Рішення від 23 липня 2026 р. у справі №495/64/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 495/64/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Радчука А.А., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетині державного кордону України, -

В С Т А Н О В И В:

До Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетині державного кордону України від 06.12.2025 року.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 02.02.2026 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19.03.2026 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 передано за підсудністю до Одеського окружного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.04.2026 року, справу №495/64/26 передано судді Радчуку А.А.

Ухвалою суду від 17.04.2026 року прийнято до провадження адміністративну справу №495/64/26 та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у порядку ч. 5 ст. 262 КАС України у письмовому провадженні.

Позов обґрунтований тим, що 06 грудня 2025 року позивач разом зі своїм дідусем з метою перетину державного кордону України прибули на територію пункту пропуску Паланка-Маяки-Удобне. Під час перетину державного кордону України, позивач здійснював супровід свого дідуся ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю І групи. По прибуттю до Пункту пропуску, позивач надав уповноваженій посадовій особі ДПС України пакет документів, який відповідно до норм постанови КМУ № 57 є достатнім для виїзду позивача та його дідуся за кордон (копії відповідних документів додаються). Зокрема позивач надав паспорт громадянина України для виїзду за кордон; копію свідоцтва про народження серія НОМЕР_4 від 19.02.1975 року, свідоцтва про народження серія НОМЕР_5 від 27.05.2015р., та пенсійне посвідчення дідуся серії НОМЕР_6 від 22.03.2023 р.; довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія 12 ААВ № 303713 від 03.06.2022 р.; АКТ №49 від 12.08.2025 року «встановлення факту здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю І чи ІІ групи або особою, яка потребує постійного догляду, в межах Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою КМУ від 27.01.1995 №57. Однак, уповноважена службова особа відповідача відмовила позивачу у перетинанні державного кордону України. У прийнятому рішенні «про відмову в перетинанні державного кордону України у напрямку виїзд з України ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянину України», відповідач в якості причини відмови зазначив Постанову КМУ № 57 (без зазначення конкретного пункту такої постанови).

Вважаючи протиправним рішення про відмову в перетині державного кордону України від 06.12.2025 року, позивач звернувся до суду з даним позовом про його скасування.

Позивач вказує, що йому було повідомлено, що дійсною причиною у відмові в перетині державного кордону є те, що Уповноваженій службовій особі, за результатами пошуку інформації у відповідних базах даних, стало відомо, що дідусь позивача у 2023 році перетинав державний кордон України, але в супроводі іншої особи – ОСОБА_3 (батько позивача). У 2025 році дідусь повернувся в Україну, а ОСОБА_3 не виконав свого обов`язку щодо повернення на територію України. Тобто, причиною відмови позивачу в перетині державного кордону України стали дії/бездіяльність третьої особи - ОСОБА_3 , що на переконання позивача суперечить вимогам чинного законодавства України.

Позивач зазначає, що мав право на перетин державного кордону України на підставі пункту 2-1 Правил №57 для супроводу свого дідуся ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи, про що були надані необхідні документи.

Щодо посилань відповідача на неповернення на територію України ОСОБА_3 , який раніше супроводжував дідуся позивача, як особу з інвалідністю ІІ групи, у позові зазначено, що така інформація не може слугувати правовою підставою для відмови саме позивачу в перетинанні державного кордону України за умов, визначених абзацом 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57. Відповідальність за неповернення на територію України ОСОБА_3 може нести саме особа, яка відповідно до законодавства зобов`язана була повернутися в Україну. Таким чином, позивач вважає, що відповідач протиправно переклав на нього відповідальність за дії іншої особи, чим порушив законодавство та його права.

Відзив на позовну заяву у матеріалах справи №495/64/26 відсутній.

Відповідачу копію ухвали суду від 17.04.2026 року про прийняття до провадження адміністративної справи №495/64/26 доставлено до електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» 17.04.2026 о 20:14 год.

Згідно правил п. 2 ч. 6 ст. 251 КАС України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Згідно правил ч. 6 ст. 251 КАС України, копія ухвали вважається врученою 20.04.2026 року.

Однак, станом на 03.07.2026 відзив на адміністративний позов до Одеського окружного адміністративного суду не надходив.

Ухвалою суду від 03.07.2026 року, враховуючи відсутність у матеріалах справи рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було витребувано від ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) належним чином засвідчені копії письмових доказів, а саме: рішення від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; документи, подані ОСОБА_1 06.12.2025 року для перетину державного кордону України, а також усі наявні матеріали, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Доручено НОМЕР_7 прикордонному загону ІНФОРМАЦІЯ_4 (військової частини НОМЕР_2 ) надати витребувані документи у 10-денний строк з дня отримання копії цієї ухвали.

У зв`язку з дорученням надати витребувані документи, провадження у справі № 495/64/26 було зупинено до одержання витребуваних документів.

11.07.2026 року представником відповідача подано заяву про виконання ухвали суду від 03.07.2026 року, до якої долучено копію рішення від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Також у заяві відповідачем надані пояснення по суті справи. Зазначено, що згідно наданих громадянином України ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 документів, правовими підставами для перетину державного кордону України на виїзд з України був абз. 5 пункту 2-1 Постанови КМУ №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (зі змінами), а саме здійснення супроводу громадянина України ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 , який є особою з інвалідністю І групи. Під час проведення заходів щодо вивчення наданих документів та наявності законних підстав для перетинання державного кордону України уповноваженими службовими особами підрозділів Державної прикордонної служби України було встановлено, що відповідно до відомчих баз даних ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_5 , виїжджав із України 03.10.2023 у супроводі свого сина ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_6 , та згодом повернувся в Україну без супроводу сина, який залишився за межами України та перебуває по сьогоднішній день, що є порушенням вимог абзацу чотирнадцятого пункту 2-1 Правил щодо повернення в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували. Таким чином в діях громадянина України ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 , вбачаються ознаки кримінального правопорушення щодо сприяння, у перетинанні державного кордону на виїзді з України, особам призивного віку з метою ухилення від призову на військову службу, відповідальність за яке передбачена ст. 332 Кримінальним кодексом України, про що встановленим порядком було повідомлено Національну поліцію України, а громадянину України ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 , у відповідності до вимог ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль», було відмовлено в перетині державного кордону України, про що уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України було винесене відповідне рішення від 06.12.2026 № 3531 (додається), другий примірник якого надано йому особисто.

Ухвалою суду від 24.07.2026 року поновлено провадження у справі №495/64/26.

17.07.2026 року представником позивача подані письмові пояснення, які дублюють пояснення, наведені у відповіді на відзив.

Так, у матеріалах справи наявна відповідь на відзив, подана представником позивача 28.05.2026 року через систему «Електронний суд», де зазначено, що позивач та його дідусь не здійснювали незаконного перетину кордону, а припущення відповідача щодо наявність ознак кримінального правопорушення за статтею 332 Кримінального кодексу України є безпідставними. Крім того, ДПСУ не є органом досудового розслідування, не має права самостійно встановлювати винуватість особи у кримінальному правопорушенні та на цій підставі обмежувати конституційні права. Відмова відповідача була зумовлена не відсутністю у позивача документів, а сторонніми обставинами, пов`язаними з поведінкою іншої особи. При цьому, відмова позивача стосується не лише права позивача, а й права його дідуся на виїзд за межі України, як особи з інвалідністю, яка потребує догляду та супроводу. Таким чином позивач вважає оскаржуване рішення необґрунтованим та таким, що обмежує права позивача та особи з інвалідністю без наявності законних підстав.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, справу розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.

06 грудня 2025 року позивач здійснював супровід свого дідуся ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який є особою з інвалідністю І групи (Б), з метою перетину державного кордону України через пункт пропуску Паланка-Маяки-Удобне.

Позивач зазначає, що мав право на перетин державного кордону України на підставі абз. 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57, про що були надані необхідні документи.

Під час здійснення прикордонного контролю, старшим інспектором ПК 2 віддіпс (тип А) впс " ІНФОРМАЦІЯ_7 " ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) прийняте рішення від 06.12.2025 року №3531 про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У графі причини відмови зазначено посилання на постанову Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» та напис «дідусь попередньо вивіз батька».

Вважаючи протиправним рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», однією з основних функцій Державної прикордонної служби України є здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль здійснюється щодо:

1) осіб, які перетинають державний кордон;

2) транспортних засобів, що перевозять через державний кордон осіб та вантажі;

3) вантажів, що переміщуються через державний кордон.

Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль включає:

1) перевірку документів;

2) огляд осіб, транспортних засобів, вантажів;

3) виконання доручень уповноважених державних органів України;

4) перевірку виконання іноземцями, особами без громадянства умов перетинання державного кордону у разі в`їзду в Україну, виїзду з України та транзитного проїзду територією України;

5) реєстрацію іноземців, осіб без громадянства та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон;

6) перевірку автомобільних транспортних засобів з метою виявлення викрадених.

Згідно з ч. 5 ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль забезпечується шляхом, зокрема:

1) установлення режиму в пунктах пропуску через державний кордон та здійснення контролю за його додержанням;

2) застосування технічних засобів прикордонного контролю, використання службових собак та інших тварин;

3) створення і використання баз даних про осіб, які перетнули державний кордон, вчинили правопорушення, яким не дозволяється в`їзд в Україну або яким тимчасово обмежено право виїзду з України, про недійсні, викрадені і втрачені паспортні документи, а також інших передбачених законом баз даних, ін.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів та вантажів здійснюються:

1) у пунктах пропуску через державний кордон;

2) поза пунктами пропуску у випадках, передбачених частиною третьою цієї статті;

3) на території суміжних держав у порядку, передбаченому статтею 26 цього Закону.

Стаття 6 Закону України «Про прикордонний контроль» визначає загальні процедури прикордонного контролю.

Зокрема, за приписами ч. 1 ст. 6 Закону України «Про прикордонний контроль», перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом.

За приписами ч. 3 ст. 6 Закону України «Про прикордонний контроль», пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про прикордонний контроль», паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.

Статтею 14 Закону України «Про прикордонний контроль» визначені порядок відмови у перетинанні державного кордону іноземцям, особам без громадянства та громадянам України.

Так, відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль», громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в`їзд в Україну.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.

Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 р. № 724) затверджені Правила перетинання державного кордону громадянами України (далі – Правила №57 у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 2 Правил №57 передбачено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну:

1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

2) дипломатичний паспорт;

3) службовий паспорт;

4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);

5) посвідчення особи моряка;

6) посвідчення члена екіпажу.

Пункт 2-1 Правил №57 визначає особливості перетинання державного кордону громадянами України у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

На момент розгляду адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжений та триває.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, у зв`язку з військовою агресією РФ проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом, у подальшому строк проведення загальної мобілізації продовжений до дня розгляду справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Згідно із ч. 14 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Частиною 8 ст.4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян, як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/2850/22.

Згідно з пунктом 9 Правил №57, громадяни, які перетинають державний кордон, зобов`язані пройти прикордонний, митний та інші види контролю відповідно до законодавства.

Згідно з пунктом 10 Правил №57, пропуск громадян через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону.

Відповідно до пункту 12 Правил №57, у ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.

Відповідно до пункту 15 Правил №57, на підставі рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду), прийнятого відповідно до статті 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону відмовляє громадянину у перетинанні державного кордону, про що виносить обґрунтоване письмове рішення із зазначенням причин відмови, один примірник якого видається громадянинові.

Згідно з пунктом 17 Правил №57, рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду) та тимчасове затримання або вилучення паспортного документа уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону може бути оскаржене громадянином в установленому законом порядку.

Відповідно до пункту 27 Правил №57, виконання законних вимог уповноважених службових осіб підрозділу охорони державного кордону та інших контрольних органів і служб у пунктах пропуску обов`язкове для усіх громадян, які перетинають державний кордон.

Відповідно до пункту 29 Правил №57, за порушення порядку перетинання державного кордону, встановленого цими Правилами, громадяни притягуються до відповідальності згідно із законом.

Предметом спору у зазначеній справі є правомірність рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З матеріалів справи судом встановлено, що 06 грудня 2025 року позивач здійснював супровід свого дідуся ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який є особою з інвалідністю І групи (Б), з метою перетину державного кордону України через пункт пропуску Паланка-Маяки-Удобне.

Позивач зазначає, що мав право на перетин державного кордону України на підставі абз. 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57, про що були надані необхідні документи.

Відповідно до абз. 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду.

Під час здійснення прикордонного контролю, старшим інспектором ПК 2 віддіпс (тип А) впс " ІНФОРМАЦІЯ_7 " ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) прийняте рішення від 06.12.2025 року №3531 про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У графі причини відмови зазначено посилання на постанову Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» та напис «дідусь попередньо вивіз батька».

Відповідач пояснює, що під час проведення заходів щодо вивчення наданих документів та наявності законних підстав для перетинання державного кордону України уповноваженими службовими особами підрозділів Державної прикордонної служби України було встановлено, що відповідно до відомчих баз даних ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_5 , виїжджав із України 03.10.2023 у супроводі свого сина ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_6 , та згодом повернувся в Україну без супроводу сина, який залишився за межами України та перебуває по сьогоднішній день, що є порушенням вимог абзацу чотирнадцятого пункту 2-1 Правил щодо повернення в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Таким чином, як зазначає відповідач, в діях громадянина України ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 , вбачаються ознаки кримінального правопорушення щодо сприяння, у перетинанні державного кордону на виїзді з України, особам призивного віку з метою ухилення від призову на військову службу, відповідальність за яке передбачена ст. 332 Кримінальним кодексом України, про що встановленим порядком було повідомлено Національну поліцію України, а громадянину України ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 , у відповідності до вимог ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль», було відмовлено в перетині державного кордону України, про що уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України, було винесене відповідне рішення від 06.12.2026 № 3531 (додається), другий примірник якого надано йому особисто.

Надаючи оцінку зазначеним обставинам справи, суд виходить з наступного.

Так, дійсно абз. 13 пункту 2-1 Правил №57 передбачено, що громадяни України чоловічої статі віком від 23 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов`язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Як стверджує відповідач, батько позивача, який попередньо виїхав за межі України, супроводжуючи ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на підставі абз. 5 пункту 2-1 Правил, не повернувся в Україну з поверненням на територію України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , якого він супроводжував.

Водночас, вирішуючи спір, суд виходить із того, що наявність у відповідача інформації про те, що до України не повернулася інша особа, яка раніше супроводжувала ту саму особу, що і позивач ( ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ), як особу з інвалідністю І групи, не може слугувати правовою підставою для відмови саме позивачу в перетинанні державного кордону України за наявності в останнього на те підстав, визначених абзацом 5 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 року №57.

Відповідальність за такі дії щодо неповернення має нести саме особа, яка відповідно до наведених вище положень зобов`язана була повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України особи з інвалідністю, яку він супроводжував, а не позивач.

Тобто, у даному випадку відповідач переклав на позивача відповідальність за дії іншої особи, яка не виконала свого обов`язку щодо повернення в Україну.

Однак, таких підстав для відмови у перетинанні державного кордону України законодавством не передбачено.

Також суд не приймає до уваги посилання відповідача, як на обґрунтування підстави відмови позивачу у перетинанні державного кордону України, на те, що у діях громадянина України ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 , вбачаються ознаки кримінального правопорушення щодо сприяння, у перетинанні державного кордону на виїзді з України, особам призивного віку з метою ухилення від призову на військову службу, відповідальність за яке передбачена ст. 332 Кримінальним кодексом України, про що встановленим порядком було повідомлено Національну поліцію України.

Як вірно зазначив представник позивача, ДПСУ не має права самостійно встановлювати винуватість особи у кримінальному правопорушенні та на цій підставі обмежувати конституційні права громадян.

Також відповідач не надав доказів повідомлення Національну поліцію України.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови саме щодо цієї особи, що відповідачем не дотримано в досліджуваному випадку.

Інших підстав для відмови у перетині державного кордону на виїзд з України в оскаржуваному рішенні не зазначено.

На підстави викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

При цьому, суд зауважує, що вказане рішення визнається судом протиправним з огляду на необґрунтованість підстав його прийняття.

Відповідач не перевіряв перелік документів, які позивач надавав під час проходження паспортного контролю працівникам прикордонної служби, та чи дають вони право на перетин державного кордону України на підставі абз. 5 п. 2-1 Правил №57. Тому, цим рішенням суду не підтверджується, що позивач мав безумовне право на перетин державного кордону України.

Водночас, право особи, стосовно якої винесено рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, оскаржити його до адміністративного суду, визначено частиною третьою статті 14 Закону України "Про прикордонний контроль", при цьому, зазначена норма закону не пов`язує право особи, стосовно якої винесено таке рішення, на оскарження його до суду лише протягом строку дії такого рішення.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

При цьому, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010 року, заява №4909/04, відповідно до п. 58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі"Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torijav.Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За вимогами ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов слід задовольнити.

Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, у відповідності до приписів ст. 139 КАС України, розподіл судових витрат здійснюється на користь позивача у розмірі 1211,20 грн., де 1211,20 грн. - ставка судового збору сплачена позивачем за звернення до суду із цим позовом.

Керуючись ст.ст. 2, 5-9, 72, 74-77, 90, 139, 242-246, 255, 262, 291, 295, 297 КАС України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетині державного кордону України – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) від 06.12.2025 року про відмову в перетині державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 коп.).

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку і строки, встановлені ст.ст. 293, 295 КАС України.

Суддя А.А. Радчук