Рішення від 20 липня 2026 р. у справі №761/38607/24 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/38607/24

Провадження № 2/761/1295/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Фролової І. В.,

секретаря судового засідання - Коломійця А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа: ОСОБА_5 про витребування квартири,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа: ОСОБА_5 про витребування квартири.

У своїй позовній заяві, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просила суд:

1) Визнати недійсним з моменту його укладення Договір позики, посвідчений 15 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за №2457, укладений між ОСОБА_1 та громадянкою РФ ОСОБА_2 .

2) Визнати недійсним з моменту його укладення Договір іпотеки, посвідчений 15 травня 2014 року приватним нотаріусом Київському міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за №2458, укладений між ОСОБА_1 та громадянкою РФ ОСОБА_2 .

3) Визнати недійсним з моменту його укладення Договір відступлення прав вимоги за договором позики від 23 березня 2015 року, посвідчений 23.03.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим №1573.

4) Визнати недійсним з моменту його укладення Договір відступлення прав за іпотечним договором, посвідчений 23 березня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською Оленою Володимирівною за №1574, укладений 23 березня 2015 року між громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

5) Витребувати у ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 73,8 кв.м. (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 361199980000).

6) Скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, м.Київ, Марченка Олександра Анатолійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 20903600 від 24.04.2015 11:07:51 (запис про реєстрацію 9647316 від 25.03.2015 15:03:57, Державний реєстратор: Духновська Олеся Анатоліївна, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, м.Київ), щодо наступного об?єкта нерухомого майна: квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 73,8 кв.м. (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 361199980000).

Свою заяву обгрунтовувала тим, що 15 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики та Договір іпотеки.

23 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір відступлення права вимоги за договором позики та за іпотечним договором.

23 березня 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

22 травня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено Договір купівлі-продажу квартири.

Позивач вважає, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з порушенням встановленого законом порядку. Також вказує на порушення порядку укладення договору цесії. Відтак, позивач вважає, що у зв`язку із недійсністю договорів позики, іпотеки та відступлення прав вимоги, нерухоме майно підлягає витребуванню в ОСОБА_4 , а рішення про державну реєстрацію права власності - скасуванню.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2024 року відкрито провадження у справі, призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

19 грудня 2024 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому ОСОБА_4 вказує на те, що провадження у справі в частині визнання недійсним договору позики, укладеного 15 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнання недійсним договору відступлення права вимоги за договором позики та договором іпотеки, вже були предметом розгляду Шевченківським районним судом м. Києва у справі №761/17900/15-ц.

Відповідач також вказує, що оскільки позивачу стало відомо про незаконне заволодіння її квартирою невстановленими особами у 2015 році, то станом на дату звернення до суду із позовом строк позовної давності пропущений, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

ОСОБА_4 у відзиві на позовну заяву також зазначає, що станом на момент придбання ним квартири АДРЕСА_2 жоден із договорів визнаний судом недійсним не був.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 травня 2025 року до участі у справі у якості співвідповідача залучено державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 листопада 2025 року у справі закрито підготовче провадження та призначено до розгляду по суті.

За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено наступне.

Судом встановлено, що 20 лютого 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Капелькою Наталією Максимівною та зареєстрований в реєстрі за №4-1585.

Так, за умовами вищевказаного договору ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар нерухоме майно, яким є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

15 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за №2457, відповідно до умов якого позичальник отримує від позикодавця грошову суму в розмірі 636 699 грн., що за курсом продажу доларів США ПАТ КБ «Правекс-Банк» станом на 15 травня 2014року складає 53 100 доларів США.

15 травня 2014 року між ОСОБА_2 (Іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (Іпотекодавець) було укладено Договір іпотеки. посвідчений приватним нотаріусом Київському міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за №?2458.

Відповідно до цього Договору іпотеки забезпечується виконання зобов?язання, що виникло у ОСОБА_1 на підставі договору позики від 15 травня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на суму 636 669 гривень, що за курсом продажу доларів США ПАТ КБ «Правекс-Банк» станом на 15 травня 2014 року складає 53 100 доларів США 00 центів з обумовленим строком повернення боргу до 15 листопада 2014 року.

Відповідно до п. 1.2 Договору іпотеки, у забезпечення виконання зобов?язань боржником за основним договором іпотекодавець передає в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

23 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір відступлення права вимоги за договором позики від 23 березня 2015 року, посвідчений за реєстровим № 1573 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В.

23 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір відступлення прав за іпотечним договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верновською О.В. за реєстровим №1574.

23 березня 2015 року на підставі Договору іпотеки та Договору відступлення прав за іпотечним договором за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Еталон-Експертиза» від 27 березня 2017 року про оцінку квартири її вартість станом на березень 2015 року складала до 3250000 грн., що курсом долару США на той час станом на 25 березня 2015 року у сумі 23,5 грн. за 1 долар США складає близько 138 297 доларів США. в той час сума позики складала 53 100 доларів США.

Згідно деталізованої інформаційної довідки у хронологічному порядку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 390344116 від 09 серпня 2024 року право власності зареєстровано на підставі наступних документів: договір іпотеки, серія та номер: 2458, виданий 15.05.2014, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е.А.; договір про відступлення прав за іпотечним договором, серія та номер: 1574, виданий 23.03.2015, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Верповська О.В.

22 травня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено Договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тихоненко Юлією Ігорівною за №606.

Щодо визнання недійсними договору позики та іпотечного договору, суд зазначає наступне.

Розглянувши доводи позивача щодо недійсності нотаріально посвідченого договору позики від 15 травня 2014 року з підстав ймовірної відсутності ОСОБА_2 на території України в день їх укладення, суд дійшов висновку про їх безпідставність з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частинами 1, 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Оскаржувані договори від 15 травня 2014 року посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А.

Суд зауважує, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Відтак, самі лише припущення та твердження позивача про те, що вона не бачила особисто відповідача під час посвідчення договорів, або що остання могла не перебувати в Україні, не є належними та допустимими доказами і не спростовують факт вчинення нотаріальної дії.

Встановлений нотаріусом факт особистої присутності особи під час укладення договору та вчинення нею підпису не може бути спростований припущеннями позивача, оскільки відповідно до частини 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За таких обставин, заперечення позивача проти правомірності нотаріального посвідчення договорів позики та іпотеки від 15 травня 2014 року ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними й допустимими доказами, у зв`язку з чим вказані доводи позивача судом відхиляються як необґрунтовані.

Щодо порядку укладення договору цесії, суд дійшов до наступного висновку.

Дослідивши надані докази та оцінивши доводи позивача щодо підстав для визнання недійсним договору відступлення прав за іпотечним договором від 23 березня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Загальні правила відступлення права вимоги регулюються главою 47 ЦК України, стаття 512 якої передбачає зміну кредитора у зобов`язанні шляхом передання ним своїх прав іншій особі за правочином.

Відповідно до частин 1, 2 статті 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у пункті 1.4 договору іпотеки від 15 травня 2014 року визначили, що Іпотекодержатель має право з дозволу Іпотекодавця укласти договір про відступлення прав вимоги (цесії). Відтак, необхідна обов`язкова наявність згоди позивача.

Отже, згода Іпотекодавця на відступлення прав за іпотечним договором була визначена сторонами як імперативна умова для реалізації Іпотекодержателем права на заміну кредитора у зобов`язанні.

Частиною першою статті 18 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Оскільки договір іпотеки від 15 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , був посвідчений приватним нотаріусом Київському міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за №2458, то згода позивача на укладення договору від 23 березня 2015 року про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, підлягала нотаріальному посвідченню.

Оцінивши надані сторонами докази, суд доходить до висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження надання позивачем дозволу на укладення договору від 23 березня 2015 року про відступлення прав вимоги. За таких обставин, факт відсутності обов`язкової згоди іпотекодавця свідчить про відсутність підстав для відступлення прав за іпотечним договором.

За таких обставин, оскільки в момент вчинення договору відступлення прав за іпотечним договором від 23 березня 2015 року сторонами правочину не було додержано вимог щодо відповідності його змісту чинному законодавству та укладеним раніше договорам, суд доходить до висновку про наявність підстав для визнання вказаного договору відступлення прав недійсним на підставі частини 1 статті 215 ЦК України.

Щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, суд дійшов до наступних висновків.

Дослідивши надані докази та оцінивши доводи позивача щодо недотримання відповідачем статті 35 Закону України «Про іпотеку», суд дійшов висновку про їх обґрунтованість з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відтак, направлення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень із дотриманням встаноленого строку є обов`язковою передумовою для реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналізуючи належність та допустимість доказів на підтвердження факту направлення такої вимоги, суд керується Правилами надання послуг поштового зв`язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270 (далі - Правила).

Відповідно до пункту 2 Правил, документом, що підтверджує надання послуг поштового зв`язку, є розрахунковий документ встановленої форми (касовий чек, розрахункова квитанція тощо). Згідно з пунктами 59, 61 Правил, внутрішні поштові відправлення з оголошеною цінністю з описом вкладення подаються для пересилання відкритими для перевірки їх вкладення. Бланк опису заповнюється відправником у двох примірниках, а працівник поштового зв`язку зобов`язаний перевірити відповідність вкладення опису, розписатися на обох його примірниках, проставити відбиток календарного штемпеля та номер поштового відправлення.

Виключно наявність опису вкладення дозволяє суду безперечно та достовірно встановити зміст поштового відправлення, а саме - факт направлення вимоги про усунення порушень зобов`язання, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку».

Суд зауважує, що відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідачами не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження дотримання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» при зверненні стягнення на квартиру АДРЕСА_2 . За таких обставин, оскільки факт дотримання обов`язкового позасудового порядку врегулювання спору та не направлення вимоги іпотекодавцю відповідачами не спростований, суд доходить висновку про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки та наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Щодо вимоги про витребування квартири, суд зазначає наступне.

Дослідивши заперечення ОСОБА_4 як покупця за договором купівлі-продажу квартири від 22 травня 2019 року щодо відсутності підстав для витребування майна у зв`язку з його добросовісністю, презумпцією правомірності попередніх правочинів та відсутністю обтяжень станом на дату укладення договору, суд дійшов висновку про їх безпідставність з огляду на таке.

Згідно із ч. 1 ст. 328 ЦК України паво власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд наголошує, що підставою для застосування статті 388 ЦК України є не факт наявності чи відсутності рішень судів про визнання недійсними попередніх правочинів на момент придбання майна, а факт вибуття майна з володіння первісного власника поза його волею.

Як встановлено судом під час розгляду справи, реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 була здійснена на підставі Договору іпотеки та Договору відступлення прав за іпотечним договором від 23 березня 2015 року, який укладено без обов`язкової згоди на те ОСОБА_1 . У зв`язку з вищевикладеним передача майна у власність ОСОБА_3 та його подальше відчуження на користь ОСОБА_4 відбулися за відсутності волевиявлення позивача.

За таких обставин, посилання відповідача на презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України) та відсутність зареєстрованих заборон чи арештів на момент укладення договору купівлі-продажу від 22 травня 2019 року не спростовують факт вибуття майна з володіння позивача поза її волею.

Відтак, відчужувач ОСОБА_3 не мав правових підстав для її подальшого відчуження, а відтак позовна вимога про витребування квартири АДРЕСА_2 у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Розглянувши заяву відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності, а також заперечення позивача та надані нею докази на підтвердження поважності причин її пропуску, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання причин пропуску позовної давності поважними та захисту порушеного права позивача з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 257 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 3 та 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Аналізуючи обставини початку перебігу позовної давності, суд зазначає, що навесні 2015 року позивачу дійсно стало відомо про факт вибуття спірної квартири з її володіння та факт первинної перереєстрації права власності за ОСОБА_3 . Таким чином, перебіг трирічного строку позовної давності розпочався у 2015 році та закінчився у 2018 році.

Водночас, відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, які можуть бути визнані поважними для поновлення строку позовної давності, а тому вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Оцінивши обставини, на які посилається ОСОБА_1 як на підставу пропуску позовної давності з 2015 року, суд доходить до висновку про вжиття нею заходів, спрямованих на відновлення права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Так, судом установлено, що одразу після виявлення факту реєстрації права власності на вищевказану квартиру 23 березня 2015 року за ОСОБА_3 позивач звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення стосовно неї та її майна кримінального правопорушення. За вказаним фактом Шевченківським управлінням поліції ГУНП в м. Києві було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015100100006610 від 06.06.2015 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 129, ст. 356 КК України.

Відтак, позивач мала правомірні та обґрунтовані очікування щодо того, що держава в особі уповноважених правоохоронних органів здійснить ефективне, належне та оперативне розслідування кримінального правопорушення та забезпечить поновлення її порушених прав.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, кримінальне провадження, розпочате за заявою позивача у 2015 році, дотепер перебуває на стадії досудового розслідування. Вказана обставина перебуває поза межами волі позивача.

Деталізовані відомості щодо реєстраційної справи та первинних документів Позивач отримала з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 серпня 2024 року, після чого звернулася до суду з вказаним позовом.

Оцінюючи в сукупності вжиті позивачем заходи щодо звернення до правоохоронних органів, тривалість досудового розслідування та час отримання відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, суд визнає причини пропуску позовної давності поважними.

З огляду на викладене, заява Відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності задоволенню не підлягає.

Щодо скасування рішення державного реєстратора, суд дійшов до наступного висновку.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_2 вибула з володіння позивача поза її волею та з порушенням порядку звернення стягнення на на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із частиною 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

Враховуючи, що договір відступлення прав за іпотечним договором від 23 березня 2015 року визнано судом недійсним, а факт дотримання процедури позасудового звернення стягнення та направлення позивачу вимоги в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку» відповідачами не доведений, суд доходить до висновку про відсутність правових підстав для реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_3 .

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відтак, на переконання суду, для реального та ефективного захисту прав Позивача при визнанні оспорюваного договору недійсним, також підлягає скасуванню рішення про державну реєстрацію прав та визнання права власності на відчужену спірну квартиру, а тому рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України про державну реєстрацію права власності прийняте за відсутності відповідних підстав, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Щодо судових витрат суд дійшов наступних висновків.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України).

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).

Оскільки позовні вимоги задоволені у повному обсязі, суд відповідно до ст.88 ЦПК України стягує з відповідача на користь позивача документально підтверджені судові витрати пропорційно розміру задоволених вимог.

Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 141 ЦПК України й судові витрати (судовий збір) у сумі 8 704, 00 грн. стягнути в рівних частинах з Відповідачів на користь Позивача.

На підставі ст. 202, 203, 215, 216,234, 717 ЦК України, а також Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, керуючись ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 55, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа: ОСОБА_5 про витребування квартири - задовольнити частково.

Визнати недійсним з моменту його укладення Договір відступлення прав вимоги за договором позики від 23 березня 2015 року, посвідчений 23.03.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. за реєстровим №1573.

Визнати недійсним з моменту його укладення Договір відступлення прав за іпотечним договором, посвідчений 23 березня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською Оленою Володимирівною за №1574, укладений 23 березня 2015 року між громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Витребувати у ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 73,8 кв.м. (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 361199980000).

Скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, м.Київ, Марченка Олександра Анатолійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 20903600 від 24.04.2015 11:07:51 (запис про реєстрацію 9647316 від 25.03.2015 15:03:57, Державний реєстратор: Духновська Олеся Анатоліївна, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, м.Київ), щодо наступного об?єкта нерухомого майна: квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 73,8 кв.м. (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 361199980000).

Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 8 704, 00 грн.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

ОСОБА_1 , адреса місця проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ,

ОСОБА_2 , адреса місця проживання - АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ,

ОСОБА_4 , адреса місця проживання - АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

Державний реєстратор Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченко Олександр Анатолійович, адреса: м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 73.

ОСОБА_5 , адреса місця проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Повний текст рішення виготовлений 21 липня 2026 року.

Суддя: