Рішення від 23 липня 2026 р. у справі №450/5187/24 — Пустомитівський районний суд Львівської області

Справа № 450/5187/24

Провадження № 2/450/1083/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 липня 2026 року Пустомитівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого - судді Мельничук І. І.

секретаря судового засідання Дикої О. Ю.

представника позивача ОСОБА_1

представника третьої особи ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Пустомити цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , до ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування неукладеним,-

в с т а н о в и в :

у провадженні Пустомитівського районного суду Львівської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , до ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування неукладеним, в якому позивач просить суд визнати договір дарування 4/7 часток житлового будинку А-І з відповідною часткою господарських будівель та споруд, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 серії BEI № 573434 реєстровий номер 1719 від 12.12.2006 року не укладеним; витрати по справі стягнути з відповідача.

В обґрунтування позову зазначає, що 12.12.2006 року між ОСОБА_3 і відповідачем було укладено договір дарування 4/7 часток житлового будинку А-1 який складається в цілому з чотирьох житлових кімнат житловою площею 62,8 кв.м. та двох кухонь, загальною площею 105.2 кв.м. з відповідною часткою господарських будівель та споруд (далі по тексту - будинок), що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 серії BEI №573434, реєстровий номер 1719 від 12.12.2006 року. Вказаний договір є не укладеним, і може бути визнаний таким в судовому порядку з огляду на наступне. 3 часу укладання договору дарування статус майна не змінився - після нотаріального оформлення договору дарування, реєстрації права власності за відповідачем не відбувалося, що підтверджується: довідкою Обласного комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 05.09.2024р. №2/3293; інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 24.10.2024 №40661784. Крім того, як до оформлення договору так і після цього ОСОБА_3 проживала в будинку. Натомість відповідач дарунок не прийняв - в будинок не вселявся, реєстрацію права власності, як вказано вище, не здійснював. На її звернення щодо визначення з майновими правами на будинок відповідач не проявив інтересу. Ще одним доказом того, що договір дарування є не укладеним є те, що у позивача на руках знаходиться оригінал свідоцтва про право власності на нерухоме майно - 4/7 будинку за адресою АДРЕСА_1 . У зв`язку із вищенаведеним просить позов задоволити повністю.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 05.11.2024 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 03.02.2025 року прийнято до розгляду уточнену позовну заяву.

28.03.2025 року підготовче судове засідання у справі закрито, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою від 22.04.2025 року провадження у справі зупинено до вступу правонаступника позивача ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою від 04.11.2025 року провадження у справі поновлено.

Ухвалою від 03.02.2026 року постановлено залучити до участі у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування неукладеним, правонаступника позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Ухвалою від 03.02.2026 року постановлено повернутися до розгляду справи № 450/5187/24 (провадження № 2/450/1083/26) на стадію підготовчого провадження.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 27.03.202 року постановлено витребувати у приватного нотаріуса Львівського районного нотаріального округу Мисник О.О. ( 81131, Львівська обл., Львівський р-н, с. Солонка, вул. Польова, 2) належним чином завірену копію спадкової справи № 38/2025, заведену після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

27.04.2026 року справу призначено до судового розгляду.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Левицька І. С. підтримала позовні вимоги у повному обсязі. На її думку, наявні у справі докази у своїй сукупності підтверджують обґрунтованість позовної вимоги про визнання договору неукладеним та дають підстави для задоволення у повному обсязі.

У судовому засіданні представник третьої особи ОСОБА_6 – адвокат Козак О. В. поклалась на розсуд суду.

Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, однак у матеріалах справи є заява, яка була подана через підсистему «Електронний суд» представником відповідача, адвокатом Фостяком О. Я., відповідно до змісту якої, останній позов визнає, просить судове засідання проводити без участі сторони відповідача.

Згідно з ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У постанові від 09.09.2020 у справі № 572/2515/15-ц Верховний Суд вказав, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».

Отже, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову. Вказана правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 588/1311/17.

Суд, заслухавши думку сторін, повно та всебічно дослідивши матеріали цивільної справи та перевіривши їх доказами, приходить до висновку, про відмову у задоволенні позову з огляду на ряд обставин.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Судом встановлено, що 12.12.2006 року в с. Оброшино Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_3 ( ОСОБА_7 ) та ОСОБА_5 (Обдаровуваний), попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та правові наслідки укладеного договору, уклали Договір дарування 4/7 часток житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Копійчак Є. В. та зареєстровано в реєстрі за № 1719, та домовились про наступне.

Згідно п.п. 1, 2, 3 Договору дарування, встановлено, що Дарувальниця подарувала, а Обдаровуваний прийняв у дар 4/7 частки житлового будинку А-1 з відповідною часткою господарських будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Житловий будинок в цілому складається з чотирьох житлових кімнат житловою площею 62,8 кв.м та двох кухонь. Загальна площа будинку становить 105.2 кв.м. До житлового будинку відносяться такі господарські споруди: сараї Б, В, вбиральні Г, Д, колодязь К, ворота № 1, хвіртки № 2, № 3, огорожі № 4, № 5. Ці 4/7 частки житлового будинку належать Дарувальниці на праві приватної спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Лапаївською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 29 березня 2004 року, яке зареєстроване в Львівському обласному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 29 березня 2001 року, реєстраційний № 5276877; дар цей сторони оцінюють в сумі 38500,00 (тридцять вісім тисяч п`ятсот) гривень; інвентаризаційна оцінка 4/7 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель та споруд становить 38451,00 (тридцять вісім тисяч чотириста п`ятдесят одну) гривню.

У п. 4 зазначається, що Дарувальниця свідчить, що: незастережених недоліків, які значно знижують цінність або можливість використання за цільовим призначенням зазначених в цьому договорі 4/7 часток житлового будинку немає; від Обдаровуваного не приховано обставин, які мають істотне значення; до укладення цього договору 4/7 частки житлового будинку нікому іншому не продані, не подаровані, не заставлені, в спорі, під забороною та арештом та у податковій заставі не перебувають, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передані; щодо 4/7 часток житлового будинку відсутні судові спори; обтяжень, а також будь-яких прав у третіх осіб щодо 4/7 часток житлового будинку немає; 4/7 частки житлового будинку не надані в користування наймачам (орендарям): договір не укладається під впливом тяжкої для Дарувальниці обставини.

Разом з тим, пунктом 5 Договору, сторони підтвердили, що: вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними: укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.

Пунктом 6 Договору визначено, що спори, що можуть виникнути після укладення цього договору, вирішуються у судовому порядку із застосуванням ст.728 Цивільного кодексу України про позовну давність, то застосовується до вимог про розірвання договору дарування.

Пунктом 8 Договору також підтверджено, що зміст ст.210 про державну реєстрацію правочину: ст.229 про правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки; ст.230 про правові наслідки правочину, який вчинено під впливом обману; ст.231 про правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства: ст.233 про правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставин; ст.234 про правові наслідки фіктивного правочину: ст.235 про правові наслідки удаваного правочину; ст.334 про момент набуття права власності за договором: ст.629 про обов`язковість договору: ст.377 про перехід права на земельну ділянку при придбанні житлового будинку: ст.717 про договір дарування; ст.719 про форму договору дарування: ст.721 про обов?язки дарувальника: ст.722 про прийняття дарунка: ст.727 про розірвання договору дарування на вимогу дарувальника Цивільного кодексу України, ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 14 Закону України Про податок з доходів фізичних осіб сторонам роз`яснено.

Право власності на 4/7 частки житлового будинку виникає у Обдаровуваного з моменту

прийняття дарунку (п. 9 Договору дарування 4/7 часток житлового будинку від 12.12.2006 року)

Відповідно до копії Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 29.03.2004 року, будинок, що за адресою: АДРЕСА_1 , знаходиться у приватній спільній частковій власності у частці 4/7 у ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому від 25.09.2003 року № 63.

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Львівського обласного державного комунального бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки № 3203455 від 29.03.2004 року (серія СВА № 728750), будинок, реєстраційний номер якого 5276877, за адресою: АДРЕСА_1 , знаходиться у приватній спільній частковій власності у частці 4/7 у ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 29.03.2004 року, виданого Лапаївською сільською радою на підставі рішення виконкому від 25.09.2003 року.

Як вбачається із довідки від 05.09.2024 року № 2/3293, виданої ОКП «БТІ та ЕО» - Кір Р. С., згідно матеріалів інвентаризаційної справи ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» станом на 29.12.2012 р. житловий будинок АДРЕСА_3 ) зареєстровано: 3/7 частини за ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Пустомитівською держнотконторою від 19.01.1988р. в Р. за № 132; 4/7 частини за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 29.03.2004 р., яке видане Лапаївською сільською радою згідно рішення виконкому від 25.09.2003р. за № 63. Житловий будинок складається з шести жиглових кімнат та двох кухонь загальною площею - 181,5 кв.м. житлова - 99,8 кв.м. Господарські будівлі - сарай літ. «Б»; сарай літ. «В»; вбиральня літ. «Г»; вбиральня літ. «Д»; гараж літ. «Ж» та надвірні споруди - ворота №l, хвіртка №3, огорожа №4, хвіртка №2, огорожа №5, колодязь літ. «К», із приміткою, що документів на житлову прибудову літ. «А-2» та Гараж літ. «Ж» в бюро не подано. Житлова площа в будинку змінилась з чотирьох житлових кімнат площею 62.8 кв.м. на шість житлових кімнат площею 99,8 кв.м., а загальна площа з 105,2 кв.м. на 181,5 кв.м. внаслідок добудови житлової прибудови літ. «А-2». Відомості про видачу дублікатів, обтяження та заборони на вищевказаний житловий будинок станом на 29.12.2012 р. в інвентаризаційні справі відсутні.

Вказане вище підтверджується також долученою інформаційної довідки № 400661784 від 24.10.2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частини перша, третя, четверта статті 203 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (абзац перший частини першої статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (абзац другий частини першої статті 638 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (речення перше частини другої статті 207 ЦК України).

Підпис є невід`ємним елементом, обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю і фіксує волевиявлення учасника правочину, забезпечує його ідентифікацію.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не означає недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його вчинення засвідчує неукладеність правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (пункти 117, 233)).

Наслідком непідписання стороною письмового договору, який мав бути нотаріально посвідченим, за відсутності доказів фактичного вчинення цього правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є неукладеність договору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (пункти 120, 160)).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому договорі створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Цю презумпцію можна спростувати письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису й іншими доказами, що підтверджують наявність волевиявлення на вчинення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Тоді як неспростування вказаної презумпції відповідно до абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України означає неукладеність договору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (пункти 116, 235)).

Неукладений правочин не можна визнати недійсним або вважати нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину має не допускати або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких сторони виразили волевиявлення, або ж їх відновлювати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (пункти 118, 236)).

Відповідно до пункту 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9, правочин може бути визнаний недійсним, лише з підстав визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно приписів статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України, встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», на який покликається сторона позивача, зазначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК ( 435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою.

Суд звертає увагу сторони позивача на те, що якщо сторони згоди з усіх істотних умов договору не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не впливають на спірні правовідносини. Правочин, який не вчинений (договір, який не укладений), не можна визнати недійсним. До нього не можна застосувати наслідки недійсності правочину. Проте визнання правочину неукладеним не є установленим законом способом захисту прав та інтересів. Суд може застосувати невстановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо вважатиме, що задоволення вимоги позивача зумовить ефективний захист його прав чи інтересів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).

З огляду на викладене вище, можна зробити висновок, що сторона, право якої порушено, має право звернутися до суду з позовом, який стосується наслідків неукладеного договору, передбачених главою 83 ЦК України, а застосування цією стороною договору таких наслідків можливе лише після встановлення судом наявності або відсутності підстав, що свідчать про його неукладення.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України).

Щодо доводів сторони позивача про те, що спірний договір дарування є не вчиненим, тобто неукладеним, з тих підстав, що такий укладений без наміру сторін настання реальних правових наслідків, без узгодження основних умов договору, статус майна з часу укладання договору не змінився, оскільки не відбулася державна реєстрація майнових прав за обдаровуваним, що є обов`язковою умовою для договорів відчуження нерухомого майна, дар фактично не був прийнятий, то суд вважає за необхідне роз`яснити наступне.

Справді, законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов`язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів; для одержання у власність житлового будинку, його часток у 2006 році, який є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 12.12.2006 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Крім того, на час укладення договору дарування (12.12.2006 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Тому особа, яка не отримала державний акт, не набула права власності на нього.

Проте, ураховуючи, що Закон № 1952-ІVяк акт цивільного законодавства повинен був відповідати положенням ЦК України; сторони, укладаючи договір дарування нерухомого майна, не можуть відступити від положень ЦК України; ЦК України як основний акт цивільного законодавства (на момент виникнення спірних правовідносин) містив чіткі та зрозумілі положення щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином, які в повній мірі відповідають принципу правової визначеності та принципу легітимних (законних) очікувань; ЦК України (на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачав необхідності державної реєстрації права на нерухоме майно та відповідно не містив відсилочної норми на положення Закону № 1952-ІV, про що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2022 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) дійшла висновку про відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в її постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У постанові № 14-188цс20 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки про те, що у межах суб`єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - невід`ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна. Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника. Таким чином, висловивши свою волю на відчуження об`єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб`єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об`єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул.

Особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в обдаровуваного нерухомості прав власника на це майно.

Таким чином, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором дарування виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

Відтак особі, якій до 01 січня 2013 року подарували нерухоме майно за договором дарування, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору дарування незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Разом з тим, суд звертає увагу і на пункт 9 договору дарування від 12.12.2006 року, відповідно до якого сторони погодили, що право власності на 4/7 частки житлового будинку виникає у обдаровуваного з моменту прийняття дарунка.

Резюмуючи, сама по собі відсутність державної реєстрації права власності за відповідачем не свідчить ні про неукладеність договору дарування, ні про неприйняття дарунка, а тому не може бути підставою для задоволення позову.

Будь-яких належних і допустимих доказів того, що відповідач відмовився від прийняття дарунка, не прийняв його або що волевиявлення сторін при укладенні договору було відсутнє чи не відповідало їх внутрішній волі, матеріали справи не містять.

Натомість твердження позивача фактично ґрунтуються виключно на подальшій поведінці сторін після укладення договору (відсутність державної реєстрації права власності, проживання дарувальника у будинку, збереження у нього правовстановлюючих документів тощо), однак такі обставини самі по собі не можуть свідчити про неукладеність правочину, який був належним чином укладений, нотаріально посвідчений та зареєстрований відповідно до вимог законодавства, чинного на момент його вчинення.

Крім того, чинне законодавство, як і на момент виникнення спірних правовідносин, не покладає на обдаровуваного обов`язку після укладення договору дарування вселятися до подарованого житлового будинку, постійно проживати в ньому або здійснювати державну реєстрацію права власності у визначений строк. Такі дії є правом, а не обов`язком власника, а їх невчинення жодним чином не впливає на дійсність договору дарування чи факт набуття права власності. При цьому визнання позову відповідачем свідчить про відсутність спору щодо права та можливість його врегулювання у позасудовому порядку.

Отже, враховуючи сукупність вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню у повному обсязі.

Згідно ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, як мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відео записів, висновків експертів; а відповідно до положень ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень; суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Наявність чи відсутність наведених обставин та можливість встановлення відповідних фактів суд вирішує відповідно до положень ст. ст. 10, 11, 27, 57 - 60 ЦПК України, за якими сторони при вирішенні справи зобов`язані довести перед судом ті обставини, на які вони посилаються як на підстави їх вимог.

Згідно із ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. ст. 12, 76, 77, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують на відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , до ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування неукладеним.

Згідно ст. 141 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

У зв`язку з відмовою позивачам у задоволенні їх вимог, судові витрати (судовий збір) не підлягають стягненню з відповідача і підлягають покладенню на позивача.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.

Керуючись статтями 12,13,81,141,258,259,263-265,273,354 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в :

в задоволенні позову ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , до ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування неукладеним– відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст судового рішення складено 24.07.2026 року.

Суддя: І. І. Мельничук