Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №904/1245/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.07.2026 року м. Дніпро Справа № 904/1245/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Чередка А.Є. (доповідач)

суддів: Мороза В.Ф., Кощеєва І.М.,

при секретарі судового засідання: Кишкань М.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Загинайко Т.В.) від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24

за позовом Виконувача обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області (49000, м. Дніпро, вул. Робоча, 24А; ідентифікаційний код 02909938) в інтересах держави в особі

позивача Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75; ідентифікаційний код 26510514)

до Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва та припинення володіння нерухомим майном, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 р. виконувач обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача – Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни, в якій просить:

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська 97Н, загальною площею 0,0075 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйон, загальною площею 65,0 кв.м;

- припинити володіння Фізичною особою – підприємцем Чепурною Тетяною Іванівною (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) нерухомим майном: павільйоном, загальною площею 65,0 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. номер 52048081 від 23.04.2020 (номер запису - 36325691), шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна № 1429554912101.

Позов мотивований тим, що спірна земельна ділянка не передавалась у власність чи користування будь-яким фізичним чи юридичним особам, а розпорядчий документ щодо присвоєння адреси відповідному об`єкту нерухомості нікому не видавався, у зв`язку з чим має місце самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності із самочинним будівництвом.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24:

- позов Виконувача обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва та припинення володіння нерухомим майном – задоволено частково;

- зобов`язано Фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська 97Н, загальною площею 0,0075 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйон, загальною площею 65,0 кв.м.;

- стягнуто з Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на користь Дніпропетровської обласної прокуратури 2 422 грн 40 коп. – витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви та 605 грн 60 коп. – витрат на сплату судового збору за подання заяви про забезпечення позову;

- в решті позовних вимог – відмовлено.

Не погодившись з цим рішенням господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/1245/24 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про припинення володіння ФОП Чепурної Т.І. нерухомим майном та ухвалити нове рішення про задоволення позову виконувача обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра у зазначеній частині.

В обґрунтування апеляційної скарги прокурор, зокрема, зазначає наступне:

- вважає неправомірним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у частині припинення володіння ФОП Чепурною Т.І. спірними нерухомим майном, оскільки спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом без введення об`єкта в експлуатацію, побудованим на земельній ділянці комунальної власності за відсутності права користування нею. На думку прокурора, обраний ним спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав законного власника земельної ділянки – Дніпровської міської ради;

- вважає, що позовна вимога прокурора про припинення володіння ФОП Чепурною Т.І. спірним об`єктом нерухомого майна шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1429554912101 є належною, відповідає ефективному способу захисту та підлягала задоволенню судом першої інстанції у повному обсязі;

- вказує на те, що апеляційна скарга на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/1245/24 за позовом виконувача обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра подається заступником керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Саванком О.А., як прокурором, призначеним на посаду наказом керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 15.12.2020 У 994к, з метою виконання покладеної на нього конституційної функції представництва інтересів держави в суді.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.09.2024 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 02.12.2024 р.

Також до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулася Фізична особа-підприємець Чепурна Тетяна Іванівна, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 у справі № 904/1245/24 та закрити провадження у справі № 904/1245/24 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач, зокрема, зазначає наступне:

- стверджує, що надані стороною позивача висновки експерта викликають значні сумніви щодо їх правильності, тому що вони стосуються неперсоніфікованого та невирішеного судом кримінального провадження, а отже не відповідають предмету доказування по суті обставин цієї справи, а належність та допустимість в якості доказів таких експертних висновків виключається з огляду на їх невідповідність вимогам ст.ст. 98-103 ГПК України, оскільки у них не зазначено про те, що вони на певній процесуально-правовій підставі підготовлені для суду, й про попередження (обізнаність) експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків. Проте, як зазначає відповідач, судом першої інстанції було необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання відповідача щодо призначення у цій справі комплексної судової будівельної та земельно-технічної експертизи;

- на думку відповідача, судом першої інстанції не взято до уваги, що Дніпропетровська обласна прокуратура не є особою, яка подала позов або в інтересах якої у цій справі подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, а також й не є особою, якою у цій справі пред`являвся позов у розумінні її спільних прав та обов`язків з іншим позивачем; не є особою, яка пред`явила позов у зв`язку із виникненням у неї разом із іншим позивачем спільних прав чи обов`язків з однієї підстави; не є особою, яка пред`явила позов з огляду на однорідність прав і обов`язків з іншим позивачем, а також вона й не є третьою особою у розумінні вимог ст.ст. 49-50 ГПК України. Як вважає відповідач, само по собі підпорядкування органів прокуратури за Законом України «Про прокуратуру» - не є підставою процесуальної співучасті, у тому числі цим не може обґрунтовуватися наявність таких підстав й у світлі приписів щодо представництва прокурором в суді законних інтересів держави;

- вважає, що судом першої інстанції залишено без уваги, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходження фізичної особи-підприємця Чепурної Т.І. зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , тобто місцем здійснення господарської діяльності відповідача є АДРЕСА_2 . Натомість за вказаною у пред`явленому позові адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, Чепурною Т.І. господарської діяльності як фізичною особою-підприємцем – не здійснюється, а жодні докази протилежного у справі – відсутні. У свою чергу, у Державному реєстрі відповідні права (право власності) на вказане у пред`явленому позові майно зареєстровані за Чепурною Т.І. як за фізичною особою, але це майно не є об`єктом господарської діяльності ФОП Чепурної Т.І. Таким чином, на переконання відповідача, ця справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду;

- стверджує, що у правовідносинах зі відповідачем прокурором не обґрунтовано наявності належних підстав для судового захисту інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування;

- відзначає, що станом на час звернення позивача до суду і позовом у цій справі трирічна позовна давність у правовідносинах з іншими особами закінчилася починаючи з 17 квітня 2021 року, а у правовідносинах із Чепурною Т.І. – з 23 квітня 2023 року, що, на думку відповідача, мало бути застосовано судом в якості окремої підставі для відмови у позові.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.10.2024 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 та приєднано її до спільного розгляду з апеляційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури.

Представником відповідача подано до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу прокурора, в якому відповідач просить залишити без задоволення апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24, подану заступником керівника Дніпропетровської обласної прокуратури.

В обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги прокурора відповідач, зокрема, зазначає, що вимоги пред`явленого позову та поданої в інтересах позивача апеляційної скарги виходять за межі стверджуваних позивачем прав та законних інтересів власника земельної ділянки. На думку відповідача, є безпідставними доводи прокурора про необґрунтованість відмови суду в задоволенні позовних вимог щодо припинення права володіння майном та про неправильність застосування судом у цій частині норм матеріального права.

Дніпропетровською обласною прокуратурою подано до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому прокурор просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 в частині задоволених позовних вимог – без змін.

В обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги відповідача прокурор, зокрема, зазначає наступне:

- стверджує, що позовна заява прокурора стосується питання, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє Український народ загалом та конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном. Отже, на думку прокурора, у цьому випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави. Як зазначає прокурор, факт неналежного здійснення уповноваженим органом – Дніпровською міською радою, наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом;

- вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача щодо втручання у право власності відповідача на мирне володіння майном та щодо пропорційності такого втручання спростовуються відсутністю будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно є самочинним будівництвом в розумінні ст. 376 ЦК України. Отже, на переконання прокурора, відповідачем незаконно використовується земельна ділянка під розміщення об`єкту самочинного будівництва, майно експлуатується з порушенням вимог земельного, містобудівного законодавства, що є підставою для припинення права володіння та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого майна у судовому порядку;

- наполягає на правильності обраного прокурором способу захисту та наголошує на тому, що спірне майно зареєстроване за відповідачем саме як нерухоме майно;

- звертає увагу, що прокурор звернувся до суду саме з негаторним позовом, посилаючись на те, що самовільне зайняття спірної земельної ділянки та проведена державна реєстрація права приватної власності на розташовані на ній об`єкти самочинного будівництва створює перешкоди власнику земельної ділянки – Дніпровській міській раді у здійсненні користування цією ділянкою, а тому вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо незастосування судом першої інстанції позовної давності до спірних правовідносин;

- вважає, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у призначенні судової експертизи, оскільки, зокрема, призначення експертизи та отримання відповідей на неї жодним чином не змінює статусу спірного об`єкта нерухомого майна як самочинного будівництва;

- вказує на те, що, звертаючись з позовом до суду, прокурор надав до суду належні та допустимі докази, які в своїй сукупності доводять факт самочинного будівництва торгівельного павільйону на земельній ділянці комунальної форми власності не відведеної під відповідну забудову та підтвердив факт використання вказаного нерухомого майна з комерційною метою. Отже, на думку прокурора, з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

В судовому засіданні 02.12.2024 р. по справі оголошено перерву в судове засідання на 18.02.2025 р.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2025 р. зупинено провадження за апеляційними скаргами заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 908/2388/21, приймаючи до уваги, що обставини цієї справи є подібними з обставинами у справі № 908/2388/21, враховуючи предмет та підстави спору, характер спірних правовідносин, необхідність встановлення правомірності визначення прокурором особи відповідача, а саме останнього власника майна, яке є предметом заявлених позовних вимог у даній справі за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва, тобто наявність виключної правової проблеми щодо застосування частини четвертої статті 376 ЦК України до відповідача – кінцевого набувача майна, а правовий висновок Верховного Суду у справі № 908/2388/21 може мати суттєве значення для вирішення питання у справі № 904/1245/24.

17.12.2025 р. Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу № 908/2388/21 з прийняттям постанови, якою касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Арт 2005» задоволено, рішення Господарського суду Запорізької області від 30.11.2022 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 09.04.2024 у справі № 908/2388/21 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.05.2026 р. поновлено апеляційне провадження у справі № 904/1245/24, розгляд апеляційних скарг призначено в судове засідання на 16.07.2026 р.

На підставі розпорядження керівника апарату суду щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв`язку із перебуванням у відпустці судді Іванова О.Г., та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.07.2026 р., для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі головуючого судді – Чередка А.Є., суддів – Мороза В.Ф., Кощеєва І.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.07.2026 р. апеляційні скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 прийнято до свого провадження означеним складом суду.

Представники прокуратури та Дніпровської міської ради у судовому засіданні доводи апеляційної скарги прокуратури підтримали у повному обсязі та просили її задовольнити, проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечували.

Представник відповідача у судовому засіданні доводи власної апеляційної скарги підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, проти задоволення апеляційної скарги прокурора заперечив.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 04.12.2017 державним реєстратором Комунального підприємства "Центр реєстрації бізнесу і нерухомості" Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко Артемом Олександровичем зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна – павільйон, загальною площею 65 кв.м. за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97Н, за громадянином ОСОБА_1 , на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та визнання права власності (т. 1. а.с. 32-36, 81-84).

У подальшому, постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.04.2018 за апеляційною скаргою Дніпропетровської місцевої прокуратури № 3 заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17 скасовано в частині задоволення позовних вимог та ухвалено в цих частинах нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та визнання права власності – відмовлено (т. 1, .а.с. 42-45).

З матеріалів справи вбачається, що право власності на нерухоме майно – павільйон загальною площею 65 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону від 18.12.2017, зареєстрованого в реєстрі за № 10878 (т. 1, а.с. 85-86) та договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону від 18.12.2017, зареєстрованого в реєстрі за № 10881 (т. 1, а.с. 87-88), посвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В.

У подальшому, 07.10.2019, тобто вже після скасування заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17 право власності на нерухоме майно – павільйон, площею 65 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_5 перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проспект Торг Буд" на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу, зареєстровано в реєстрі за № 9958, 9959, від 07.10.2019, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. (т. 1, а.с. 91-92).

21.04.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд", як іпотекодавцем, та ОСОБА_6 , як іпотекодержателем, було укладено Договір іпотеки, відповідно до пункту 1.1 якого іпотекодавець передає іпотекодержателею в іпотеку нерухоме майно, зокрема, павільйон, загальною площею 65,0 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 92 (зворотна сторона)-95).

Відповідно до пункту 1.2 Договору іпотеки предмет іпотеки належить іпотекодержателю на праві приватної власності, зокрема, павільйон загальною площею 65,0 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , належить на підставі акту прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд", справжність підписів засвідчено Щетіловою О.В., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу від 07.10.2019 за реєстровими №№ 9958, 9959, технічного паспорту, виданого 10.07.2017 ФОП Пазій О.Л. за № 077/17, договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону, посвідченого Щетіловою О.В., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу від 18.12.2017 за реєстровим № 10878, договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону, посвідченого Щетіловою О.В., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу від 18.12.2017 за реєстровим № 10881, право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Щетіловою О.В., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу від 18.10.2019, номер запису про право власності 33742946, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1429554912101.

Пунктом 2.1 Договору іпотеки визначено, що іпотека відповідно до цього договору забезпечує повне виконання грошових зобов`язань позичальника, що випливають з договору позики (надалі - основний договір), укладеного між позикодавцем - ОСОБА_6 та позичальником – Товариством з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд" від 21.04.2020 та усіх додаткових угод до нього. Згідно з основним договором позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю суму позики у розмірі 100 000 грн 00 коп. в строк до 23.04.2020.

Відповідно до пункту 6.6 Договору іпотеки цей договір є змішаним та містить умови договору іпотеки, довіреності, договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У подальшому ОСОБА_6 заявою від 23.04.2020, справжність підписів на якій засвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. та зареєстровано в реєстрі за № 4500, 4501, повідомила, що згодна прийняти в якості виконання зобов`язання за договором позики, укладеним між ОСОБА_6 , як позикодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд", як позичальником, від 21.04.2020 право власності на предмет іпотеки в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у розмірі 100 000 грн 00 коп. (т. 1, а.с. 95).

Відповідно до листа Дніпровської міської ради від 23.06.2023 № 7/11-1301 станом на 05.06.2023 за результатами пошуку земельної ділянки за адресою: "вул. Набережна Заводська, 97Н" та за РНОКПП " НОМЕР_1 " у Системі не виявлено реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та фізичними або юридичними особами; за запитуваними параметрами станом на час надання відповіді прийнятих рішень міської ради не виявлено; за запитуваними параметрами звернень не виявлено. Згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру містобудівні умови та обмеження для проєктування об`єктів будівництва по вул. Набережна Заводська, 97Н Головним архітектурно-планувальним управлінням департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради не надавалися. Також повідомляється, що Управлінням не готувалися проєкти рішень про надання дозволу на проєктування та будівництво об`єктів за вищевказаною адресою. За даними Реєстру будівельної діяльності, станом на час надання відповіді відсутні відомості щодо видачі / реєстрації цим управлінням документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва по вул. Набережній Заводській, 97Н (т. 1, а.с. 39).

Як вбачається з листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю від 11.01.2024 № 10/1-1 "Про надання інформації" згідно з даними Реєстру, станом на дату надання відповіді, відсутні відомості щодо видачі / реєстрації Управлінням документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 97Н, м. Дніпро. Перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил на об`єкті будівництва за адресою: вул. Набережна Заводська, буд. 97Н, м. Дніпро Управлінням не проводились (т. 1, а.с. 38).

Відповідно до листа Дніпровської міської ради від 21.02.2024 № 7/11-361 "Про розгляд листа" станом на 19.02.2024 за результатами пошуку земельної ділянки за адресою "вул. Набережна Заводська, 97Н" у Системі не виявлено реєстраційних записів щодо договорів оренди землі, укладених між міською радою та фізичними або юридичними особами; за запитуваними параметрами станом на час надання відповіді рішень міської ради щодо передачі у власність або користування земельної ділянки не виявлено; відповідно до даних містобудівного кадастру та Адресного плану міста адреса - вул. Набережна Заводська, 97Н офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась, відповідні документи, на підставі яких було присвоєно зазначену адресу - відсутні; за даними Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, станом на час надання відповіді відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва по вул. Набережній Заводській, 97Н; державним інспектором інспекції з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради 16.01.2024 було здійснено обстеження запитуваної земельної ділянки, за результатами якого складено відповідний акт від 16.01.2024 № 16/01/24-КР (т. 1, а.с. 46-47).

Відповідно до акту від 16.01.2024 № 16/01/24-КР обстеження земельної ділянки, складеного головним спеціалістом сектору державного контролю за використанням та охороною земель відділу державного контролю за використанням та охороною земель та методичного забезпечення Дніпровської міської ради, державним інспектором Кравченком Мирославом Вікторовичем за результатами обстеження земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97 Н, встановлено наступне: - доступ до земельної ділянки: вільний; - земельна ділянка розташована по фактичному розміщенню кіоску з обміну валют та з продажу шашлику із зовнішньою рекламою "Шашлик маркет Petter"; - на момент перевірки кіоск працював та здійснював господарську діяльність; - дах кіоску обшити темно-сірими алюмінієвими композитними панелями, стіни складаються із цегли та склопластикових вікон; - кіоск має три входи; - перший вхід зі сторони вул. Юрія Кондратюка до кіоску з обміну валют, а другий та третій входи зі сторони вул. Набережної Заводської до кіоску з продажу шашлику із зовнішньою рекламою "Шашлик маркет Petter"; - зліва від кіоску по вул. Набережній Заводській розташований кіоск з продажу кальянної та вейп продукції з зовнішньою рекламою "Дунька"; - справа від кіоску по вул. Юрія Кондратюка розташований кіоск ломбард; - доступ до задньої сторони кіоску відсутній (т. 1, а.с. 47-50).

В матеріалах справи наявна копія технічного паспорту, виготовленого станом на 10.07.2017 Фізичною особою-підприємцем Пазій О.Л. (т. 1, а.с. 78-80).

Прокурор зазначає, що під час реалізації представницьких повноважень Західною окружною прокуратурою встановлений факт самовільного зайняття земельної ділянки за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97Н. Встановлено, що земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97Н, у власність чи користування будь-яким фізичним чи юридичним особам не передавалась. Більш того, розпорядчий документ, на підставі якого об`єкту нерухомості, розташованому на земельній ділянці присвоєно адресу у м. Дніпрі, "вул. Набережна Заводська, буд. 97Н" не видавався, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності, чим грубо порушено право комунальної власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нерухоме майно – торговий павільйон за адресою: АДРЕСА_2 , за Чепурною Тетяною Іванівною.

Прокурор просить зобов`язати відповідача – Фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва – павільйону, загальною площею 65,0 кв.м., а також припинити володіння Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни вказаним нерухомим майном шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; відповідач проти цього заперечує, що і стало причиною виникнення спору та звернення позивача з позовом до суду.

Ухвалюючи оскаржуване рішення про часткове задоволення позову, місцевий господарський суд встановив, що спірна земельна ділянка не відводилася жодним фізичним чи юридичним особам для здійснення на ній будь-якої забудови, а тому дійшов висновку, що наявністю на цій земельній ділянці належного відповідачу торгового павільйону порушується право власності Дніпровської міської ради, що є підставою для захисту порушеного права та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлений позов є негаторним, тобто може бути пред`явлений протягом усього часу, поки існує відповідне правопорушення, у зв`язку з чим відмовив відповідачу у застосуванні до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності.

Водночас, відмовляючи в частині позовних вимог, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог щодо припинення права володіння спірним майном у зв`язку з тим, що це виключається розглядом позовних вимог про знесення об`єкту самочинного будівництва.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками місцевого господарського суду, з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт б частини 3 статті 152 Земельного кодексу України).

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_5 , ні Товариству з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд", ані Чепурній Тетяні Іванівні не відводилася, оскільки Дніпровською міською радою рішення про відведення цієї земельної ділянки у користування чи у власність зазначеним фізичним та юридичним особам не приймалося (листи Дніпровської міської ради від 23.06.2023 № 7/11-1301, від 21.02.2024 № 7/11-361).

За фактом самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці Західною окружною прокуратурою міста Дніпра до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 внесено відомості за № 42022042000000083 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 197-1 Кримінального кодексу України (т. 1, а.с. 37).

Відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно- технічної експертизи № 32/3-23 від 20.04.2023 та Висновку судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 32Д від 16.08.2023, проведених за матеріалами кримінального провадження № 42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що об`єкти за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, площею забудови 65 кв.м. є капітальними будівлями ІІІ класу вогнестійкості та IV класу капітальності, фактичне землекористування та будівництво торгівельного павільйону на земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, не відповідає нормативно-правовим актам у галузі будівництва в частині розміщення та іншим законодавчим актам у сфері будівництва: земельна ділянка площею 65 кв.м., на якій розміщений павільйон площею 65 кв.м. за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, не оформлена належним чином, дозвільні документи, що надають право на будівництво – відсутні (т. 1, а.с. 51-70).

Також, відповідно до технічного звіту з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, в районі будинку № 97Н, встановлено, що площа земельної ділянки під забудовою складає 0,0075 га, також, в межах земельної ділянки, на якій розташовані будівлі знаходяться охоронні зони: - лінія електропередачі високої напруги підземна 10кВ – 0,0024 га; - водопровід підземний сталевий діаметром 500 мм – 0,0047 га – зливовий колектор 0,0055 га (т. 1, а.с. 96-105).

Статтею 206 Земельного кодексу України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно із статтею 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв), землекористувачі.

Землекористувачі – юридичні та фізичні особи (резиденти та нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної форми власності, у тому числі, на умовах оренди (підпункт 14.1.73, пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України).

Відповідно до абзацу першого пункту 287.1 статті 287 Податкового кодексу України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок на земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 Податкового кодексу України).

Докази подання податкової звітності за землю в матеріалах справи відсутні.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н за жодною юридичною чи фізичною особою.

Самовільне зайняття земельної ділянки – будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними (статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель").

Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (постанови Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі № 202/3520/16-ц.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 8 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та частини 4 статті 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (стаття 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Відповідно до приписів частин другої та третьої статті 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

Слід відзначити, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації) визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність;

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяження для здійснення державної реєстрації права власності за Куцим Миколою Миколайовичем надано заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17.

При цьому, жодного документу, що підтверджував би відведення земельної ділянки під його будівництво заявником державному реєстратору не надано.

Вказане вище рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17 в подальшому було скасовано постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.04.2018.

Відповідно до інформації Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради, за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса "вул. Набережна Заводська, буд. 97Н" офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась.

Як вбачається з листа Дніпровської міської ради від 21.02.2024 № 7/11-361 не виявлено реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та фізичними або юридичними особами відносно земельної ділянки за адресою вул. Набережна Заводська, 97Н.

Таким чином, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності Куцого Миколи Миколайовича на нерухоме майно – павільйон, за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н без належного правовстановлюючого документа.

Разом з цим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, висновки в якій аналогічні висновкам, викладеним у постановах від 23.06.2020 у справі № 680/214/16 та від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зокрема зазначено, що аналіз положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу положень законодавства не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Водночас частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 04.12.2013 у справі № 6-130цс13, від 30.09.2015 у справі № 6-286цс15).

У пункті 45 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).

За змістом частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Частиною 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Отже відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина 2 статті 376 Цивільного кодексу України).

Подібні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19.

З матеріалів справи вбачається, що після здійснення державної реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно – павільйон за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, це право Куций М.М. перейшло до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону від 18.12.2017, зареєстрованого в реєстрі за № 10878 та договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону від 18.12.2017, зареєстрованого в реєстрі за № 10881.

В подальшому, 07.10.2019, тобто вже після скасування заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17 право власності на нерухоме майно – павільйон, площею 65 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 , від ОСОБА_5 перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд" на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу.

Згодом право власності на нерухоме майно – павільйон, площею 65 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 перейшло до ОСОБА_6 , яка на теперішній час є власником нерухомого майна, павільйону (РНОНМ 1429554912101), що розташований у АДРЕСА_2 , на підставі заяви серія та номер: 4500 та 4501, від 23.04.2020, посвідченої приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В., та договору іпотеки № 4490 від 21.04.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Викладені у позовній заяві факти та обставини свідчать про порушення земельного законодавства, шляхом самовільного захоплення земельної ділянки та розташування на ній самочинно збудованої будівлі – павільйону за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, чим створено перешкоди власнику у раціональному та ефективному використанні земельної ділянки відповідно до її призначення та відповідно до встановленої законом мети, нівелює можливість подальшої використання цих земель з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади.

Отже повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Поряд із цим, власник, чиї права порушено, може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою (в тому числі, визнання правочинів недійсними). Розгляд позовних вимог про знесення об`єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними, припинення права володіння тощо.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зроблено висновок, що "за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа – власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Оскільки положення статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно.

При цьому, установивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена особі для цієї мети, суди з урахуванням практики застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, чиї права порушено такою забудовою, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил.

У цьому аспекті Верховним Судом у постанові від 29.01.2020 № 822/2149/18 наголошено, що за змістом частини 7 статті 376 Цивільного кодексу України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, у інших випадках самочинного будівництва, зокрема, якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, стаття 376 Цивільного кодексу України не ставить можливість знесення об`єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України).

Дніпровська міська рада в листах зазначила, що земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н не відводилася жодним фізичним та юридичних особам з метою будівництва об`єкту нерухомого майна.

З огляду на викладене, судова колегія погоджується із судом першої інстанції, що у цьому випадку найбільш ефективним та доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави, усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, є її повернення власнику з приведенням відповідачем у придатний до використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові.

Згідно із нормою статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 321 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (стаття 212 Земельного кодексу України).

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.07.2021 у справі № 914/2200/20, в якій зазначено, що на підставі положень частин 2, 3 статті 152 Земельного кодексу України, за якими власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, статті 212 Земельного кодексу України, якою передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, визнавши доведеними позивачем та не спростованими відповідачем обставини наявності у позивача права комунальної власності на спірну земельну ділянку, самовільне зайняття відповідачем цієї земельної ділянки шляхом встановлення огорожі за відсутності будь-яких, в тому числі договірних, підстав для цього, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позов про зобов`язання відповідача звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі підлягає задоволенню.

Відповідно до Висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21 належним відповідачем за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував право власності на самочинне будівництво.

Верховний Суд наголошував, що в силу вимог частини 1 статті 3 Земельного кодексу України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (частина 4 стаття 376 Цивільного кодексу України) спеціальним законом є Земельний кодекс України, імперативна норма частини 2 статті 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов`язаних із встановленням суб`єктного складу осіб, зобов`язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій Земельним кодексом України, можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу України, зокрема, статті 376 цього Кодексу.

Адже, на відміну від положень частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України, які обмежують коло осіб, зобов`язаних знести об`єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма частини 2 статті 212 Земельного кодексу України суттєво розширює суб`єктний склад зобов`язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки, та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об`єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об`єкт.

Схожий за змістом висновок щодо пріоритетного застосування до подібних правовідносин (в частині вирішення питання обрання ефективного способу захисту прав позивача) положень частини 2 статті 212 Земельного кодексу України, як спеціальної норми права, викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21.

Отже територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, як власник земельної ділянки, має право вимагати від Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, загальною площею 0,0075 га приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно збудованого майна: павільйону, загальною площею 65,0 кв.м.

Відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України діє принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. У разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Водночас, з огляду на принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, а також фактичні обставини створення вказаних об`єктів нерухомості, правовий режим будівництва як самочинного не створює підстав для виникнення прав на земельну ділянку.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц.

З огляду на викладене, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним.

Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Таким чином, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема земельною ділянкою, шляхом відновлення її до попереднього стану, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24.02.2020 у справі № 458/1046/15, висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц.

За змістом статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до Висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 391 Цивільного кодексу України, викладених у попередніх постановах та уточнених у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц зайняття земельної ділянки особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частини третьої статті 152 Земельного кодексу України).

Таким чином, з огляду на викладені обставини справи, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належним способом захисту порушених прав на земельну ділянку територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради є повернення земельної ділянки за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, та знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйону, загальною площею 65,0 кв.м.

Щодо доводів апелянта про втручання у мирне володіння майном судова колегія зазначає таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 122-126 постанови від 15.09.2020 по справі № 469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об`єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об`єкт, про відшкодування збитків на підставі статті 661 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.

Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частин першої та третьої статті 22 Цивільного кодексу України).

Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб`єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судових рішеннях у справі, питання вичерпності висновків судів, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Законом України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", було внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 цього кодексу з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

За результатами аналізу всіх наявних у справі доказів в їх сукупності, суд приходить до висновку, що докази, надані прокурором на підтвердження факту створення відповідачем перешкод Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою відповідачем земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, загальною площею 0,0075 га є достатньо вірогідними, тобто факти, які розглядаються щодо створення відповідачем перешкод Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою відповідачем земельною ділянкою, є більш вірогідними порівняно з доказами, наданими відповідачем на їх спростування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням викладеного, судова колегія констатує, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог прокурора в частині зобов`язання відповідача усунути перешкоди позивачу в користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва.

Щодо доводів відповідача про незастосування судом першої інстанції наслідків спливу позовної давності судова колегія зазначає таке.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

У розумінні положень статті 391 Цивільного кодексу України право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Негаторний позов – це класичний вид речових позовів, який пред`являється, якщо між сторонами спору існують абсолютні (речові) відносини, тобто між сторонами відсутні будь-які договори чи недоговірні зобов`язання; за своєю суттю це вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні користування і розпорядження нею. Власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні та вимагає від відповідача припинити протиправні дії щодо свого майна, які не пов`язані з порушенням володіння.

Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Умовою подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Суд надає захист позивачу у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, що існувало до порушення права. Позивач самостійно визначає спосіб, у який він вбачає можливим усунути зазначені порушення.

Однією з умов застосування негаторного позову має бути також відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в разі наявності таких відносин здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, постанові Верховного Суду від 27.03.2024 у справі № 907/66/23.

З обставин справи № 904/1245/24 вбачається, що керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра звернувся до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради саме із негаторним позовом, посилаючись на те, що самовільне зайняття земельної ділянки по вул. Набережна Заводська, 97Н у м. Дніпро та проведена державна реєстрація права приватної власності на розташовані на ній об`єкти самочинного будівництва, створює перешкоди власнику земельної ділянки – Дніпровській міській раді у здійсненні користування цією ділянкою.

За таких обставин судова колегія констатує, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено відповідачу у задоволенні його заяви щодо застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності.

Щодо представництва прокуратурою інтересів держави у суді судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеним законом.

Частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду із позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За приписами частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтереси держави".

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження у спірних правовідносинах.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Частиною 2 статті 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до частини 2 статті 327 Цивільного кодексу України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Пунктом "б" статті 80 Земельного кодексу України визначено, що суб`єктами права власності на землю є: територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування – на землі комунальної власності.

Згідно з частинами 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: - усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; - земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" система місцевого самоврядування включає територіальні громади, сільські, селищні, міські ради, сільських, селищних, міських голів, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, органи самоорганізації населення.

Частиною 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.

Статтею 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачені повноваження міської ради у сфері регулювання земельних відносин.

Відповідно до статей 12, 122 Земельного кодексу України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить зокрема розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно з частиною 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Дніпровська міська рада, як орган місцевого самоврядування, що виконує повноваження власника земельних ділянок комунальної власності на території міста Дніпро, а також суб`єкт, уповноважений на здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель на території міста Дніпро.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтереси держави".

Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 визначено, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, а, отже, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.

"Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується фізичними та юридичними особами в порядку і на підставах, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із частиною 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Право комунальної власності – право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до правових висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, «знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі» (пункт 84 постанови).

Таким чином, в результаті незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно – павільйон, розташований за адресою: вул. Набережна Заводська, 97Н в м. Дніпрі, порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес.

Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці також створює перешкоди законному власнику землі та протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.

Поданий прокурором позов стосується питання права, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) та конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном.

Враховуючи вищенаведене, у цьому випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду.

Уповноважений орган – Дніпровська міська рада, протягом майже 6 років, після скасування рішення суду про набуття ОСОБА_1 права власності на самочинно збудований об`єкт, не здійснила належним чином захист порушених інтересів держави, що виражено у невжитті заходів спрямованих на усунення допущених порушень вимог чинного законодавства, а також спрямованих на знесення самочинно збудованого об`єкту та повернення земельної ділянки, не дивлячись про обізнаність скасування заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17.

Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів підтверджується наявним в матеріалах справи листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.

Так, Західною окружною прокуратурою міста Дніпра скеровувався запит від 04.01.2024 № 51-91вих-24 на адресу Дніпровської міської ради в якому повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки на вул. Набережна Заводська, 97Н у м. Дніпро шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1429554912101), що є самочинним будівництвом на підставі заочного рішення суду, яке в подальшому скасоване (т. 1, а.с. 30-31).

Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листом Дніпровської міської ради від 21.02.2024 № 7/11-361, що свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

Варто зазначити, що дійсно інтереси держави повинні захищати насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, у тому числі шляхом подання відповідних позовних заяв, а не прокурор. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Проте для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 10.08.2021 у справі № 923/833/20, від 20.07.2021 у справі № 908/2153/20.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, а отже порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод у даному спорі відсутнє.

Отже, судова колегія вважає, що прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у порядку статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Як зазначено прокурором, наказом Генерального прокурора від 21.08.2020 № 389 "Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді" врегульовано питання подання позовних заяв та інших процесуальних документів окружними прокурорами та питання забезпечення участі прокурорів у розгляді справ судами.

Згідно з п. 6.6 вказаного наказу заяви по суті справи та інші процесуальні документи подаються прокурором, який забезпечує участь у суді. Пунктом 11.2 вказаного наказу визначено, що участь у розгляді справ у місцевих господарських та адміністративних, апеляційних судах забезпечується підрозділами представництва у суді та іншими підрозділами обласних прокуратур відповідно до їхньої компетенції за їх місцезнаходженням.

Таким чином, участь у розгляді цієї судової справи та подання заяв по суті справи та інших процесуальних документів здійснюється прокурорами Дніпропетровської обласної прокуратури.

Щодо відмови суду першої інстанції у задоволенні заяви відповідача про призначення експертизи судова колегія зазначає наступне.

Так, як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем було заявлено клопотання про призначення комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

На вирішення експертів відповідач просив поставити наступні запитання: 1) Чи є об`єкт (результат виконання робіт), розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, нерухомим майном?; 2) Чи існують на об`єкті, встановленому за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, улаштування заглибленого фундаменту або наявність конкретних ознак певних інших, та яких саме, дій капітального значення?; 3) Які показники площі має об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н?; 4) Чи є об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, у його цілісному значенні та за його функціональними властивостями, одною єдиною спорудою, або ж він поєднаний із двох чи більше (скільки саме та якої площі кожна) споруд?; 5) Чи є можливим переміщення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, без його знецінення (суттєвого знецінення) та зміни його призначення?; 6) Якщо об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, є нерухомим майном, то за якими конкретними ознаками, та який вид будівництва (нове будівництво, реконструкція, капітальний ремонт тощо) фактично виконаний на об`єкті?; 7) Якщо об`єкт (результат виконання робіт), розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, є нерухомим майном, то чи є він самочинним будівництвом?; 8) Яка група капітальності (категорія складності, ступінь вогнестійкості) об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н?; 9) На якій земельній ділянці (параметри, площа) розташований об`єкт (результат виконання робіт) за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, якими є режим власності такої земельної ділянки та її цільове призначення?; 10) Яким, відповідно до правил благоустрою, є раціональне використання території земельної ділянки, на якій знаходиться об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н?; 11) Чи потребувало встановлення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, розроблення землевпорядної документації тощо, й якщо так, то ураховуючи які саме функціональні особливості та призначення об`єкта (результату виконання робіт)?; 12) Чи перешкоджає наявність об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, використанню за призначенням земельною ділянки, загальною площею 0075 га, або певної іншої земельної ділянки, та у чому безпосередньо це полягає?; 13) Чи встановлено об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, з порушенням правил благоустрою, яких саме?; 14) Якщо об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н, перешкоджає використанню за призначенням земельною ділянки, загальною площею 0075 га, або певної іншої земельної ділянки, то яким чином може бути усунуто такі перешкоди?; 15) Чи може бути усунуто, на випадок їх існування, перешкоди у цільовому використанні земельною ділянки, загальною площею 0075 га, або певної іншої земельної ділянки, без переміщення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н?; Проведення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи доручити експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (03057, м. Київ, вул. Сім`ї Бродських, 6).

Судова колегія відзначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза – це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Згідно з частиною 1-3 статті 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

За приписами частини 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач просить призначити у цій справі проведення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, питання до якої, що поставлені відповідачем, фактично стосуються визначення статусу майна, яке знаходиться на спірній земельній ділянці, тобто чи є вказане майно нерухомим майном чи тимчасовою спорудою.

Проте, як слушно зауважено судом першої інстанції, зазначене не є предметом спору у цій справі, і відповіді на поставлені відповідачем запитання не вплинуть на з`ясування обставин, що мають значення для вирішення спору у цій справі щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та припинення володіння майном.

За таких обставин, судова колегія вважає, що у цьому випадку у суду першої інстанції були відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 99 ГПК України, для призначення експертизи із поставлених відповідачем запитань, а отже судом правомірно відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про призначення експертизи.

Щодо підсудності цієї справи господарському суду та наявності чи відсутності підстав для закриття провадження у справі судова колегія зазначає наступне.

Так, як зазначає відповідач, ця справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду, оскільки вона не стосується спору, що виник у зв`язку із здійсненням відповідачем Фізичною особою-підприємцем Чепурною Т.І. господарської діяльності, Чепурна Т.І. не виступає у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, а спірні правовідносини – не є господарськими.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.

Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності Господарським процесуальним кодексом України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи.

Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи тощо.

Відповідно до положень частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Разом з тим, відповідно до положень пунктів 3, 6 та 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; та вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.

Аналіз зазначених норм процесуального права дає підстави для висновку, що критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності.

До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 26.05.2020 у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19); від 19.05.2020 у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (провадження № 12- 143гс19) від 27.04.2021 у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20).

Статтею 50 Цивільного кодексу України визначено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Відповідно до Акту обстеження земельної ділянки від 16.01.2024, який додано до матеріалів позовної заяви у якості доказів, встановлено, що на об`єктах площею забудови 65 кв. м. за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97 Н, здійснюється господарська діяльність, у вигляді закладу торгівлі з продажу їжі, продажу кальянної продукції та надання фінансових послуг у вигляді ломбарду, тобто на теперішній час земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97 Н, на якій розташовано спірне нерухоме майно, використовується в комерційних цілях.

За положеннями статей 316, 317, 319 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).

Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Предметом розгляду позову у цій справі є незаконність набуття права власності на нерухоме майно – павільйон, який використовуються саме для господарської діяльності відповідачки, побудовано на земельній ділянці комунальної форми власності, що не надавалася для вказаної мети, за відсутності будь-яких дозвільних документів.

Заперечення відповідача щодо місця реєстрації ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 , і, як наслідок, на думку відповідачки, свідчення того, що відповідачка здійснює господарську діяльність виключно на території Нікопольського району, не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а твердження про те, що вказане майно не використовується у господарській діяльності матеріалами справи не підтверджено.

За таких обставин, з урахуванням суб`єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, судова колегія констатує, що ця справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а доводи відповідачки про непідсудність цієї справи господарському суду та необхідність закриття провадження у справі є необґрунтованими.

З урахуванням усього вищенаведеного, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи апеляційних скарг є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскаржуване рішення відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційних скарг та скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у цій справі відсутні.

Згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті прокурором судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 5 813,76 грн слід покласти на останнього, а судові витрати по сплаті відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 7 267,20 грн слід покласти на відповідача.

З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 – залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.07.2024 р. у справі № 904/1245/24 – залишити без змін.

Судовий збір, сплачений за подання апеляційних скарг, покласти на Дніпропетровську обласну прокуратуру та Чепурну Тетяну Іванівну.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повна постанова складена та підписана 27.07.2026 року.

Головуючий суддя А.Є. Чередко

Суддя В.Ф. Мороз

Суддя І.М. Кощеєв