Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №333/6590/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 22.07.2026 Справа № 333/6590/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 333/6590/26 Головуючий у 1-й інстанції: Круглікова А.В.

Провадження № 22-ц/807/1744/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Онищенка Е.А.

при секретарі: Смокотіній В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Штабовенка Дениса Всеволодовича, на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою і житловим будинком,

У С Т А Н О В И В:

У червні 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Штабовенка Д.В.,звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою і житловим будинком, просила суд: зобов`язати ОСОБА_2 за власний рахунок знести самочинно збудоване нерухоме майно (нову забудову) на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 2310100000:03:036:0066, шляхом демонтажу зведених конструкцій, що примикають до житлового будинку літ. А, житлової прибудови літ А3-2 та приведення земельної ділянки до стану, що існував до початку будівельних робіт; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування майнової шкоди, завданої руйнуванням даху та конструктивних елементів житлового будинку літ. А, житлової прибудови літ. А3-2 за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 50 000 грн.

Також, у червні 2026 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Штабовенка Д.В., про забезпечення позову, в обґрунтування якої позивач зазначала, що навесні 2026 року відповідач розпочав знесення (демонтаж) будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , та нове будівництво на зазначеній земельній ділянці, без отримання будівельного паспорту забудови земельної ділянки, без подання повідомлення про початок будівельних робіт та без будь-якого іншого документа, що надає право на виконання будівельних робіт.

Факт відсутності будівельного паспорту підтверджується двома листами Департаменту архітектури та містобудування Запорізької міської ради від 15.05.2026 за № 03-09/Б-0228 та № 03-09/Б-0249, в яких прямо зазначено: «будівельний паспорт на забудову земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , не надавався».

Внаслідок проведення демонтажних і будівельних робіт на ділянці АДРЕСА_1 без дотримання будівельних норм і без узгодження з суміжними власниками позивачу завдано реальної майнової шкоди: зруйновано дах житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . 43.

Зазначав, що будівництво також ведеться без відступу від межі суміжної земельної ділянки, що є порушенням п. 6.1.41 ДБН Б2.2.-12:1008 «Планування та забудова території».

Тому вважає, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, а для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль. Покликанням цього забезпечення є збереження існуючого становища до завершення розгляду справи по суті спору.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Штабовенка Д.В.,просила суд вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам здійснювати будь-які будівельні, монтажні, демонтажні та інші роботи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема щодо об`єкта будівництва, що зводиться в межах цієї ділянки безпосередньо вздовж межі з суміжною земельною ділянкою позивача до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Штабовенка Д.В., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалу суду скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що висновок суду першої інстанції про недоведеність обставин, що обґрунтовують необхідність забезпечення позову, має виключно декларативний характер і не підтверджений аналізом жодного з доказів, доданих до заяви, а саме: листів Департаменту архітектури та містобудування Запорізької міської ради від 15.05.2026 № 03-09/Б-0228 та № 03-09/Б-0249, якими підтверджено відсутність у відповідача будівельного паспорта; фотографічних матеріалів від 26.05.2026, якими зафіксовано зруйнування даху будинку позивача внаслідок демонтажних і будівельних робіт відповідача; технічного паспорта на житловий будинок позивача та плану земельної ділянки, якими підтверджується суміжність ділянок сторін.

Заява про забезпечення позову розглядалася судом без повідомлення учасників справи, тобто виключно за доказами, наданими заявником, які відповідачем не спростовувалися і не могли бути спростовані. За таких обставин у суду першої інстанції не було процесуальних підстав для висновку про недоведеність обставин, на яких ґрунтується заява, оскільки усі надані докази узгоджуються між собою та підтверджують факт здійснення відповідачем будівельних робіт без передбачених законом документів, а також факт заподіяння позивачу майнової шкоди.

Вважає, що суд не дослідив наявність достатньо обґрунтованого припущення про можливість утруднення ефективного захисту прав позивача, що є самостійною підставою для забезпечення позову у спорах немайнового характеру. Предметом спору у справі є вимога немайнового характеру - зобов`язання знести самочинно збудоване нерухоме майно.

Відповідно до сталої практики Верховного Суду, у спорах немайнового характеру підставою для забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивача, зокрема, чи зможе позивач захистити свої права в межах цього самого судового провадження без необхідності повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 344/13201/23 (п. 83), постанова Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 203/1905/22, постанови Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 910/9400/20, від 21.12.2020 у справі № 910/9627/20, від 19.05.2021 у справі № 910/19775/20, від 08.06.2021 у справі № 910/18400/20, від 12.03.2021 у справі № 910/16796/20).

Вказує, що суд першої інстанції цей критерій не застосував і не дослідив, чи зможе позивач у разі продовження відповідачем будівельних робіт домогтися ефективного виконання рішення суду про знесення забудови в межах цього самого провадження. Натомість продовження будівельних робіт на спірній ділянці до набрання рішенням суду законної сили об`єктивно призведе до збільшення обсягу та вартості об`єкта, який підлягатиме знесенню, до можливого завершення будівництва, а також до подальшого руйнування конструктивних елементів будинку позивача, яке вже відбувається.

Звертає увагу, що висновок суду про начебто «невиправдане обмеження майнових прав відповідача» не відповідає фактичним обставинам справи.

Суд дійшов висновку, що заборона будівельних робіт є невиправданим обмеженням майнових прав відповідача, проте не навів жодного обґрунтування цього висновку та не оцінив, які саме майнові права відповідача підлягають захисту.

Натомість, із матеріалів справи (зокрема листів Департаменту архітектури та містобудування Запорізької міської ради від 15.05.2026) вбачається, що відповідач здійснює будівельні роботи без отримання будівельного паспорта та без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт, що прямо суперечить вимогам ст. 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та свідчить про ознаки самочинного будівництва в розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України. Заборона продовжувати роботи, що здійснюються з порушенням вимог законодавства, не може вважатися обмеженням законних майнових прав відповідача, оскільки право на здійснення будівництва за відсутності передбачених законом документів у відповідача відсутнє.

Крім того, заявлений захід забезпечення позову має тимчасовий характер і не вирішує спір по суті: він не позбавляє відповідача права власності на земельну ділянку чи об`єкт будівництва, а лише зберігає існуюче на момент звернення до суду становище до прийняття судом рішення у справі. Натомість невжиття цього заходу дозволяє відповідачу продовжувати дії, якими позивачу вже завдано шкоди, що порушує принцип збалансованості інтересів сторін, який суд, навпаки, мав забезпечити шляхом застосування заходу забезпечення позову, а не відмови в ньому.

Також зауважує, що заявлений захід забезпечення позову має безпосередній зв`язок із предметом позову та є співмірним заявленим вимогам

Предметом позову є зобов`язання відповідача знести самочинно збудоване нерухоме майно на конкретній земельній ділянці. Заявлений захід забезпечення - заборона здійснення будь-яких будівельних, монтажних і демонтажних робіт на тій самій земельній ділянці щодо того самого об`єкта будівництва має очевидний і прямий зв`язок із предметом спору, оскільки спрямований виключно на збереження об`єкта в тому стані, в якому він перебуває на момент розгляду справи, що є необхідною умовою для подальшого виконання рішення суду про знесення в разі задоволення позову.

Висновок суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для забезпечення позову зроблений без застосування критерію співмірності та зв`язку заходу з предметом спору, що суперечить вимогам ч. 3 ст. 150 ЦПК України та правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, на яку суд першої інстанції послався у мотивувальній частині ухвали, проте не застосував її висновки до фактичних обставин справи.

Учасники справи наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористались.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В силу вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не обґрунтовано та не доведено, що невжиття заходів такого виду забезпечення утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду про задоволення позову. Суд виснував про відсутність достатніх підстав вважати, що невжиття заходів забезпечення у подальшому може утруднити ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду, та відповідно позов втратить актуальність, що призведе до неможливості здійснення ефективного захисту її прав. Також суд, врахувавши співмірність заявленого заходу забезпечення позову, дійшов висновку, що зазначені процесуальні дії можна розцінювати як невиправдане обмеження майнових прав відповідача. У зв`язку з чим, відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Проте, погодитися з такими висновками суду не можна з наступних підстав.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову.

За змістом ст. 149 ЦПК України суд, за заявою учасника справи, має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Положення цієї норми пов`язують вирішення питання про забезпечення позову з обґрунтуванням обставин необхідності такого забезпечення в контексті положень статті 76 ЦПК України, яке (забезпечення) застосовується як гарантія задоволення вимог позивача.

Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.

Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; забороною вчиняти певні дії; встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За частиною четвертою цієї статті заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.

При цьому обґрунтування необхідності забезпечення позову покладається саме на позивача та полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову судам слід враховувати, що такими заходами не повинні застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків від заборони відповідачу або іншим особам вчиняти певні дії.

Обранням належного заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесеності виду заходу забезпечення позову із вимогами позивача, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних законом інтересів учасників справи та інших осіб.

У разі звернення до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі їх задоволення не вимагатиме примусового виконання, у цьому випадку має бути застосовано та досліджено таку підставу вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття зазначених заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. При цьому в таких немайнових спорах необхідно досліджувати, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

З урахуванням вимог, передбачених статтями 76, 77, 81 ЦПК України, при вирішенні питання про забезпечення позову суд зобов`язаний здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів і дослідити подані в обґрунтування заяви докази та встановити наявність зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. При цьому законодавством не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення із заявою про забезпечення позову, а тому суди в кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет вірогідності, належності, допустимості та достовірності.

Отже, не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться в прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного спору.

Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

Колегія суддів наголошує, що оскаржувана ухвала не відповідає вимогам ст. 260 ЦПК України, а саме, не містить належно викладеної мотивувальної частини.

Так, судове рішення не містить мотивованої оцінки аргументів, наведених ОСОБА_1 у заяві про забезпечення позову, зокрема щодо обставин, якими заявниця обґрунтовує необхідність забезпечення позову, судом не досліджено подані ОСОБА_1 в обґрунтування заяви докази.

Також, відмовляючи у задоволенні заяви, суд послався на те, що заявником не обґрунтовано та не доведено, що невжиття заходів такого виду забезпечення утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду про задоволення позову, проте, вказані висновки мають декларативний характер.

Суд також виходив із того, що процесуальні дії можна розцінювати як невиправдане обмеження майнових прав відповідача, проте не навів жодного обґрунтування цього висновку.

Тобто суд першої інстанції при відмові в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову не розглянув заяву позивача, враховуючи ті підстави, на які посилається ОСОБА_1 , не дослідив подані в обґрунтування заяви докази.

Таким чином, доводи скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувану ухвалу не можна визнати такою, що постановлена з дотриманням норм процесуального права, а тому відповідно до ст. 379 ЦПК України наявні підстави для часткового задоволення апеляційної скарги, скасування оскарженої ухвали з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Статтею 382 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Штабовенка Дениса Всеволодовича, задовольнити частково.

Ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 червня 2026 року у цій справі скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 23 липня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: Р.В. Мінгазов

Е.А. Онищенко