Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №644/6922/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Єдиний унікальний номер 644/6922/25

Номер провадження 22-ц/818/1793/26

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 липня 2026 року м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Мальованого Ю.М.,

суддів: Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Візіра О.В.,

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки адвокат Бардаковкої А. О.,

третьої особи ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року в складі судді Бароніна Д.Б. по справі № 644/6922/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні та виселення з квартири та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення сервітуту щодо квартири, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні та виселення з квартири.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності на підставі договору-купівлі продажу від 12 серпня 2008 року належить трикімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1 , що набута в шлюбі з її чоловіком – ОСОБА_2 .

У вказаній квартирі були зареєстровані та мешкали її рідна сестра - ОСОБА_4 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 . Після смерті сестри відповідач ОСОБА_3 продовжував проживати у зазначеній квартирі, проти чого вона не заперечувала.

Згодом відповідач створив нову сім`ю, а 13 червня 2025 року уклав шлюб з іншою жінкою, однак продовжує проживати у її квартирі без реєстрації та без будь-яких правових підстав, добровільно виселитися заперечує. Зазначені дії з боку відповідача порушують її право власності, оскільки вона не може користуватися та розпоряджатися належною їй квартирою.

Просила усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_3 з квартири.

ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення сервітуту щодо квартири.

В обґрунтування зустрічного позову вказав, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_4 з 1980 року і по час її смерті, тобто до 2020 року. Всі ці роки сестри – його дружина та ОСОБА_1 підтримували тісні родинні зв`язки. У 2000 році він та його дружина прийняли рішення про передачу їхньої двокімнатної квартири АДРЕСА_3 дочці ОСОБА_1 . Він та його дружина перейшли проживати до батьків дружини і ОСОБА_1 у їх будинок АДРЕСА_4 . Весь цей час вони не тільки доглядали за батьками дружини, а й підтримували і покращували технічний стан будинку власними коштами. Після смерті батьків вони спільно прийняли рішення про продаж будинку, а для забезпечення місця проживання його та його дружини була придбана спірна квартира, де з моменту придбання квартири останні були зареєстровані. Договір купівлі-продажу квартири було оформлено на ОСОБА_1 , оскільки він з ОСОБА_4 не мали дітей.

Вказав, що ОСОБА_1 з 2008 року жодного разу не підтримувала квартиру в належному стані. Всі комунальні послуги сплачує він. Разом з дружиною вони відремонтували квартиру, постійно підтримували її у належному стані.

ОСОБА_1 постійно проживає за адресою: АДРЕСА_5 , місце проживання вона ніколи не змінювала.

Зазначив, що він є особою похилого віку, йому 79 років, 29 серпня 2024 року переніс ішемічний інсульт, постійно потребує догляду, який йому надає ОСОБА_5 - двоюрідна сестра його покійної дружини. Він 17 років постійно проживає і зареєстрований у спірній квартирі, іншого житла не має. Вважає, що у нього виникло право користування житлом, що належить ОСОБА_1 .

Просив встановити йому право користування чужим майном – безстроковий безоплатний сервітут щодо спірної квартири для задоволення потреби у проживанні.

ОСОБА_1 подала до суду відзив на зустрічну позовну заяву, в якому просила у задоволенні зустрічного позову відмовити. Вказала, що відповідач ніколи не був членом її сім`ї, оскільки був одружений на її сестрі. Ніколи ні відповідач, ні сестра не жили з нею та її чоловіком однією сім`єю, не вели спільного господарства. Після смерті її сестри відповідач продовжував мешкати в спірній квартирі, проти чого вона не заперечувала до червня 2025 року, коли відповідач уклав шлюб з ОСОБА_5 .

Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що з урахуванням обставин справи, тривалості проживання відповідача у спірному житлі, відсутності доказів наявності у нього іншого житла, одноосібної та тривалої участі відповідача у оплаті комунальних послуг, наявності можливості для проживання відповідача, позивачки та її чоловіка у окремих кімнатах, виселення відповідача з квартири та позбавлення його права користування житлом буде непропорційним і становитиме порушення щодо відповідача статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Щодо зустрічного позову суд вказав, що встановлення для відповідача безстрокового безоплатного сервітуту щодо всієї спірної квартири буде непропорційним втручанням у право власності позивачки та її чоловіка на спірну квартиру. У разі вселення до квартири позивачки та/або її чоловіка чи інших осіб за згодою власників квартири, такі особи разом з відповідачем матимуть право добровільно узгодити порядок користування квартирою або звернутися до суду з вимогою про визначення порядку користування квартирою.

На вказане судове рішення через систему «Електронний суд» 09 грудня 2025 року представник ОСОБА_1 – адвокат Бардакова А.О. до суду апеляційної інстанції подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду – скасувати в частині відмови у задоволенні її первісного позову та ухвалити нове рішення в цій частині, яким її позовну заяву задовольнити у повному обсязі, стягнути з ОСОБА_3 на її користь судові витрати по справі, у тому числі витрати на правничу допомогу адвоката у орієнтовному розмірі 30 000,00 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що наразі спірна квартира потрібна їм з чоловіком для особистого проживання. У ході розгляду справи відповідач не заперечував факт одруження з іншою жінкою після смерті її сестри, та його друга дружина ОСОБА_5 має своє житло на праві власності. Вона надавала свою згоду на проживання відповідача у її квартирі лише тому, що він був чоловіком її сестри, і у них не було свого житла. Відповідач не набував права користування її квартирою, оскільки ніколи не був членом її сім`ї. Після смерті її сестри ОСОБА_4 вона дійсно не заперечувала щодо подальшого проживання відповідача у спірній квартирі, оскільки на той момент у нього не було іншої сім`ї, а у неї не було потреби у проживанні у спірній квартирі. Однак, наразі обставини змінилися, а її згода на проживання відповідача у її квартирі не може вважатися безстроковою та безвідкличною. За умов відсутності у відповідача статусу члена її сім`ї, продовження його проживання у спірній квартирі без жодних правових підстав є непропорційним втручанням у її право власності. Факт сплати комунальних послуг жодним чином не впливає на наявність у відповідача правових підстав продовження користування спірною квартирою. Більше того, з липня 2025 року платежі здійснювала ОСОБА_5 . За 2023 та 2024 роки сплату податку на нерухоме майно здійснювала саме вона, ремонт у спірній квартирі здійснювали також вони з чоловіком. Спільне проживання з відповідачем в одній квартирі є неможливим. Вона дійсно є власницею іншої двокімнатної квартири, в якій наразі проживає разом з чоловіком, а також дочкою та її чоловіком, проте проживання у такій квартирі двох сімей не відповідає встановленим нормам, є некомфортним та ускладненим. Судом не було проаналізовано фінансовий стан відповідача, його можливість придбати житло чи взяти його у користування, оренду тощо. Суд не врахував, що вони з чоловіком також є особами похилого віку. Суд належним чином не встановив і не зазначив в оскаржуваному рішенні, яке ж право на спірну квартиру має відповідач, на якій підставі воно виникло, з огляду на те, що він не є членом її сім`ї.

Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила визнати поважними причини неподання доказів у суді першої інстанції, долучити до матеріалів справи та врахувати під час розгляду докази, долучені до цієї апеляційної скарги. Вказала, що такі докази не надавались, оскільки відповідач не заперечував відповідні обставини, проте суд першої інстанції вказав про їх недоведеність.

У прийнятті нових доказів колегія суддів відмовляє на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України, оскільки наведені позивачкою причини неподання їх до суду першої інстанції не є поважними.

Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, позивачку ОСОБА_1 , її представника адвоката Бардаковку А. О. та третю особу ОСОБА_2 , який підтримали апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_6 з 29 вересня 1966 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 (а.с. 5).

ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 12 серпня 2008 року. Її право власності зареєстровано 28 серпня 2008 року згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20042138 (а.с. 6-8).

З технічного паспорту на вищезазначену квартиру вбачається, що квартира є трикімнатною, загальна площа квартири складає 69,7 кв м (а.с. 9-10).

ОСОБА_3 з 12 липня 1980 року перебував у шлюбі з ОСОБА_4 – сестрою ОСОБА_1 (а.с. 33)

Місце проживання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з 03 вересня 2008 року було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_7 (а.с. 34 зворот, 39 зворот, 41).

Згідно довідки, яка була видана 05 вересня 2008 року КП «Жилкомсервіс», ОСОБА_1 дійсно «прописана» за адресою АДРЕСА_7 , і разом з нею проживають ОСОБА_7 та сестра ОСОБА_4 (а.с. 38).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла (а.с. 35).

24 липня 2025 року ОСОБА_3 був знятий з реєстрації за адресою: АДРЕСА_8 , що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання особи, яка сформована на підставі відомостей Реєстру територіальної громади (а.с. 42).

Станом на 31 липня 2025 року за адресою АДРЕСА_8 , відсутні зареєстровані особи (а.с. 11).

Як вбачається з виписки із медичної картки амбулаторного хворого № 13483, виданої 11 грудня 2024 року КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня № 25», ОСОБА_3 , який перебував на стаціонарному лікуванні з 03 грудня 2024 року по 11 грудня 2024 року, встановлено наступний діагноз: Дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ступеня, наслідки перенесеного ішемічного інсульту 29 серпня 2024 року, легкий тетрапарез з акцентом в лівих кінцівках, церебральний атеросклероз, гіпертонічна хвороба ІІІ ст., люмбалгія, полісегментарний остеохондроз (а.с. 37).

З копій квитанцій про оплату комунальних послуг за січень – липень 2024 року вбачається, що послуги оплачувались від імені ОСОБА_1 , проте як телефон платника був вказаний телефон ОСОБА_3 , у квитанціях від 10 квітня 2024 року та 03 серпня 2022 року ОСОБА_3 вказаний як платник (а.с. 51-55).

З копій квитанцій від 15 липня 2025 року вбачається, що ОСОБА_5 вносила оплату за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_8 (а.с. 44-50).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення.

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом є видами негаторного позову, метою яких є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У статті 9 Житлового кодексу (далі - ЖК) України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

При вирішенні таких позовів належить враховувати баланс інтересів сторін спору керуючись загальними засадами цивільного законодавства, якими, зокрема є справедливість, добросовісність та розумність, та умовами, за яких втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 366/2918/20).

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

У справі, що розглядається, відповідач ОСОБА_3 є колишнім чоловіком рідної сестри позивачки ОСОБА_1 .

Позивачка надала згоду на вселення ОСОБА_3 до належної їй квартири у 2008 році і не заперечувала проти його проживання у ній і після смерті своєї сестри у 2020 році. Проте з червня 2025 року вважає наявними підстави для його виселення у зв`язку з укладенням ним другого шлюбу.

Відповідач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, проживає у спірній квартирі протягом останніх 18 років, самостійно сплачував за надання комунальних послуг. Отже, він набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Суд враховує, що ОСОБА_3 є особою похилого віку, ветераном військової служби, йому виповнилось 80 років, він переніс інсульт, має низку захворювань, іншого житла у власності не має, а, отже, у разі задоволення позовних вимог щодо його виселення, стане безхатьком.

Виселення ОСОБА_3 може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його віку та стану здоров`я буде для нього надмірним тягарем.

Судом не встановлено достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав ОСОБА_1 як власника житла на користування квартирою, в якій вона не проживає та не зареєстрована, шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_3 на повагу до житла, яким він користується протягом тривалого часу.

Спірна квартира не є єдиним можливим місцем проживання позивачки, адже вона не заперечує, що є власницею іншої квартири, де наразі мешкає, а для відповідача вона є єдиним житлом. Нагальність потреби у виселенні відповідача ОСОБА_1 не обґрунтувала.

При цьому, у позовній заяві ОСОБА_1 взагалі не посилалась на виникнення у неї необхідності особисто проживати у спірній квартирі, а лише на факт укладення відповідачем другого шлюбу, у зв`язку з чим вона заперечує проти його проживання у її квартирі. Сам факт укладення відповідачем другого шлюбу та наявність у його дружини своєї квартири не є підставою для виселення його зі спірної квартири, що є його єдиним житлом.

З урахуванням викладеного та балансу інтересів обох сторін колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 .

Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що вона здійснила сплату податку на нерухоме майно за 2023-2024 роки, робила ремонт у спірній квартирі, висновків суду не спростовують та не є підставою для виселення відповідача, до того ж, доказів цього до суду першої інстанції позивачкою надано не було. При цьому, сплата податку на нерухоме майно пов`язана з перебуванням у власності позивачки певної кількості квадратних метрів нерухомості, що перевищує встановлену законом межу, а не з обов`язком з утримання житла.

Доводи ОСОБА_1 щодо того, що судом не було проаналізовано фінансовий стан відповідача, його можливість придбати житло чи взяти його у користування, оренду тощо, колегія суддів відхиляє, оскільки доказів щодо доходів відповідача матеріали справи не містять і з клопотанням про витребування такої інформації позивачка до суду не зверталась.

Аргументи ОСОБА_1 щодо того, що суд не врахував, що вони з чоловіком також є особами похилого віку, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом розглядалось питання не про їх виселення без надання іншого житла.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині - без змін.

У частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 10 листопада 2025 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 23 липня 2026 року.

Головуючий Ю.М. Мальований

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина