Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №346/1983/24 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 346/1983/24

Провадження № 22-ц/4808/1075/26

Головуючий у 1 інстанції Калинюк О. П.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О.,

секретаря Кузнєцова В.В.,

з участю представника ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання шлюбу недійсним, визнання недійсним і скасування свідоцтва про шлюб, визнання недійсним договору дарування квартири та стягнення моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 березня 2026 року під головуванням судді Калинюка О.П. у м. Коломия,

в с т а н о в и в:

В квітні 2024 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання шлюбу недійсним, визнання недійсним і скасування свідоцтва про шлюб, визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права на довічне проживання та стягнення відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що починаючи з 2001 року відповідачка перебувала в Італійській Республіці.

В 2003 році сторони познайомилися та відповідачка почала переконувати позивача укласти з нею шлюб, мотивуючи це тим, що вона має намір постійно проживати в Україні, а саме в належній на той час на праві власності позивачу квартирі АДРЕСА_1 . Він та відповідачка 28.10.2003 зареєстрували шлюб.

Шлюбні відносини між сторонами фактично не виникли, оскільки вказаний шлюб базувався не на сімейних цінностях, бажанні вести спільне господарство та намірі на реальне створення сім?ї, а виключно на бажанні відповідачки заволодіти майном позивача.

В подальшому, відповідачка з моменту укладення шлюбу і до січня 2005 року переконувала позивача шляхом тривалих умовлянь укласти договір дарування вказаної квартири, мотивуючи тим, що чоловік та дружина мають мати рівні умови на спільне майно. При цьому відповідачка погрожувала, що у випадку не оформлення права власності на дане майно на неї, остання припинить шлюбні відносини в односторонньому порядку з тих підстав, що позивач їй не довіряє, а в шлюбних відносинах мають бути взаємоповага та взаємодовіра.

Такими діями відповідачка схилила позивача до укладення 21.01.2005 договору дарування вказаної (спірної) квартири. Проте, після укладення такого договору відповідачка виїхала за кордон, що вказує на відсутність в неї бажання створити сім?ю, вести спільне господарство та спільно проживати з позивачем.

З моменту переїзду відповідачки за кордон та по час формування цього позову відповідачка проживає за межами України, залишивши позивача без належного догляду та в безпорадному стані, який виник через хворобу. Позивач вказує, що будь-яких ремонтних робіт в цій квартирі не проводиться з 2005 року, що фактично призвело житло до аварійного стану, так як позивач не є власником цього житла. Він вважає, що існує загроза виселення його з цього житла із застосуванням фізичного примусу.

При цьому, перебуваючи тривалий час на роботі в Італійській Республіці, відповідачка надавала грошові кошти виключно на будівництво житлових будинків для своїх дітей від першого шлюбу та була відсутньою тривалий час в спірній квартирі, що стверджується відповідним актом обстеження умов проживання в цій квартирі від 11.05.2023 року та підтвердять в суді свідки.

Крім того, укладення вказаного договору позбавило дочку позивача ОСОБА_2 , яка фактично доглядає за ним, права на спадкування вказаного майна.

Таким чином позивач вважає, що фактично даний шлюб було укладено позивачем внаслідок помилки у зв?язку із запевненням відповідачки про її намір на створення сім?ї.

Вказаним шлюбом порушені права та інтереси позивача, враховуючи відсутність тривалого спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємовідносин, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Отже, вказаний шлюб слід вважати фіктивним та недійсним, внаслідок чого він не може породжувати будь-яких прав та обов?язків у тому числі і стосовно спільного майна подружжя.

Крім того, позивач при укладенні шлюбу та під час укладення оспорюваного договору дарування квартири належним чином не надав оцінку правовідносинам, які виникли, та, здійснюючи волевиявлення на укладення вказаних шлюбу і договору, був впевнений, що шлюб укладається з метою створення сім?ї, а також, що перехід права власності на спірну квартиру, яка була єдиним житлом у позивача, не вплине негативно на його майновий стан та не порушуватиме конституційне право позивача на проживання в цьому житлі.

Позивач вважає, що у зв`язку з вищевказаними обставинами йому завдано моральну шкоду, адже він зазнав душевних та фізичних страждань, пов`язаних з протиправною поведінкою відповідачки. Крім того, після перенесення таких важких хвороб як інфаркт та інсульт, позивач перебував тривалий час в лежачому положенні, внаслідок чого потребував стороннього догляду, значних сум грошових коштів для придбання необхідних лікарських препаратів та для проходження реабілітації в пансіонатах та лікувально-профілактичних закладах, він став особою з інвалідністю ІІ-ї групи. Однак, жодних видів такої допомоги відповідачка не надавала, що свідчить про її корисливі наміри щодо заволодіння спірною квартирою та залишення позивача в безпорадному стані. Крім того, в результаті падіння позивач отримав низку травм, що також негативно вплинуло на його душевний та фізичний стан.

Позивач також змушений оплачувати житлово-комунальні послуги, квартира є занедбаною та в ній наявні антисанітарні умови, що також негативно впливає на стан здоров`я позивача.

З урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і зареєстрований відділом державної РАЦС по місту Коломиї реєстраційної служби Коломийського міськрайонного управління юстиції в Івано-Франківській області, у зв`язку з укладенням його внаслідок обману та помилки. Визнати недійсним та скасувати (анулювати) свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_1 , актовий запис №490. Визнати недійсним договір дарування квартири від 21.01.2005 зареєстрований в реєстрі за №96. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 1 500 000 гривень.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 30 березня 2026 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .

У апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.

Зазначає, що між ним та ОСОБА_1 був зареєстрований шлюб але шлюбних відносин між ними не виникло, оскільки вказаний шлюб базувався не на сімейних цінностях, любові та взаєморозумінні, а виключно на бажанні відповідачки заволодіти його майном. Починаючи з 2001 року ОСОБА_1 перебуває за кордоном в Італії.

Вважає, що вказаним шлюбом порушені його права та інтереси.

Суд першої інстанції належної оцінки показам свідків не надав та не вказав про них в своєму рішенні.

Апелянт зазначає, що договір дарування відбувся фактично в зв`язку із помилкою позивача. Вважає, що шлюб є фіктивним та недійсним, а отже не може породжувати будь-яких прав та обов`язків у тому числі і стосовно спільного майна подружжя.

Фактично діями відповідачки, позивач був позбавлений права на мирне володіння своїм єдиним майном.

З моменту укладення договору дарування майно в наслідок помилки перейшло до відповідача, а тому розірвати такий договір при відсутності волі відповідачки є неможливим, окрім як в судовому порядку.

Апелянт зазначає, що на момент укладення договору не міг передбачити недобросовісну поведінку відповідачки та не міг передбачити тяжкі захворювання, які станом на даний час наявні у нього.

Щодо побутових умов та відношення відповідача до утримання майна в належному стані, забезпечення санітарно-гігієнічних умов слід взяти до уваги те, що квартира №412 перебуває в занедбаному стані та жодних поточних, капітальних ремонтних робіт з 2005 року і по даний час не проводилися.

Відповідачка приховала дійсні наміри при укладенні договору дарування квартири.

Апелянт зазначає, що він тривалий час перебував в безпорадному стані та потребував стороннього догляду.

Станом на теперішній час він фактично проживає в чужій квартирі та змушений проводити оплату за електроенергію, вивіз сміття та інше. Квартира перебуває без ремонту більше 20 років є занедбаною та наявні антисанітарні умови, що також впливають на загальний стан та здоров`я позивача.

Договір дарування квартири від 21.01.2005 позбавив його права на проживання в належних умовах.

Щодо моральної шкоди апелянт вважає, що йому завдано моральну шкоду внаслідок протиправної поведінки відповідача, що полягало в душевних та фізичних стражданнях, пов`язаних із протиправною поведінкою відповідачки.

Після допиту свідків, оцінки доказів, оголошення матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог щодо стягнення моральної шкоди, однак з не зрозумілих підстав дійшов висновку, що такі вимоги є безпідставними.

Суд не надав оцінки тим обставинам, що відповідачка подала позов про розірвання шлюбу. Не надав оцінки наявності тяжкої хвороби та перебування позивача в безпорадному стані, відсутністю будь-якого житла, після вступу рішення в законну силу призведе до позбавлення права на житло.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Представник ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято із з`ясуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм процесуального права та з вірним застосуванням норм матеріального права, в зв`язку з чим не підлягає скасуванню.

Судом першої інстанції в повній мірі досліджено докази та заслухано всі пояснення учасників справи. Підстав вважати шлюб недійсним немає.

Позивач вказував на те, що відповідачка перебуває за кордоном і укладення шлюбу було для заволодінням його майна. Проте, це не відповідає дійсності, оскільки під час перебування за межами України, відповідачка надсилала кошти та інші необхідні речі для проживання своєму чоловікові. Це вказує на те, що відповідачка не тільки свідомо укладала шлюб, а й фінансово забезпечувала позивача як свого чоловіка, оскільки він не був працевлаштований і фінансового їй не допомагав.

Що стосується визнання договору дарування квартири недійсним то при укладенні договору дарування позивач був при здоровому глузді, не був визнаний недієздатним тобто розумів, які дії ним вчиняються та наслідки, які будуть породжуватися в подальшому.

Апелянт зазначає, що укладання договору дарування квартири він вчиняв під впливом обману так як відповідачка запевняла про реальні наміри щодо створення сім`ї, в результаті навмисного введення в оману. Проте, позивач протягом 20 років не оспорював зазначений договір.

Крім того, у матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваного договору дарування, зокрема неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

Що стосується побутових умов квартири, то після укладення шлюбу між сторонами, вони спільно проживали у квартирі. Відповідачкою було проведено косметичний ремонт, куплено побутову техніку та облаштовано домашній затишок. Однак після того, як відповідачка виїхала на певний час для заробітку коштів за межі України, позивач почав зловживати спиртними напоями, що призвело до занедбання їхнього житла. Відповідачка сплачувалася квартплата, кожного разу при поверненні в Україну, намагалася навести лад у квартирі, однак з кожним разом позивач недбало ставився до майна. Що свідчить про те, що позивач навмисне створював неналежні санітарно - технічні умови, користуючись даним житлом.

Не зрозуміло якими саме діями спричинені моральні збитки позивачу, оскільки протягом тривалого часу відповідачка оплачувала лікування апелянта.

Відповідачкою не вчинено жодних протиправних дій щодо позивача. Позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували винну поведінку відповідачки. Апелянтом не зазначено в чому саме полягають душевні та фізичні страждання.

Разом з тим вважає, що вимоги позивача про стягнення моральної шкоди завищеними та такими, що не доведені жодними належними та допустимими доказами для їх задоволення.

ОСОБА_2 не довів факт спричинення йому моральної шкоди відповідачкою, а судом також не встановлено протиправності її дій, тому вимоги щодо стягнення моральної шкоди не підлягають задоволенню.

Судом першої інстанції взято до уваги всі обставини справи та з дотриманням норм процесуального права та з вірним застосуванням норм матеріального права прийнято рішення, яке не підлягає скасуванню.

Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Представник ОСОБА_1 у засіданні апеляційного суду вимоги апеляційної скарги заперечила, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

ОСОБА_2 в засідання апеляційного суду не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 , перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи таке.

Встановлено, що згідно свідоцтва про шлюб, серії « НОМЕР_2 (актовий запис № 490 від 28.10.2003 року), виданого повторно Коломийським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Коломийському районі Івано-Франківської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) 19.08.2022 року, сторони зареєстрували шлюб 28.10.2003 (том 1, а.с.16).

Згідно з даними договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Григорець М.В., та зареєстрованого в реєстрі за № 96, позивач подарував відповідачці квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 40, 5 кв. м. Ця квартира знаходиться на 4-му поверсі вказаного будинку та складається з 2 житлових кімнат, а її житлова площа становить 26, 3 кв. м. (том 1, а. с. 17).

Відповідно до змісту абонентської книжки та квитанцій, наданих позивачем, він здійснює оплату житлово-комунальних послуг, які надаються в дану квартиру (том 1, а. с. 18-46).

Згідно з актом, складеним депутатами Коломийської міської ради Івано-Франківської області 11.05.2023 з додатками, відповідачка в період з 15.07.2003. по 21.01.2005 року проживала в зазначеній квартирі нетривалий час; ця квартира перебуває в занедбаному стані, жодні ремонтні роботи з 2005 року в ній не проводилися; санітарно-технічні умови не відповідають нормам та можуть впливати на стан здоров`я позивача, який потребує постійного догляду та переніс значну кількість тяжких хвороб (том 1, а. с. 47-49).

Відповідно до наданої позивачем медичної документації у нього діагностовано тромбоз стегнової вени лівої нижньої кінцівки, гострий церебральний ішемічний інсульт з правобічним глибоким геміпарезом, дизартрію, гіпертензивну енцефалопатію (прогресуючий перебіг), дифузний кардіосклероз СН ІІ а ФК ІІІ, рубцево-кистозні та гіпотрофічні зміни головного мозку, церебральний атеросклероз, асиметричну шлуночкову делятацію, геміплегію (т.1 а.с. 50-55).

Згідно даних Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 346/1983/24/11533/2025 від 06.03.2025 року відповідачка перетинала державний кордон України в напрямку виїзду з України 01.06.2019, 16.10.2020, 07.05.2021, 15.08.2021, 08.06.2022, 27.09.2023 та 06.12.2023, а в напрямку в`їзду в Україну - 15.04.2019, 07.08.2020, 28.04.2021, 18.07.2021, 20.08.2021, 17.09.2023 та 12.11.2023 (том 1, а. с. 17, 18).

У частині першій статті 1 СК України визначено засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Сімейний союз жінки та чоловіка після реєстрації шлюбу породжує певні правовідносини між подружжям, породжує взаємні права і обов`язки. Виникають особисті немайнові та майнові відносини, наявність певних прав і обов`язків подружжя для забезпечення і реалізації прав членів сім`ї.

Статтею 24 СК України передбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя.

Добровільність шлюбу є однією з основних засад сучасного сімейного права (стаття 24 СК України). Тому порушення умов щодо добровільності шлюбу є підставою для визнання його недійсним. Згода особи є способом зовнішнього виявлення її внутрішньої волі на реєстрацію шлюбу. Згода особи не вважається вільною, зокрема, якщо в момент реєстрації шлюбу особа страждала тяжким психічним розладом, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними. У разі коли особа страждала тяжким психічним розладом, вона, без сумніву, не могла сповна усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними. Причому шлюб визнається судом недійсним, якщо особа саме в момент реєстрації шлюбу страждала тяжким психічним розладом, тобто, коли її хворобливий психічний стан не є хронічним. Якщо ж особа була визнана недієздатною у зв`язку з тим, що вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (частина перша статті 39 ЦК України), то шлюб з такою особою є недійсним і в силу прямої вказівки закону (частина третя статті 39 СК України).

При розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов`язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов`язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (стаття 40 СК України).

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення (частина друга статті 41 СК України).

У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 752/2337/16-ц Верховний Суд зазначив, що причини реєстрації фіктивного шлюбу можуть бути різними, як правило, вони пояснюються та обумовлюються бажанням отримати певні права, підставою виникнення яких самостійно чи у складі інших юридичних фактів є шлюб, наприклад, отримання спадщини, житлової площі тощо.

У випадку встановлення фіктивності шлюбу намір визначається стосовно речей неправового характеру - бажання проживати разом, вести спільне господарство, дбати про добробут та моральний стан сім`ї тощо. Саме по речах неправового характеру, що супроводжують відносини осіб після реєстрації шлюбу, можна визначити намір осіб щодо шлюбу.

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (частина перша статті 43 СК України).

Шлюб вважається фіктивним лише тоді, коли обидві сторони діяли свідомо і кожна з них не мала наміру створити сім`ю.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 761/11845/19 (провадження № 61-10406св20).

У постановах Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі № 285/720/16 (провадження № 61-558св18) та від 23 січня 2020 року у справі № 521/9042/15 (провадження № 61-28513св18) зроблено висновок, що окреме проживання подружжя та непроведення святкової церемонії укладання шлюбу самі по собі не можуть бути підставою для визнання шлюбу недійсним (фіктивним).

Крім того, за відсутності належних і допустимих доказів у подружжя реального наміру створити сім`ю і набути прав та обов`язків подружжя самі по собі доводи позивача про те, що метою укладення шлюбу для відповідача було отримання спадкового майна, не дають підстав для визнання шлюбу недійсним з підстав фіктивності (постанова Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 591/1860/16-ц (провадження № 61-12414св18)).

Відмовляючи позивачу у задоволенні позовної вимоги про визнання шлюбу недійсним з підстав укладенням його внаслідок обману та помилки, суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні констатував, що така вимога позивача є недоведеною через відсутність достатніх доказів на підтвердження обставин, якими позивач її обґрунтовує, а саме обман з боку відповідачки при укладенні шлюбу, який між сторонами проіснував довгі роки чи помилку позивача при укладенні шлюбу.

Щодо відмови у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору дарування квартири, слід зазначити таке.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Крім того, відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдаровуваного й передання його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25.09.2024 року у справі № 372/4359/15

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17, від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 10 серпня 2021 року в справі № 754/16128/17 зазначено, що відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц, від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 333/1238/16-ц.

Для визначення того, які правочини можна кваліфікувати як вчинені під впливом тяжкої обставини, слід з`ясувати зміст поняття «вкрай невигідні умови», яким оперує припис частини першої статті 233 ЦК України. Для кваліфікації певного договору як вчиненого на вкрай невигідних умовах варто порівнювати умови такого договору із умовами договорів того ж виду, які зазвичай укладають у цивільному обороті. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами тогочасних договорів цього виду є суттєво, значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини ця сторона приймає відповідні умови, то такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України (постанова Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 686/20292/23).

Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки.

Подібні висновки викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.11.2025 року, винесеній у справі № 638/9300/19, та від 28.01.2026 року, винесеній у справі № 466/1445/21.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції у цій частині позову також обґрунтовано і правомірно відмовив позивачу за недоведеністю вимог про визнання недійсним, укладеного між сторонами і нотаріально посвідченого договору дарування квартири від 21.01.2005.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.

Відповідно до положень ч.1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що в задоволенні всіх позовних вимог слід відмовити у зв`язку з їх безпідставністю, оскільки надані стороною позивача докази не доводять заявлені вимоги та спростовуються обставинами про те, що протягом близько 21 року, тобто дуже тривалий період, позивач не оспорював укладення шлюбу та договору дарування, хоча сторона позивача наголошував, що відповідачка з перших років після їх укладення перебувала переважно за межами України.

Судом вказано про те, що інші вимоги позивача є також недоведеними через відсутність достатніх доказів на підтвердження обставин, якими сторона позивача обґрунтовує ці вимоги.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції належної оцінки показам свідків не надав та не вказав про них в своєму рішенні є необґрунтованими.

З рішення суду першої інстанції вбачається, що судом надано належну оцінку показам свідків, які були допитані в судовому засіданні і про це зазначено у рішенні.

Доводи апелянта, що договір дарування відбувся в зв`язку із помилкою позивача є необґрунтованими, оскільки позивачем не доведено, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири позивач діяв під впливом помилки, оскільки ним не надано жодних доказів про стан його здоров`я та не вказано інші обставини, які б вплинули на виникнення невірного розуміння факту та наслідків укладення такого договору.

Також в матеріалах справи відсутні докази того, що діями відповідачки позивач був позбавлений права на мирне володіння своїм єдиним житлом.

Не знайшли свого підтвердження в суді також і посилання апелянта на те, що відповідачка приховала дійсні наміри при укладенні договору дарування квартири і суд цим доводам дав належну правову оцінку і обґрунтування.

Колегія суддів вважає, що в матеріалах цієї справи відсутні належні і допустимі докази на підтвердження відсутності у позивача волі на укладення оспорюваного договору дарування, і зокрема, неправильного сприйняття ним фактичних обставин цього правочину, що вплинуло на волевиявлення позивача.

Щодо доводів про те, що договір дарування квартири позбавив його права на проживання в належних умовах також не підтверджені відповідними доказами. Відсутні дані чи інші докази, що відповідачка чинить позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою та вчиняє дії щодо його виселення із цього житла, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача. Суд першої інстанції встановив, що позивач і надалі проживає у квартирі та користується всіма речами, що знаходяться в ній.

Отже, є підстави вважати що відповідачкою не вчинено жодних протиправних дій щодо позивача, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували винну поведінку відповідачки щодо позивача.

Щодо моральної шкоди апелянт вказував, що йому завдано моральну шкоду внаслідок протиправної поведінки відповідача, що полягало в душевних та фізичних стражданнях, пов`язаних із протиправною поведінкою відповідачки.

Однак, позивачем не зазначено, якими саме діями відповідачки завдано йому моральну шкоду та душевні і фізичні страждання, а також не встановлено протиправності дій відповідачки.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено 27 липня 2026 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук О.О. Томин