Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №646/7661/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 646/7661/25 Головуючий суддя І інстанції Іщенко О. В.

Провадження № 22-ц/818/2899/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: визнання права власності

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Мальованого Ю.М., Маміної О.В.,

за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 22 січня 2026 року у цивільній справі №646/7661/25, за позовом ОСОБА_1 до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області, третя особа: Департамент реєстрації Харківської міської ради про визнання права власності,

в с т а н о в и в:

01 серпня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області, третя особа: Департамент реєстрації Харківської міської ради про визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є власником житлового будинку з надвірними будівлями, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . На земельній ділянці розташований один дерев`яний, обкладений цеглою житловий будинок, житловою площею 52,0 кв. м, загальною площею 116,1 кв. м, позначений в плані земельної ділянки літ. «А», при якому є такі надвірні будівлі: сарай літ. «Д», погріб – літ. «Б», погріб – літ. «В», вбиральня – літ. «С», сарай – літ. «ТІ», сарай літ. «У2», сарай – літ. «У1», літня кухня – літ. «Х», сарай – літ. «О», літній душ – літ. «П», гараж – літ. «Ч», погріб – літ. «Ц», колодязь - № 1, огорожа № 2, 3.

Зазначив, що вище будинок належить позивачу в цілому на підставі таких правовстановлюючих документів: свідоцтва про право на спадщину від 26 листопада 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 2-3295, позивач успадкував за заповітом після смерті ОСОБА_2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 24 листопада 1977 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 4768, позивач успадкував після смерті ОСОБА_3 , 7/36 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 10 грудня 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 1-6497, позивач успадкував після смерті ОСОБА_4 1/18 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 04 січня 2017 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, позивач успадкував після смерті ОСОБА_5 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, право власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , повністю належить позивачу.

Позивач зазначає, що, оскільки дані по будинку щодо частини наявні в реєстрі речових прав на нерухоме майно, то спірною є лише його частини з відповідною частиною надвірних будівель, що були зареєстровані в КП «Куп`янське бюро технічної інвентаризації».

18 березня 2025 року позивач звернувся до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою № 65860925 про реєстрацію права власності на будинок та надав документи на підтвердження набуття ним права власності.

Реєстратор, розглянувши вказану вище заяву, дійшов висновку, що проведення державної реєстрації права власності на частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є неможливим, у зв`язку з чим позивачу було відмовлено у проведенні реєстраційних дій шляхом ухвалення рішення № 78019069 від 26 березня 2025 року.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд визнати за ним право власності на частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , що належать йому документально згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 26 листопада 1997 року, згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 10 грудня 1997 року, згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 24 листопада 1977 року у відповідних частинах.

Рішенням Основ`янського районного суду м. Харкова від 22 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, 18 лютого 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовну вимогу.

Наголошує на тому, що ніякого спору з реєстратором у нього не існує. Він вчинив вичерпний перелік дій щодо можливості реєстрації майна, а справа стосувалася тільки засвідчення державою вже набутого ним права власності. Він звернувся до суду з позовом про визнання його права власності на житловий будинок, який знаходиться у місті Куп`янськ Харківської області. Єдиним належним відповідачем у цій справі він обґрунтовано визначив саме Куп`янську міську військову адміністрацію Куп`янського району Харківської області, оскільки спірний об`єкт нерухомого майна розташований на території Куп`янської громади, а в умовах воєнного стану саме військова адміністрація здійснює повноваження органу місцевої влади на відповідній території та є тим суб`єктом, у межах якого повинно бути забезпечене підтвердження і реалізація мого права власності. Як третю особу залучив Департамент реєстрації Харківської міської ради виключно з тієї причини, що державний реєстратор відмовив у державній реєстрації вже існуючого мого права власності, однак суд першої інстанції повністю спотворив суть спору, неправильно визначив правову природу заявлених вимог та фактично ухилився від розгляду справи по суті.

Вважає, що суд дійшов юридично неспроможного висновку про те, що спір є публічно- правовим лише через те, що у правовідносинах згадується державний реєстратор, і що предметом перевірки нібито повинна бути правомірність рішення про відмову у державній реєстрації. Такий підхід є грубою підміною предмета позову та неправильним застосуванням норм процесуального права, оскільки відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних правовідносин, зокрема спори щодо захисту права власності та інших речових прав. Заявлені позовні вимоги є вимогами про захист речового права шляхом його визнання, що прямо відповідає статтям 15, 16, 316 Цивільного кодексу України, а тому цей спір є приватноправовим за своєю природою і не може бути штучно перенесений у площину адміністративного судочинства лише через формальну участь державного реєстратора.

Зауважує, що він не оскаржує дії чи рішення державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень і не ставить питання про визнання їх протиправними. Навпаки, державний реєстратор Департаменту реєстрації Харківської міської ради здійснив вичерпний перелік передбачених законом дій: прийняв заяву, перевірив документи, здійснив усі необхідні перевірки у Державному реєстрі речових прав та прийняв рішення виключно в межах своєї компетенції. Відмова у реєстрації була не наслідком будь-якої протиправності з боку реєстратора, а наслідком того, що у реєстраційній процедурі неможливо підтвердити його право без судового рішення, і саме тому він був змушений звернутися до суду з цивільним позовом про визнання права власності як єдиним ефективним способом захисту. Державна реєстрація у даному випадку має лише похідний, технічний характер і є способом офіційного засвідчення державою вже набутого ним права власності, а не предметом публічно-правового конфлікту.

Верховний Суд неодноразово наголошував (детально рішення нижче), що спори про визнання права власності на нерухоме майно належать до цивільної юрисдикції, навіть якщо передумовою звернення стала відмова державного реєстратора, оскільки визначальним є саме спір про цивільне право, а не формальна участь суб`єкта владних повноважень. Суд першої інстанції, замість вирішення спору про право власності, фактично запропонував позивачу безглуздий та неефективний шлях - оскаржувати законні дії реєстратора, який не є стороною матеріально-правового спору, не заперечує права та виконав усі можливі дії, передбачені законом, що прямо суперечить самій меті судового захисту. Таким чином, суд неправильно визначив юрисдикцію спору, підмінив спосіб захисту та ухилився від розгляду питання про право власності по суті, чим порушив право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також право на ефективний засіб юридичного захисту відповідно до статті ІЗ Конвенції.

Крім того, суд дійшов необґрунтованого висновку про те, що він нібито не довів порушення його права власності саме Куп`янською міською військовою адміністрацією, однак суд неправильно тлумачить саме поняття порушення права: порушення права власності полягає не лише у прямому позбавленні майна, а й у неможливості його оформлення та підтвердження у встановленому законом порядку, що і стало причиною звернення до суду. Суд першої інстанції також порушив вимоги статей 76-81 ЦПК України щодо належності, допустимості та обов`язку доказування, а також вимоги статті 89 ЦПК України, оскільки не здійснив належної оцінки доказів у їх сукупності, обмежившись декларативним посиланням на „внутрішнє переконання” без реального аналізу поданих мною документів і без зазначення, які саме докази є неналежними або недопустимими та з яких підстав.

20 липня 2026 року на адресу Харківського апеляційного суду надійшла заява від ОСОБА_1 , у якій він просить врахувати цивільні справи які були розглянуті з аналогічних питань №№646/3521/24; 646/7590/24,646/8609/24. У справі №646/8609/24 мотиви відмови у задоволенні позову є аналогічними, які були покладені в основу рішення у його справі. Право власності виникло до 01.01.2013 та підтверджується належними правовстановлюючими документами, однак здійснення державної реєстрації стало неможливими виключно через втрату архівних матеріалів БТІ внаслідок бойових дій.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що визнання права власності на частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , не є єдиним можливим та належним способом захисту в судовому порядку. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту права є неналежним, а тому позов не підлягає задоволенню.

Такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Матеріалами справи підтверджується та судовим розглядом встановлено, що будинок належить позивачу в цілому на підставі таких правовстановлюючих документів: свідоцтва про право на спадщину від 26 листопада 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 2-3295, позивач успадкував за заповітом після смерті ОСОБА_2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 24 листопада 1977 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 4768, позивач успадкував після смерті ОСОБА_3 , 7/36 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 10 грудня 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 1-6497, позивач успадкував після смерті ОСОБА_4 1/18 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 04 січня 2017 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, позивач успадкував після смерті ОСОБА_5 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , повністю належить позивачу.

Оскільки дані по будинку щодо частини наявні в реєстрі речових прав на нерухоме майно, то спірною є лише його частини з відповідною частиною надвірних будівель, що були зареєстровані в КП «Куп`янське бюро технічної інвентаризації».

18 березня 2025 року позивач звернувся до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою № 65860925 про реєстрацію права власності на будинок та надав документи на підтвердження набуття ним права власності.

Реєстратор, розглянувши вказану вище заяву, дійшов висновку, що проведення державної реєстрації права власності на частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є неможливим, у зв`язку з чим позивачу було відмовлено у проведенні реєстраційних дій шляхом ухвалення рішення № 78019069 від 26 березня 2025 року.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються, зокрема, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV).

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 1952-IV - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч. 4 ст. 3 Закону № 1952-IV).

За правилом абз. 4 ч. 5 ст. 3 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав.

Так, ч. 3 ст. 10 Закону № 1952-IV врегульовано, що державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

Відповідно до частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема: свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Статтею 24 Закону № 1952-IV передбачено умови для відмови в державній реєстрації прав, зокрема, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 24 Закону).

Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що законодавцем чітко встановлено процедуру розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, яка включає в себе перевірку документів на предмет відповідності таких вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявності підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Матеріали справи свідчать про те, що право власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , повністю належить позивачу. Дані по будинку щодо частини наявні в реєстрі речових прав на нерухоме майно, то спірною є лише його частини з відповідною частиною надвірних будівель, що були зареєстровані в КП «Куп`янське бюро технічної інвентаризації».

18 березня 2025 року позивач звернувся до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою № 65860925 про реєстрацію права власності на будинок та надав документи на підтвердження набуття ним права власності.

Реєстратор, розглянувши вказану вище заяву, дійшов висновку, що проведення державної реєстрації права власності на частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , є неможливим, у зв`язку з чим позивачу було відмовлено у проведенні реєстраційних дій шляхом ухвалення рішення № 78019069 від 26 березня 2025 року.

Державним реєстратором було здійснено консолідований пошук інформації в Державному реєстрі речових прав та реєстрах до 2013 року, стосовно реєстрації речових прав на заявлений об`єкт нерухомого майна. В результаті якого, було встановлено відсутність інформації про реєстрацію в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Суд звертає увагу на те, що система державної реєстрації прав, яка проводиться відповідно до Закону № 1952-IV, запроваджена в Україні з 01.01.2013 року, до цього часу державна реєстрація права власності та інших речових прав на об`єкти нерухомого майна, які розташовані на земельних ділянках, проводилася реєстраторами БТІ в Реєстрі права власності на нерухоме майно та на паперових носіях (реєстрових книгах та реєстраційних справах), які зберігаються в БТІ. При цьому Закон про державну реєстрацію не розмежовує, чи була проведена реєстрація у Державному реєстрі прав, інших електронних реєстрах або на паперових носіях.

Тобто, до 2013 року державна реєстрація таких об`єктів нерухомого майна вже проводилася, але реєстр був паперовий і зберігався в архіві відповідного БТІ.

Державним реєстратором було направлено запит до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області № 2653/0/276-25 від 20 березня 2025 року.

Листом № 1509 від 21 березня 2025 року Куп`янська міська військова адміністрація Куп`янського району Харківської області повідомила, що зберігачем інвентаризаційних справ на об`єкти нерухомого майна, розташовані на території Куп`янської громади, було визначено КП «Куп`янське БТІ» (площа Центральна, будинок 23, місто Куп`янськ Харківської області). Через збройну агресію Російської Федерації проти України адміністративне приміщення КП «Куп`янське БТІ» внаслідок обстрілів та пожежі повністю було знищено, інвентаризаційні справи, службова документація, комп`ютерна техніка та бази даних також знищені, працівники на підприємстві відсутні. Підприємство на даний час господарську діяльність не здійснює.

Розглянувши заяву № 65860925 від 18 березня 2025 року та додані до заяви документи, урахувавши отриману інформацію та відомості реєстрів, державним реєстратором було встановлено наявність підстав для відмови в проведенні державної реєстрації права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 , оскільки подані документи не дали змоги встановити набуття речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Судом встановлено, що позивачу відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 26 листопада 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 2-3295, позивач успадкував за заповітом після смерті ОСОБА_2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 24 листопада 1977 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 4768, позивач успадкував після смерті ОСОБА_3 , 7/36 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтва про право на спадщину від 10 грудня 1997 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, р. № 1-6497, позивач успадкував після смерті ОСОБА_4 1/18 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , що відповідно складає частин будинку та належало йому до 01.01.2013. Реєстрація права власності позивача на частин житлового будинку була здійснена відповідно до вимог законодавства, що було чинним на момент проведення такої реєстрації. У позивача не існувало обов`язку щодо реєстрації права власності на житловий будинок у відповідному реєстрі речових прав.

Згідно свідоцтва про право на спадщину від 04 січня 2017 року, виданим Куп`янською державною нотаріальною конторою, позивач успадкував після смерті ОСОБА_5 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що за позивачем на підставі вищезазначеного свідоцтва було зареєстровано частину житлового будинку.

Тобто, спірною є його частини з відповідною частиною надвірних будівель, що були зареєстровані в КП «Куп`янське бюро технічної інвентаризації» (а.с.15,16,23).

Оригінали свідоцтв про право на спадщину за заповітом знаходяться у позивача.

Стаття 392 ЦК України визначає, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У цій справі позивач був вимушений звернутися до суду з позовом, оскільки держава фактично не визнає за ними права власності на нерухоме майно, про що свідчить відмова державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій, а також – за відсутності державної реєстрації цього права, яка це право засвідчує.

Таким спосіб захисту права передбачений вказаної нормою ст. 16 ЦК України, а тому суд першої інстанції помилився з висновком про те, що він є неналежний.

Так, згідно з ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч.4 ст.3 цього Закону).

Положення п.3 ч.3 ст.10 Закону передбачають, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

На момент отримання позивачем свідоцтва про набуття права власності спірного нерухомого майна у листопаді-грудні 1997 року діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації такого права.

Так, правова норма статті 128 Цивільного кодексу Української РСР визначала, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Укладення угод як одну з підстав набуття права власності передбачалося і статтею 12 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII «Про власність».

В подальшому з 2002 року по 1 січня 2013 року державна реєстрація прав власності на нерухоме майно здійснювалася відповідними бюро технічної інвентаризації згідно з нормами Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07.02.2002.

Пунктом 1.3 цього Тимчасового положення передбачалося, що реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації.

Пункт 1.4 положення визначав реєстрацію прав власності на нерухоме майно як внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв`язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об`єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів, за рахунок коштів особи, що звернулася до БТІ.

У вказаний період часу був прийнятий Цивільний кодекс України, який введений в дію з 01.01.2004 року.

Так, відповідно до ч.1,2,4 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Крім того, 03.08.2004 набрав чинності Закон України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сферою регулювання якого є відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості.

Вказаний Закон № 1952-IV надав визначення державній реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень як офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону).

Нормами ст.4 Закону № 1952-IV було встановлено принцип обов`язковості державної реєстрації прав, за яким обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема, право власності на нерухоме майно.

Згідно з п.5 Прикінцевих положень Закону № 1952-IV реєстрація об`єктів нерухомості проводилася комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації до створення єдиної системи органів реєстрації прав, до якої за ст.5 Закону входять місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру.

У цій справі державний реєстратор позбавлений можливості перевірити інформацію щодо фактів оформлення та/або реєстрації права власності на спірне майно за період з листопада-грудня 1997, коли позивач набув право власності на спірне майно, до 01.01.2013, коли повноваження з державної реєстрації прав власності на нерухоме майно були передані місцевими органами державної реєстрації прав.

Проте, відсутність об`єктивної можливості підтвердити факт оформлення та/або реєстрації права власності за позивачем на спірне майно у зв`язку зі знищенням будівлі, бази даних та документації КП «Куп`янське БТІ», а також відмова (незалежно від її правомірності) державного реєстратора провести реєстрацію права власності на спірне майно за позивачем, створили ситуацію, при якій позивач не може реалізовувати свої правомочності як власник майна, зокрема, щодо розпорядження цим майном, отримання передбаченої законом компенсації за знищення або пошкодження майна внаслідок збройної агресії російської федерації проти України тощо.

В той же час, Конституція України у статті 41 гарантує непорушність права власності та усі три правомочності власника: володіти, користуватися та розпоряджатися.

Невизнання державою права власності позивача на спірне майно є втручанням у це право, яке не переслідує легітимну мету та не є необхідним у демократичному суспільстві, а отже порушує гарантії, закріплені у статті 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Колегія суддів звертає увагу, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

У вищевказаній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правило за аналогією закону (а саме, статті 392 ЦК України) має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.

У справі за позовом ОСОБА_1 не було встановлено обставин, які б свідчили про наявність реєстрації права власності на спірне майно за будь-якою іншою особою.

При цьому у позивача наявні свідоцтва про право на спадщину за заповітом, які є правовстановлюючими документами, але з причин, які зазначені вище, ці документи не надають змоги позивачу зареєструвати своє право власності на нерухоме майно, наслідком чого має бути визнання цього права у судовому порядку, з наступною реєстрацією цього права на підставі рішення суду у відповідному державному реєстрі.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки під час розгляду справи були підтверджені обставини, на які позивач посилається як на підставу свого позову.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98).

Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.

Крім того, слід зауважити, що навіть у разі відсутності позитивної норми права, яка ефективно захищає невизнане право, суд відповідно до ст. 5 ЦПК України вправі захистити право власності, яке внаслідок відмови у державній реєстрації цього права нею не визнається – у спосіб, який не суперечить закону.

Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Позивач у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно. Саме в цьому полягає його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»: державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, за відсутності можливості у позивача офіційного визнання та підтвердження державою права власності на квартиру, що обумовлено знищенням архіву БТІ, у даному випадку позивач має підстави для захисту права на підставі вищевказаного позову про визнання права, яке державою у позасудовому порядку не визнається.

Тому колегія суддів зазначає, що належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на житловий будинок, оскільки судове рішення про визнання права власності на житловий будинок є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації право власності на житловий будинок ні за ким не зареєстроване. У зв`язку з чим висновок суду першої інстанції про те, що позовна вимога про визнання права власності не відповідає належному способу захисту є помилковим.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки це є належним та ефективним способом захисту права власності позивача.

Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження у матеріалах справи та спростовують висновки суду першої інстанції.

Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, не з`ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог і того, яка саме правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, а тому відповідно до п.п. 1-4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України оскаржене рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 259, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 –задовольнити.

Рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 22 січня 2026 року-скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , що належать йому документально згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 26 листопада 1997 року, згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 10 грудня 1997 року, згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 24 листопада 1977 року у відповідних частинах.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 24 липня 2026 року.

Головуючий В.Б. Яцина.

Судді колегії Ю.М. Мальований.

О.В. Маміна.