Постанова від 23 липня 2026 р. у справі №420/27710/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/27710/25

Перша інстанція: суддя Попов В.Ф.,

повний текст судового рішення

складено 07.04.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача – Голуб В.А.,

суддів – Кравченка К.В., Осіпова Ю.В.,

розглянувши матеріали справи за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2026 року у справі № 420/27710/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 32-35 від 13.06.2025, викладене в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 23.06.2025 № 51 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2026 року суд позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України № 32-35 від 13.06.2025, викладене в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 23.06.2025 № 51 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву від 06.01.2025 громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, представник Державної міграційної служби України подав апеляційну скаргу, в якій наголосив, що за висновками Верховного Суду інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Таке рішення не може ухвалюватися без наявності передбачених законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Проте суд першої інстанції вказаних висновків не врахував, чим порушив норми матеріального права.

Представник міграційного органу також зауважує, що матеріалами особової справи підтверджується відсутність ознак ризику завдання позивачу серйозної шкоди у вигляді смертної кари, катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також обставин загальнопоширеного насильства у разі його повернення до Республіки Узбекистан. Поряд із цим апелянт зазначив, що позивач раніше проживав у Туреччині та перебував на території Республіки Молдови до потрапляння на територію України, проте не намагався звернутися за міжнародним захистом у цих країнах.

Крім того, скаржник наголошує, що незважаючи на висловлену потребу в міжнародному захисті, позивач звернувся з відповідною заявою лише 06.01.2025 - тобто більше ніж через 3 роки та 7 місяців після залишення країни громадянської належності, через 3 місяці після прибуття на територію України та лише після його затримання 03.12.2024 співробітниками Державної прикордонної служби України. Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в установленому порядку, зобов`язана протягом п`яти робочих днів звернутися до компетентного органу із відповідною заявою.

Таким чином, на переконання апелянта, проведений аналіз матеріалів особової справи не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Узбекистану з позиції надання статусу біженця в Україні. Ані під час перебування на батьківщині, ані поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає переслідувань за конвенційними ознаками. У позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність підстав для надання притулку.

З огляду на вказане, апелянт просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

На спростування доводів апеляційної скарги позивач подав відзив, у якому зазначив, що в Республіці Узбекистан здійснюються систематичні затримання та позбавлення свободи мусульманських блогерів, зокрема й позивача. Скаржник вказує, що через релігійну та блогерську діяльність його двічі (у 2011 році протягом 30 днів та у 2018 році протягом 15 днів) затримували та позбавляли волі в Узбекистані, піддавали катуванням, які залишили сліди на тілі, а також висловлювали погрози на адресу членів його сім`ї. Зазначені обставини підтверджуються численними відеозаписами та публікаціями у засобах масової інформації, що були долучені до матеріалів справи під час судового розгляду в Одеському окружному адміністративному суді, та, відповідно до практики ЄСПЛ, свідчать про реальну загрозу застосування до нього тортур у разі повернення.

Крім того, позивач наголошує, що за поширення публікацій у соціальних мережах Ахмедов Міразіз оголошений у розшук за вчинення злочину, передбаченого пунктом «г» частини 3 статті 244-1 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан. Матеріали про оголошення позивача в міжнародний розшук прямо підтверджують обґрунтованість його побоювань щодо переслідування з релігійних та політичних мотивів.

Щодо доводів апелянта про тривале проживання в інших країнах, позивач зазначив, що дійсно перебував протягом 3 років у Туреччині, однак ця країна ратифікувала Конвенцію про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року із географічним застереженням, яке дозволяє звертатися за міжнародним захистом виключно громадянам країн Європи. Як громадянин Узбекистану, позивач був позбавлений юридичної можливості отримати притулок на території Туреччини. Твердження апелянта про те, що позивач мав звернутися за захистом до компетентних органів Республіки Молдова, на переконання позивача, є безпідставними, оскільки територія Молдови використовувалася ним виключно як транзитна, а початковою метою виїзду було прибуття до України.

З огляду на вищевикладене, позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 КАС України, встановив наступне.

Так, судом першої інстанції з висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлено, що 14.08.2021 ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності Республіка Узбекистан, авіарейсом Ташкент (Узбекистан) - Стамбул (Туреччина).

На території Туреччини проживав протягом 3-х років (з серпня 2021 по серпень 2024 років), а 12.09.2024 вибув авіарейсом Стамбут (Туреччина) - Кишинів (Молдова).

3 території Молдови до України позивач виїхав автотранспортом, державний кордон перетнув через КПП «Паланка». В`їзд реалізовано на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 .

Під час перебування в Україні оформлено дозвіл на застосування праці для іноземців та осіб без громадянства серії 084691, документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 , терміном дії до 08.10.2026 (орган видачі ГУ ДМС в Одеській області, код підрозділу 5103).

03.12.2024 ОСОБА_1 був затриманий співробітниками ДПС України під час спроби виїзду з України до Молдови через КПП «Паланка».

Затримання відбулося за матеріалами Департаменту міжнародного співробітництва Національної поліції України від 03.12.2024 № 30347/23/01-2024 про те, що згідно з обліками Генерального секретаріату Інтерполу він значиться у міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до Узбекистану для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 244-1 Кримінального кодексу Узбекистану (розповсюдження ідей релігійного екстремізму, сепаратизму і фундаменталізму, скоєне використанням всесвітньої інформаційної мережі Інтернет).

Відповідно до матеріалів особової справи позивача підставою для його розшуку з метою екстрадиції та притягнення до кримінальної відповідальності стало наступне.

У Туреччині, 18 серпня 2021 року, ОСОБА_1 опублікував на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook» пост, в якому висловив свою думку щодо порушення прав мусульманських жінок в Узбекистані, коли у жінок працівники узбекистанської поліції силоміць знімали мусульманські хустки та хіджаби, написавши наступне: «Важливо не чекати, поки ніж потрапить у кістку, а виїхати якнайшвидше, еміграція стала важливою в Узбекистані з 1995 року, щоб хіджаби не були зняті руками невірних, і повернення після цього немає, і полегшення мусульманам в Узбекистані найближчим часом не буде».

Компетентними органами Республіки Узбекистан цей пост був кваліфікований як поширення ідей фундаменталізму, що є злочином у Республіці Узбекистан, оскільки заборонено поширення відомостей, що містять ідеї фундаменталізму. 3 матеріалів, наданих компетентними органами Республіки Узбекистан, вбачається, що ОСОБА_2 з жовтня 2021 року потрапив під вплив Джихардистів та через свій профіль y Facebook розповсюджував релігійно-екстремістські ідеї, а також завербовував своїх послідовників.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 05.12.2024 (судова справа № 496/7741/24) стосовно ОСОБА_1 застосовано тимчасовий арешт на період: 03.12.2024 - 11.01.2025, утримання відбулося в умовах ДУ «Одеський слідчий ізолятор».

Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 30.12.2024 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20.01.2025 запобіжний захід змінено на цілодобовий домашній арешт.

Під час перебування під арештом позивачем складено заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заяву направлено на адресу територіального органу ДМС та зареєстровано 06.01.2025.

В умовах перебування в ДУ «Одеський слідчий ізолятор» із заявником проведено анкетування та співбесіду від 16.01.2025. Після зміни запобіжного заходу додатково проведено співбесіди від 07.02.2025, 24.02.2025, 11.03.2025, 27.03.2025 та від 14.04.2025.

За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пп. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Державною міграційною службою України прийняте рішення № 32-25 від 13.06.2025 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не погоджується з таким рішенням, що і зумовило звернення до суду з цим позовом.

Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що кримінальне переслідування ОСОБА_1 має ознаки політичної та релігійної вмотивованості. У зв`язку з цим позивач має обґрунтовані підстави побоюватися переслідувань у Республіці Узбекистан, оскільки він уже піддавався їм раніше. Суд не погодився з обґрунтованістю висновку Головного управління ДМС в Одеській області від 02.05.2025 у справі № 2025ОD0001, оскільки в ньому належним чином не враховано загальну ситуацію в країні походження позивача, а також обставини його блогерської діяльності, громадянської позиції та релігійних переконань, наведені ним як під час співбесід, так і в ході судового розгляду.

На думку суду, повідомлені позивачем відомості стосовно відкритого вираження ним своїх релігійних переконань та критики влади за переслідування вірян, які були надані під час адміністративних та судових процедур, у сукупності з актуальною інформацією по країні походження свідчать про наявність обґрунтованих побоювань та існування реальної загрози його життю, безпеці та свободі в Узбекистані.

З огляду на це, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 з урахуванням додаткових обставин та висновків суду, викладених у цій справі.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині 2 статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Матеріали справи свідчать про те, що при зверненні до ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що за віросповіданням він є мусульманином. Підставою для такого звернення став страх перед кримінальним переслідуванням та несправедливим засудженням з боку органів державної влади Республіки Узбекистан, а також обґрунтоване побоювання переслідувань з боку правоохоронних органів цієї держави. Протягом 2008 – 2021 років його двічі затримували та позбавляли волі в Узбекистані за надуманими підставами, що змусило його покинути країну походження, а повернення туди викликає об`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні та політичні погляди.

Разом із тим, відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов`язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, а їхня розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Згідно з указаними міжнародними стандартами, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які створюють суттєві перешкоди для заявників та обмежують їхні базові можливості для життя, роботи й навчання.

Колегія суддів зазначає, що підставою для відмови у задоволенні заяви позивача став висновок міграційного органу про те, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 або 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Водночас, колегія суддів не може погодитися з указаними висновками відповідача, враховуючи наступне.

Так, підставою для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також слугував той факт, що після публікації в соціальній мережі «Facebook» особистої позиції щодо порушення прав мусульман в Узбекистані, позивач зазнав кримінального переслідування та був оголошений у міжнародний розшук. При цьому позивач уже затримувався на території України для подальшої екстрадиції до Республіки Узбекистан.

Водночас наразі принцип невислання вважається частиною звичаєвого міжнародного права. У найбільш загальному вигляді принцип невислання відображений в ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 року, відповідно до якої «договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання».

Також принцип невислання знайшов своє втілення у ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принизливих видів поводження і покарання 1984 року, якою встановлено, що жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Слід звернути увагу, що дія ст. 3 Конвенції 1984 року поширюється на всіх людей, які знаходяться під юрисдикцією держави, у тому числі біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, шукачів захисту та інших категорій осіб. Більше того, ця норма не допускає виключень.

Щодо посилання апелянта на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, без наявності передбачених законодавством підстав щодо конкретної особи, колегія суддів вважає такі доводи неспроможними, з огляду на таке.

Матеріали справи свідчать, що побоювання позивача щодо ймовірного застосування до нього тортур та релігійного або політичного переслідування ґрунтуються не лише на загальній інформації про ситуацію в Республіці Узбекистан. Зазначені побоювання підтверджуються обставинами справи, зокрема фактами відкриття стосовно нього кримінального провадження, оголошення в розшук, а також фактами попереднього позбавлення свободи та катування позивача в країні походження. Таким чином, обставини справи вказують на наявність реальної та персоніфікованої загрози для життя і свободи позивача у разі його повернення до країни громадянської належності, що повністю спростовує твердження міграційного органу.

Крім того, позивачем надано докази переслідування, катування та інших форм поводження щодо інших блогерів в Узбекистані, що також підтверджує системний характер репресій з боку державних органів країни походження стосовно осіб, які висловлюють свою громадянську позицію чи релігійні переконання.

З огляду на вказане, колегія суддів дійшла висновку, що встановлені у справі обставини кримінального переслідування позивача в країні походження у сукупності з міжнародно-правовими гарантіями захисту прав людини свідчать про протиправність оскаржуваного рішення міграційного органу.

Щодо посилання апелянта на те, що позивач раніше проживав у Туреччині та Молдові, проте не намагався звернутися за міжнародним захистом у цих країнах, колегія суддів вважає помилковим, адже сам по собі факт перебування або проїзду іноземця через території інших держав не позбавляє його права на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, та не свідчить про безпідставність його побоювань.

Крім того чинне законодавство не містить імперативної вимоги до шукача притулку звертатися із відповідною заявою виключно до першої країни перетину кордону після залишення країни походження. Відтак, неотримання позивачем статусу біженця в Туреччині чи Молдові не спростовує наявності реальної загрози його життю та свободі в країні громадянської належності.

Щодо посилання апелянта на пропуск п`ятиденного строку для звернення із заявою про надання міжнародного захисту, колегія суддів вважає такі доводи безпідставними з огляду на таке.

По-перше, зазначена обставина не була покладена в основу оскаржуваного рішення міграційного органу як підстава для відмови у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. По-друге, саме по собі несвоєчасне звернення з пропуском визначеного законом строку не є абсолютною перешкодою для розгляду заяви по суті та не може слугувати самостійною підставою для відмови у наданні міжнародного захисту, якщо встановлено реальність загрози життю, безпеці чи свободі особи в країні її походження.

Посилання апелянта на те, що акаунти в соціальних мережах були створені вже після виїзду з території країни походження, колегія суддів вважає неприйнятними, адже, по-перше, як вбачається з матеріалів справи, позивач провадив блогерську діяльність ще до приїзду в Україну. Більш того, підставою для кримінального переслідування позивача й було поширення публікації в соціальній мережі.

Посилання апелянта на те, що соціальні мережі позивача не містять жодних політичних чи релігійних переконань останнього, є також помилковим, адже підставою для переслідування позивача є саме поширення ідей, які компетентними органами країни походження трактуються як фундаменталізм, що нерозривно пов`язано з релігійною складовою.

Крім того, апелянт наголошує на нібито пом`якшенні ставлення в країні походження до осіб, які сповідують іслам, проте вказане не спростовує обґрунтованих побоювань позивача. Більше того, кримінальне провадження стосовно позивача на теперішній час є незавершеним, а його оголошення у розшук залишається чинним, що вказує на реальність і безперервність загрози кримінального переслідування у разі його повернення.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідач при прийнятті спірного рішення належним чином не врахував ситуацію в країні походження позивача, а також обставини його блогерської діяльності, громадянської позиції та релігійних переконань, які були наведені ним не лише під час проведення співбесід, а й при зверненні до суду. Отже, колегія суддів зазначає, що ці обставини підлягають додатковому вивченню, детальному аналізу та всебічній оцінці при повторному розгляді заяви позивача, у зв`язку з чим погоджується, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 з урахуванням додаткових обставин та висновків суду, викладених у цій справі.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС України.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2026 року у справі № 420/27710/25 - залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2026 року у справі № 420/27710/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених ч. 4 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач В.А. Голуб

Судді К.В. Кравченко Ю.В. Осіпов