Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №340/891/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

22 липня 2026 року м. Дніпросправа № 340/891/26

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 травня 2026 року у справі №340/891/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання протиправним і скасування рішення й зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області, в якому просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо не зарахування періоду роботи з 01.07.2014 по 03.03.2015 до страхового стажу;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області зарахувати період роботи з 01.07.2014 по 03.03.2015 до страхового стажу, період роботи з 04.07.2002 по 03.03.2015 до спеціального стажу за Списком №2 із застосуванням кратності 1 рік за 2;

- здійснити перерахунок спеціального стажу та повторно розглянути заяву про призначення пенсії за вислугу років.

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 травня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 01 січня 2026 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років на підставі заяви від 26 грудня 2025 року, в частині обчислення страхового і спеціального стажу медичного працівника.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років від 26 грудня 2025 року, керуючись приписами пункту «е» частини 1 статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (у редакції до 01 квітня 2015 року, яка діє досі) і правовими висновками суду, в частині обчислення страхового та спеціального стажу медичного працівника.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач безпідставно не зарахував до страхового стажу період праці з 01 липня 2014 року по 03 березня 2015 року, оскільки відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, а особа не може нести відповідальність за неналежне виконання своїх обов`язків підприємством, на якому вона працює. Також, суд першої інстанції зробив висновок про те, що відповідач відповідно до приписів частини 1 статті 60 Закону працю в диспансері за період з 04 липня 2002 року по 30 червня 2014 року зарахував у подвійному розмірі тільки до страхового стажу, однак мав зарахувати у подвійному розмірі і до стажу роботи медичного працівника. Також, до стажу роботи медичного працівника у подвійному розмірі відповідач мав зарахувати і період праці в диспансері з 01 липня 2014 року по 03 березня 2015 року.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції відповідач, зазначаючи про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, оскаржив його в апеляційному порядку. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що рішенням від 01.01.2026 № 155250009497 ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років в зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу та підтвердження звільнення з посади, що дає право на цей вид пенсії. Стаж для визначення права становить 32 роки 8 місяців 10 днів, в тому числі спеціальний стаж (станом на 11.10.2017) - 23 роки 4 місяці 8 днів. До страхового стажу та спеціального стажу роботи не зараховано періоди згідно трудової книжки (серія НОМЕР_1 ): з 01.07.2014 по 03.03.2015, оскільки відсутня інформація про сплату внесків в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. Період роботи з 04.07.2002 по 30.06.2014 зараховано до страхового та спеціального стажу пропорційно сплаті страхових внесків. Позивач не має права на призначення пенсії за вислугу років, з урахуванням наявних документів, у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу та підтвердження звільнення з посади, що дає право на цей вид пенсії.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив вимоги скарги залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Судом апеляційної інстанції з`ясовано, що ОСОБА_1 26.12.2025 звернулася до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 01.01.2026 №155250009497 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу та підтвердження звільнення з посади, що дає право на цей вид пенсії (а.с. 17).

Як вбачається із змісту вищезазначеного рішення страховий стаж позивача становить 32 роки 8 місяців 10 днів, в тому числі спеціальний стаж (станом на 11.10.2017) - 24 роки 1 місяць 28 днів. До страхового стажу роботи не зараховано періоди згідно трудової книжки (серія НОМЕР_1 ): з 01.07.2014 по 03.03.2015, оскільки відсутня інформація про сплату внесків в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Не погодившись із відмовою відповідача у призначенні пенсії ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскарженого рішення, враховуючи положення частини 1 статті 308 КАС України, щодо розгляду справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

У пункті 5 рішення № 8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.

За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

У преамбулі Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

За нормами частини першої статті 5 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі по тексту Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з пунктом 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцеві положення Закону № 1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Закон України № 2148-VIII від 03.10.2017 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» набрав чинності 11.10.2017.

Таким чином, пенсії за вислугу років згідно із нормами Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі Закон № 1788-XII) призначаються за умови наявності у особи станом на 11.10.2017 визначеного Законом № 1788-XII страхового і спеціального стажу.

Відповідно до статті 2 Закону № 1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Згідно зі статтею 7 Закону № 1788-ХІІ звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком і по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу на час звернення за пенсією чи вона продовжується. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.

За змістом статті 51 Закону № 1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Статтею 52 Закону № 1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.

Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII (в редакції, що діяла до внесення змін Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII та «;Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII), право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

В подальшому, з прийняттям Закону України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі по тексту Закон № 213-VIII) підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктами «д», «е», «ж» статті 55 Закону № 1788, а з прийняттям Закону України від 24.12.2015 № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі по тексту Закон № 911-VIII) встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення (пункт «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ) за переліком, що затверджується у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Так, згідно з пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції Закону № 911-VIII), право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року не менше 27 років 6 місяців.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років які народилися з 1 січня 1971 року.

Проте, 04.06.2019 Конституційним Судом України ухвалено рішення № 2-р/2019, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII.

Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону № 1788-XII, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом № 213-VIII до оспорюваних положень Закону № 1788-XII щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788-XII, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону № 1788-XII поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону № 1788-XII.

Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни, внесені до статті 55 Закону № 1788-XII Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII, - неконституційними.

Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення № 2-р/2019, тобто з 04.06.2019.

Отже, починаючи з 05.06.2019 положення пункту «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII, яка передбачає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Як вбачається з рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 01.01.2026 №155250009497 спеціальний стаж ОСОБА_1 (станом на 11.10.2017) становить 24 роки 1 місяць 28 днів (а.с. 17).

Як зазначає відповідач, на день подання заяви про призначення пенсії, стаж роботи позивача як медичного працівника (охорона здоров`я) згідно записів у трудовій книжці ( НОМЕР_1 від 04.07.2002) та довідки виданої КЛПУ «Міський наркологічний диспансер м. Горлівки» від 03.03.2015 № 01-11/63 становить: з 04.07.2002 по 03.11.2008 — дільнична медична сестра диспансерного відділення (згідно довідки від 03.03.2015 № 01-11/63); з 04.11.2008 по 01.04.2012 — сестра медична кабінету анонімного лікування (згідно довідки від 03.03.2015 № 01-11/63); з 02.04.2012 по 03.03.2015 — сестра медична денного стаціонару (згідно довідки від 03.03.2015 № 01-11/63); з 05.04.2018 по 25.07.2018 — сестра медична ТВО «Смартлаб» (згідно записів трудової книжки); з 26.07.2018 по 26.12.2025 — медична сестра з фізіотерапії фізіотерапевтичного відділення медичної частини військової частини НОМЕР_2 (згідно записів трудової книжки).

Отже, факт роботи позивача на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років як працівнику охорони здоров`я не є спірним.

Статтею 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров`я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров`я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я, а також у психіатричних закладах охорони здоров`я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.

Верховний Суд у постанові від 27.04.2023 у справі №160/14078/22 зробив висновок про те, що правилами статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та в силу приписів пункту 16 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» період роботи у інфекційному закладі охорони здоров`я підлягає зарахуванню до стажу роботи на пільгових умовах у подвійному розмірі.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові 16 квітня 2026 року прийнятої у справі № 160/27045/24 згідно з якою за правилами статті 60 Закону №1788-ХІІ та в силу приписів пункту 16 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV період роботи у психіатричних закладах охорони здоров`я підлягає зарахуванню до стажу роботи на пільгових умовах у подвійному розмірі.

Зважаючи на те, що позивач у спірний період працювала на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років як працівнику охорони здоров`я, що не заперечується відповідачем, і такий період роботи відповідачем зараховано до страхового стажу у подвійному розмірі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такий період роботи має бути зарахований позивачу до спеціального стажу в подвійному розмірі, як це передбачено статтею 60 Закону №1788-XII.

Щодо доводів відповідач про відсутність підстав для зарахування до страхового стажу роботи періоду роботи з 01.07.2014 по 03.03.2015 через відсутність інформації про сплату внесків в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із статтею 20 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.

Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.

Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.

Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.

Відповідно до статті 106 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів.

У постановах від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, від 17.07.2019 у справі № 144/669/17, від 23.03.2020 у справі № 535/1031/16-а, від 28.05.2021 у справі №591/3839/16-а, від 30.12.2021 у справі №348/1249/17, від 27.02.2022 у справі №620/3754/18, від 11.10.2023 у справі № 340/1454/21 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки воно здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.

Крім того, Верховний Суд неодноразово наголошував, що позбавлення позивача соціальної захищеності та пенсійного стажу у зв`язку з невиконанням підприємством обов`язку зі сплати внесків до Пенсійного фонду України, суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту. Наявність чи відсутність сплати страхових внесків роботодавцем не спростовує самого факту виконання позивачем трудових обов`язків.

Апеляційний суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 10.02.2021 у справі №805/3362/17-а, відповідно до якої страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов`язкові сплаті, перерахунок пенсії проводиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює ця особа, страхувальником сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Як підсумок, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що фізичні особи (працівники підприємств, які тимчасово були звільнені від своєчасного виконання обов`язку зі сплати єдиного внеску) не повинні відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку щодо належної сплати страхових внесків.

Колегія суддів зазначає, несплата підприємством страхових внесків, які роботодавець попередньо відрахував із заробітної плати працівника, не може бути підставою для позбавлення його права на отримання соціальних гарантій. Позивач не може бути позбавлений права на отримання соціальних гарантій внаслідок того, що орган, відповідальний за повноту та своєчасність сплати страхових внесків своєчасно не вжив дієвих заходів.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.

В частині відмови в задоволенні позову рішення суду першої інстанції не оскаржується, судом апеляційної інстанції не перевіряється.

Згідно з частиною першою статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись: пунктом 1 частини 1 статті 315, статтями 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, Третій апеляційний адміністративний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 травня 2026 року у справі №340/891/26 залишити без задоволення.

Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 травня 2026 року у справі №340/891/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя С.В. Білак

суддя С.В. Чабаненко

суддя І.В. Юрко