Постанова від 23 липня 2026 р. у справі №522/25611/25-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/7005/26

Справа № 522/25611/25-Е

Головуючий у першій інстанції Ярема Х. С.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави в особі Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про відшкодування моральної шкоди,

встановив:

25 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом у якому просила стягнути з державного бюджету України в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконною бездіяльністю органу державної влади в розмірі 8000 грн.

Позов обґрунтовано тим, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року у справі №235/5222/16-ц змінено ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 жовтня 2023 в частині розміру судового збору, стягнутого з приватного виконавця виконавчого округу Одеської області

Матвійчук Н.Є. на користь держави, зменшено цей розмір з 1073,60 грн до 429,44 грн.

На підставі зазначеної вище постанови апеляційного суду, Красноармійським міськрайонним судом Донецької області 26 лютого 2024 року видано виконавчий лист.

14 квітня 2024 року головним державним виконавцем Приморського ВДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Офіцеровою Л.Л. відкрито виконавче провадження № 74411291 у рамках якого арештовано кошти на рахунках у банківських установах у розмірі суми судового збору, витрат виконавчого провадження та виконавчого збору.

Більш ніж шість місяців державним виконавцем платіжні інструкції на списання суми заборгованості до банків не направлені та кошти з рахунків не списані, виконавче провадження своєчасно не закінчено у зв`язку з фактичним його виконанням.

17 вересня 2024 року позивачка самостійно сплатила суму стягнутого судового збору за вказаною вище ухвалою суду у розмірі 429,44 грн.

Ухвалою Заводського районного суду м. м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі № 208/9704/24 (провадження № 4-с/208/19/24) задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. Визнано неправомірною бездіяльність головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. щодо не надіслання до банківських установ платіжної інструкції на списання коштів заборгованості у виконавчому провадженні № 74411291 у строк, передбачений ч. 3 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження». Зобов`язано головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерову Л.Л. закінчити виконавче провадження №74411291, у зв`язку з фактичним виконанням.

Судом встановлено, що більш ніж шість місяців державним виконавцем у виконавчому провадженні № 74411291 платіжні інструкції на списання суми заборгованості до банків не направлені та кошти з рахунків не списані, виконавче провадження станом на 18 вересня 2024 не закінчено у зв`язку з фактичним виконанням. У зв`язку з чим 17 вересня 2024 року ОСОБА_1 самостійно сплатила суму стягнутого судового збору. 17 вересня 2024 року скаржником направлено заяву про закінчення виконавчого провадження № 74411291 у зв`язку з його фактичним виконанням, але до теперішнього часу рахунки ОСОБА_1 заблоковані. У разі виконання рішення суду добровільно, боржник не повинен нести тягар додаткових витрат, таких наприклад, як виконавчий збір, витрати виконавчого провадження, тощо.

10 жовтня 2024 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 74411291 у зв`язку з його фактичним виконанням.

Ухвалою Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі № 208/9704/24 (провадження № 4-с/208/20/24) задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Людмили Леонідівни. Визнано неправомірними дії головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. щодо визначення боржнику ОСОБА_1 у постанові від 14 березня 2024 року розмір мінімальних витрат 269,00 грн у виконавчому провадженні № 74411291. Визнано неправомірною постанову головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 14 березня 2024 року № 74411291 та зобов`язано її скасувати. Судом зазначено, що передумовою прийняття рішення про стягнення з боржника виконавчого збору, зокрема є вчинення державним виконавцем наступних дій: прийняття рішення по відкриття виконавчого провадження; надання боржнику строку для добровільного виконання визначеного у виконавчому документі; повідомлення боржника про ці рішення; встановлення фактів: повідомлення боржника про прийняті рішення та невиконання останнім у встановлений строк визначеного у виконавчому документі. Суд зазначив, що у разі виконання рішення суду добровільно, боржник не повинен нести тягар додаткових витрат, таких наприклад, як виконавчий збір, витрати виконавчого провадження, тощо.

Судом встановлено, що постанова про відкриття виконавчого провадження № 74411291 та постанова про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження скаржнику не були направлені у строк, передбачений ст. 28 Законом України «Про виконавче провадження», та не направлені станом на 17.09.2024, тому суд дійшов висновку про обґрунтованість скарги та необхідність її задоволення.

11 березня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про скасування постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 14 березня 2024 року.

Отже протиправність дій державного виконавця встановлена зазначеними вище судовими рішеннями.

Не дивлячись на ці рішення, державним виконавцем у виконавчому провадженні №74411291 ще 09 жовтня 2024 направлено платіжну інструкцію до АТ КБ «Приватбанк» про примусове списання коштів з рахунку ОСОБА_1 суми коштів у розмірі

111,94 грн, стягнуто з рахунку боржника кошти, після чого 10 жовтня 2024 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.

У зв`язку з зазначеними протиправними діями державного виконавця їй було заподіяно моральну шкоду, яка виразилася у наступному:

•протягом восьми місяців з квітня 2024 року по жовтень 2024 року заборонялось чи обмежувалось право відкриття та закриття банківських рахунків. До того ж, банк має обов`язок повідомити виконавця про будь-яку таку дію, що дозволяє оперативно накласти арешт на кошти;

•обмеження в провадженні з майном. Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа;

•Репутаційні наслідки. Єдиний реєстр боржників є публічним — кожен може перевірити інформацію онлайн;

•Порушення мого нормального ритму життя та заподіяння душевних страждань. Протягом тривалого періоду вона перебувала у стані постійного нервового напруження, тривоги, що вплинуло на загальне самопочуття, знизило її працездатність та якість життя;

•Часові та емоційні витрати на захист своїх прав. Їй довелося готувати та подати скарги до суду, контролювати виконання рішень суду, витратити значну кількість часу, зусиль та емоційного ресурсу на доведення факту порушення її прав та інтересів.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.

Окрім обставини, якими обґрунтовані підстави позови, скаржниця посилається на те, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність протиправності дій державного виконавця, оскільки цей факт встановлено судовими рішеннями.

Крім цього, суд не врахував, що державний виконавець мала діяти у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Крім цього, є помилковими висновки суду про недоведеність скаржницею настання таких обставин, як заборона у відкритті чи закриття рахунків, заборона відчуження майна, заборона чи обмеження придбати корпоративні права, можливе блокування банківських рахунків з подальшим списанням коштів на погашення боргу, розкриття банківської таємниці, завдання репутаційних втрат з діловими партнерами, оскільки в силу вимог Закону України «Про виконавче провадження», всі з перерахованих обмежень вводяться при відкритті виконавчого провадження.

Твердження суду про те, що у цьому випадку сплата судового збору у виконавчому провадженні стосувалась позивача як приватного виконавця, не відповідає фактичним обставинам, оскільки виконавче провадження було відкрито стосовно скаржниці, як фізичної особи, а як приватного виконавця, тому спірні правовідносини не були пов`язані з професійною діяльністю.

На вказану апеляційну скаргу Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав відзив у якому посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Як на підставу заперечень, посилається на те, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння їй моральних страждань чи втрат немайнового характеру, і відповідно, заподіяння моральної шкоди, розмір якої ніяк не обґрунтований, у зв`язку з чим апеляційна скарга, про відшкодування моральної шкоди, є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Згідно із ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Пунктом 1 частини 6 статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними є справи у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

Положеннями п.1 ч.1 ст.176 ЦПК України передбачено, що ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів — сумою, яка стягується.

Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року, розгляд цієї справи призначено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, з огляду на те, що позовні вимоги мають виключно майновий характер, та справа є малозначною в силу вимог закону, оскільки ціна позову (8000 грн) не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (90840 грн).

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю — доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Судом встановлено, що у вересні 2023 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Матвійчук Н. Є. звернулась до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника (справа №235/5222/16).

Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 26 вересня 2023 у задоволенні подання відмовлено та стягнуто з приватного виконавця

Матвійчук Н. Є. на користь держави судовий збір 1 073, 60 грн.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року змінено ухвалу Красноармійського міськрайонного суду Донецької області в частині стягнення розміру судового збору з приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Матвійчук Н.Є. на користь держави, зменшено цей розмір 1 073,60 грн. до 429,44 грн.

На підставі постанови апеляційного суду Красноармійським міськрайонним судом Донецької області 26 лютого 2024 видано виконавчий лист у справі.

14 березня 2024 року державним виконавцем Приморського ВДВС у м. Одесі ПМРУМЮ Офіцеровою Л.Л. відкрито виконавче провадження № 74411291 та накладено арешт на кошти на рахунках у банківських установах у розмірі суми судового збору, витрат виконавчого провадження 269 грн та виконавчого збору.

10 вересня 2024 року ОСОБА_1 самостійно сплатила суму стягнутого судового збору 429,44 грн та подала заяву про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням.

Відповідно до відповідей ДФС України на запити державного виконавця від 14 березня 2024 року, 23 вересня 2024 року за вказаним у запиті податковим номером ОСОБА_1 на обліку в ДФС не перебувала, тобто рахунки ОСОБА_1 у банківських установах були відсутні, що унеможливлювало виставлення платіжної інструкції для списання коштів.

Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року (справа №208/9704/24) задоволено скаргу ОСОБА_1 . Визнано неправомірною бездіяльність головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. щодо не надіслання до банківських установ платіжної інструкції на списання коштів заборгованості у виконавчому провадженні № 74411291 у строк, передбачений ч. 3 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження». Зобов`язано головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерову Л.Л. закінчити виконавче провадження №74411291, у зв`язку з фактичним виконанням.

Це судове рішення мотивоване тим, що платіжні інструкції на списання коштів з арештованих коштів на рахунках боржника не були направлені у строк, передбачений ст.13 Закону України «Про виконавче провадження», та не направлені до теперішнього часу, тому суд дійшов висновку про обґрунтованість скарги та її задоволення її вимог.

Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року (справа №208/9705/24) задоволено скаргу ОСОБА_1 . Визнано неправомірними дії головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. щодо визначення боржнику ОСОБА_1 у постанові від 14 березня 2024 року розмір мінімальних витрат 269 грн у виконавчому провадженні № 74411291. Визнано неправомірною постанову головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 14 березня 2024 року № 74411291 та зобов`язано її скасувати.

Судове рішення мотивоване тим, що постанова про відкриття виконавчого провадження та постанова про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження скаржнику не були направлені у строк, передбачений ст. 28 Законом України «Про виконавче провадження», та не направлені станом на 17 вересня 2024 року. Постанова про визначення розміру мінімальних витрат не направлена боржнику, та 17 вересня 2024 року виявлена самостійно боржником в автоматизованій системі виконавчого провадження, тому суд дійшов висновку про обґрунтованість скарги та необхідність її задоволення.

Ця ухвала суду надійшла на адресу ДВС 23 грудня 2024 року.

09 жовтня 2024 року державний виконавець, вчиняючи дії у виконавчому провадженні №74411291, направив платіжну інструкцію до АТ КБ «Приватбанк» про примусове списання коштів з рахунку ОСОБА_1 111,94 грн, стягнуто з рахунку боржника кошти, після чого 10 жовтня 2024 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, знято всі обмеження, зокрема, винесена постанова про зняття арешту з коштів на рахунках боржника.

Постановою начальника ВДВС постанова про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 березня 2024 року скасована, а стягнуті кошти у розмірі 269 грн повернуто ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не доведено причинно-наслідкового зв`язку між діями державного виконавця і моральною шкодою. Суд зазначив, що сам лише факт ухвалення судового рішення, яким констатовано протиправну бездіяльність відповідача, не може бути самостійною та достатньою підставою стверджувати про спричинення позивачеві моральної шкоди, не звільняє його від обов`язку надати докази на підтвердження наявності всіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення, яке є підставою для відшкодування моральної шкоди. Встановивши, що станом на 09-10 жовтня 2024 року, ухвала суду від 27 вересня 2024 року ще не набрала законної сили, та у той час, коли це судове рішення надійшло на адресу виконавчої служби, то постановою начальника ВДВС скасовано постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій, а стягнуті кошти повернуті ОСОБА_1 , суд дійшов висновку, що саме по собі визнання дій державного виконавця протиправними не завдало позивачці страждань.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Тобто саме у цих статтях ЦК України реалізовані конституційні гарантії права на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Отже, причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості під час покладення на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами.

Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв`язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди).

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц).

Звертаючись з цим позовом до суду, як на підставу задоволення позовних вимог про стягнення з органу державної виконавчої служби матеріальної шкоди, позивачка посилалася на те, що протиправність дій державного виконавця встановлена ухвала Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі №208/9704/24 та №208/9705/25.

Як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, у провадженні головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Офіцерової Л.Л. перебувало виконавче провадження ВП № 74411291.

У межах цього виконавчого провадження, зазначеним державним виконавцем 14 березня 2024 року прийнято постанову про відкриття провадження у справі на підставі виконавчого листа №235/5222/16-ц, виданого 20 грудня 2023 року Красноармійським міськрайонним судом Донецької області, про стягнення судового збору у розмірі 429,44 грн.

Цього ж дня, тобто 14 березня 2024 року, державним виконавцем прийнято постанову про арешт коштів, якою: накладено арешт на грошові кошти/електронні гроші, що містяться на відкритих рахунках/електронних гаманцях, а також на кошти/електронні гроші на рахунках/електронних гаманцях, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів, крім коштів/електронних грошей, що містяться на рахунках/електронних гаманцях, що мають спеціальний режим використання, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та належать боржнику у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів, яка становить 741,38 грн.

З наданих відповідачем відповідей на запит №195839028 від 14 березня 2024 року та №228199878 від 23 вересня 2024 року убачається, що боржник за вказаним у запиті податковим номером або серією (за наявності) та номером паспорта на обліку в органах ДФС не перебуває.

17 вересня 2024 року позивачкою сплачено суму стягнутого судового збору, 09 жовтня 2024 року також сплачено грошові кошти в сумі 111,94 грн.

10 жовтня 2024 року державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним повним виконанням рішення. Зазначено, що виконавчий збір та витрати стягнуті у повному обсязі. Припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення.

Наведене дає підстави стверджувати, що тривалість між часом відкриття виконавчого провадження та прийняттям державного виконавця постанови про його закінчення, зумовлена часом виконання позивачкою, як боржницею у виконавчому провадженні, обов`язку зі сплати грошових коштів на підставі виконавчого листа, виданого

Красноармійським міськрайонним судом Донецької області.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (ч.3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень).

Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалу Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі №208/9704/24 надіслана судом: 19 грудня 2024 року, зареєстровано: 20 грудня 2024 року, забезпечено надання загального доступу: 23 грудня 2024 року.

Аналогічними є і обставини, що стосуються надіслання судом до Єдиного державного реєстру судових рішень ухвали Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі №208/9705/24.

З викладеного вище убачається, що ще до фактичного прийняття судом зазначеного вище судового рішення, на яке скаржниця посилається, як на підставу задоволення позовних вимог у цій справі, державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням судового рішення

ОСОБА_1 .

Згідно ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Установлена статтею 129-1 Конституції України обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.4 ст. 12 ЦПК України)

Колегія суддів, зауважує, що рішення на підставі якого з ОСОБА_1 стягнуто судовий збір у розмірі 429,44 грн набрало законної сили 20 грудня 2023 року (день прийняття постанови Дніпровського апеляційного суду у справі №235/522/16-ц), виконавчий лист у цій справі судом першої інстанції видано 26 лютого 2024 року, а постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження датована 14 березня 2024 року.

Позивачка ОСОБА_2 має статус приватного виконавця, тобто презюмується, що їй достеменно відомо про наявність обов`язку виконання судових рішень, які набрали законної сили, а також наслідки їх звернення до виконання у примусовому порядку, зокрема застосування заходів примусового виконання рішення.

У справі відсутні відомості, які б свідчили про неможливість виконання позивачкою зазначеного вище судового рішення упродовж 86 днів у добровільному порядку, тобто з дня набрання судовим рішенням законної сили до дня відкриття виконавчого провадження.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, зазначеним вище судовим рішенням (ухвала Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 вересня 2024 року у справі №208/9705/24) фактично були відновлені права позивачки, що підтверджується постановою начальника відділу ДВС про скасування процесуального документа від 11 березня 2025 року.

Саме лише задоволення скарг на дії органу державної виконавчої служби не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями посадових осіб органів державної виконавчої служби та заподіяною шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяння збитків, між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Зокрема, доведенню підлягає, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки. При вирішенні спору про відшкодування шкоди у порядку статей 1173, 1174 ЦК України необхідно враховувати, що саме протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) відповідного органу чи його посадової особи є причиною завданої шкоди. Отже, між діями чи бездіяльністю та шкодою має бути прямий причинний зв`язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв`язку збитки не відшкодовуються (див. постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №918/203/18).

Сам по собі факт визнання протиправною бездіяльності органу державної влади, не є безумовною підставою для відшкодування йому моральної шкоди позивачу, оскільки ним не доведено причинно-наслідковий зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками і розмір шкоди.

Подібні висновки містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 листопада 2021 року у справі N 296/699/20 (провадження N 61-8042св21), від 25 листопада 2021 року у справі N 296/684/20 (провадження N 61-12059св21), від 16 вересня 2020 року у справі N 243/5118/19 (провадження N 61-213св20), від 12 квітня 2019 року у справі N 686/10651/18 (провадження N 61-305св19), від 25 листопада 2019 року у справі N 686/22462/18 (провадження N 61-17648св19), від 31 липня 2019 року у справі N 686/22133/18 (провадження N 61-10591св19) і підстав для відступу від цих висновків колегія суддів не знайшла.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, а також підстав, з якими позивачка пов`язувала завдання йому моральних страждань, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами факт завдання йому моральної шкоди, а також причинний зв`язок між діями державного виконавця, про які вказано у позові, та настанням шкоди .

Колегія суддів погоджується з такими висновками, так як для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, насамперед спричинення позивачеві моральної шкоди.

При цьому визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Висновки суду першої інстанції, у межах доводів апеляційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§ § 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява N 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява N 49684/99).

Доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом є обґрунтуванням позовних вимог, зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржницею норм права та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи і містять посилання на обставини, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення справи.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими висновки суду з якими не погоджується скаржниця.

Доказів, які б спростували правильні висновки суду, скаржницею не надано.

Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.

Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: О.Ю. Карташов

М.В. Назарова