Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №496/7334/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/5592/26

Справа № 496/7334/24

Головуючий у першій інстанції Шаньшина М. В.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Комлевої О.С.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

представника ОСОБА_1 - адвоката Грицак К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Грицак Катерина Василівна, на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 06 лютого 2026 року, ухваленого під головуванням судді Шаньшиної М.В., у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,

встановив:

15.11.2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, таз урахуванням зміненого предмету спору, просив суд:

- визнати 1/2 частки земельної ділянки загальною площею 0,1204 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- визнати 1/2 частки житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 95,8 кв.м., розташованого на земельній ділянці, площею 0,1204 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/4 частку житлового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 95,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;

- в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/4 частки земельної ділянки, загальною площею 0,1204 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка);

- в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/4 частки житлового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 95,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;

- в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/4 частку земельної ділянки, загальною площею 0,12041 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що сторони знаходились у шлюбі та відповідно до рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2021року був розірваний. В період шлюбу за спільні кошти подружжям було набуто спільне майно, а саме:

- земельна ділянка загальною площею 0,1204 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка);

- частка житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 95,8 кв.м., розташований на земельній ділянці площею 0,1204 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Відповідно до довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 28 липня 2023 року за №201-20230728-0006329920, оціночна вартість 1/2 частки об`єкта складає – 574 056,25 грн.

Враховуючи той факт, що відповідач не бажає в добровільному порядку поділити вказане майно, позивач просив задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 06.02.2026 року позовну заяву ОСОБА_2 було задоволено частково.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/4 частку житлового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 95,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/4 частки земельної ділянки, загальною площею 0,1204 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/4 частку житлового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 95,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/4 частки земельної ділянки, загальною площею 0,1204 гектара, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер – 5121085200:02:002:0561, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в сумі 1560,15 грн. (а.с.198-204).

В іншій частині позовних вимог було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 – адвокат Грицак К.В. ставить питання про скасування рішення Біляївського районного суду Одеської області від 06.02.2026 року, ухвалення нового судового рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.209-213).

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Родіонов А.В. просить оскаржуване рішення залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (а.с.229-232).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, за участю представника апелянта – адвоката Грицак К.В., у відсутність інших учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники у справі про час та місце слухання справи були належним чином повідомленні (а.с.239, 240).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно було придбане подружжям ОСОБА_3 за спільні грошові кошти в період шлюбу,у зв`язку з чим суд дійшов обґрунтованого і правильного висновку про те, що житловий будинок та земельна ділянка, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є об`єктом спільної сумісної власності сторін та підлягають поділу між ними, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши за кожним із них право власності на 1/2 ідеальну частку спірного майна, без його реального поділу.

При цьому суд виходив із того, що неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, виходячи з наступного.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду.

Така правова позиція зазначена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20.

Вирішуючи спір, суд виходив із того, що спірні будинок та земельна ділянка, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , набута ОСОБА_1 у власність за час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , а тому вважається спільним сумісним майном подружжя, що не заперечується сторонами у справі.

При цьому суд правильно вказав, що відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦПК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто, зазначені обставини свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

За змістом ст.ст. 63, 65, 68 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Разом з тим, суд обгрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у визнанні спірного майна спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 , так як виходячи із принципу належного і ефективного способу захисту своїх прав, належним і ефективнимспособом захисту прав позивача ОСОБА_2 є саме визнання за ним права власності на 1\2 частку спірного майна, як то передбачено п. 1 ч.2 ст. 16 ЦК України.

Судове рішення в цій частині фактично не оскаржується в апеляційному порядку.

При цьому, суд першої інстанції виходив із того, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Тобто, виходячи з належного і ефективного способу захисту прав сторін і практики Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в даному випадку належним і ефективним способом захисту прав позивача є не визнання спірного майна подружжя ОСОБА_3 спільним сумісним майном, а визнання за позивачем ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку спірного нерухомого мана, тобто на 1/4 часток житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи апелянта ОСОБА_1 та її представника – адвоката Грицак К.В. про те, що суд фактично не розглянув спір, так як не виділив долі сторін у спірному майні в натурі, є безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, спірне нерухоме майно є неподільним, житловий будинок має лише один вхід і облаштувати другий - є неможливим, а тому суд ухвалив рішення про розподіл спірного нерухомого майна в ідеальних частках, тобто по1/2 його частині.

При цьому слід зазначити, що у відповідності до абз.2 ч.2 ст. 364 ЦК України компенсація вартості спірного майна може бути надана співвласнику лише за його згодою.

Крім того, відповідно до п. 25 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У разі, якщо неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Оскільки позивач ОСОБА_2 згоди на отримання компенсації 1/2 частини вартості спірного майна не надавав, то доводи апелянта ОСОБА_1 та її представника – адвоката Грицак К.В. про те, що позивач ОСОБА_2 мав отримати від відповідача ОСОБА_1 компенсацію реальної вартості 1/2 частини спірного майна, є безпідставними і не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

З огляду на викладене, колегії суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції обрав належний і ефективний спосіб захисту прав позивача ОСОБА_2 і визнав за кожним із подружжя ОСОБА_3 право власності на 1/2 ідеальну частку спірного нерухомого майна, придбаного в період їх шлюбу.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 – 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Грицак Катерина Василівна, залишити без задоволення.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 06 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23.07.2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

О.С. Комлева