Постанова від 21 травня 2026 р. у справі №332/1118/25 — Запорізький апеляційний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №332/1118/25 Головуючий в 1 інст.Завіновська А.П.

Провадження №33/807/106/26 Доповідач в 2 інст.Дадашева С.В.

Категорія ч.5 ст.126 КУпАП

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2026 року місто Запоріжжя

Суд апеляційної інстанції у складі судді судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду Дадашевої С.В., розглянув в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні справу про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 , за апеляційною скаргою останнього на постанову Заводського районного суду м.Запоріжжя від 07 травня 2025 року, якою

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, військовослужбовця, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.5 ст.126 КУпАП, і накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в дохід держави в розмірі двох тисяч чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 40 800,00 грн, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 5 років, без оплатного вилучення транспортного засобу,

стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 605,60 грн.

Згідно з постановою суду, 19 лютого 2025 року о 13-44 годині, ОСОБА_1 керував транспортним засобом ВАЗ 210990, державний номерний знак НОМЕР_1 , по вул.Скворцовій, 1 в м.Запоріжжі, не маючи права керування таким транспортним засобом, чим порушив вимоги п. 2.1 «а» Правил дорожнього руху. Правопорушення вчинено повторно протягом року, притягнутий 23 березня 2024 року до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.126 КУпАП.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з оскаржуваною постановою суду.

В обґрунтування своєї скарги зазначає, що він, керуючи транспортним засобом, не порушував правил дорожнього руху.

Посилається на наявність в нього категорії «С».

Вказує, що сів за кермо автомобіля за наказом командира роти, оскільки він є військовослужбовцем, він не може не виконати наказ командира.

В судове засідання, призначене на 22 травня 2026 року, ОСОБА_1 не з`явився, про день та час судового засідання повідомлявся своєчасно та належним чином, подав на адресу апеляційного суду клопотання про відкладення судового засідання, вказавши, що на те, що його командир не відпускає у судове засідання.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції неодноразово відкладав апеляційний розгляд справи, в тому числі і за клопотаннями ОСОБА_1 . Останній викликався до суду шляхом направлення судових повісток за адресою, вказаною працівником поліції у протоколі, зі слів ОСОБА_1 , а також за допомогою SMS – повідомлень за номером телефону, вказаному в рапорті працівника поліції, згідно з відповідними довідками у додатку «Viber» судові повістки є доставленими, також здійснено відповідне оголошення на сайті Судової влади України.

Вирішуючи питання про розгляд справи у відсутність ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції враховує практику Великої Палати Верховного суду, викладеній у постанові від 23 серпня 2018 року у справі №11-237сап18 згідно з якою, право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на особисту участь при розгляді її справи чи участь її адвоката встановлене ч.1 ст.268 та ч.6 ст.294 КУпАП, не є абсолютним.

Верховним Судом в п.34 постанови від 12 березня 2019 року по справі №910/9836/18 також зазначено, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду є обов`язком не тільки для держави, а й в осіб, які беруть участь у справі.

Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Європейський Суд з прав людини у рішенні «Пономарьов проти України» (Заява №3236/03, п.41) від 03 квітня 2008 року наголосив, що «сторони в розумні інтервалу часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження».

Суд не зобов`язаний сам з`ясовувати причини неявки належно сповіщених учасників справи, оскільки обов`язок повідомити про ці причини і надати докази поважності неявки покладається на учасників справи.

Судом апеляційної інстанції було вжито всіх можливих заходів для повідомлення ОСОБА_1 та забезпечення його права на особисту участь під час апеляційного розгляду справи.

ОСОБА_1 мав достатньо часу для вирішення питання щодо залучення захисника, проте, цього не зробив. Викладені у клопотаннях доводи ОСОБА_1 про причини неявки у судові засідання, не підтверджені належним чином з наданням відповідних доказів.

Через Міністерство оборони України ОСОБА_1 роз`яснювалась можливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Проте, відповідних клопотань про таку участь останній не заявляв у поданих клопотаннях.

В свою чергу, подальше відкладення апеляційного розгляду через неявку ОСОБА_1 може затягнути цей розгляд на невизначений час.

З урахуванням викладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу без участі ОСОБА_1 , що узгоджується з положеннями ст.294 КУпАП.

Перевіривши матеріали справи та доводи, викладені в апеляційній скарзі, переглядаючи оскаржувану постанову суду в межах поданої апеляційної скарги, апеляційний суд доходить таких висновків.

Згідно з вимогами ст.280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Цих вимог закону суд першої інстанції в цілому дотримався при розгляді справи.

Висновки суду щодо наявності в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.5 ст.126 КУпАП, засновані на досліджених в судовому засіданні доказах та є обґрунтованими.

Під час розгляду справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 судом виконані вимоги ст.ст.280, 283 КУпАП та повно, всебічно з`ясовані обставини справи, дотримані вимоги закону щодо змісту постанови про адміністративне правопорушення.

З матеріалів справи убачається, що вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.5 ст.126 КУпАП, в повному обсязі підтверджена:

- відомостями з протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 №251257 від 19 лютого 2025 року, згідно з яким 19 лютого 2025 року о 13-44 годині в м.Запоріжжі по вул.Скворцова, 1, ОСОБА_1 керував транспортним засобом ВАЗ 210990, державний номерний знак НОМЕР_1 , не маючи права керування таким транспортним засобом, правопорушення вчинено повторно, протягом року, постановою ББА568104 від 23 березня 2024 року, чим порушив вимоги п.2.1 «а» ПДР, за що відповідальність передбачена за ч.5 ст.126 КУпАП;

- у картці обліку адміністративного правопорушення, згідно з якою, ОСОБА_1 керував транспортним засобом ВАЗ 210990, державний номерний знак НОМЕР_1 , не маючи права керування таким транспортним засобом, правопорушення вчинено повторно, протягом року, постановою ББА568104 від 23 березня 2024 року;

- у довідці про наявність повторності щодо ОСОБА_1 за ст.126 КУпАП та отримання останнім посвідчення водія категорії «С» від 20 липня 2023 року;

- постановою про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ББА №568104 від 23 березня 2024 року щодо ОСОБА_1 за ч.2 ст.126 КУпАП. Відомості про скасування зазначеної постанови в матеріалах справи відсутні;

- відеозаписом події, який узгоджується із обставинами, вказаними в протоколі та долучених до нього матеріалах.

Вказані докази узгоджуються з відомостями, викладеними в рапорті поліцейського взводу 1 роти 1 батальйону 3 УПП в Запорізькій області ДПП сержанта поліції Пененка О., згідно з яким останній доповідає, що під час несення служби 19 лютого 2025 року у Заводському районі м.Запоріжжя по вул.Скворцова під час фільтраційних заходів о 13-34 годині було зупинено транспортний засіб ВАЗ-210990 д.н.з. НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, військовослужбовця, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час перевірки документів було встановлено, що ОСОБА_1 не має прав керування таким ТЗ, правопорушення вчинено повторно протягом року, що підтверджується постановою за ч.2 ст.126 КУпАП, серії ББА №568104 від 23 березня 2024 року.

На водія ОСОБА_1 було складено протокол за ч.5 ст.126 КУпАП серії ЕПР1 №251257. Посвідчення водія не вилучалось, тимчасовий дозвіл не видавався.

Від керування відсторонений шляхом паркування ТЗ без порушень ПД Дніпропетровська область, м.Нікополь, вул.Гайдамацька, 25, про повторність попереджений.

Подія зафіксована на БК475295.

Дослідивши всі наявні докази у їх сукупності, суд дійшов до правильного висновку про те, що ці докази підтверджують вчинення ОСОБА_1 , передбаченого ч.5 ст.126 КУпАП, при викладених в постанові суду обставинах.

Висновки суду першої інстанції, викладені у постанові, є обґрунтованими, належним чином вмотивованими та повністю відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на досліджених доказах, які є належними та допустимими.

Як убачається з оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 в судовому засіданні просив закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення, при цьому зазначив, що він є військовослужбовцем, має посвідчення водія категорії «С», діючи за усним розпорядженням командира, був змушений керувати транспортним засобом, не маючи при цьому посвідчення водія категорії «В».

На думку апеляційного суду, доводи, викладені в апеляційній скарзі, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.

Доводи ОСОБА_1 про те, що він, керуючи транспортним засобом, не порушував Правил дорожнього руху, є безпідставними, оскільки з матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 були порушені вимоги п.2.1а ПДР України.

Згідно з таблицею правопорушень, ОСОБА_1 неодноразово притягувався до адміністравтиної відповідальності, серед іншого і за правопорушення на транспорті, передбачені ст.126 КУпАП.

Більш того, відповідно до п.11 ч.1 ст.23 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.

Поліцейський, згідно з п.п.2, 3 ч.1 ст.32 Закону України "Про Національну поліцію", має право вимагати в особи пред`явлення нею документів, що посвідчують особу, та/або документів, що підтверджують відповідне право особи, у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в документах, у таких випадках: якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення; якщо особа перебуває на території чи об`єкті із спеціальним режимом або в місці здійснення спеціального поліцейського контролю.

У зв`язку з наведеним, апеляційної інстанції вважає, що працівники поліції діяли в межах повноважень та у спосіб, встановлений Законом України "Про Національну поліцію" та Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Твердження ОСОБА_1 про наявність в нього категорії «С», не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про відсутність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, яке йому інкримінується, з огляд на таке.

Згідно ч. 9 ст. 15 Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року N 3353-XII, право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії.

Відповідно до п. 2 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1993 року № 340, особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії (далі - посвідчення водія), крім випадків встановлення особам тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами.

Посвідчення водія є документом, що посвідчує особу та її спеціальний статус у частині підтвердження права його власника на керування транспортними засобами.

Особа має лише одне посвідчення водія, що підтверджує її право на керування транспортними засобами діючих категорій, зазначених у ньому.

Відповідно до положень п. 1.1 Правил дорожнього руху, ці Правила, відповідно до Закону України "Про дорожній рух", встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

За п. 1.9 ПДР особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно п. 2.1 "а" ПДР водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.

Отже, з матеріалів справи про адміністративне правопорушення вбачається, що після зупинки транспортного засобу ВАЗ 210990 д.н.з. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 працівниками поліції під час перевірки документів було встановлено, що ОСОБА_1 не отримував посвідчення водія відповідної категорії на право керування транспортними засобами.

Відповідаючи на доводи ОСОБА_1 про те, що він сів за кермо автомобіля за наказом командира роти, оскільки він є військовослужбовцем та не може не виконати наказ командира, апеляційний суд звертає увагу на таке.

Відповідно до вимог ст.18 КУпАП, не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

В своїй постанові від 21 грудня 2018 року Верховний Суд зауважив, що у разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності, така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини.

Суд роз`яснив, що стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті "для усунення небезпеки, яка загрожує". Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов`язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім.

Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов`язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях.

Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається.

Матеріалами справи не підтверджується те, що ОСОБА_1 19 лютого 2025 року о 13-44 годині у місці, вказаному у протоколі, виконував службове (бойове) завдання чи наказ військового командування, невиконання якого могло створити реальну та невідворотну небезпеку, і що окрім нього це завдання ніхто не міг виконати. Транспортний засіб, яким керував ОСОБА_1 , не є військовим, згідно з протоколом про адміністративне правопорушення ЕПР1 №251257 від 19 лютого 2025 року, належить певній фізичній особі .

Отже, наявними в справі доказами поза розумним сумнівом підтверджується вина ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому адміністративного правопорушення, а доводи сторони захисту про протилежне є безпідставними та суперечать матеріалам справи.

Підсумовуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції в повному обсязі з`ясував обставини справи, дослідив всі докази, які наявні в матеріалах справи, надав цим доказам належну оцінку.

Неповноти та однобічності з`ясування обставин, що мають значення для прийняття законного та обґрунтованого рішення, а також упередженості з боку суду першої інстанції не убачається.

Оскаржувана постанова суду містить всі відомості, передбачені ст.283 КУпАП.

При накладені адміністративного стягнення суд дотримався вимог ст.33 КУпАП, і наклав стягнення у межах, встановлених цим Кодексом.

Порушень законодавства, що тягнуть зміну чи скасування постанови суду першої інстанції, при апеляційному розгляді справи не встановлено.

Керуючись ст.294 КУпАП, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Заводського районного суду м.Запоріжжя від 07 травня 2025 року стосовно ОСОБА_1 за ч.5 ст.126 КУпАП залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя Запорізького

апеляційного суду С.В. Дадашева

Дата документу Справа № 332/1118/25