Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №173/2351/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5559/26 Справа № 173/2351/25 Суддя у 1-й інстанції - Челюбєєв Є.В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2026 року у складі судді Челюбєєва Є.В. по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,–

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2025 року ТОВ «Новий Колектор» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором (а.с. 1-4), в обґрунтування якого посилалось на те, що 05.03.2020 року між відповідачем та ТОВ «Споживчий центр», було укладено кредитний договір №05.03.2020-100001145, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит у розмірі 13 000,00 грн на строк 70 днів, а відповідач зобов`язався повернути кредит, плату за кредит, інші платежі. Кредитор свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу грошові кошти в обсязі та у строк, визначений умовами договору, а відповідач кредит та відсотки за кредитом не сплачував у зв`язку із чим утворилась заборгованість. 09.10.2024 року ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «Новий колектор» уклали договір факторингу №СЦ-091024-14, згідно якого позивач отримав право вимоги до відповідача. У зв`язку з вищевикладеним, позивач звертається до суду з даним позовом.

На підставі вищевикладеного, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором №05.03.2020-100001145 від 05.03.2020 року станом на 20.08.2025 року в розмірі 17 680,00 грн в т.ч. борг за тілом кредиту в сумі 10 400,00 грн, борг по відсоткам в сумі 7 280,00 грн.

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог ТОВ «Новий колектор» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовлено (а.с. 24-29).

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ТОВ «Новий колектор» подало апеляційну скаргу, у якій посилаючись на невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі (а.с. 32-34).

ОСОБА_1 не скористався своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 05 березня 2020 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №05.03.2020-00001145 шляхом обміну електронними повідомленнями, а саме прийняття позичальником пропозиції кредитора про укладення кредитного договору (оферти).

Кредитний договір складається з таких електронних документів, які містять всі його істотні умови:

– пропозиція про укладення кредитного договору (оферта);

– заявка, сформована на сайті кредитора після ідентифікації позичальника, обрання ним конкретних умов та їх схвалення кредитором;

– відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцепт), сформована на сайті кредитора та підписана позичальником за допомогою одноразового ідентифікатора (коду), отриманого позичальником в смс-повідомленні на номер телефону, вказаному при його ідентифікації на сайті.

Відповідач підтвердив, що ознайомлений і приймає умови кредитного договору (оферти), а також підтвердив, що однозначно та безумовно приймає (акцептує) пропозицію про укладення кредитного договору (оферти), невід`ємною частиною якої є заявка до кредитного договору №05.03.2020-00001145 від 05 березня 2020 року, з яким він попередньо уважно ознайомився. Акцептовані ним умови кредитного договору містяться у вказаних заявці та оферті.

Відповідно до заявки та підтвердження укладання кредитного договору від 05 березня 2020 року сума кредиту становить 13 000,00 грн, строк користування кредитом – 70 календарних днів з дати отримання; проценти – 9 100,00 грн, що становить 70% в процентному значенні (фіксована незмінювана процента ставка); графік платежів – сума кредиту 13 000,00 грн та проценти 9 100,00 грн сплачуються до 13 травня 2020 року включно.

Вказані електронні документи, які складають кредитний договір, були підписані відповідачем код із смс-повідомлення, яке було направлено на його номер телефону, а саме одноразовим ідентифікатором V7918, та додатково власноручним цифровим підписом, створеним за допомогою електронного пристрою.

Згідно із умовами договору позичальнику надано кредит у розмірі 13 000,00 грн, що підтверджується квитанцією №202559629 від 05.03.2020 року.

Відповідач взяті на себе зобов`язання щодо повернення кредиту та процентів за користування ним належним чином не виконав, у зв`язку з чим в нього утворилася заборгованість у загальному розмірі 17 680,00 грн, з яких: 10 400,00 – заборгованість за тілом кредиту, 7 280,00 грн – заборгованість за відсотками за користування кредитом, що підтверджується розрахунком (довідкою) про розмір простроченої заборгованості від 20 серпня 2025 року.

09 жовтня 2024 року між ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «Новий Колектор» укладено договір факторингу №СЦ-091024-14, на підставі якого до позивача перейшло право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №05.03.2020-00001145 від 05 березня 2020 року на загальну суму 17 680,00 грн, що підтверджується переліком №1 прав вимоги, який є додатком №2 до договору факторингу.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

У відповідності до частин першої - третьої статті 207 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Нормами частини другої статті 639 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Отже, будь-який вид договору, який укладається на підставі ЦК України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статі 205, 207 ЦК України).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року №127/33824/19.

Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України (положення якої застосовуються до спірних правовідносин на виконання частини другої статті 1054 ЦК України) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За змістом положень статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів підтвердження оплати ТОВ «Новий Колектор» на користь ТОВ «Споживчий кредит», ціни продажу за договорами факторингу, тобто суми грошових коштів, що сплачуються фактором клієнту після підписання сторонами акту прийому-передачі Переліку №1. Крім того, із змісту дослідженого договору факторингу, на який посилається позивач, встановлено, що він взагалі не містить суми оплати. Акт прийому-передачі Переліку №1 долучений до договору факторингу не містить інформації щодо загальної суми заборгованості за Переліком, по якому Фактор стає кредитором по відношенню до Позичальників.

На переконання колегії суддів, такі висновки суду першої інстанції є помилковими, оскільки зроблені при неповному з`ясуванні фактичних обставин справи та не відповідають нормам законодавства.

Із положень пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України слідує, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

В силу частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України), обґрунтування вимог учасників справи та обставин, які мають значення для справи, повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів (ст. 76-79 ЦПК України).

Висновки суду про те, що без доказів оплати за договором факторингу відсутній перехід права вимоги від попереднього кредитора до ТОВ «Новий колектор» колегія суддів до уваги не приймає, оскільки ТОВ «Споживчий центр» та ТОВ «Новий колектор» при укладенні договору факторингу №СЦ-091024-14 від 09.10.2024 року не пов`язували перехід права вимоги до позичальників саме з моментом оплати ціни вказаного договору.

Так, згідно з пунктами 2.4, 2.5 договору факторингу право вимоги за кредитним договором вважається відступленим клієнтом факторові з моменту підписання сторонами відповідного акта приймання-передачі переліку (додаток №1), після чого до фактора переходять всі права та обов`язки клієнта як сторони, які виникли на підставі кредитного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення цього договору.

Долучені до позову докази, зокрема, акт прийому-передачі переліку №1 від 09.10.2024 року (додаток №1) та перелік №1 (додаток №2) до договору факторингу є достатніми доказами на підтвердження у позивача прав вимоги до відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-1383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли унаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Вказані вище договори факторингу у встановленому порядку недійсним не визнані, тобто в силу положень статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності вказаних правочинів.

У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли унаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц.

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Дослідивши надані позивачем докази на підтвердження викладених у позовній заяві обставин, апеляційний суд вважає, що надані докази у їх сукупності підтверджують факт переходу до позивача права вимоги до відповідача за кредитним договором №05.03.2020-00001145 від 05 березня 2020 року.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи заслуговують на увагу, та знайшли своє підтвердження під час перегляду справи апеляційним судом.

Суд першої інстанції не дав належної оцінки наданим позивачем доказам на підтвердження переходу до нього права вимоги в тому числі за кредитним договором №05.03.2020-00001145 від 05 березня 2020 року, не встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором №05.03.2020-00001145 від 05 березня 2020 року у розмірі 17 680,00 грн, сплата яких узгоджується із умовами укладеного в електронному вигляді договору та вимогами діючого законодавства.

Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням норм процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Новий Колектор» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Відповідно до частин 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16.

Відповідно до ч.ч. 5, 6 статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Зменшуючи розмір витрат на правничу допомогу суд першої інстанції виходив з того, що суму витрат понесених позивачем на професійну правничу допомогу завищено, оскільки вид правової допомоги та невелика складність справи, не вимагали значного обсягу юридичної і технічної роботи та значних витрат часу на виконання даних робіт адвокатом.

Проте з такими висновками погодитись неможливо враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у суді апеляційної інстанції заявив про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн. На підтвердження таких витрат позивач надав копію договору про надання правничої допомоги №07/24-НК від 02.07.2024 року, та додаткових угод до нього №4 від 14.08.2024 року, №17 від 03.04.2025 року, № 19 від 16.04.2025 року, №34/1 від 31.12.2025 року; копію звіту від 13.03.2026 року про виконану роботу відповідно до договору №07/24-НК від 02.07.2024 року та копію платіжної інструкції №37204767222222862 від 13.03.2026 року.

Вирішуючи питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, судом враховуються конкретні обставини даної справи, її складність, обсяг наданих послуг з правничої допомоги, обґрунтування заявником розміру цих витрат, критерії реальності адвокатських витрат, а також те, що відшкодуванню підлягають лише витрати, які мають розумний характер.

Відповідач не подавав до суду апеляційної інстанції клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

Зважаючи на зазначене, колегія суддів вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу на суму 10 000 грн є документально підтвердженими, вони співмірні зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.

Оскільки судом апеляційної інстанції позовну заяву та апеляційну скаргу задоволено в повному обсязі судовий збір сплачений ТОВ «Новий Колектор» за подання позову в розмірі 2 422,40 грн, та за апеляційну скаргу в розмірі 3 633,60 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Новий Колектор».

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 382-383 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» — задовольнити.

Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2026 року — скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» заборгованість за кредитним договором №05.03.2020-100001145 від 05.03.2020 року у розмірі 17 680 (сімнадцять тисяч шістсот вісімдесят) грн 00 коп, яка складається з: заборгованість по тілу кредиту — 10 400 грн 00 коп; заборгованість по відсоткам — 7 280 грн 00 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Новий Колектор» судові витрати по справі, а саме: судовий збір за подання позову до суду у сумі 2 422,40 грн, судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 3 633,60 грн та витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у сумі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені «14» липня 2026 року.

Повний текст постанови складено «24» липня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров