Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №201/890/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/890/26

Провадження № 2/201/2176/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі головуючого судді Федоріщева С. С.,

за участю секретаря судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

21 січня 2026 року до Соборного районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, у якому просить визнати недійсним Договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 01.05.2024 року, укладений між нею та ОСОБА_2 , щодо їх спільної дитини — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позов мотивовано тим, що Договір, на думку позивачки, укладено з порушенням вимог закону, зокрема без нотаріального посвідчення (ч. 4 ст. 157 СК України), а також тим, що відповідач наполягає на виконанні умов Договору щодо сплати коштів (аліментів) на його користь. Просить стягнути судові витрати.

Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав, та 17 лютого 2026 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив визнати дійсним Договір від 01.05.2024 року; розірвати шлюб, зареєстрований 25.03.2000 року, актовий запис № 318, при цьому залишити місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - разом із батьком; стягнути аліменти з матері на утримання дитини у твердій грошовій сумі 10000 грн щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня подання зустрічного позову - 17.02.2026 - і до досягнення дитиною повноліття; у задоволенні первісного позову - відмовити. Позивач за зустрічним позовом зазначає, що сімейні відносини фактично припинені, сторони проживають окремо; дитина тривалий час фактично проживає разом із батьком за місцем його проживання у м. Києві, а батько здійснює повний комплекс щоденних дій, пов`язаних з вихованням та утриманням дитини (побут, режим дня, навчання, здоров`я, забезпечення одягом/харчуванням, медичний супровід, розвиток). Мати проживає окремо у м. Дніпрі та системної участі у вихованні/утриманні не бере, а кошти на утримання дитини добровільно та регулярно не сплачує, у зв`язку з чим виникла потреба у судовому врегулюванні аліментних зобов`язань. На підтвердження викладеного посилається, зокрема, на Акт про фактичне проживання та самостійне виховання дитини батьком (доданий до зустрічного позову), а також на зміст Договору як письмове підтвердження узгоджених сторонами фактичних обставин.

Ухвалою від 22 січня 2026 року первісну позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків. У встановлений судом строк позивачкою недоліки усунуто, та ухвалою від 27 січня 2026 року відкрито провадження у справі та визначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання. Ухвалою від 17 лютого 2026 року зустрічну позовну заяву прийнято до спільного розгляду із первісним позовом.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності. При цьому ОСОБА_2 у поданій заяві повідомив, що свої вимоги підтримує повністю, первісний позов не визнає; наполягає на розірванні шлюбу, вказує на тривале фактичне проживання дитини з ним і необхідність залишення такого стану й після розірвання шлюбу.

ОСОБА_1 у поданій заяві підтвердила, що не заперечує проти того, що дитина фактично проживає з батьком, та що вона проживає окремо і наміру повертатися до спільного проживання не має; не заперечує проти ухвалення рішення за наявними матеріалами. Разом з тим вона заперечує проти стягнення з неї аліментів, посилаючись на відсутність у неї засобів до існування та на власне переконання, що батько має утримувати дитину, оскільки дитина проживає з ним і він має дохід.

Відповідно до ч. 2 ст. 247, ч. 4 ст. 223 ЦПК України суд розглянув справу за наявними в ній матеріалами без фіксації судового процесу технічними засобами.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується первісна позовна заява та зустрічний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи по суті, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб 25.03.2000 року, актовий запис № 318, орган державної реєстрації - відділ реєстрації актів громадянського стану Мінського районного управління юстиції м. Києва.

У шлюбі у сторін народилася спільна дитина: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

01.05.2024 року сторони підписали Договір про участь у вихованні та утриманні дитини.

З матеріалів справи та узгоджених заяв сторін убачається, що дитина фактично проживає разом із батьком, перебуває на його щоденному догляді та утриманні; мати проживає окремо у м. Дніпрі і щоденної участі у вихованні та утриманні дитини у необхідному обсязі не здійснює, що прямо підтвердила у своїй заяві. Зазначене, зокрема, підтверджується й Актом про фактичне проживання житини разом з батьком, який самостійно утримує та виховує дитини від 10.01.2026 року, складним за участю свідків цих обставин.

Оцінивши пояснення сторін, досліджені у судовому засіданні докази та перевіривши їх у сукупності, суд дійшов таких висновків:

Щодо первісного позову про “визнання недійсним” Договору від 01.05.2024 року, суд бере до уваги той факт, що відповідно до ч. 4 ст. 157 СК України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини; такий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному випадку, з огляду на зміст Договору від 01.05.2024 року (він визначає проживання дитини, порядок участі другого з батьків, грошове утримання), цей документ за своєю природою підпадає під регулювання ч. 4 ст. 157 СК України, а отже вимога нотаріального посвідчення є обов`язковою. Матеріали справи не містять доказів нотаріального посвідчення зазначеного Договору, таких доказів сторони не надали.

Разом з тим суд виходить із того, що обраний позивачкою спосіб захисту - “визнати договір недійсним” - є неналежним, якщо правочин за законом є нікчемним/таким, що не створює правових наслідків у зв`язку з недодержанням імперативної форми.

Верховний Суд у своїх правових підходах неодноразово звертав увагу, що визнання недійсним нікчемного правочину не є належним способом захисту, оскільки нікчемність встановлюється законом і не потребує “визнання” судом; у таких випадках належним способом може бути, зокрема, застосування наслідків недійсності, встановлення правовідносин, стягнення коштів, визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів тощо - залежно від предмету спору та мети захисту.

Отже, за наявності правової оцінки Договору як такого, що не набув передбаченої законом форми, вимога первісного позову про “визнання недійсним” не забезпечує ефективного захисту та є неналежним способом захисту, у зв`язку з чим первісний позов підлягає відмові у повному обсязі.

При цьому суд окремо зазначає, що недодержання нотаріальної форми та висновок суду про відсутність у Договору належних договірних наслідків не нівелюють фактичних обставин, зафіксованих сторонами у цьому документі.

Зміст Договору, у сукупності із заявами сторін, може оцінюватися судом як письмовий доказ за правилами ст. 76–81, 89 ЦПК України в частині підтвердження узгодженого фактичного стану: що дитина проживає з батьком, а батько самостійно здійснює основний обсяг щоденного виховання та утримання.

Вирішуючи вимогу зустрічного позову про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що згідно зі ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно зі ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.

Згідно ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Згідно ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Відповідно до ч.2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106, 107 СК України. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

В даному випадку, із матеріалів справи та заяв сторін убачається, що сімейні відносини фактично припинені, сторони спільного господарства не ведуть, проживають окремо, наміру на примирення не виявляють.

За таких умов, суд вважає, що сім`я фактично розпалася, тому шлюб підлягає розірванню.

Вирішуючи вимогу зустрічного позову щодо залишення місця проживання дитини разом із батьком, суд враховує наступні положення законодавства, яке регулює дані правовідносини.

Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Згідно зі ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток.

За ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішуються батьками спільно, а той із батьків, хто проживає окремо, зобов`язаний брати участь у вихованні.

За ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.

Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789 ХІІ(78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умови життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно з вимогами ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо утримання дитини, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

В даному випадку судом встановлено, а також підтверджено заявами сторін, що дитина фактично проживає разом із батьком, перебуває на його щоденному догляді та утриманні, тоді як мати проживає окремо та не здійснює щоденного догляду.

Суд виходить із принципу найкращих інтересів дитини та необхідності забезпечення стабільності її життєвого середовища. За відсутності реального спору між батьками про фактичне проживання дитини, а також за наявності підтверджених обставин тривалого проживання дитини з одним із батьків, суд приходить до висновку про доцільність залишити дитину проживати разом із батьком, що в цій справі фактично означає судове підтвердження існуючого стану, а не “переміщення” дитини.

Під час розгляду справи, суд з`ясував, що у даному випадку, спір між сторонами з приводу місця проживання їх неповнолітньої дитини після розірвання шлюбу відсутній, а тому суд на прохання матері або батька може вирішити питання про залишення проживання дитини разом з одним із батьків, одночасно з вимогою про розірвання шлюбу, що узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду.

Так, у Постанові від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Найпростішим варіантом визначення питання місця проживання дитини є досягнення домовленостей між батьком та матір`ю про місце її проживання.

Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21), суд також врахував висновки у вищенаведеній постанові ВСУ та зазначив, що враховуючи те, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обґрунтовано в межах доводів та вимог позову про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати одним із батьків, встановивши, що дитина до розірвання шлюбу після припинення фактичних шлюбних відносин батьків проживала разом з матір`ю, залишив проживати дитину з нею, чим лише констатував місце проживання дитини, не визначаючи його. Одночасно Верховний Суд наголосив на тому, що другий з батьків не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання сина разом з ним у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини.

За таких обставин суд доходить висновку, що місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 слід залишити разом із батьком, ОСОБА_2 .

Щодо стягнення аліментів з матері, суд враховує, що відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За ч. 3 ст. 181 СК України аліменти присуджуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачається, що кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

Відповідно до вимог ч.1 ст.3 Конвенції ООН про права дитини (Конвенції), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Статтею 18 Конвенції проголошено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до статті 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Обов`язок батьків щодо утримання своєї дитини, передбачений ч.2 ст.51 Конституції України є одним з головних конституційних обов`язків. Такий обов`язок послідовно визначений в сімейному законодавстві.

Відповідно до ч.2 ст.150 СК України батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до положень ч.1 ч.2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до ч. 1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

При визначенні розміру аліментів суд ураховує обставини, передбачені ст. 182–183 СК України. Згідно зі ст. 191 СК України аліменти присуджуються від дня пред`явлення позову.

При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів.

Відповідно до вимог статей 181, 182, 183, 184 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до частини 1 статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Відповідно до частини 3статті 181 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно із ч. 1ст. 191 СК України, ч. 1 ст.430 ЦПК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду з дня пред`явлення позову, а рішення в частині стягнення аліментів за один місяць підлягає негайному виконанню.

Заперечення матері про те, що аліменти стягувати недоцільно, оскільки “батько має утримувати дитину сам, бо дитина проживає з ним”, суд оцінює критично, оскільки такий підхід суперечить прямій нормі ст.180 СК України, відсутність роботи або доходу сама по собі не звільняє від обов`язку утримувати дитину, а мінімальний гарантований розмір аліментів визначається законом.

З урахуванням того, що дитина проживає з батьком, а також зважаючи на заявлені вимоги, суд вважає обґрунтованим визначити аліменти у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17.02.2026 року (дата подання зустрічного позову) і до досягнення дитиною повноліття.

Відмовляючи в задоволенні вимоги зустрічного позову про визнання оспорюваного договору дійсним, суд виходить з того, що Договір від 01.05.2024 року за своєю правовою природою підпадає під дію ч. 4 ст. 157 СК України і підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню, а матеріали справи не містять доказів дотримання такої форми, вимога зустрічного позову про “визнання дійсним” договору задоволенню не підлягає.

Водночас, як уже зазначено вище, положення такого документа можуть оцінюватися судом як письмовий доказ фактичних обставин (ст. 76–81 ЦПК України) у сукупності з іншими доказами та заявами сторін.

З огляду на викладене, оцінивши докази у сукупності, суд доходить висновку, що шлюб підлягає розірванню, оскільки сім`я фактично розпалася, спільне життя відсутнє, збереження шлюбу суперечить інтересам сторін та дитини; місце проживання дитини необхідно залишити разом із батьком, оскільки дитина фактично проживає з ним тривалий час, має сталі соціально-побутові умови, батько виконує основний обсяг обов`язків із виховання та утримання, а зміна середовища без вагомих підстав суперечила б найкращим інтересам дитини; аліменти підлягають стягненню з матері, адже обов`язок утримувати дитину є рівним для обох батьків та не може бути перекладений лише на одного з них через факт проживання дитини з батьком; враховуючи наявність у сторін двох неповнолітніх дітей суд вважає обґрунтованим визначити аліменти на утримання неповнолітньої дитини у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дітьми повноліття.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати розподіляються пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 9, 18 Конвенції ООН про права дитини; ст.ст. 110–112, 141, 150, 155, 157, 160, 161, 180–183, 191 СК України; ст.ст. 76–81, 89, 141, 259, 263– 265, 430 ЦПК України; суд, –

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, залишення місця проживання дитини разом із батьком та стягнення аліментів - задовольнити частково.

У задоволенні вимоги ОСОБА_2 про визнання дійсним Договору про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 травня 2024 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - відмовити.

Шлюб, зареєстрований 25 березня 2000 року відділом реєстрації актів громадянського стану Мінського районного управління юстиції м. Києва, актовий запис № 318, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - розірвати.

Залишити малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати разом із батьком - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який самостійно утримує та виховує дитину без щоденної участі матері.

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі 10 000 (десять тисяч) гривень щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17 лютого 2026 року і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 1331,20 грн. в рахунок віщкодування витрат по сплаті судового збору.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Федоріщев С.С.