Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №910/12204/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2026 р. Справа№ 910/12204/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Крижного О.М.

Майданевича А.Г.

за участю секретаря судового засідання: Ніконенко Є.С.

за участю представників сторін:

від позивача: Цимбаліст В.В.

від відповідача: не з`явились

від третьої особи: Тетерятник О.В.

за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026, повний текст складено 18.03.2026

у справі № 910/12204/25 (суддя Бойко Р.В.)

за позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація»

до Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про стягнення заборгованості у розмірі 11 546 786,00 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду

У вересні 2025 року Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві про стягнення заборгованості у розмірі 11 546 786,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 позов Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» задоволено повністю. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на користь Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» безпідставно збережені кошти за користування нерухомим майном комунальної власності у розмірі 11 546 786 грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 138 561 грн 45 коп.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві звернулось до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі №910/12204/25. Задовольнити апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі №910/12204/25. Скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі №910/12204/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позовних вимогах Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» у повному обсязі.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказав на те, що позивач обґрунтував вимоги щодо упущеної вигоди нібито «від оренди» майна, проте жодного договору оренди між сторонами не укладено у встановленому законодавством порядку. Відповідно до статей 626, 627, 638, 640 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним тільки за умови: досягнення згоди між сторонами щодо всіх істотних умов; письмової форми; підписання уповноваженими особами. Жодна з цих умов у конкретному випадку не була дотримана.

Скаржник зазначає, що згідно з частиною 2 статті 793 Цивільного кодексу України та статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», договір оренди державного чи комунального майна має бути зареєстрований, якщо його строк перевищує один рік. Ці вимоги не виконано, що виключає будь які правові наслідки щодо сплати орендної плати чи компенсації в майбутньому. Разом з тим, позивач додає до позовної заяви попередній договір без номера від 23.07.2020, який не створює самостійних майнових зобов`язань.

Скаржник стверджує про те, що аналогічні вимоги між сторонами вже були предметом судового розгляду у справі № 910/5531/21. Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2021 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2021 позов було відхилено. Обставини, встановлені у тій справі, мають преюдиційне значення (стаття 75 Господарського процесуального кодексу України), зокрема: між сторонами не існує укладеного договору оренди; попередній договір не породжує правових наслідків; Управління користується приміщенням на законних підставах, його дії не порушують прав позивача; відсутні докази фактичного завдання збитків або можливості отримання доходу від оренди. Спірне приміщення не вилучалося з користування Управління, не поверталося позивачу та перебуває у користуванні на підставі чинних розпорядчих актів органів місцевого самоврядування. Позов у справі № 910/12204/25 є повторним пред`явленням аналогічних вимог без нових юридичних підстав або нововиявлених обставин, що суперечить принципам правової визначеності та остаточності судових рішень (res judicata). На підставі пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України Управління просило Господарський суд міста Києва закрити провадження у цій справі у зв`язку з наявністю рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2021 у справі №910/5531/21, яке набрав законної сили у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 175 ГПК України.

На думку скаржника, вимоги щодо стягнення упущеної вигоди є гіпотетичними, необґрунтованими та безпідставними. Підстава для відшкодування збитків (стаття 611 Цивільного кодексу України) відсутня, оскільки не доведено наявність складу цивільного правопорушення: немає протиправної дії; відсутня вина; немає доведених збитків. Крім того, всупереч вимогам статті 74 ГПК України, позивач не надав суду належних доказів, які б підтверджували факт завдання відповідачем збитків та їх розмір. Водночас суд першої інстанції не надав належної оцінки цим обставинам та не зазначив мотивів відхилення відповідних доводів відповідача, що свідчить про неповне з`ясування обставин справи.

Скаржник зазначає про те, що позивач та Департамент комунальної власності міста Києва не зверталися до Управління письмово з пропозицією укладення договору оренди або із зазначенням розрахунку «упущеної вигоди». Департамент надсилав листи без попереднього погодження з Управлінням та обхідним шляхом, що не може вважатися досудовим врегулюванням спору. Такі дії суперечать статті 19 ГПК України, яка передбачає: сприяння сторін своєчасному та повному з`ясуванню обставин справи; вживання заходів для досудового врегулювання спору. Отже, позов подано без дотримання передбаченого законом порядку врегулювання, що є додатковою підставою для його відхилення.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, позивач у відзиві на апеляційну скаргу, поданому до суду, вказав на те, що судом першої інстанції у відповідності з частиною 1, п.1 частини 2 ст.73, ст.76 ГПК України встановлено факт користування Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві спірними приміщеннями для розміщення Святошинського районного суду міста Києва у спірний період (з 01.04.2021 по 31.08.2025) на підставі письмових доказів - акту приймання-передачі нерухомого майна від 23.07.2020 (Додаток № 1 до Попереднього договору № б/н від 23.07.2020). Також зазначені обставини користування приміщеннями, як встановив суд, не заперечуються учасниками спору та є загальновідомими обставинами. Відтак, в силу положень частин 1 та 3 ст. 75 ГПК України не потребують доказуванню.

Позивач зазначає, що надаючи правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначаючи, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, суд визначив, що суть даних правовідносин полягає у безпідставному збереженні відповідачем коштів орендної плати за фактичне користування відповідачем без належних на те правових підстав спірним нерухомим майном та підпадає під регулювання статті 1212 Цивільного кодексу України. Судом враховано, що попередній договір у розумінні статті 635 Цивільного кодексу України створює лише один обов`язок - укласти основний договір у майбутньому, а відтак не є підставою для заснування правовідносин найму. При цьому, суд встановив, що матеріали справи не містять доказів укладення договору оренди, а тому відповідач користується майном без достатньої правової підстави. Відтак, за висновками суду першої інстанції, немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) Позивачу, оскільки до моменту оформлення Відповідачем права оренди спірним майном, відносини з фактичного користування таким майном без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Позивач наголошує на тому, що відповідач як фактичний користувач майна, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цього майна зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ним, зобов`язаний повернути ці кошти власнику майна на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Позивач вказує на те, що за замовчуванням (без угоди про безоплатність) будь-яке користування є оплатним, а відповідачем не надано доказів волевиявлення територіальної громади на безоплатну передачу у користування спірної будівлі.

Скаржник зазначає про те, що Розмір місячного відшкодування наведений в п.п.2.2-2.4. Попереднього договору та розрахунок відшкодування за липень 2020 року, який є додатком до Попереднього договору від 23.07.2020 № б/н, як вбачається з їх змісту, визначено згідно Методики розрахунку, затвердженої рішенням Київської міської ради від 21.04.2015 р. №415/1280, зі змінами внесеними рішенням Київської міської ради від 0802.2018 р. №21/4085 та від 06.12.2018 №253/6304 відповідно до Закону України «Про оренду державного та комунального майна (ст.17). Таким чином, заборгованість відповідача за використання нежилих приміщень, що є предметом стягнення в розмірі 11 546 786,00 грн., які зберіг у себе Відповідач за період з 01.04.2021 по 31.08.2025, визначено у відповідності до ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», тож висновок суду першої інстанції щодо стягнення суми коштів (вартості користування майном), відповідає наведеним нормам та положенням ст.1213 ЦК України.

Позивач вказує на те, що протягом спірного періоду та до теперішнього часу норми ЦК України та Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не передбачають вимог реєстрації договору оренди державного чи комунального майна, якщо його строк перевищує один рік. Положення щодо необхідності державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди виключено з ЦК України відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» № 1878-VI від 11.02.2010, натомість, з 01.01.2013 року запроваджено державну реєстрація прав на нерухоме майно. З урахуванням того, що суд першої інстанції дійшов висновків про неукладення договору оренди, обставини реєстрації договору оренди чи державної реєстрації права користування майном, не входять до предмету доказування.

Також позивач вказує на те, що чинні процесуальні норми ГПК України не позбавляють заявника права на розгляд спору про той же предмет, у разі зазначення ним інших підстав позову та надання доказів, якими він обґрунтовує ці підстави (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Верховного Суду від 01.11.2022 у справі № 925/1152/21, від 28.06.2023 у справі № 910/1182/23, від 18.03.2021 у справі № 909/783/20, від 16.11.2021 у справі № 910/694/21). Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження у справі, роз`яснено учасникам справи, що періоди, за які заявлено до стягнення упущену вигоду, у справі № 910/5531/21 та у справі № 910/12204/25 є різними, а відтак відсутні підстави для закриття провадження у даній справі, оскільки в даних спорах наведені різні підстави позову (заявлені різні періоди нарахування упущеної вигоди).

На думку позивача, під обставинами, встановленими рішенням суду у справі № 910/5531/21, скаржник розуміє висновки суду, які не є обставинами справи, а тому відсутні підстави для застосування частини четвертої статті 75 ГПК України . Окрім того, суди у справі № 910/5531/21, на відміну від справи, що розглядається, не встановлювали фактичні обставини передачі у користування Відповідача приміщень площею - 5 111,3 кв. м. згідно з актом приймання передачі від 23.07.2020, який є додатком №1 до Попереднього договору б/н від 23.07.2020, та не надавали правову оцінку відносинам сторін, що виникли з наведеної події.

Позивач стверджує, що оскільки судом першої інстанції рішення про стягнення упущеної вигоди не приймалось, заперечення відповідача з наведеного питання про те що начебто суд прийняв доводи позивача щодо наявності упущеної вигоди, не є слушними.

Узагальнені доводи заперечення на відзив на апеляційну скаргу

На думку відповідача, суд першої інстанції, не встановивши належним чином зазначених елементів відповідальності та фактично визнавши недоведеність підстав для стягнення збитків, змінив правову природу спору та задовольнив вимоги як стягнення безпідставно збережених коштів на підставі статті 1212 ЦК України. Тобто суд не просто застосував іншу норму права до тих самих вимог, а фактично розглянув інший спір - про повернення безпідставно набутого (збереженого) майна, для якого характерними є інші юридичні факти, інший предмет доказування та інший спосіб захисту.

Відповідач вказує на те, що підстав для передачі Управлінню будівлі по вул. Якуба Коласа, 25- 27-А, літ. А у користування за плату немає, оскільки така передача мала здійснюватися до сфери управління, як це було передбачено рядом вищезазначених зобов`язань, тобто на безоплатній основі. Висновки Верховного Суду у справі № 910/2770/19 свідчать, що правовою підставою для користування нежитловим будинком та земельною ділянкою по вул. Якуба Коласа, 25- 27-А, у якому розташований та здійснює діяльність Святошинський районний суд міста Києва, є рішення Київської міської ради від 29 травня 2003 року № 506/666 та від 21 грудня 2006 року № 325/382. За своєю правовою суттю спірні відносини виникли не з договору оренди, найму чи іншого оплатного користування майном, а з комплексу рішень органів місцевого самоврядування, інвестиційних зобов`язань та адміністративно-управлінських актів, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування судової влади у місті Києві. Правовідносини сторін мають зустрічний інвестиційно-компенсаційний характер, оскільки однією стороною забезпечувалося надання об`єкта та організаційно-правові умови реалізації проєкту, а іншою - здійснення реконструкції та створення майнового результату для суспільних потреб. Сама по собі фактична наявність користування приміщенням не створює автоматично орендних правовідносин, якщо таке користування ґрунтується на іншій самостійній правовій підставі. У даному випадку такою підставою є рішення Київської міської ради, інвестиційні договори, а також обов`язок органів місцевого самоврядування забезпечити суд належним приміщенням. Крім того, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві як орган державної влади не вступало у комерційні майнові відносини з метою отримання вигоди чи використання майна у підприємницькій діяльності, а здійснювало користування приміщенням виключно для виконання конституційної функції здійснення правосуддя. З огляду на викладене, доводи про виникнення обов`язку зі сплати орендної плати або відшкодування упущеної вигоди є юридично неспроможними, оскільки ґрунтуються на хибній кваліфікації спірних правовідносин та ігнорують їх реальний зміст, мету і підстави виникнення.

Відповідач зазначає про те, що позивач, як сторона, що заявляє вимогу про стягнення збитків, зобов`язаний довести наявність усіх зазначених елементів у їх сукупності. Недоведеність хоча б одного з них виключає можливість застосування майнової відповідальності. У даній справі позивачем не доведено жодного з необхідних елементів належним та допустимим способом. Відповідач не здійснював самовільного зайняття майна, не перешкоджав власнику у здійсненні його правомочностей та не користувався об`єктом усупереч визначеним раніше управлінським рішенням. Більше того, використання приміщення здійснювалося для розміщення суду як органу державної влади, що виконує конституційну функцію здійснення правосуддя, а не з метою отримання приватної вигоди. За таких обставин відсутні підстави вважати поведінку відповідача неправомірною. Заявлена до стягнення сума не є фактичними втратами майна, витратами чи зменшенням майнової сфери позивача, а являє собою умовний розрахунок імовірного доходу, який теоретично міг бути отриманий за інших обставин. Жодних документально підтверджених реальних витрат або фактичного зменшення активів позивачем не надано. Причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заявленими сумами є недоведеним та припущеним. Позивачем не доведено можливості отримання орендного доходу за звичайних умов цивільного обороту.

На думку відповідача, рішення у справі № 910/5531/21 має істотне значення для правильного вирішення даного спору, оскільки у попередній справі вже була надана правова оцінка тотожним обставинам, досліджено той самий об`єкт нерухомості, однаковий спосіб захисту, а також аналогічну аргументацію позивача. Фактично позивач повторно намагається реалізувати вже спростовану судом правову модель стягнення коштів, не усунувши недоліків доказування та не змінивши юридичної природи заявлених вимог.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи № 910/12204/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Крижний О.М., Майданевич А.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 - залишено без руху. Запропоновано скаржнику усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки, а саме: протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, надати до Північного апеляційного господарського суду:

- докази сплати (доплати) судового збору у розмірі 41 568,40 грн;

02.04.2026 від скаржника надійшла заява про усунення недоліків до якої додано платіжну інструкцію № 680 від 31.03.2026 у розмірі 41 568,40 грн, що свідчить про сплату судового збору в повному обсязі.

Враховуючи усунення скаржником недоліків апеляційної скарги, Північний апеляційний господарський суд, визнав подані матеріали достатніми для відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25. Призначено справу № 910/12204/25 до розгляду у судовому засіданні 05.05.2026.

На підставі ст. 202, 216 ГПК України, у судовому засіданні 05.05.2026 оголошено перерву до 23.06.2026.

Враховуючи викладене, воєнний стан в Україні та обмеження, спричинені цим станом, систематичні оголошення сигналу повітряної тривоги, з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 910/12204/25 розглядалась протягом розумного строку.

Явка учасників у судове засідання та правова позиція

Представник позивача та третьої особи у судовому засіданні 23.06.2026 просив рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Представник відповідача у судове засідання 23.06.2026 не з`явився, про дату, місце та час судового засідання повідомлений належним чином.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як вбачається із матеріалів справи, 17.06.1973 створено Ленінградський районний народний суд міста Києва, який розташовувався за адресою: м. Київ, проспект 50-річчя Жовтня, 10-Е, а з 1985 року - м. Київ, вул. Якуба Коласа, 27-А.

З метою створення належних умов для здійснення правосуддя, а також ураховуючи вкрай незадовільний стан забезпечення приміщеннями значної частини судів розпорядженням Президента України №208/96-рп від 27.07.1996 «Про забезпечення судів приміщеннями» доручено Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, головам обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій вирішити питання щодо забезпечення приміщеннями судів, розташованих в аварійних приміщеннях та приміщеннях, що не відповідають вимогам судочинства, і зазначених у Додатках №1 і №2.

Зокрема у відповідності до розпорядженням Президента України №208/96-рп від 27.07.1996 рекомендовано головам міських, селищних рад вжити заходів щодо забезпечення приміщеннями судів, які знаходяться на території відповідних рад і зазначені в Додатках №1 і №2.

Відповідно до Указу Президента «Про внесення змін до Мережі та кількісного складу суддів місцевих судів» від 18.10.2001 №990/2001 ліквідовано Ленінградський районний суд міста Києва та утворено Святошинський районний суд міста Києва у складі 28 суддів.

Рішенням Київської міської ради від 24.04.2003 №368/528 «Про міську програму сприяння в забезпеченні діяльності судів загальної юрисдикції та інших судових органів у місті Києві на 2003- 2005 роки» передбачено заходи щодо реконструкції та будівництва нових приміщень для судів столиці.

