Рішення від 22 липня 2026 р. у справі №755/3382/24 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/3382/24

Провадження №: 2/755/8414/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" липня 2026 р.Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс», приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни про стягнення безпідставно отриманих коштів за виконавчим написом нотаріуса, -

В С Т А Н О В И В:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс», приватного виконавеця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни про стягнення безпідставно отриманих коштів за виконавчим написом нотаріуса.

Згідно заявлених вимог, позивачка просить суд: стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» грошові кошти в розмірі 3 277,26 грн. та стягнути з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни грошові кошти у розмірі 1 000,00 грн.

Вимоги позову обґрунтовані тим, що 14 серпня 2020 року приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис про стягнення з позивача грошових коштів на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» у розмірі 5 631,40 грн. за кредитним договором. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2023 року виконавчий напис визнано таким, що не підлягає виконанню. Разом з тим, 29 січня 2024 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. Станом на дату закінчення виконавчого провадження на рахунок приватного виконавця надійшли грошові кошти в розмірі 7 194,54грн., які частково було повернуто позивачу, а саме 2 589,55 грн, та 327,73 грн., а іншу частину, а саме 3 277,26 грн - перераховано на рахунок стягувача ТОВ «Фінфорс» та 1 000,00 грн. на витрати виконавчого провадження, що на думку позивача є безпідставно отриманими коштами.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року відкрито провадження у даній цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Відповідачем приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. копію ухвали суду про відкриття провадження у справі з копією позовної заяви та доданими до неї документами отримано 24 квітня 2024 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Докази отримання відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» копії ухвали суду з копією позовної заяви та доданими до неї документами в матеріалах справи відсутні.

20 березня 2024 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. направлено до суду надійшов відзив на позовну заяву, який обґрунтований тим, що жодна з постанов приватного виконавця боржником в судовому порядку оскаржена не була, підставою для стягнення витрат виконавчого провадження з боржника є факт понесення таких витрат приватним виконавцем для організації та проведення виконавчих дій, а тому відшкодування приватному виконавцю понесених ним витрат не ставиться у взаємозалежність із визнанням виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, оскільки факт понесення витрат приватним виконавцем уже є безумовною підставою для їх відшкодування приватному виконавцю, крім того, позивачем не надано суду судового рішення, що набрало законної сили, яким дії, рішення чи бездіяльність приватного виконавця в межах виконавчого провадження НОМЕР_4 визнано протиправними, а тому вказаний відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 в частині заявлених вимог до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни.

Згідно вимог ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Положеннями ст. 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

У відповідності до ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» не скористався своїм правом та не направив до суду відзив на позовну заяву, із викладенням заперечень проти неї.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Таким чином, розглянувши подані позивачем та відповідачем документи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані докази та повідомлені обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі в порядку спрощеного позовного провадження, як це передбачено ст. 279 ЦПК України.

Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, у постанові Касаційного цивільного суду Верховного суду від 19 грудня 2019 року по справі №520/11429/17, колегія суддів визначила, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Судом установлено, що рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 листопада 2023 року у справі №932/9039/23 позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горай Олега Станіславовича від 14 серпня 2020 року, зареєстрованого в реєстрі за №16500, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» заборгованість в розмірі 5631,40 грн, таким, що не підлягає виконанню.

Відповідно до положень ст. 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Як убачається з матеріалів справи, на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. з 01 вересня 2020 року перебувало виконавче провадження НОМЕР_4 з примусового виконання виконавчого напису № 16500 від 14 серпня 2020 року, вчиненого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гораєм О.С., який рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 листопада 2023 року, визнано таким, що не підлягає виконанню.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. про закінчення виконавчого провадження від 29 січня 2024 року, встановлено, що згідно рішення Бабушкінського районного суду міста у справі №932/9039/23, яке набрало законної сили, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Київської області Горай О.С. від 14 серпня 2020 року, зареєстрованого в реєстрі за №16500 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фінфорс» заборгованості у розмірі 5 631,40 грн, ураховуючи викладене, керуючись вимогами п. 5 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису №16500 виданого 14 серпня 2020 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Київської області Горай О.С., яким стягнуто з боржника, яким є ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» заборгованість в розмірі 5 631,40, закінчено.

Згідно листа приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. від 29 січня 2024 року № 6313, станом на дату закінчення виконавчого провадження НОМЕР_4, на рахунок приватного виконавця надійшли грошові кошти в загальному розмірі 7 194,54 грн, з яких: 3 277,26 грн - сума боргу за виконавчим документом, яка перерахована на рахунок стягувача - ТОВ «Фінфорс»; 1 000,00 грн - витрати виконавчого провадження; 327,73 грн - основна винагорода приватного виконавця; 2 589,55 грн - що перебували на депозитному рахунку приватного виконавця повернуті на рахунок позивача 29 січня 2024 року; грошові кошти у розмірі 327,73 грн - частково стягнута основна винагорода приватного виконавця повернуті на рахунок позивача 29 січня 2024 року. Також зазначається, що грошові кошти у розмірі 1 000,00 грн є витратами виконавчого провадження та не підлягають поверненню.

Отже, з наданих стороною позивача доказів, судом установлено, що у рамках виконавчого провадження під час примусового виконання виконавчого напису, який в судовому порядку визнано таким, що не підлягає виконанню, стягнуто з позивача та перераховано на рахунок ТОВ «Фінфорс» грошові кошти у загальному розмірі 3 277,26 грн.

Решта неповернутих коштів є витратами виконавчого провадження у загальному розмірі 1 000,00 грн.

Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» не скористався своїм правом та не подав відзив на позовну заяву з доказами на спростування доводів позовної заяви та на підтвердження того, що грошові кошти не були перераховані відповідачу.

Відповідач приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. заперечує проти стягнення з неї витрат виконавчого провадження.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення 83 глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про : 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту.

Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Аналіз ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 ).

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Крім того, згідно п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак, необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17).

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого ст. 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якої це відбулося.

Тобто, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 334/2517/16-ц та від 13.01.2021 у справі № 539/3403/17).

Подібний висновок також сформульовано у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 910/16334/19.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.

Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

За змістом статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною п`ятою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Відповідно до частин першої, четвертої та сьомої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

При цьому, відповідно до наказу Міністерства юстиції України № 2830/5 від 29.09.2016 «Про встановлення Видів та розмірів витрат виконавчого провадження» (наказ № 2830/5) до видів витрат виконавчого провадження відносяться, зокрема:

- виготовлення документів виконавчого провадження: папір; копіювання, друк документів; канцтовари;

- пересилання документів виконавчого провадження: конверти; знаки поштової оплати (марки); послуги маркувальної машини; послуги поштового зв`язку;

- послуги осіб, залучених до проведення виконавчих дій: експертів; зберігачів; перекладачів; суб`єктів оціночної діяльності суб`єктів господарювання; суб`єктів господарювання та інших осіб, залучених у встановленому законом порядку до проведення виконавчих дій;

- плата за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень та після введення в дію статті 8 Закону України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження.

За змістом статті 42 Закону України «Про виконавче провадження» кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

Судовий акт про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, який набрав законної сили і за яким відбулося повне або часткове виконання є правовою підставою для виникнення зобов`язання з повернення майна, що набуто без достатньої правової підстави, оскільки з моменту ухвалення такого судового акту правова підстава вважається такою, що відпала. Відповідно до статті 1212 ЦК України у такому разі набувач такого майна з моменту набрання судовим актом законної сили, зобов`язаний зобов`язаний повернути потерпілому все отримане майно".

Висновок про можливість застосування до спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України викладений Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі №910/1531/18, 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18.

Факт визнання виконавчого напису (на підставі якого у виконавчому провадженні було здійснено стягнення грошових коштів з боржника на користь стягувача) таким, що не підлягає виконанню, є підставою для повернення коштів.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20.

Судом установлено, що рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 листопада 2023 року у справі №932/9039/23, виконавчий напис №16500 від 14 серпня 2020 року, вчинений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гораєм О.С., визнано таким, що не підлягає виконанню, відтак кошти, стягнуті на користь стягувача при примусовому виконанні виконавчого напису, який судом визнано таким, що не підлягає виконанню, підлягають поверненню позивачу на підставі ст. 1212 ЦК України, адже підстава, на якій вони були отримані відпала.

Тому в частині вимог позивача до відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» позовна заява підлягає задоволенню.

При цьому, позивач також просить стягнути з приватного виконавця 1 000,00 грн, які є витратами виконавчого провадження, стягнутими при примусовому виконанні виконавчого напису, який визнаний судом таким, що не підлягає виконанню.

Обґрунтовуючи вимоги в цій частині позивач посилається на відкриття виконавчого провадження з грубим порушенням вимог виконавчого провадження щодо територіального принципу.

Суд погоджується з доводами відповідача приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. про те, що відшкодування приватному виконавцю понесених ним витрат не ставиться у взаємозалежність із визнанням виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, оскільки факт понесення витрат приватним виконавцем уже є безумовною підставою для їх відшкодування приватному виконавцю, а позивачем не надано суду судового рішення, що набрало законної сили, яким дії, рішення чи бездіяльність приватного виконавця в межах виконавчого провадження НОМЕР_4 визнано протиправними.

При цьому, відповідно до ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

В той же час, в порядку ст. 287 КАС України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. У позовній заяві зазначається ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження (за наявності).

Отже процесуальним законодавством оскарження дій та рішень приватного виконавця при примусовому виконанні виконавчого напису нотаріуса віднесено до юрисдикції відповідного адміністративного суду.

Проте, за матеріалами справи не вбачається, що рішення та дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. були оскаржені позивачем в передбаченому законом порядку та були визнані неправомірними, а місцевий суд загальної юрисдикції не наділений повноваженнями надавати оцінку діям та рішенням приватного виконавця, оскарження яких віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

Враховуючи, що примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців, приватним виконавцем в межах виконавчого провадження НОМЕР_4 було вчинено ряд виконавчих дій, які в передбаченому законом порядку неправомірними визнані не були, враховуючи положення статті 42 Закону України «Про виконавче провадження», а також те що на стягнення витрат виконавчого провадження не розповсюджуються положення статті 1212 ЦК України, суд приходить до висновку, що в частині вимог позивача до відповідача приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В.Л. позовна заява задоволенню не підлягає.

Згідно із статтею 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 1 211,20 грн, пропорційно розміру задоволених позовних вимог з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 928,02 грн.

За правилом ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Згідно ч.3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 ЦК України.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 ЦК України).

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. (ч.1 ст.632 ЦК України)

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Згідно з ч. 2 вказаної вище статті порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

У матеріалах справи наявний договір про надання правової (правничої) допомоги №б/н від 14 лютого 2024 року, укладений між АО «Лігал Альянс» та ОСОБА_2 , (далі - договір) згідно умов якого предметом даного Договору є надання Адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги Клієнту у всіх справах, які пов`язані чи можуть бути пов`язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів, а Клієнт зобов`язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правову допомогу та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених Договором.

Згідно п. 5.1, 5.2 5.1. договору детальний перелік послуг, а також розмір та порядок оплати Клієнтом Адвокату гонорару та фактичних витрат пов`язаних із виконанням даного договору, окремо обумовлюється сторонами та може визначатися в рахунках. Оплата послуг здійснюється по передплаті.

15 лютого 2024 року АО «Лігал Альянс» складено рахунок № НОМЕР_1 , в якому відображені надані адвокатом послуги - пошук законодавчої бази, написання позову про повернення коштів, підготовка додатків у спорі з ТОВ «Фінфорс», а також вартість послуг адвоката - 2 500,00 грн.

15 лютого 2024 року позивачем сплачено АО «Лігал Альянс» в особі адвоката Черкавського Ю.С., на підставі договору та рахунок №001 2 500,00 грн, що підтверджується прибутковим касовим ордером №1.

На підставі даного договору, АО «Лігал Альянс» 16 лютого 2024 року видало адвокату Черкавському Ю.С. ордер на представництво ОСОБА_2 в суді.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу.

Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання заяв по суті справи, інших заяв та клопотань, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Разом із тим, ч. 4 ст.137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст.137 ЦПК України).

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. (постанова Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 160/19098/21)

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 у справі № 927/237/20).

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням не лише того, чи були такі витрати понесені фактично, а й того, чи була їх сума обґрунтованою.

Разом із тим, суд вважає за необхідне зазначити, що не вбачає неспівмірності заявлених позивачем до стягнення витрат на послуги адвоката зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значенням справи для сторони.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оцінюючи надані позивачами докази, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, з урахуванням положень п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України щодо пропорційності розподілу судових витрат у разі часткового задоволення позову, суд дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції, який підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача ТОВ «Фінфорс», слід визначити в розмірі 1 915,50 грн (2 500,00 грн *76,62%).

Враховуючи наведене та керуючись статтями 15, 16, 1212 Цивільного кодексу України, Законом України «Про виконавче провадження», статтями 2-5, 8, 10, 12, 13, 76-83, 89, 141, 209, 229, 259, 263-265, 273, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» (ЄДРПОУ 41717584, місцезнаходження: м. Київ, вул. Іоанна Павла ІІ, буд. 4/6, корпус В, каб. 508-2), приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни (РНОКПП НОМЕР_3 , місцезнаходження: м. Київ, вул. Окіної Раїси, буд. 4-А, офіс 71-А), про стягнення безпідставно отриманих коштів за виконавчим написом нотаріуса - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінфорс» на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 3 277,26 грн, судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 928,02 грн та на професійну правничу допомогу в сумі 1 915,50 грн.

В задоволенні позову до відповідача приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя: