Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №753/11522/20 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 753/11522/20

провадження № 61-15494св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко Ірина Петрівна, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Мережко М. В., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 28 березня 1981 року вона з ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2011 року (справа

№ 2-4774/11) було розірвано.

У шлюбі вони набули у власність нерухоме майно, а саме: квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , нежиле приміщення АДРЕСА_2 , нежиле приміщення № НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_3 , паркомісце - гараж № 23 на АДРЕСА_4 , машиномісце № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_5 .

Посилаючись на те, що зазначене нерухоме майно перебуває у користуванні відповідача, згоди щодо його поділу вони дійти не можуть, позивачка просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку спільного майна: квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , нежилого приміщення АДРЕСА_2 , нежилого приміщення № НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_3 , паркомісця - гаража № 23 на АДРЕСА_4 , машиномісця № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_5 , та одночасно припинити вправо власності у відповідних частках за відповідачем.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року у зв`язку зі смертю ОСОБА_2 до участі у справі як правонаступника відповідача залучено ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на:

1/2 частку нежилого приміщення № НОМЕР_4, загальною площею 99 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 ;

1/2 частку нежилого приміщення № НОМЕР_3, загальною площею 173,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 ,;

1/2 частку гаража, машиномісце в автопаркінгу № 23 , розташованого за адресою: АДРЕСА_4 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що нежиле приміщення АДРЕСА_6 , нежиле приміщення АДРЕСА_2 та машиномісце в автопаркінгу АДРЕСА_7 сторони набули у власність, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, а отже, зазначене нерухоме майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між ними у рівних частках.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ квартири на АДРЕСА_1 та машиномісця № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що зазначене нерухоме майно не є спільним сумісним майном сторін, оскільки було придбане ОСОБА_2 не у шлюбі з ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У листопаді 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко І. П., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19, від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої

статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували, що перебіг позовної давності для вимог про поділ спільного майна подружжя, шлюб між яким розірвано, розпочинається від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Водночас, звертаючись до суду з позовом, позивачка не зазначила, а суди не встановили, з якого моменту між нею та відповідачем виник спір, у чому він полягав, які її права порушив відповідач та яким чином.

Крім того, після залучення до участі у розгляді справи правонаступника відповідача, позивачка не подала доповнень до позову щодо порушень її прав ОСОБА_3 .

За таких обставин судам належало застосувати положення частини другої статті 72 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та відмовити у задоволенні позову у зв`язку з відсутністю доказів порушення прав ОСОБА_1 .

На порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили доказів, наданих ОСОБА_3 , щодо підстав та часу набуття ОСОБА_2 спірного нерухомого майна. Не перевірили доводів заявниці про окреме проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на час придбання спірного нерухомого майна у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Суд першої інстанції допустив порушення встановленого процесуальним законом порядку розгляду справи, що призвело до обмеження ОСОБА_3 у доступі до правосуддя. Зокрема, після заміни складу суду на стадії підготовчого провадження (11 січня 2021 року), суд не визначив нового строку для подачі відзиву на позовну заяву та безпідставно залишив без розгляду відзив правонаступника відповідача - ОСОБА_3 , з підстав пропуску строку для його подання, який вона не пропустила, зважаючи на те, що такий строк суд їй не визначав.

Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у прийнятті зустрічного позову у справі, не розглянув клопотання про поновлення процесуального строку, відповідної ухвали не постановив, не надав можливості відповідачці висловити свою позицію.

Крім того, суд неправомірно прийняв рішення про перехід до розгляду справи по суті, не повідомивши про це відповідачку, чим свідомо позбавив її можливості спростувати презумпцію спільного майна подружжя та надати відповідні докази.

Суд апеляційної інстанції, надавши свою суб`єктивну оцінку ситуації у цій справі щодо морально-етичної сторони поведінки її учасників, вийшов за межі своїх повноважень.

У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Покутній О. М., у якому позивачка просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відзив мотивовано тим, що початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Матеріали справи не містять доказів, що з моменту розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , до звернення останньої до суду з позовом, між ними раніше виникали спори щодо права власності на спірне майно, а отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачка не пропустила позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій встановили факт відсутності спору між сторонами, є маніпулятивними, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях чітко зазначено про відсутність між сторонами спору, який би виник раніше ніж ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

Доводи касаційної скарги про відсутність правових підстав для застосування презумпції права спільної сумісної власності є безпідставними, оскільки за життя ОСОБА_2 був вимушений проживати у м. Полтаві протягом робочого тижня, у зв`язку із трудовою діяльністю, а у вихідні він повертався до м. Києва, де ОСОБА_1 проживала разом із їхнім неповнолітнім сином ОСОБА_4 , який навчався у школі.

Така побудова сімейних стосунків не вважається окремим проживанням подружжя у розумінні статті 119 СК України. Крім того, не підтверджує зазначених обставин і наявність у ОСОБА_2 із ОСОБА_3 спільної дитини.

Спірне нерухоме майно придбане подружжям ОСОБА_5 на підставі договорів фінансування будівництва, які були укладені у 2008 році, для укладення яких необхідною була згода позивачки.

Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не виходив за межі своїх повноважень а, урахувавши положення статей 25, 37 СК України, надав оцінку доводам відповідачки про те, що перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, з 2008 року ОСОБА_2 проживав із нею ( ОСОБА_3 ) та їхнім сином ОСОБА_6 , зокрема, зазначивши, що такі доводи відповідачки суперечать моральним засадам суспільства.

Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 25 квітня 2019 року у справі № 759/4596/18.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 22 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко І. П., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу

Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко І. П., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Дарницького районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 753/11522/20; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко І. П., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2025 року у прийнятті доповнень до касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду

від 09 вересня 2024 року відмовлено та повернено їх заявниці.

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення у справі від ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Кукарека К. С., які Верховний Суд не бере до уваги, оскільки такі по суті є доповненням до касаційної скарги, питання про відмову у прийнятті яких уже було вирушено ухвалою Верховного Суду

від 13 січня 2025 року.

У квітні 2026 року матеріали справи № 753/11522/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 28 березня 1981 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2011 року у справі № 2-4774/11 було розірвано.

Звертаючись до суду з позовом у липні 2011 року (справа № 2-4774/11), ОСОБА_2 посилався на те, що він з ОСОБА_1 не проживає однією сім`єю з 2008 року та має дитину з іншою жінкою. У вказаній справі суд встановив, що на час ухвалення рішення сторони не підтримують сімейно-шлюбних відносин, мешкають окремо один від одного.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у справі

№ 2-4774/11 заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 23 грудня 2011 року скасовано, а провадження закрито.

Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року (справа № 2-4774/11) постанову Полтавського апеляційного суду від 12 травня 2011 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 14 червня 2022 року (справа

№ 2-4774/11) заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 23 грудня 2011 року залишено без змін.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 01 квітня 2011 року у справі № 2-1832/11 визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_8 .

Зобов`язано Октябрський РВ ПМУ ГУМВС України в Полтавській області в особі СГІРФО зареєструвати ОСОБА_2 та його неповнолітнього сина ОСОБА_6 у вказаній квартирі.

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Октябрського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року (справа

№ 2-1832/11) заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

01 червня 2013 року ОСОБА_2 зареєстрував шлюб із ОСОБА_3 .

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 22 червня 2022 року у справі № 554/6515/2021 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Шевченківського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у м. Полтаві Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) про визнання шлюбу недійсним, анулювання актового запису відмовлено.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

За життя ОСОБА_2 склав заповіт від 08 лютого 2012 року на користь сина ОСОБА_6 .

25 листопада 2020 року ОСОБА_2 склав заповіт, згідно з яким він зробив розпорядження про те, що все майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде належати йому на час смерті і на що він матиме право, він заповідає дружині ОСОБА_3 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 вересня 2022 року у справі № 753/7588/21 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_8 , про визнання недійсним заповіту

від 25 листопада 2020 року.

Згідно з інформацією, наданою приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Пусан Т. В., коло спадкоємців ОСОБА_2 , що звернулися із заявами про прийняття спадщини, становлять такі особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 на праві приватної власності зареєстровано нерухоме майно:

квартира АДРЕСА_9 (з 31 липня 2014 року);

машиномісце № НОМЕР_2 в підземній автостоянці на АДРЕСА_5 (з 23 жовтня 2013 року).

нежиле приміщення № НОМЕР_3, загальною площею 173,8 кв. м, у будинку АДРЕСА_3 (з 14 квітня 2011 року);

нежиле приміщення АДРЕСА_10 (08 липня 2010 року);

гараж, машиномісце в автопаркінгу АДРЕСА_4 (07 вересня 2010 року);

1/2 частка квартири за адресою: АДРЕСА_8

(07 червня 2011 року), іншим співвласником є ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання, ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 , з 07 червня 2011 року до 30 грудня 2020 року.

На стадії апеляційного перегляду справи, за клопотанням відповідачки, до матеріалів справи долучено документи:

копію рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2011 року у справі № 2-4774/11;

копію рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 01 квітня 2011 року у справі № 2-1832/11;

копію акта про фактичне проживання ОСОБА_2 у м. Полтаві з січня 2008 року разом з ОСОБА_3 , дата складення якого не зазначена (дата засвідчення підписів осіб, які склали акт, - 17 лютого 2020 року);

копії медичних документів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

копію трудової книжки та довідки про місце роботи ОСОБА_2 , копію трудової книжки без зазначення власника;

копію заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення у справі № 2-1832/11;

копії укладених ОСОБА_2 у 2008 році договорів про участь у фінансуванні будівництва та квитанцій про їх виконання;

копії банківських договорів, укладених ОСОБА_2 у 2008 році, та квитанції про їх виконання;

копію апеляційної скарги ОСОБА_1 у справі № 2-4774/11;

копію акта виконаних робіт і розрахунків від 08 травня 2008 року, стороною якого був ОСОБА_2 як працівник;

копії квитанцій про оплату послуг охорони за 2008 рік;

копію довідки від 18 серпня 2022 року, складену начальником відділу кадрів Акціонерного товариства «Полтаваобленерго» (далі - АТ «Полтаваобленерго») О. Твердохліб та головою профспілки АТ «Полтаваобленерго» І. Олійник, про те, що ОСОБА_3 працювала на вказаному підприємстві з 20 серпня 2001 року до 09 вересня 2016 року; з 2008 року проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 виховувала з ним спільного сина ОСОБА_6 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі -ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 29 липня 2025року в справі № 369/6352/22, від 06 червня 2025 року в справі № 287/1092/23).

Верховний Суд, зокрема, в постановах від 27 жовтня 2025 року в справі № 161/19647/23, від 19 лютого 2025 року в справі № 522/11159/21 сформулював висновки про те, що у статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що перебуваючи у зареєстрованому шлюбі (з 28 березня 1981 року до 23 грудня 2011 року) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність нежиле приміщення № НОМЕР_4, загальною площею 99 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4 , нежиле приміщення № НОМЕР_3, загальною площею 173,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , гараж, машиномісце в автопаркінгу АДРЕСА_4 , яке, згідно з положеннями статей 60, 70 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними у рівних частках.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко І. П., посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що перебіг позовної давності для вимог про поділ спільного майна подружжя, шлюб між яким розірвано, розпочинається від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Водночас, звертаючись до суду з позовом, позивачка не зазначила, а суди не встановили, з якого моменту між нею та відповідачем виник спір, у чому він полягав, які її права порушив відповідач та яким чином.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих, а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.

Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Згідно зі статтею 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності в справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Такі висновки викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 359/6727/21, від 29 квітня 2024 року в справі №522/3192/21, від 02 серпня 2024 року в справі № 289/2115/21, від 03 листопада 2025 року в справі № 761/25624/20.

Установивши, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 після розірвання шлюбу і до звернення останньої до суду з позовом, виникали спори щодо права власності на спірне нерухоме майно; відповідач за життя не оспорював право позивачки на частку у спірному нерухомому майні, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не пропустила встановлений законом строк для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права.

Такий висновок судів попередніх інстанцій не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги про те, що після залучення до участі у розгляді справи правонаступника відповідача, позивачка не подала доповнень до позову щодо порушення її прав ОСОБА_3 , є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах процесуального закону.

Відповідно до частини другою статті 55 ЦПК України усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.

Зважаючи на те, що ОСОБА_3 залучена до участі у справі як правонаступник відповідача ОСОБА_2 , який помер після звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя, позивачка не мала правових підстав для обґрунтування порушення її прав особисто ОСОБА_3 .

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили доказів, наданих ОСОБА_3 , щодо підстав та часу набуття ОСОБА_2 спірного нерухомого майна, оскільки зазначене спростовується змістом оскаржуваних судових рішень.

Перевіряючи доводи заявниці щодо фактичного припинення шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у 2008 році, суд апеляційної інстанції встановив, що шлюб між ними було розірвано заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2011 року у справі № 2-4774/11.

Зі змісту зазначеного судового рішення випливає, що при звернені до суду з позовом у липні 2011 року ОСОБА_2 вказував, що з ОСОБА_1 не проживає однією сім`єю з 2008 року та має дитину від іншої жінки.

Водночас, вирішуючи позовні вимоги, суд виходив з того, що сторони у справі на час ухвалення рішення не підтримують сімейно-шлюбних відносин, мешкають окремо один від одного і не встановлював факту їх окремого проживання з 2008 року.

Відповідно до частини першої статті 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу не неможливість встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка у фактичних шлюбних відносинах у період перебування одного з них у зареєстрованому шлюбі з іншою особою (постанови Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 755/18012/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 695/1732/16-ц).

Тлумачення наведених вище норм сімейного законодавства дає підстави стверджувати, що законодавець визначив пріоритетність зареєстрованого шлюбу, також визначений принцип одношлюбності і заборони на укладання шлюбу з особою, яка вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.

Встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є визнанням державою сімейних стосунків фізичних осіб і за своєю суттю є альтернативою зареєстрованого шлюбу, а отже такі відносини мають бути правомірними.

У контексті наведеного суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги посилання ОСОБА_3 на спільне проживання з ОСОБА_2 з 2008 року під час його перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , оскільки зазначене суперечить статті 25 СК України та моральним засадам суспільства (постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 522/1252/14-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 25 квітня 2019 року у справі № 759/4596/18, від 13 травня 2024 року у справі № 727/8026/23).

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, надавши свою суб`єктивну оцінку ситуації у цій справі щодо морально-етичної сторони поведінки її учасників, вийшов за межі своїх повноважень, є безпідставними.

Перевіривши доводи заявниці про те, що суд першої інстанції допустив порушення встановленого процесуальним законом порядку розгляду справи, що призвело до обмеження ОСОБА_3 у доступі до правосуддя, зокрема, після заміни складу суду на стадії підготовчого провадження (11 січня 2021 року), суд не визначив нового строку для подачі відзиву на позовну заяву та безпідставно залишив без розгляду відзив правонаступника відповідача - ОСОБА_3 , з підстав пропуску строку для його подання, який вона не пропустила, зважаючи на те, що такий строк суд їй не визначав, Верховний Суд виходить з такого.

Із матеріалів справи відомо, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року у складі судді Цимбал І. К. відкрито провадження у справі № 753/11522/20; призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження у підготовче судове засідання на 24 листопада 2020 року о 15 год 10 хв; роз`яснено відповідачу, що відповідно до частини третьої статті 83 ЦПК України він має подати суду докази разом із поданням відзиву на позов у п`ятнадцятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали.

Згідно з частинами сьомою, восьмою статті 178 ЦПК України (у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі) відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Копію ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року ОСОБА_2 отримав 28 жовтня 2020 року. У встановлений судом строк відзиву на позов не подав, натомість звернувся з апеляційною скаргою на зазначену ухвалу суду з підстав порушення правил територіальної юрисдикції.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року у зв`язку зі смертю ОСОБА_2 до участі у справі як правонаступника відповідача залучено ОСОБА_3 , яка того ж дня ознайомилася з матеріалами справи. За клопотанням її представника адвоката Вознюка В. А. розгляд справи відкладено на 19 січня 2023 року на 14 год 00 хв.

У судове засідання, призначене на 19 січня 2023 року, сторона відповідача не з`явилася, подавши до суду клопотання про відкладення розгляду справи, з підстав зайнятості її представників.

Суд першої інстанції розглянув зазначене клопотання, зокрема з`ясував думку сторони позивачки щодо можливості проведення підготовчого судового засідання за відсутності сторони відповідача, та визнав зазначені позивачкою підстави для відкладення розгляду справи неповажними.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 19 січня 2023 року закрито підготовче провадження у справі; призначено справу до судового розгляду по суті на 15 лютого 2023 року на 14 год 00 хв.

09 лютого 2023 року ОСОБА_3 подала відзив на позовну заяву, у якому зазначила, що суд не визначив нового строку для подання відзиву (після зміни складу суду та залучення правонаступника), а справа перебуває на стадії підготовчого провадження у справі, тому строк для подання відзиву вона не пропустила.

13 лютого 2023 року ОСОБА_3 подала зустрічний позов.

Згідно з частиною першою статті 193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.

Протокольною ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 15 лютого 2023 року зустрічний позов повернено ОСОБА_3 у зв`язку із пропуском процесуального строку на його подання.

Питання про поновлення строку на подачу відзиву на позовну заяву було вирішено судом першої інстанції в судовому засіданні 09 березня 2023 року та протокольною ухвалою відмовлено відповідачу в поновленні пропущеного процесуального строку, а відзив повернено без розгляду.

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про порушення судом першої норм процесуального права не знайшли свого підтвердження.

Посилання ОСОБА_3 на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази фактично зводяться до її незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та у значній мірі зводяться до власного тлумачення заявницею норм матеріального та процесуального права, що не свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Бондаренко Ірина Петрівна, залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк