Постанова від 23 липня 2026 р. у справі №454/3712/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 454/3712/24 Головуючий у 1 інстанції: Фарина Л.Ю.

Провадження № 22-ц/811/645/26 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді: Савуляка Р.В.

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.

секретаря: Іванової О.О.

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів, –

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

В обгрунтування заявлених вимог покликалась на те, що 26 листопада 2020 року на автодорозі Київ-Ковель – Ягодин на 155км. ОСОБА_1 керуючи автомобілем марки «Volvo» д.н.з. НОМЕР_1 з напівпричіпом «Humbaur» д.н.з. НОМЕР_2 здійснив зіткнення з автомобілем марки «ВАЗ 2101» д.н.з. НОМЕР_3 під керуванням ОСОБА_4 який отримав тілесні ушкодження, внаслідок яких помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вироком Коростенського міськрайонного суду Житомирської області 24 червня 2021р. №279/436/21 ОСОБА_1 визнано винним за ч.2 ст.286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, без позбавлення права керування транспортними засобами, на підставі статті 75 КК України звільнено від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробувальним терміном на 3 роки.

20 жовтня 2021 року Житомирський апеляційний суд скасував вирок суду та призначив покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі статті 75 КК України звільнив останнього від відбування основного покарання з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Після чого родичі померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , звернулися суду про відшкодування моральної шкоди, завданої зазначеним вище кримінальним правопорушенням.

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19 квітня 2023 року №279/996/23 вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по 350 000 гривень моральної шкоди внаслідок смерті сина та на користь ОСОБА_7 250 000 гривень моральної шкоди внаслідок смерті брата.

Житомирським апеляційним судом скасовано рішення першої інстанції проте резолютивну частину рішення щодо відшкодування шкоди з ФОП ОСОБА_3 як роботодавця, залишено без змін.

ОСОБА_3 було виконано судові рішення та виплачено кошти родичам загиблого, що підтверджує розписками, останні не мають наміру стягувати кошти в примусовому порядку.

Таким чином, ФОП ОСОБА_3 , як роботодавець ОСОБА_1 повністю відшкодував шкоду родичам загиблого в порядку статті 1172 ЦК України (тобто як роботодавець особи, що заподіяла збитки під час виконання своїх трудових обов`язків), тому просив суд в порядку регресу стягнути матеріальні збитки із відповідача.

З врахуванням зазначених обставин, просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь кошти в розмірі 950 000,00 грн. в порядку регресу та судові витрати.

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 750 000.00грн. в порядку регресу.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 9500 грн сплаченого судового збору.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року оскаржив представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків працівники несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальну відповідальність у повному розмірі прямої дійсної шкоди працівник несе тільки якщо така виникла внаслідок порушення ним трудових обов`язків і при цьому в таких діяннях працівника наявні ознаки кримінальних правопорушень, однак вчинення ОСОБА_1 таких діянь судом не встановлено.

Оскільки відсутні підстави для стягнення розміру прямої дійсної шкоди, висновки суду про необхідність відшкодування сплачених позивачем коштів в повному обсязі в порядку відшкодування майнової шкоди, завданої працівником роботодавцю, є помилковими.

Крім того, у відповідача на утриманні перебувають троє неповнолітніх дітей, в тому числі дитина, яка потребує постійної сторонньої допомоги за станом здоров`я, а також непрацюючої дружини, яка здійснює такий догляд.

Просить рішення Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

10 квітня 2026 року на адресу Львівського апеляційного суду від представника ОСОБА_3 – ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу.

Не погоджується з доводами відповідача, в яких він стверджує про відсутність порушення ним трудових обов`язків, причинно-наслідкового зв`язку між його діями та понесеними ОСОБА_3 витратами, попри визнання факту вчинення кримінального правопорушення. Вважає, що відповідач штучно відмежовує власні дії, пов`язані із вчиненням дорожньо-транспортної пригоди, від виконання трудової функції, тоді як відповідно до ст. 139 Кодекс законів про працю України працівник зобов`язаний сумлінно виконувати покладені на нього трудові обов`язки, додержуватися трудової дисципліни, а також вимог нормативно-правових актів з охорони праці.

Наголошує, що з обов`язок забезпечення безпеки під час виконання трудових функцій є невід`ємною складовою трудових обов`язків працівника, а для водія транспортного засобу такий обов`язок реалізується, зокрема, через неухильне дотримання вимог Правил дорожнього руху України. Таким чином, порушення правил дорожнього руху при виконанні трудових обов`язків одночасно свідчить як про порушення вимог безпеки праці, так і про неналежне виконання трудових обов`язків.

Крім цього, зазначає, що апелянт, не заперечуючи самого факту вчинення кримінального правопорушення, посилається на необережний характер злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України, як на підставу для уникнення повної матеріальної відповідальності, проте вважає такі доводи помилковими, оскільки необережна форма вини у складі вказаного кримінального правопорушення відповідно до кримінального законодавства є повноцінною формою вини особи, яка була врахована судом при постановленні вироку з урахуванням конкретних обставин його вчинення, а тому сама по собі не виключає застосування положень трудового законодавства щодо повної матеріальної відповідальності.

Просить апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення

Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року залишити без змін.

Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, тому їх неявка, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їх відсутності.

Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Згідно ч. 5 статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 16 липня 2026 року, є дата складення повного судового рішення – 24 липня 2026 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом та матеріалами справи встановлено, що 26 листопада 2020 року на автодорозі Київ-Ковель – Ягодин на 155км. відбулася ДТП в якій водій ОСОБА_1 керуючи автомобілем марки «Volvo» д.н.з. НОМЕР_1 з напівпричіпом «Humbaur» д.н.з. НОМЕР_2 здійснив зіткнення з автомобілем марки «ВАЗ 2101» д.н.з. НОМЕР_3 під керуванням ОСОБА_4 , який отримав тілесні ушкодження, внаслідок яких згодом помер.

Вироком Коростенського міськрайонного суду Житомирської області 24 червня 2021р. №279/436/21 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, без позбавлення права керування транспортними засобами, на підставі статті 75 КК України звільнено від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробувальним терміном на 3 роки. Цивільний позов у даному кримінальному провадженні не заявлено.

20 жовтня 2021 року Житомирський апеляційний суд скасував вирок суду та призначив покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі статті 75 КК України звільнено від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробувальним терміном на 3 роки.

У момент скоєння злочину ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_3

19 квітня 2023 року Коростенський міськрайонний суд Житомирської області ухвалив рішення №279/996/23 яким вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по 350 000 гривень моральної шкоди внаслідок смерті сина та на користь ОСОБА_7 250 000 гривень моральної шкоди внаслідок смерті брата.

31 жовтня 2023 року Житомирський апеляційний суд скасував рішення першої інстанції з порушенням норм процесуального права, проте в частині щодо відшкодування шкоди з ФОП ОСОБА_3 як роботодавця залишено без змін.

Матеріали справи містять копії розписок про отримання коштів з ФОП ОСОБА_3 згідно постанови Житомирського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 р.

Також, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклади угоди з ФОП ОСОБА_3 про повне відшкодування шкоди згідно рішення суду, копії яких долучені до матеріалів справи.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 завдав ФОП ОСОБА_3 матеріальної шкоди у розмірі 950 000,00 грн. у зв`язку із спричиненням дорожньо-транспортної пригоди, а позивач, на підставі ст.ст. 1166, 1191 ЦК України, ст. 134 КЗпП України набув право зворотної вимоги до відповідача , як особи, яка завдала шкоду.

Разом з цим, судом першої інстанції враховано той факт, що ОСОБА_1 вчинено злочин з необережності, його майновий стан відповідача, у якого єдиним джерелом доходу є пенсія, а також наявність у нього трьох неповнолітніх дітей а також дитину-інваліда, яка потребує домашнього догляду, що підтверджено матеріалами справи, прийшов до висновку про доцільність та можливість зменшення розміру покриття завданої ним шкоди на суму 200 000грн.

З такими висновками колегія суддів погоджується, з огляду на наступне.

Так, за змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: 1) порушення працівником покладених на нього трудових обов`язків; 2) нанесення прямої дійсної шкоди; 3) вина в діях або бездіяльності працівника; 4) прямий причинний зв`язок між протиправною та винною дією чи бездіяльністю працівника та шкодою, яка настала.

Згідно зі ст. 134 КЗпП України, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, зокрема, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівником, можливе у випадках та за наявності зазначених у ст. 137 КЗпП України умов.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 137 КЗпП України суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 із внесеними змінами роз`яснено, що зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівником, допустиме лише у виключних випадках за наявності зазначених у статті 137КЗпП України умов, які мають бути підтверджені ретельно перевіреними в судовому засіданні доказами, з обов`язковим викладенням у рішенні мотивів зниження суми, яка стягується.

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчиненні вони цією особою.

Встановивши, що ДТП, в результаті якого загинув ОСОБА_4 , сталося з вини ОСОБА_1 , який перебуваючи в трудових відносинах в ФОП ОСОБА_3 , під час виконання ним трудових обов`язків, а також врахувавши, що позивач в порядку ст. 1172 ЦК України відшкодував шкоду, завдану його працівником, у розмірі 950 000 грн., суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача коштів.

При цьому, судом першої інстанції встановлено, обставини, які стали підставою зменшення розміру покриття шкоди, відповідно до положень ст. 137 КЗпП України, а саме, вчинення злочину з необережності, майнового стану відповідача, у якого єдиним джерелом доходу є пенсія, а також наявність у нього трьох неповнолітніх дітей, а також дитину-інваліда, яка потребує домашнього догляду, та зменшено розмір покриття завданої ним шкоди з 950 000 грн. до 750 000 грн.

В апеляційній скарзі заявник покликається на те, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків працівники несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Однак, колегія суддів не погоджується з такими доводами, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 132 КЗпП України, за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Одночасно матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у окремих випадках, зазначених у законодавстві.

За статтею 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, зокрема, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 134 КЗпП).

Отже, для притягнення працівника до повної матеріальної відповідальності на підставі пункту 3 частини 1 статті 134 КЗпП України в його діях повинні бути ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Згідно пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (пункт 3 частини 1 статті 134 КЗпП), повинні додаватись докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди покладається і в тих випадках, коли шкода заподіяна діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був звільнений від кримінальної відповідальності у зв`язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, або з інших підстав, передбачених законом.

Отже, відшкодування шкоди, заподіяної працівником підприємству, врегульовано нормами КЗпП України.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2019 року у справі № 757/39752/15-ц (провадження № 61-18997св18), від 25 листопада 2020 року у справі № 126/1408/18-ц (провадження № 61-4397св19), від 20 січня 2021 року в справі № 583/1942/17 (провадження № 61-15670св19), від 28 травня 2025 року у справі № 212/4819/23 (провадження № 61-14448св24).

Відповідно до частини 6 статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчиненні вони цією особою.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

З тексту вироку Коростенського міськрайонного суду Житомирської області 24.06.2021р. №279/436/21, вбачається що ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Встановивши, що позивач зазнав матеріальної шкоди, заподіяної з вини ОСОБА_1 та внаслідок дій останнього, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, що встановлено вироком суду, тому вірно застосував до спірних правовідносин положення статті 134 КЗпП України.

Наведене узгоджується із висновками, зробленими Верховним Судом у постановах від 11 грудня 2019 року у справі №463/4040/15-ц (провадження № 61-23441св18), від 20 січня 2021 року у справі №583/1942/17 (провадження № 61-15670св19), від 26 липня 2021 року у справі №592/8140/20 (провадження № 61-7226св21).

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та з огляду на норми КЗпП України, оскільки на час вчинення ДТП ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із позивачем, а тому на нього покладається обов`язок з відшкодування завданої матеріальної шкоди позивачу за вчинення кримінального правопорушення.

Крім цього, врахувавши, що позивач в порядку статті 1172 ЦК України відшкодував шкоду, завдану його працівником родича померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спосіб захисту права позивача на відшкодування сплачених ним коштів ґрунтується на нормах частини першої статті 1191 ЦК України.

За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який з урахуванням вимог статті 137 КЗпП України, враховуючи майновий стан відповідача, у якого єдиним джерелом доходу є пенсія, а також наявність у нього трьох неповнолітніх дітей а також дитину-інваліда яка потребує домашнього догляду, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, зважаючи на те, що вчинений відповідачем злочин є необережним злочином, дійшов до вірного висновку про доцільність та можливість зменшити розмір покриття завданої ним шкоди на суму 200000 грн.

За наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2026 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 24 липня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

Шандра М.М.