Рішенням Київської міської ради від 29.05.2003 №506/666 «Про передачу в управління судам, Державній судовій адміністрації України та Територіальному управлінню державної судової адміністрації в м. Києві нежилих будинків та нежилих приміщень» Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в місті Києві передано приміщення по вул. Якуба Коласа, 27, площею 1 550,9 кв.м., для розміщення Святошинського районного суду міста Києва.

07.04.2006 між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (служба замовника) та ТОВ «ВВ Інвест» (інвестор) укладено Інвестиційний договір №11, предметом якого була реалізація інвестиційного проекту з реконструкції та будівництва будинків, зокрема побудова 4 000 кв.м. приміщень для розміщення Святошинського районного суду міста Києва.

Рішенням Київської міської ради від 21.12.2006 №325/382 «Про надання територіальному управлінню державної судової адміністрації в місті Києві земельної ділянки для реконструкції, експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі на вул. Якуба Коласа, 25 - 27-а у Святошинському районі м. Києва» надано Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в місті Києві у постійне користування земельну ділянку площею 0,36 га для реконструкції, експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі на вул. Якуба Коласа, 25-27-а у Святошинському районі м. Києва за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування, у зв`язку з балансовою належністю адміністративної будівлі (наказ Державної судової адміністрації України від 24.10.2003 №535, акти приймання - передачі від 03.08.2004).

21.03.2008 між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник), ТОВ «ВВ Інвест» (інвестор) та Управлінням укладено Договір про виконання підпункту 2.6.5 Інвестиційного договору №11 від 07.04.2006, яким визначено, що після введення об`єкта в експлуатацію він має бути прийнятий до комунальної власності територіальної громади м. Києва з подальшою передачею в управління Територіальному управлінню ДСА України в м. Києві.

28.01.2020 між Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві та ТОВ «ВВ Інвест» укладено Договір пайової участі №04 у створенні та розвитку соціальної інфраструктури щодо реконструкції адміністративної будівлі на вул. Якуба Коласа, 25-27-А.

22.05.2020 спірну будівлю введено в експлуатацію на підставі сертифіката серії КВ №162201390799.

23.07.2020 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (сторона-1), Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві (сторона-2) та Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» (сторона-3) був укладений Попередній договір №б/н про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (надалі - Попередній договір), у відповідності до п. 1.1 якого сторони, за умови виконання п. 1.3 цього Договору, зобов`язуються укласти в порядку та на умовах визначених цим Договором, але не пізніше ніж до 09.07.2021 Договір про передачу в оренду нерухомого майна територіальної громади м. Києва, яке знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Якуба Коласа,25-27-А літера А, для розміщення Святошинського районного суду міста Києва (Основний договір). Бюджетна установа, яка утримується за рахунок державного бюджету.

У пункті 1.2 Попереднього договору вказано, що в оренду буде переданий нежитловий будинок згідно з викопіюванням з поповерхового плану загальною площею: 5511,30 кв.м, в т. ч. підвал-886, 80 кв.м, 1 поверх - 937,40 кв.м, 2 поверх - 906,90 кв.м 3 поверх - 430,10 кв.м, 4 поверх - 459,60 кв.м, 5 поверх - 459,60 кв.м, 6 поверх - 458,20 кв.м, 7 поверх - 451,60 кв.м, технічний поверх - 465,10 кв.м, набудова - 56 кв.м за адресою: вулиця Якуба Коласа, 25-27-А літер А, для розміщення Святошинського районного суду міста Києва. Бюджетна установа, яка утримується за рахунок державного бюджету.

Основний договір укладається в майбутньому з стороною-2 в порядку, передбаченому Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 та Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 03.06.2020 №483 (п. 1.3 Попереднього договору).

У пункті 2.1 Попереднього договору сторони домовились, що сторона-2 щомісячно відшкодовує стороні-3 упущену вигоду у вигляді неотриманого доходу від оренди нежитлових приміщень, зазначених в п. 1.2 договору, внаслідок користування ними стороною-2 з 09.07.2020.

Згідно п. 2.2 Попереднього договору вартість, визначена на підставі залишкової балансової вартості, станом на 31.07.2020 становить за 1 кв.м. 9 440,86 грн, всього: 52 031 395 грн. Розмір місячного відшкодування, визначеного в п. 2.1 договору, встановлено на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку липень 2020 року: 23,60 грн за 1 кв.м площі, що в цілому складає: 130 078,48 грн.

Розмір місячного відшкодування зазначеного в п. 2.2 договору за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць (п. 2.3 Попереднього договору).

У пункті 2.4 Попереднього договору вказано, що додатково до місячного відшкодування, зазначеного в п. 2.2 договору нараховується податок на додану вартість у розмірах та порядку, визначених законодавством України, який сплачується стороною-2 разом із місячним відшкодуванням.

Пунктом 2.5 Попереднього договору встановлено, що розрахунок здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок сторони-3 за реквізитами вказаними в договорі щомісячно та не пізніше 5 числа поточного місяця за поточний місяць.

У пункті 2.6 Попереднього договору сторони домовились, що сторона-2 самостійно сплачує вартість фактично спожитих комунальних послуг постачальникам таких послуг, які надаються за окремими договорами, укладеними стороною-2 з цими організаціями (водопостачання, каналізація, газ, електрична та теплова енергія, вивіз сміття і т. п.), за тарифами, які у встановленому законодавством порядку відшкодовують повну вартість їх надання.

Відповідно п. 4.1 Попереднього договору сторона-2 відшкодовує стороні-3 збитки, спричинені погіршенням стану або знищенням нерухомого майна визначеного згідно п. 1.1 договору за умови не здійснення стороною-2 страхування нерухомого майна, передбаченого п. 3.2.3.

Сторони домовилися, що умови договору застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до його укладення. Строк дії договору встановлюється з 09.07.2020 до укладення в установленому порядку між сторонами Основного договору, але не пізніше, ніж до 09.07.2021 (п. 5.1 Попереднього договору).

23.07.2020 Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (сторона-1), Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві (сторона-2) та Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» (сторона-3) підписаний акт приймання-передачі нерухомого майна, в якому зафіксовано передання Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в місті Києві та прийняття останнім у користування згідно з Попереднім договором приміщення у нежилому будинку, що перебувають на балансі Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація», загальною площею 5 511,3 кв.м (в т.ч. підвал-886,80 кв.м, 1 поверх - 937,40 кв.м, 2 поверх - 906,90 кв.м 3 поверх - 430,10 кв.м, 4 поверх - 459,60 кв.м, 5 поверх - 459,60 кв.м, 6 поверх - 458,20 кв.м, 7 поверх - 451,60 кв.м, технічний поверх - 465,10 кв.м, набудова - 56 кв.м), розташоване за адресою: м. Київ, вул. Якуба Коласа, 25-27-А літера А.

Спір у справі виник у зв`язку із твердженнями позивача про наявність у відповідача обов`язку із відшкодування Комунальному підприємству «Київжитлоспецексплуатація» упущеної вигоди у вигляді неотриманого доходу у розмірі 11 546 786,00 грн від оренди нежитлових приміщень - нежитлової будівлі площею 5 511,3 кв.м. в буд. №25-27-А літер А по вул. Якуба Коласа в місті Києві за період з 01.04.2021 по 31.08.2025 у розмірі 11 546 786,00 грн, якими користується Святошинський районний суд міста Києва.

Доводи Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація»:

- майно комунальної форми власності, і за рахунок комунальних коштів проведено реконструкцію суду у 2006-2020 роках, збільшено площу будівлі з 1 550,9 кв.м до 5 111,3 кв.м.;

- ТУ ДСА в м. Києві уклало Попередній договір, за яким зобов`язалося укласти договір оренди, а до укладання такого договору відшкодовувати упущену вигоду (в розмірі орендної плати);

- керівник ТУ ДСА в м. Києві підписав акт приймання-передачі майна (додаток до Попереднього договору) та погодив розрахунок розміру плати за користування майном;

- договір оренди не укладено, грошові кошти за користування комунальним майном не сплачуються.

Доводи Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві:

- користування майном здійснюється на підставі розпорядження Президента України №208/96-рп від 27.07.1996 та указу Президента України від 18.10.2001 №990/2001, рішень Київської міської ради від 29.05.2003 №506/666 та від 21.12.2006 №325/382, якими передано відповідачу приміщення площею 1 550,9 кв.м. для розміщення Святошинського районного суду міста Києва. Ці рішення продовжують діяти і є правовою підставою користування майном;

- Київська міська рада надала відповідачу земельну ділянку для реконструкції та експлуатації будівлі суду;

- з 2007 по 2020 роки містом здійснено реконструкцію будівлі, яка не була передана відповідачу, хоча повинна безоплатно бути передана до сфери управління відповідача;

- договір оренди між сторонами не був укладений, а Попередній договір не набув статус чинного правочину, обов`язки по сплаті орендних платежів не виникли;

- Верховний Суд у постановах від 02.09.2019 (справа №911/1274/18) та від 05.02.2020 (справа №910/2770/19) підтвердив, що попередній договір не набуває статус основного договору і не створює зобов`язань з оплати орендної плати, а держава забезпечує функціонування судів та належні умови їх функціонування без умов оренди;

- позов у даній справі направлений на повторення вже вирішених вимог без нових юридичних підстав, що суперечить принципу правової визначеності та остаточності судових рішень, адже аналогічні вимоги вже були предметом судового розгляду у справі №910/5531/21, яке містить преюдиційні обставини.

- позивачем не доведено наявності упущеної вигоди.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.

Обставини користування Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві спірними приміщеннями для розміщення Святошинського районного суду міста Києва у спірний період (з 01.04.2021 по 31.08.2025) не заперечуються учасниками спору та є загальновідомими обставинами.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників (ч. 1 ст. 75 ГПК України), при цьому, ч. 3 ст. 75 ГПК України передбачено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Будівля суду одержана відповідачем за актом приймання-передачі від 23.07.2020, який є додатком №1 до Попереднього договору б/н від 23.07.2020, зміст якого передбачав платне користування цим майном: як укладення договору оренди, так і плата за користування до його укладання (п. 2.1-2.6 Попереднього договору).

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що перебої в забезпеченні судів чи то фінансовими, чи то матеріальними (в т.ч. приміщеннями суду), чи то нематеріальними ресурсами жодним чином не є підставою для привілейованого становища судів (у деяких випадках через ТУ ДСА) як учасників у цивільних та господарських правовідносинах.

Жоден із приватних/комунальних контрагентів суду/ТУ ДСА не має зобов`язання безоплатно надавати щось суду, а відтак тлумачення статті 130 Конституції України полягає у обов`язку саме держави виділяти достатнє фінансування задля усунення загроз функціонування судів та припинення відправлення правосуддя.

Наведене знайшло своє роз`яснення у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого господарського суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 130 Конституції України (справа про фінансове забезпечення діяльності судів) від 11.03.2010 №7-рп/2010.

В аспекті конституційних подань положення частини першої статті 130 Конституції України, а саме: «Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів», необхідно розуміти так, що:

- фінансування всіх судів в Україні повинне забезпечуватися державою виключно за рахунок коштів Державного бюджету України;

- від імені держави забезпечення фінансування судів здійснюють Кабінет Міністрів України шляхом розроблення та подання до Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України та Верховна Рада України шляхом затвердження Державного бюджету України виключно законом України, здійснення контролю за його виконанням і прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

- у Державному бюджеті України мають визначатися окремо для всіх судів України видатки на їх утримання не нижче рівня, що надає можливість незалежного здійснення правосуддя, з подальшим забезпеченням повного і своєчасного виділення таких видатків;

- органи виконавчої влади беруть участь в організаційному забезпеченні функціонування судів і діяльності суддів у випадках та в порядку, передбачених Конституцією України та законами України.

Вказане тлумачення статті 130 Конституції України не передбачає обов`язку участі територіальних громад у забезпеченні фінансування судів.

Такий обов`язок також не встановлений для контрагентів суду/ТУ ДСА, які мають лише виконувати договірні зобов`язання, які регулюються положеннями Цивільного кодексу України (з правом зустрічного виконання зобов`язання і його зупиненням тощо), а суду не відомі випадки примушування таких контрагентів для постачання судам послуг/товарів, необхідних для відправлення правосуддя на підставі системного аналізу статті 130 Конституції України.

Добра воля територіальних громад, направлена на сприяння державі фінансувати суди, проявлена у формі надання у безоплатне користування приміщень для розміщення судів, не означає, що таке користування має бути безкінечно безоплатним.

Інший висновок, на думку суду, свідчитиме про втручання у мирне володіння майном територіальної громади та по суті свідчитиме про позбавлення права власності.

Належне територіальній громаді нерухоме майно (комунальна власність) згідно статті 142 Конституції України становить матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, а згідно частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до частини 4 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

В аспекті даної статті позбавлення варто розглядати не тільки як позбавлення титулу власності та фізичного вилучення майна, а й позбавлення власника реальних правомочностей права власності, якими є право володіння, користування та розпорядження майном (одержання доходів від передання в оренду майна).

Жодних підстав вважати, що приписи ст. 130 Конституції України, якими гарантується забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, мають перевагу над приписами ст. 41 Конституції України, якими кожному (в тому числі територіальній громаді) гарантовано право власності, немає.

Беззаперечно статус будівлі, як такої що призначена для створення умов відправлення правосуддя, через законодавчі заборони створює певні особливості в частині відчуження такого майна (наприклад, заборона передачі в оренду таких приміщень / їх частини).

Водночас, з огляду на встановлені обставини справи, у випадки коли територіальна громада заперечує проти безоплатного користування державою таким майном (наприклад, ініціює припинення позички або висловила волевиявлення на передачу в найм на умовах оренди), позбавлення територіальної громади права на одержання доходів від користування майном через примус суду рівноцінно протиправному позбавленню такої власності. Громада хоч і залишається титульним власником майна, проте по суті позбавлена будь-яких правомочностей власника цього майна.

Це висновується із того, що користування чужим майном може бути оплатним і безоплатним.

Відповідач наполягає на наявності у нього права безоплатно користуватися комунальним майном, проте положення цивільного та іншого законодавства не передбачають права безоплатного користування чужим майном без волі власника. За волею власника безоплатне користування чужим майном підпадає під регулювання виключно одної правової конструкції - позички.

Дійсно власник може надати майно у безоплатне користування - встановлення правовідносин позички, які корелюються правом такого власника у будь-який момент припинити ці правовідносини на підставі статті частини другої статті 763 Цивільного кодексу України (згідно позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.01.2019 у справі №910/15100/17).

Держава в особі відповідача, як в цій так і інших справах, заперечує таке право власника (в даному випадку територіальної громади) на припинення правовідносин позички, опікуючись інтересами правосуддя. За такою позицією власник, який надав державі власне майно для розміщення суду навічно позбавляється права повернення цього майна, із чим суд не може погодитися, адже позбавлення власника можливістю скористатися передбаченим ст. ст. 763, 834 Цивільного кодексу України правом повернути собі майно, прирівнюється до свавільного втручання у право власності.

В будь-якому разі, позивач та територіальна громада, розуміючи важливість інтересів правосуддя, не наполягають на поверненні такого майна.

Досліджуючи волю сторін на запровадження правовідносин щодо користування спірною будівлею та оцінюючи їх природу, суд однозначно висновує існування волевиявлення обох сторін на оплатну природу такого користування. Це підтверджується як змістом укладеного Попереднього договору та його назвою («про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду»), так погодженим розрахунком орендної плати.

Твердження про дефективність цих угод не впливають на висновок суду про волевиявлення власника майна на платне користування майном, адже системний аналіз положень цивільного законодавства щодо користування чужим майном свідчить, що в силу ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України будь-яке користування є платним (навіть якщо сторони не погодили вартість), якщо сторони чітко не погодили умову про безоплатність користування.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що за замовчуванням (без угоди про безоплатність) будь-яке користування є оплатним, а відповідачем не надано доказів волевиявлення територіальної громади на безоплатну передачу у користування спірної будівлі.

Водночас, у даній справі, на відміну від справи №910/2770/19, міська влада не надавала спірну будівлю площею 5 111,3 кв.м у безоплатне користування відповідача.

Так, як вірно встановлено господарським судом першої інстанції, із чим погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, характер правовідносин мав такий перебіг:

- у 2003 році Київською міською радою було передано у безоплатне користування нежитлові приміщення площею 1 550,9 кв.м;

- протягом 2006-2020 років містом за згодою відповідача здійснено реконструкцію будівлі, що зумовило створення нової речі - будівлі площею 5 111,3 кв.м., а рішення про безоплатну передачу такого майна у користування відповідачу не ухвалювалося;

- у липні 2020 року сторонами укладено попередній договір, за умовами якого сторони домовилися про оплатне користування спірною будівлею: до укладання основного договору в якості плати упущеної вигоди, а після - в якості орендних платежів. Погоджено розрахунок плати за користування майном.

Визначальним є те, що майно передано відповідачу за актом приймання-передачі, який є додатком до Попереднього договору.

Тобто, сторонами у липні 2020 року продемонстровано волевиявлення на платне користування майном (будівлею площею 5 111,3 кв.м) з подальшим оформленням таких правовідносин договором найму (оренди), проте відповідач в односторонньому порядку відмовився не лише укласти основний договір (договір найму), а й відразу після укладення Попереднього договору відмовився платити кошти за користування чужим майном, що складно визнати добросовісною поведінкою. Більше того, відсутність оплати за користування навіть за той місяць, в якому був укладений Попередній договір дає суду підстави вважати, що відповідач і не мав наміру виконувати умови Попереднього договору, зокрема платити кошти за користування належним територіальній громаді міста Києва майном.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про безпідставність тверджень відповідача про нечинність Попереднього договору, оскільки зазначене спростовуються суперечливою поведінкою відповідача, який на підставі акту приймання-передачі до «нечинного», з його слів, договору одержав майно у користування, також слід врахувати різку зміну відповідачем позиції щодо укладення основного договору з посиланням на відсутність підстав для його укладання за умови відсутності правових підстав для утримання належного громаді майна та необхідність його повернення позивачу, як такого, що одержано на підставі Попереднього договору, який припинив свою дію.

Тобто, дії відповідача, який уклав Попередній договір, за умовами якого зобов`язався укласти договір найму спірної будівлі та до укладення договору найму сплачувати кошти за користування майном в якості упущеної вигоди, а після укладення договору найму - в якості орендної плати, однак відразу після укладення Попереднього договору відмовився оплачувати кошти за користування майном та в подальшому почав стверджувати про нечинність Попереднього договору, а через більш як п`ять років після укладення ставити під сумнів взагалі підписання начальником Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві цього договору, проте наполягати про правомірність отримання ним у користування такого майна на підставі додатку до Попереднього договору (акту приймання-передачі), який підписаний від імені відповідача тією самою особою, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними.

Доводи відповідача про наявність у нього права на безоплатне користування комунальним майном на підставі статті 130 Конституції України оцінюються колегією суддів критично, з врахуванням укладення ним Попереднього договору.

Як вже зазначалось, обґрунтовуючи позовні вимоги, Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» посилається на наявність у Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві обов`язку із сплати на користь позивача відшкодування упущеної вигоди у вигляді неотриманого доходу від оренди нежитлових приміщень - нежитлової будівлі площею 5 511,3 кв.м в буд. №25-27-А літер А по вул. Якуба Коласа в місті Києві за період з 01.04.2021 по 31.08.2025 у розмірі 11 546 786,00 грн. При цьому, позивач посилається на приписи ст.ст. 11, 509, 629, 626 Цивільного кодексу України, тобто на приписи законодавства, що регулюють договірні правовідносини, в той час як упущена вигода є видом збитків.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 зазначила, що «у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумки такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.03.2023 у справі №916/1932/20, від 29.03.2023 у справі №922/1320/21 та від 14.03.2023 у справі №910/16969/20.

Відтак невірна кваліфікація сторонами (зокрема позивачем) спірних правовідносин не є підставою для відмови у задоволенні позову, а суд в даному рішенні самостійно визначить, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Як вже зазначалось, предметом позову в цій справі є стягнення власником об`єкта нерухомого майна коштів із особи, яка здійснює користування спірним майном за відсутності правочину найму, кваліфіковану позивачем як збитки у вигляді упущеної вигоди.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно із ч. 1 ст. 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За змістом указаних приписів ЦК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК України).

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.

Сторонами не укладено договору найму чужого майна, проте передано відповідачу майно за актом приймання-передачі, який є додатком до Попереднього договору.

Попередній договір у розумінні ст. 635 ЦК України створює лише один обов`язок - укласти основний договір у майбутньому, а відтак не є підставою для заснування правовідносин найму.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що правовідносини найму між сторонами фактично склалися через одержання майна відповідачем за актом та фактичному тривалому використанні майна, що ніким не заперечується, при цьому, неукладання сторонами договору найму, позбавило позивача в одержанні плати за користування майном - орендними платежами, незважаючи на погодження відповідачем розміру таких платежів (розрахунок до попереднього договору).

Відповідно до ч. 1 ст. 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Користування чужим майном зумовлює обов`язок до справлення плати за таке користування, а доказів волі власника будівлі у наданні спірного майна у позичку матеріали справи не містять.

Тобто суть даних правовідносин полягає у безпідставному збереженні відповідачем коштів орендної плати за фактичне користування відповідачем без належних на те правових підстав спірним нерухомим майном та підпадає під регулювання статті 1212 Цивільного кодексу України.

Доводи відповідача про те, що користування майном здійснюється на підставі розпорядження Президента України №208/96-рп від 27.07.1996 та указу Президента України від 18.10.2001 №990/2001, рішень Київської міської ради від 29.05.2003 №506/666 та від 21.12.2006 №325/382, оцінюється колегією суддів критично, оскільки, як правильно встановлено господарським судом першої інстанції, в жодному із наведених актів не йдеться про передання в користування будівлі площею 5 511,30 кв.м. за адресою: вулиця Якуба Коласа, 25-27-А літера А, як і не йшлося про передання будівлі площею 5 511,30 кв.м у безоплатне користування.

Як вже зазначалось, матеріали справи не містять доказів укладення договору оренди, а тому відповідач користується майном без достатньої правової підстави, у зв`язку із чим, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) позивачу, оскільки до моменту оформлення відповідачем права оренди спірним майном, відносини з фактичного користування таким майном без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Так, зобов`язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов`язаний повернути предмет власного збагачення.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб`єктивне право на предмет збагачення.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. постанову Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі №6-3090цс15).

Тобто, відповідач як фактичний користувач майна, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цього майна зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ним, зобов`язаний повернути ці кошти власнику майна на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України, оскільки надання у постійне користування земельної ділянки під об`єктом комунальної власності жодним чином не нівелює обов`язок відповідача щодо плати за комунальне нерухоме майно, яке розміщене на такій ділянці, та не свідчить що Київська міська рада одночасно із землею надала будівлю у безоплатне користування.

Таким чином, господарський суд першої інстанції, встановивши факт використання відповідачем спірного майна без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження відповідачем коштів у розмірі орендної плати за його використання, правильно дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів ст. 1212-1214 ЦК України, оскільки для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Також колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що при визначенні розміру коштів, які підлягають сплаті в якості орендних платежів, підлягає врахуванню погоджений сторонами, розрахунок відшкодування, який є додатком до Попереднього договору, та умови п. 2.2-2.4 Попереднього договору, який хоча і є розрахунком до Попереднього договору, однак засвідчує волевиявлення сторін щодо погодження вартості користування таким майном, яке могло мати місце виключно на підставі договору найму.

Отже, виходячи із погодженої позивачем і відповідачем плати за користування майном з урахуванням індексацій за період з 01.04.2021 по 31.08.2025, сума коштів (вартості користування майном), яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить суму у розмірі 11 546 786,00 грн.

Щодо посилання скаржника на те, що у справі № 910/5531/21 відмовлено у стягненні збитків за користування спірною будівлею за період з 23.07.2020 по 31.03.2021, що на думку скаржника, дає підстави і передумови для безоплатного користування державою спірним комунальними майном, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що з огляду на принцип res judicata, рішення суду у справі № 910/5531/21 не створює та не може створювати правових підстав для безоплатного користування відповідачем спірним майном, оскільки його предметом було стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві упущеної вигоди у вигляді неотриманого доходу від оренди нежитлових приміщень за період з 23.07.2020 по 31.03.2020.

Також, як вбачається із постанови Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2021 у справі № 910/5531/21, судами було відмовлено у стягненні упущеної вигоди, оскільки Попередній договір припинився, а основний договір не був укладений, в той час як позивачем не доведено наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення для застосування такої відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, тобто спір між сторонами щодо стягнення саме упущеної вигоди за користування у період з 23.07.2020 по 31.03.2020 спірним майном був вирішений судом і в задоволенні позову Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» судами було відмовлено, при цьому, зазначене не виключає право позивача звернутись до суду із позовом про стягнення коштів із Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві за інший період та з інших підстав.

Також колегія суддів апеляційної інстанції враховує те, що відмовляючи в задоволенні позову з підстав неефективності обраного позивачем способу захисту, зазначає належний спосіб захисту, із яким позивач має звернутись до суду для захисту свого порушеного права, тобто, відмова в задоволенні позову, заявленого з одних підстав, не виключає можливості задоволення позовних вимог, заявлених з інших підстав, або з іншим предметом позову з тих самих підставах, у зв`язку із чим, доводи скаржника в цій частині є безпідставними.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що задоволення позову в межах справи №910/12204/25 жодним чином не нівелює та не ставить під сумнів рішення у справі № 910/5531/21 та не має наслідком його перегляд, водночас правомірне використання судом принципу «jura novit curia» призвело до вирішення спору із застосуванням іншим норм закону (ст. 1212 Цивільного кодексу України), які не застосовувались в справі № 910/5531/21.

З огляду на викладене, господарський суд першої інстанції, з урахуванням положень ст. 130 Конституції України та встановлення факту суперечливої поведінки відповідача, відсутності будь-яких законних підстав для безоплатного користування відповідачем комунальним майном, погодження відповідачем вартості такого користування, не укладання договору оренди та відсутність оплати за користування чужим майном та правильну кваліфікацію даних правовідносин, як користування чужим майном, з метою збереження довіри до суду та недопущення втручання у мирне володіння територіальною громадою майном (ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) дійшов правильного висновку про відсутність підстав для збереження відповідачем коштів, які підлягали сплаті за оренду комунального майна.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст. 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи викладене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів апеляційного господарського суду, з огляду на встановлені обставини справи, доведення позивачем своїх позовних вимог, водночас не представлення відповідачем більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно збережених коштів за користування нерухомим майном комунальної власності у розмірі 11 546 786,00 грн, у зв`язку із чим, підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25, відсутні.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції, враховуючи викладене вище, дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у рішенні Господарського суду містка Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25, наведене місцевим судом мотивування є достатнім для обґрунтування своїх рішень за аргументами та доказами, які наявні у матеріалах справи. При цьому, рівень деталізації судом своїх доводів в будь-якому разі не призвів до неправильного вирішення справи, тому підстави для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25, відсутні.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає інші посилання скаржника, викладені ним у апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2026 у справі № 910/12204/25 залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу № 910/12204/25 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Постанова підписана 27.07.2026 у зв`язку із перебуванням суддів у відпустках.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді О.М. Крижний

А.Г. Майданевич