 2022 року позивачка звернулась до суду з позовом про визнання за нею права власності на 3/5 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 лютого 2004 року у справі №2-122/04 в порядку поділу майна подружжя виділено ОСОБА_2 в користування автомобіль М-2140, д.н.з. НОМЕР_1 , та зобов`язано її сплатити ОСОБА_2 2 500грн за його частину житлового приміщення по АДРЕСА_1 . До поділу майна 3/5 частини зазначеного житлового будинку (дуплекс, має два входи) були придбані ними у шлюбі, а отже належали їм у рівних долях.

Позивачка вважала, що ухвалюючи зазначене рішення, суд припустився помилки у резолютивній частині, а саме не визнав за нею право власності на 3/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , стягнувши при цьому з неї на користь відповідача вартість частини набутого ними майна. Увесь цей час відповідач проживав в іншому місці, а вона користувалась зазначеним будинком разом з доньками, оскільки була впевнена, що спір вирішено і вона є єдиною власницею будинку. При цьому, саме майно було придбано за кошти її матері, а відповідач під час розгляду справи у 2004 році проти такого варіанту поділу майна не заперечував.

Позивачка зазначала, що після повномасштабної збройної агресії рф проти України, вона, з метою збереження життя та здоров`я доньок, тимчасово виїхала за кордон, попросивши колишнього чоловіка доглянути за будинком та домашніми тваринами. Однак, коли у червні 2022 року вони повернулись до України, відповідач відмовився покидати будинок, заявивши, що він є його власником, що у свою чергу спровокувало конфлікт, в ході якого її донька була вимушена викликати поліцію.

Позивачка зазначала, що згідно відповіді Дніпровського районного суду міста Києва від 21 липня 2022 року, матеріали справи №2-122/04 були знищені за закінченням терміну зберігання, надано копію рішення суду, з якої вбачається, що ухвалюючи

рішення, суд керувався чинною на той момент ст. 29 КпШС, за змістом якої, одним із способів поділу майна подружжя є присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У даному випадку саме такий спосіб і було обрано, при цьому відповідач проти цього не заперечував.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 4 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Гора Р.М. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Представник позивачки зазначає, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що позивачка не довела, що спірне нерухоме майно було придбане за її особисті кошти, оскільки позивачка не ставила за мету довести такі обставини, більше того, вона зазначала, що спірне майно було їх з відповідачем спільною сумісною власністю, так як набуте у шлюбі. При цьому, факт реєстрації спірного майна за відповідачем не має у даному випадку жодного значення для вирішення спору.

Також, представник позивачки вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку з приводу предмета позову у справі №2-122/04, вказавши, що позивачкою не заявлялась вимога про визнання за нею права власності на спірне майно, не врахувавши, що зі змісту рішення суду у вказаній справі вбачається, що позивачка у судовому засіданні змінила свої позовні вимоги та погодилась сплатити на користь відповідача компенсацію половини вартості 3/5 частин спірного будинку, а відповідач не заперечував проти отримання такої компенсації у розмірі 2 500грн. Разом з цим, законодавець не пов`язує факт набуття одним із подружжя права власності на об`єкт спільної сумісної власності подружжя із сплатою ним компенсації вартості частки іншого з подружжя.

Відповідач ОСОБА_2 про день, час та місце розгляду апеляційної скарги тричі повідомлявся за наявною у матеріалах справи поштовою адресою, що є місцем його реєстрації, однак судові повістки-повідомлення повернулися до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою».

Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є день

проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Враховуючи зазначені норми процесуального права, відповідач належним чином повідомлений про апеляційний розгляд, у судове засідання тричі не з`явився, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність відповідача.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Гори Р.М., який апеляційну скаргу підтримав, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 4 лютого 1989 року по 19 серпня 2002 року.

Під час шлюбу сторін, а саме 14 вересня 1991 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбав 3/5 частин житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 лютого 2004 року в справі № 2-122/04 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Вирішено виділити ОСОБА_2 у користування автомобіль марки М-2140, державний номерний знак НОМЕР_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 сплатити ОСОБА_2 2 500грн за частину його житлового приміщення по АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 29 березня 2004 року.

Згідно звіту про оцінку майна від 6 жовтня 2022 року № 22-385, складеного ТОВ «Агентство Експертної оцінки України», здійснено оцінку житлового будинку, загальною площею 67,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно якої вартість об`єкта оцінки становить 1 141 010грн; ринкова вартість 3/5 частин даного будинку становить 684 606грн.

У матеріалах справи також міститься технічний паспорт на житловий будинок по АДРЕСА_1 , виданий Київським міським бюро технічної інвентаризації у 1989 році.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що презумпція спільності права власності подружжя на придбане під час шлюбу майно не спростована, оскільки позивачка не довела, що спірна частка житлового будинку придбана за її особисті кошти.

Також суд прийняв до уваги, що позивачкою не надано доказів виплати грошової компенсації відповідачу, як визначено рішенням суду, та доказів, які підтверджують, що спірне нерухоме майно перебуває у власності відповідача саме на час розгляду справи, а не станом на 1991 рік.

Виходячи із встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними.

Колегія суддів не погоджується з такими висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільного кодексу України, тобто з 1 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 11 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, у спірних правовідносинах, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спірної частки житлового будинку та її правовий режим повинен визначатися за нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття такого майна.

Відповідно до статті 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на

майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У силу статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що

заслуговують на увагу (частина 1 статті 29 КпШС України).

Дане положення також відображено в частині 2 пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок", де зазначено, що виходячи з правил статті 29 КпШС, при неможливості поділу будинку, що є спільною сумісною власністю подружжя, в натурі і на відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна, суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і заслуговуючих уваги інтересів одного з подружжя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них, може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов`язок компенсувати право на частку в будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми.

Подібним чином питання поділу майна подружжя регулює і чинний СК України.

Так, відповідно до частини 1 статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині 4 статті 71 СК України визначено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу

окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Установлено, що між сторонами вже вирішувався спір про поділ майна подружжя, зокрема рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 27 лютого 2004 року в справі № 2-122/04 зобов`язано ОСОБА_1 сплатити ОСОБА_2 2 500грн за його частину в 3/5 часток будинку по АДРЕСА_1 , які були їх спільним сумісним майном.

Отже, між сторонами вирішено питання щодо грошової компенсації за 1/2 частини від вартості 3/5 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності було зареєстровано за відповідачем з 1991 року на підставі договору купівлі-продажу.

Колегія суддів ураховує, що позивачкою до позовної заяви не долучено доказів щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем, зокрема відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно або довідки з Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації", у разі відсутності відомостей у державному реєстрі.

Водночас, навіть у разі відсутності такої інформації, право власності виникає на підставі відповідного правовстановлюючого документу, а відомості з реєстру є їх офіційним визнанням та являються одним із інструментів держави, спрямованим на забезпечення гарантій такого права.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року в справі № 917/533/17, від 3 квітня 2018 року в справі № 922/1645/18 та від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18.

Як вже вказувалося вище, відповідач набув у власність 3/5 частин спірного житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 1991 року.

Крім цього, позивачкою до суду апеляційної інстанції надано лист Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - Бюро) № 062/14-1599 від 15 листопада 2025 року, у якому зазначено, що за даними реєстрових книг Бюро 3/5 частин об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу.

Аналіз вищезазначених обставин свідчить, що ОСОБА_1 зобов`язано виплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію за його частину у будинку по АДРЕСА_1 , який перебував у їх спільній сумісній власності та поруч з цим право власності на цей будинок так і залишилося зареєстрованим за ОСОБА_2 , що суперечить статті 29 КпШС України, у якій було визначено порядок поділу майна подружжя зі сплатою компенсації.

При цьому, закон не пов`язує факт сплати чи не сплати компенсації з підставою для визнання права власності на компенсовану частку у спільному майні, оскільки у разі не сплати компенсації у добровільному порядку дане питання вирішується на стадії примусового виконання рішення суду.

Таким чином, докази у матеріалах справи та вище наведені положення закону вказують на те, що фактично позивачці у порядку поділу майна подружжя на праві власності належить 3/5 частин будинку АДРЕСА_1 , оскільки присудження, як за нормами КпШС України, так і СК України, відповідачу (стягнення з позивачки) грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності припиняє його право власності на цю частку. Проте, таке право позивачки не визнається відповідачем, оскільки з моменту придбання спірного об`єкту нерухомого майна ще під

час перебування сторін у шлюбі, а саме з вересня 1991 року, майно залишається зареєстрованим за відповідачем до цього часу.

Статтею 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 2 травня 2018 року в справі № 914/904/17.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вище вказаних обставин не врахував, неправильно застосував норми матеріального права, як наслідок дійшов помилкового висновку, що визнання 3/5 частин будинку АДРЕСА_1 особистою власністю позивачки суперечитиме положенням статей 60, 70 СК України, так як останньою не доведено придбання майна за особисті кошти.

З цього приводу колегія суддів також зазначає, що звертаючись до суду з позовом у даній справі, що переглядається, ОСОБА_1 не доводила обставин придбання спірного майна за особисті кошти. Навпаки, як убачається з матеріалів справи, позивачка вказувала, що майно придбане під час шлюбу з відповідачем, а отже за приписами чинного на той час КпШС, зокрема, статті 22, є спільною сумісною власністю подружжя.

Крім цього, обставини, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя установлено у рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 27 лютого 2004 року в справі № 2-122/04, участь у якій приймали сторони. Дане рішення від 27 лютого 2004 року та не оскаржувалося колишнім подружжям.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не оцінив надані сторонами докази, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною 6 статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

Пунктом 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" установлено, що

від сплати судового збору звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Згідно пенсійного посвідчення Серія НОМЕР_2 , ОСОБА_1 встановлено інвалідність другої групи з дитинства (с.с. 10 т.1).

Враховуючи, що позовна заява та апеляційна скарга підлягають задоволенню, з ОСОБА_2 у дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 6 846,06грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 10 269грн 09коп., а всього 17 115грн 15 коп.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гори Романа Михайловича задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 4 грудня 2024 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , яка зареєстрована у АДРЕСА_1 , право власності на 3/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 у прибуток держави (розрахунковий рахунок UA548999980313101206080026010; отримувач коштів ГУК у м.Києві/Соломян.р-н/22030101; банк отримувача Казначейство України (ЕАП); ЄДРПОУ 37993783; код банку отримувача 899998; код класифікації доходів бюджету 22030101) судовий збір у сумі 17 115грн 15коп.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 24 липня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук