Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №333/4458/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 22.07.2026 Справа № 333/4458/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №333/4458/26 Головуючий у 1- інстанції Варнавська Л.О.

Провадження № 22-ц/807/1751/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Смокотіної В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2026 року про відмову у забезпеченні позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій він зазначив, що в провадженні суду перебуває на розгляді справа за його позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном.

Посилається на те, що порушується право власності позивача та ігнорується рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15.05.2025 року по справі №333/9021/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання договору про поділ майна подружжя та договорів дарування недійсними позов задоволено, визнано недійсним договір про поділ майна подружжя, укладений 29.08.2014 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сенченко В.М., зареєстрований в Реєстрі за №945 та визнано недійсним договір дарування, укладений 29.08.2014 між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сенченко В.М.

Зазначає, що відповідачі самовільно продовжують користуватися об`єктом нежитлової нерухомості, передавати в оренду та не допускають співвласника (позивача) до приміщень. Посилається на те, що він 03.11.2025 прибув на об`єкт нежитлової нерухомості, який перебуває в його спів власності, але відповідач 2 заявив, що він є орендарем нежитлової нерухомості та відмовився надати для ознайомлення договір оренди приміщень. Відповідачі відмовились отримувати лист-повідомлення про заборону користування об`єктом нежитлової нерухомості без згоди співвласника. Фактичне користування об`єктом нерухомості здійснюється не лише відповідачами, а й третіми особами, які діють без повноважень та згоди його, як співвласника. Зазначає, що це ускладнює захист прав позивача та створює ризик подальшого розширення кола осіб, які користуються об`єктом без згоди співвласника. Посилається на існування таких ризиків: передача майна третім особам, що призводить до виникнення самостійних прав користування у таких осіб; укладення договорів оренди, що створює зобов`язання, які в подальшому ускладнять виконання рішення суду; постійна зміна користувачів об`єкта, що призводить до необхідності подання нових позовів; фактичне усунення позивача від користування майном, що призводить до втрати контролю над об`єктом; отримання доходу без участі співвласника, що створює додаткові спори щодо розподілу прибутку.

Просив: зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 забезпечити співвласнику ОСОБА_1 безперешкодний доступ до об`єкта нерухомості – будівлі адміністративно-господарського корпусу літ. В-3, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 441829223101 або його частини; заборонити ОСОБА_2 без згоди співвласника ОСОБА_1 передавати у користування (оренду, найм, позичку тощо) третім особам об`єкт нерухомості – будівлю адміністративно-господарського корпусу літ. В-3, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 441829223101 або його частину; зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 утримуватись від використання об`єкта нерухомості– будівлі адміністративно-господарського корпусу літ. В-3, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 441829223101 у спосіб, що перешкоджає реалізації прав співвласника ОСОБА_1 .

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2026 року відмовлено в задоволенні заяви про забезпечення позову.

Не погоджуючись із ухвалою ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду скасувати та постановити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи; висновки суду щодо встановлених обставин суперечать висновку про відсутність підстав для забезпечення позову; суд помилково дійшов висновку, що заборона передавати майно в користування третім особам є фактичним вирішенням спору по суті.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимога ухвала суду першої інстанції повною мірою відповідає.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом першої інстанції встановлено, що Ухвалою судді 28.04.2026 року відкрито провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном.

В позові позивач просив заборонити ОСОБА_2 передавати в оренду (найм, користування) третім особам, укладати будь-які договори щодо користування, а також іншим чином розпоряджатися будівлею адміністративно-господарчим корпусом літ. В-3, загальна площа 1398,1 кв.м, додаткова площа літніх приміщень 30,3 кв.м, розташованою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 441829223101, без згоди позивача ОСОБА_1 як співвласника та зобов`язати ОСОБА_3 звільнити приміщення будівлі адміністративно-господарчого корпусу літ.В-3 загальна площа 1398,1 кв.м, додаткова площа літніх приміщень 30,3 кв.м, розташованою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 441829223101 (або його частину, що використовується ним) шляхом повного припинення користування приміщенням, вивезення всього належного йому майна, обладнання та інших особистих речей, передачі ключів (у разі їх наявності) та недопущення подальшого використання об`єкта без згоди позивача ОСОБА_1 , як співвласника.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду (частина друга статті 149 ЦПК України).

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів (пункти 3, 4 частини першої, частина п`ята статті 151 ЦПК України).

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що "під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами".

Як вбачається з матеріалів справи між сторонами виник майновий спір щодо використання нерухомого майна.

Суд першої інстанції, при винесенні оскаржуваної ухвали, оцінив реальність ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду та не встановив доцільність та необхідність забезпечення позову.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що вимога заяви про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_2 без згоди співвласника ОСОБА_1 передавати у користування (оренду, найм, позичку тощо) третім особам об`єкт нерухомості є аналогічною позовній вимозі, тобто вжиття заходів забезпечення позову в цій частині призведе до фактичного вирішення матеріально-правової вимоги позову, і вирішиться наперед результат розгляду справи по суті позову, відтак такий вид забезпечення позову не може бути застосований судом.

Правильним є також висновок суду першої інстанції, що вимоги заяви про забезпечення позову шляхом забезпечення співвласнику ОСОБА_1 безперешкодного доступу до об`єкта нерухомості та зобов`язання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 утримуватись від використання об`єкта нерухомості – будівлі адміністративно-господарського корпусу, задоволенню не підлягають, оскільки не має підстав вважати, що незастосування таких видів забезпечення позову може ускладнити або унеможливити виконання судового рішення про усунення перешкод у користуванні майном у разі задоволення судом позовних вимог або призвести до негативних наслідків, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Колегія суддів повною мірою погоджується з висновком суду першої інстанції, що такі заходу забезпечення позову не є співмірними із заявленими позивачем вимогами. Крім того, заборона використання об`єкта нерухомості може призвести до невиправданого обмеження прав інших осіб до вирішення спору по суті.

Колегія суддів також надає оцінку вірогідності того, чи може невжиття заходів забезпечення позову у цій справі (у разі задоволення позову, з урахуванням майбутнього позову) ускладнити ефективний захист порушених прав позивача і поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких звернувся заявник та не вбачає необхідності в забезпеченні позову.

Отже, висновки суду зазначені в оскаржуваній ухвалі про відсутність необхідності застосування заходів забезпечення позову знайшли своє підтвердження під час перегляду заяви колегією суддів.

Доводи апеляційної скарги зазначеного не спростовують та фактично зводяться до суб`єктивного викладу обставин справи та фактичною незгодою з належно обґрунтованою ухвалою суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Керуючись ч. 13 ст. 7, ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст ст. 379, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 24 липня 2026 року.

Головуючий

Судді: