Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №175/3999/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м. Київ

справа № 175/3999/21

провадження № 61-14710 св 25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Русецька Оксана Олександрівна,

заінтересована особа (стягувач) - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Городничої В. С.,Петешенкової М. Ю., Красвітної Т. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст скарги

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької О. О. (далі - приватний виконавець Русецька О. О.), заінтересована особа (стягувач) - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк).

Скарга обґрунтована тим, що постановою приватного виконавця Русецької О. О. від 17 листопада 2021 року за результатами розгляду заяви АТ КБ «ПриватБанк» відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо примусового виконання виконавчого листа від 16 січня 2012 року № 2-1536, згідно з яким у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412 у розмірі 148 743, 23 дол. США звернено стягнення на садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_1 , шляхом надання публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») права на її продаж у порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною 453 995 грн, з укладенням від імені відповідачки договору купівлі-продажу, отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням позивачу всіх повноважень, необхідних для здійснення такого продажу.

Згідно з пунктом 3 цієї постанови із заявниці стягнено основну винагороду виконавця у розмірі 396 995, 68 грн.

У цьому ж виконавчому провадженні 17 серпня 2021 року приватний виконавець Русецька О. О. винесла постанову про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 396 995, 68 грн та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у сумі 500 грн.

Зазначені постанови приватного виконавця Русецької О. О. є незаконними, оскільки: АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем, зважаючи на відступлення права вимоги (цесії) ОСОБА_2 ; виконавче провадження відкрито після закінчення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання; оскільки відкриття виконавчого провадження є незаконним, то скасуванню підлягають також і постанови приватного виконавця Русецької О. О. про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 396 995, 68 грн та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у сумі 500 грн.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати неправомірними дії приватного виконавця Русецької О. О. щодо винесення постанов у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а саме: про відкриття виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року; про стягнення з боржника основної винагороди від 17 серпня 2021 року; про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року; визнати неправомірними та скасувати зазначені постанови.

Короткий зміст судових рішень

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2022 року у складі судді Реброва С. О. скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Визнано неправомірними дії приватного виконавця Русецької О. О. щодо винесення постанов у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а саме: постанови про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 17 серпня 2021 року; постанови про стягнення з боржника основної винагороди від 17 серпня 2021 року; постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року. Визнано неправомірними та скасовано зазначені постанови.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що АТ КБ «ПриватБанк» не є належним стягувачем у справі у зв`язку з відступленням права вимоги погашення заборгованості в сумі 1 521 332, 33 грн, стягненої за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010, на користь іншої особи - ОСОБА_2 .

Крім того, приватний виконавець Русецька О. О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 17 серпня 2021 року з порушенням вимог пункту 2 частини першої статті 4, статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 02 червня 2016 року) та статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 21 квітня 1999 року) після спливу строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 червня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2022 року скасовано. У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що АТ КБ «ПриватБанк» не було повідомлене про розгляд справи судом першої інстанції, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що вона не довела факту відступлення АТ КБ «ПриватБанк» права вимоги ОСОБА_2 , а тому її доводи про те, що приватний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, порушив вимоги статей 15, 16 Закону України «Про виконавче провадження», не знайшли свого підтвердження.

Постановою Верховного Суду від 06 серпня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 червня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в цілому дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довела, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем.

Водночас, відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції доводів заявниці щодо пропуску банком строку для пред`явлення виконавчого листа № 2-1536, виданого 16 січня 2012 року на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2010 року у справі № 2-1536/11, до виконання у серпні 2021 року не перевірив, наявність підстав для переривання строку пред`явлення виконавчого листа до виконання не встановив, будь-яких висновків щодо зазначеного питання не зробив, а отже, дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського районного суду від 15 жовтня 2025 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не довела, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем, оскільки переуступка банком прав вимог ОСОБА_2 відбулась лише за договором кредиту, де боржником у зобов`язаннях є ОСОБА_3 , а не за договором іпотеки, у якому ОСОБА_1 є стороною та відповідає за виконання основного зобов`язання ОСОБА_4 своїм майном. Виконавче провадження № НОМЕР_1 відкрито саме на виконання заочного рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2010 року у справі № 2-1536/11 про звернення стягнення на предмет іпотеки, на виконання якого 16 січня 2012 року і було видано виконавчий лист № 2-1536, який знаходиться на виконанні у приватного виконавця Русецької О. О.

Апеляційний суд також зазначив, що доводи ОСОБА_1 щодо пропуску банком строку пред`явлення виконавчого листа № 2-1536 у справі № 2-1536/11 до виконання не знайшли свого підтвердження, оскільки судом встановлено переривання такого строку через повернення двічі стягувачу виконавчого листа на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Враховуючи, що повторно виконавчий лист банком був пред`явлений в межах трирічного строку, встановленого Законом України «Про виконавче провадження», а втретє банк пред`явив виконавчий лист до виконання у серпні 2021 року, що також знаходиться в межах встановленого строку, тому визначений Законом України «Про виконавче провадження», трирічний строк банком не пропущений, як помилково вважала ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 листопада 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просила скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Заявник вважає, що апеляційним судом під час розгляду скарги неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 175/3999/21, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

16 грудня 2025 року матеріали цивільної справи № 175/3999/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, не врахував, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання з підстав, визначених у частині четвертій статті 4 та у частині третій статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02 червня 2016 року, не перериває строк пред`явлення такого документа до виконання (постанова Великої Палати верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, провадження 14-75цс22).

Оскільки виконавчий лист № 2-1536 від 16 січня 2012 року повернутий державним виконавцем стягувачу 13 вересня 2016 року та 14 серпня 2019 року на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», то строк пред`явлення виконавчого документа до виконання не переривався. Тому, пред`явивши виконавчий документ до виконання у серпні 2021 року, стягувач пропустив строк пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення частини четвертої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02 червня 2016 року й тим самим помилково встановив факт переривання строку пред`явлення виконавчого листа № 2-1536 від 16 січня 2012 року до виконання.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21, відповідно до яких аналіз параграфа глави 49 ЦК України та приписів Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що іпотечне зобов`язання має похідний характер від основного зобов`язання, існує в межах основного зобов`язання.

Враховуючи те, що між AT КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір відступлення прав (цесії) від 29 лютого 2016 року, за яким останньому передано права за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412, укладеним між банком та ОСОБА_4 , в частині стягнення заборгованості у розмірі 1 521 032, 33 грн, стягнутої на підставі заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010, а також те, що з моменту дострокового стягнення вказаної кредитної заборгованості з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі вищевказаного заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010 та Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області по справі № 2-1536/2010 припиняється нарахування процентів, комісій та інших платежів за кредитним договором, вважає, що у AT КБ «ПриватБанк» на момент звернення до приватного виконавця Русецької О. О. із заявою про примусове виконання виконавчого листа № 2-1536 від 16 січня 2012 року на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2010 року у справі № 2-1536/2010 були відсутні права кредитора за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412, а у ОСОБА_1 - зобов`язання перед банком щодо погашення заборгованості за вказаним кредитним договором.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 лютого 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № DNDVGA00000412, за умовами якого банк зобов`язався видати ОСОБА_4 кредитну картку з кредитним лімітом у розмірі 143 840 дол. США строком дії до 26 липня 2017 року.

На забезпечення виконання ОСОБА_4 умов зазначеного кредитного договору, 26 лютого 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № DNDVGA00000412, предметом якого є садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами (пункт 33.3 договору іпотеки).

У пункті 33.4 договору іпотеки від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412 зазначено, що земельна ділянка зареєстрована у встановленому законом порядку, як окремий виділений у натурі об`єкт права власності. На використання іпотекодавцем земельної ділянки або його частини обмеження (обтяження) не встановлені. Цільове призначення земельної ділянки - ведення садівництва. Земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010 позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_5 , ОСОБА_3 (поручитель) про стягнення заборгованості задоволено. Стягнено солідарно із ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» у рахунок погашення заборгованості за договором кредиту 1 521 032, 33 грн.

29 лютого 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладений договір уступки прав (цесії), згідно з умовами якого цедент (банк) частково передає, а цесіонарій приймає права кредитора за кредитним договором від 26 лютого 2007 року№ DNDVGA00000412, а саме право вимоги погашення заборгованості у частині суми 1 521 032, 33 грн, що стягнута рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010.

Права, що передаються, відповідають праву цесіонарія стягнути грошові кошти згідно з указаним рішенням, визнаним та приведеним до виконання ухвалою Краснодарського краєвого суду (рф) у справі № 13-65/2011 від 11 листопада 2011 року, в тому числі право вступити у виконавче провадження № 2433/13/59/23 про стягнення із ОСОБА_3 грошових коштів на користь цедента; вимагати погашення заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412 в частині, що перевищує суму стягнення за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010, цедент залишає за собою.

Постановою приватного виконавця Русецької О. О. від 17 листопада 2021 року за результатами розгляду заяви АТ КБ «ПриватБанк» відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо примусового виконання виконавчого листа від 16 січня 2012 року № 2-1536, згідно з яким у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412 у розмірі 148 743, 23 дол. США звернено стягнення на садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_1 , шляхом надання ПАТ КБ «ПриватБанк» права на його продаж, у порядку передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною 453 995 грн, з укладенням від імені відповідачки договору купівлі-продажу, отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням позивачу всіх повноважень, необхідних для здійснення такого продажу.

17 серпня 2021 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 приватний виконавець Русецька О. О. винесла постанову про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 396 995, 68 грн та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у сумі 500 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 27 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем

Статтею 129-1 Конституції України гарантовано, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення

(стаття 129 Конституції України).

Зазначене конституційне положення конкретизовано у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно із частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 19 Конституції України закріплено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не є належним стягувачем у справі у зв`язку з відступленням права вимоги погашення заборгованості в сумі 1 521 332,33 грн, стягненої за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2019 року у справі № 2-8890/2010, на користь іншої особи - ОСОБА_2 . Крім того, приватний виконавець Русецька О. О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 17 серпня 2021 року з порушенням вимог пункту 2 частини першої статті 4, статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 02 червня 2016 року) та статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 21 квітня 1999 року) після спливу строку для пред`явлення виконавчих документів до виконання.

Натомість апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 , виходив з того, що вона не довела, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем.

Апеляційний суд виходив з того, що 29 лютого 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладений договір уступки прав (цесії), згідно з умовами якого цедент (банк) частково передає, а цесіонарій приймає права кредитора за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412, а саме право вимоги погашення заборгованості у частині суми 1 521 032, 33 грн, що стягнута рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 2-8890/2010. Врахувавши, що переуступка банком прав вимог ОСОБА_2 відбулась лише за договором кредиту, де боржником у зобов`язаннях є ОСОБА_3 , а не за договором іпотеки, у якому ОСОБА_1 є стороною та відповідає за виконання основного зобов`язання ОСОБА_4 своїм майном, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не довела, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним стягувачем

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду.

Верховний Суд не бере до уваги доводи заявниці про неправомірність відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 за заявою АТ КБ «ПриватБанк», зокрема з тих підстав, що банк відступив ОСОБА_2 право вимоги погашення заборгованості у частині суми 1 521 032,33 грн, стягненої рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2010 року у справі № 8890/2010, оскільки виконавче провадження № НОМЕР_1 відкрито саме на виконання заочного рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2010 року у справі № 2-1536/11 про звернення стягнення на предмет іпотеки, на виконання якого 16 січня 2012 року і було видано виконавчий лист № 2-1536.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19 зазначено, що відступлення прав за іпотечним договором доводить (підтверджує) відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, а не навпаки. Тож факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням.

Водночас ОСОБА_6 не надала доказів відступлення АТ КБ «ПриватБанк» права вимоги за іпотечним договором від 26 лютого 2007 року № DNDVGA00000412 ОСОБА_2 , і на наявність таких обставин не посилалася.

Щодо доводів касаційної скарги про пропуск АТ КБ «ПриватБанк» строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виконавче провадження № НОМЕР_1 відкрито з порушенням вимог пункту 2 частини першої статті 4, статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 02 червня 2016 року) та статей 22, 26 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 21 квітня 1999 року), якими встановлено вимоги щодо строку пред`явлення стягувачами виконавчих документів до виконання.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення, апеляційний суд зазначив, що доводи ОСОБА_1 щодо пропуску банком строку пред`явлення виконавчого листа № 2-1536 від 16 січня 2012 року до виконання не знайшли свого підтвердження, оскільки судом встановлено переривання такого строку через повернення двічі стягувачу виконавчого листа на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», а саме 13 вересня 2016 року та 14 серпня 2019 року. Враховуючи, що повторно виконавчий лист банком був пред`явлений в межах трирічного строку, встановленого Законом України «Про виконавче провадження», а втретє банк пред`явив виконавчий лист до виконання у серпні 2021 року, що також знаходиться в межах встановленого строку, апеляційний суд дійшов висновку, що визначений Законом України «Про виконавче провадження» трирічний строк банком не пропущений.

Верховний Суд не погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

На час видачі виконавчого листа у справі № 2-1536/11 (16 січня 2012 року) чинним був Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII.

Згідно з пунктом 5 розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Аналіз пункту 5 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII свідчить, що він застосовується тільки до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплинув на час набрання чинності законом від 02 червня 2016 року № 1404-VIII. Для пункту 5 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні положення не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм закону від 02 червня 2016 року № 1404-VIII до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими сплинув на час набрання ним чинності. Аналогічний по суті висновок зроблений і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 березня 2018 року у справі № 905/6977/13 та від 02 травня 2018 року у справі № 5016/149/2011(17/6) та постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 553/1951/14-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 344/19847/18.

Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання (частини перша, друга, пункт 1 частини четвертої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження»).

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частини п`ята, шоста статті 12 Закону України «Про виконавче провадження»).

У частині четвертій статті 4 вказаного Закону наведені випадки коли виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання, зокрема, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю (пункт 10).

Згідно з відміткою державного виконавця Красногвардійського відділу ДВС Дніпропетровського МУЮ Дніпропетровської області від 13 вересня 2016 року ОСОБА_7 виконавчий лист № 2-1536 повернуто стягувачу на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно з відміткою державного виконавця Чечелівського відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Козлицької О. М. 14 серпня 2019 року виконавчий лист № 2-1536 повернуто стягувачу на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (провадження 14-75цс22) зазначено, що приписи законодавства для ефективності їхнього застосування слід тлумачити з урахуванням вимоги розумності (розсудливості). У випадку повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання можливість переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання зазначеній вимозі не відповідає. Вочевидь, нерозумно застосовувати інститут переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, коли виконавчий документ був повернутий стягувачеві без прийняття до виконання, зокрема, через пропуск встановленого законом строку пред`явлення цього документа до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII), коли виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим статтею 4 Закону № 1404-VIII (пункт 6 частини четвертої цієї статті); коли його пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю (пункт 10 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII). Отже, приписи частини четвертої статті 4 та пунктів 1 і 2 частини третьої статті 5 Закону № 1404-VIII щодо повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання не передбачають можливості застосування приписів статті 12 цього Закону стосовно переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частини четверта та п`ята статті 12 Закону № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа без прийняття до виконання з підстав, визначених у частині четвертій статті 4 та у частині третій статті 5 Закону № 1404-VIII, не перериває строк пред`явлення такого документа до виконання.

Апеляційний суд не врахував, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання з підстав, визначених у частині четвертій статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», не перериває строк пред`явлення такого документа до виконання».

Виконавчий лист № 2-1536 від 16 січня 2012 року після повернення його 13 вересня 2016 року та 14 серпня 2019 року на підставі пункту 10 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», був знов пред`явлений АТ КБ «ПриватБанк» до виконання у серпні 2021 року, тобто з пропуском строку пред`явлення виконавчого листа до виконання. АТ КБ «ПриватБанк» не зверталося до суду із заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, інші підстави переривання відповідного строку не наводило, суди таких обставин не встановили.

За таких обставин, Верховний Суд вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення вимог скарги ОСОБА_1 в цій частині.

Згідно із частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду у частині вирішення вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, визнання неправомірною та скасування цієї постанови з підстав пропуску стягувачем строку пред`явлення виконавчого листа від 16 січня 2012 року № 2-1536 до виконання.

Щодо вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо винесення постанов про стягнення з боржника основної винагороди та розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, визначених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.

У порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

Пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Закон України «Про виконавче провадження» відносить до справ адміністративної юрисдикції спори, зокрема, але не винятково постанови щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження.

На вказаному наголошено у пункті 7.23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21 (провадження № 14-82цс24).

Велика Палата Верховного Суду має послідовну і сталу практику щодо того, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов виконавця про стягнення витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, зокрема й судом якої юрисдикції, вони видані (пункт 7.26 вищевказаної постанови Великої Палати Верховного Суду) (зокрема, див. постанови: від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19), від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21)).

У пункті 7.46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21 (провадження № 14-82цс24) зазначено, що постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження і про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження хоча і є відмінними постановами виконавця, проте мають подібну правову природу: обидва види постанов виконавця стосуються безпосереднього виконання рішень інших органів (посадових осіб) - виконавця, а не судового рішення.

Спір щодо оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Такий спір не є спором учасників приватноправових відносин, виконавець під час винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат не був у приватноправових відносинах із заявником.

У постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21 (провадження № 14-82цс24) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норм права, зокрема, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 (адміністративне провадження № К/990/12760/22), про можливість розгляду подібної справи за правилами цивільного судочинства з тих підстав, що у справі оскаржується рішення приватного виконавця, ухвалене у виконавчому провадженні, відкритому щодо виконавчих документів, виданих у цивільному судочинстві.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.9 постанови у справі № 310/2210/21 зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний. На вказаному наголошено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 42), від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22, пункт 46), від 24 квітня 2024 року у справі № 752/30324/21 (провадження № 14-125цс23, пункт 7.3).

Суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору (частина четверта статті 414 ЦПК України).

Ураховуючи викладене, суди у порушення положень закону не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 було оскаржено дії приватного виконавця щодо винесення постанов про стягнення з боржника основної винагороди, розміру мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов, проте рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), зокрема, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані, можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій помилково розглянули вищевказані вимоги, оскільки вони підлягали вирішенню у порядку адміністративного судочинства.

Отже, ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині вирішення вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо винесення постанов про стягнення з боржника основної винагороди та розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов підлягають скасуванню із закриттям у цій частині провадження у справі.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).

Частиною першою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Верховний Суд дійшов висновку про скасування ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця Русецької О. О. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 щодо винесення постанов від 17 серпня 2021 року про стягнення з боржника основної винагороди та розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов із закриттям провадження у справі у цій частині. Також слід повідомити заявника про те, що розгляд цієї справи у вказаній частині належить до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанову апеляційного суду у частині вирішення вимог про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року, визнання неправомірною та скасування цієї постанови - скасувати з підстав пропуску стягувачем строку пред`явлення виконавчого листа від 16 січня 2012 року № 2-1536 до виконання, а в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької Оксани Олександрівни щодо винесення постанов від 17 серпня 2021 року про стягнення з боржника основної винагороди та розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов скасувати.

Провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької Оксани Олександрівни, заінтересована особа - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», щодо винесення постанов від 17 серпня 2021 року про стягнення з боржника основної винагороди та розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, визнання неправомірними та скасування цих постанов - закрити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій приватного виконавця щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року, визнання неправомірною та скасування цієї постанови - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Визнати неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької Оксани Олександрівни щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року у ВП № НОМЕР_1.

Визнати неправомірною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької Оксани Олександрівни про відкриття виконавчого провадження від 17 серпня 2021 року у ВП № НОМЕР_1.

В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Сердюк

В. В. Шипович