Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №127/38417/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/38417/25

Провадження № 22-ц/801/1450/2026

Категорія: 47

Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 рокуСправа № 127/38417/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Закерничної А.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Вінницька обласна прокуратура,

третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури, за участю третьої особи без самостійних вимог Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області про відшкодування шкоди,

за апеляційною скаргою Вінницької обласної прокуратури на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року, яке ухвалила суддя Вохмінова О.С., повний текст складено 09 квітня 2026 року,

в с т а н о в и в:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Вінницької обласної прокуратури, за участю третьої особи без самостійних вимог Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області про відшкодування шкоди, мотивуючи позовні вимоги тим, що 11 січня 2020 року його було затримано, як підозрюваного, в приміщенні СУ ГУНП у Вінницькій області в кримінальному провадженні № 12020020220000036 від 11 січня 2020 року, процесуальне керівництво в якому здійснювала Вінницька обласна прокуратура в особі прокурорів Данилюка В.В., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які мали перевіряти законність рішень в межах вказаного провадження та здійснювати діяльність на принципах верховенства права та законності.

12 січня 2020 року йому вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 186 КК України (грабіж, вчинений за попередньою змовою групою осіб з корисливих мотивів).

13 січня 2020 року Вінницьким міським судом Вінницької області позивачу було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою та поміщено до СІЗО ДУ «Вінницька установа виконання покарань».

Внаслідок позбавлення позивача волі, його рідним довелось відшукати значну суму грошових коштів, брати кредити і суми в борг з метою внесення застави. Протягом двох років відносно позивача діяв запобіжний захід, що обмежувало його вільне пересування, вільний вибір місця проживання, спілкування з рідними та друзями, оскільки на нього були покладені обов`язки згідно ст. 194 КПК України, а саме: не відлучатись із населеного пункту, в якому зареєстрований, проживає чи перебуває без дозволу слідчого, прокурора або суду, повідомляти слідчого, прокурора або суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи, утримуватись від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим-суддею, судом або спілкуватись з нею з недотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом, не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом, здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну.

Крім того, позивач тривалий час вимушений був пропускати роботу, оскільки на першу вимогу прибував до слідчого, прокурора, суду, що відображалось на розмірі його заробітної плати. Арешт з його майна скасований лише виправдувальним вироком суду, що також створювало відповідні незручності.

В зв`язку із звинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, якого позивач не вчиняв, у нього зіпсувались стосунки із дружиною, з його рідними та близькими. Життя позивача перетворилось на суцільну спробу довести рідним та оточуючим, що він добропорядний громадянин і нічого протизаконного не вчиняв. Шлюб із дружиною був розірваний.

Вироком Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 13 грудня 2021 року (справа № 138/1907/20) ОСОБА_1 визнано невинуватим за ч. 3 ст. 186 КК України та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення, який залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2022 року.

Отже, під слідством та судом позивач перебував з 11 січня 2020 року по 21 червня 2022 року – 2 роки 160 днів (всього 890 днів).

Звертав увагу, що внаслідок протиправних дій органів досудового розслідування та прокуратури було грубо порушено його конституційні права, зокрема право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, на відпочинок та достатній життєвий рівень. Також, зазнав матеріальних витрати на професійну правничу допомогу, на прибуття до суду та суттєвої моральної шкоди, що виразилася у стійкому погіршенні стану здоров`я, душевних стражданнях і порушенні звичного способу життя, що згідно з чинним законодавством є підставою для повного відшкодування завданої шкоди.

Таким чином, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з Державного бюджету України в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду 500 000 грн та понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30000 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 250 763 грн. В решті позову – відмовлено. Судовий збір залишено за рахунок держави.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що враховуючи перебування ОСОБА_1 у статусі підозрюваного та обвинуваченого з 11 січня 2020 року по 21 червня 2022 року (всього 29 місяців), характер дій працівників органу прокуратури, ступінь негативного впливу на життя та свідомість позивача, як факту безпідставного кримінального переслідування, утримання під вартою, визначення обмежень, накладення арешту на майно, глибину душевних страждань, тривалу неможливість відновити свої права, позивач зазнав моральної шкоди.

Врахувавши законодавчо встановлений розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом, який не може бути меншим за одну мінімальну заробітну плату за кожен місяць на час ухвалення судом рішення, суд першої інстанції визначив гарантовану державою суму компенсації в розмірі 250763 грн (29 місяців х 8647 грн мінімальна заробітна плата), зазначивши, що такий розмір відповідає принципам розумності та справедливості.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, Вінницька обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення суду у частині задоволених позовних вимог не відповідає критеріям законності та обґрунтованості та підлягає скасуванню з огляду на те, що суд при вирішенні справи невірно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, так як визнав встановленими обставини, які не були доведені належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами. Просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог.

В апеляційній скарзі посилається на те, що процесуальні дії у кримінальному провадженні щодо позивача були правомірними, оскільки затримання, обшуки, накладення арешту на майно та обрання запобіжного заходу здійснювалися на підставі ухвал слідчих суддів, які набрали законної сили та не були скасовані. Виправдувальний вирок суду сам по собі не встановлює протиправність дій чи рішень органів досудового розслідування та прокуратури, а законність їхньої діяльності під час досудового розслідування не була спростована у встановленому законом порядку. Позивач не надав жодних належних доказів заподіяння йому моральних чи фізичних страждань, а також не довів фактів фізичного чи психічного впливу з боку правоохоронних органів. Рішення суду першої інстанції не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, оскільки суд не встановив обов`язкових елементів цивільно-правової відповідальності, а його висновки суперечать фактичним обставинам справи.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 11 січня 2020 року ОСОБА_1 було затримано як підозрюваного в приміщенні СУ ГУНП у Вінницькій області в кримінальному провадженні №12020020220000036 від 11 січня 2020 року, процесуальне керівництво в якому здійснювала Вінницька обласна прокуратура.

12 січня 2020 року ОСОБА_1 було оголошено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України, вчинене з корисливих мотивів за попередньою змовою групою осіб.

13 січня 2020 року Вінницьким міським судом Вінницької області позивачу було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою та поміщено до СІЗО ДУ «Вінницька установа виконання покарань».

Вироком Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 13 грудня 2021 року (справа №138/1907/20) ОСОБА_1 визнано невинуватим за ч. 3 ст. 186 КК України та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України через недоведеність вчинення ним кримінального правопорушення.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2022 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 13 грудня 2021 року відносно ОСОБА_1 – без змін. Касаційна скарга на ухвалу суду апеляційної інстанції не подавалась.

Отже, під слідством та судом ОСОБА_1 перебував з 11 січня 2020 року по 21 червня 2022 року, всього 29 місяців.

Зі змісту вироку суду від 13 грудня 2021 року вбачається, що ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 13 січня 2020 року до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою до 10 березня 2020 року із можливістю внесення застави в розмірі 157 650 грн.

14 січня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з місць попереднього ув`язнення у зв`язку із внесенням застави, тому під вартою позивач перебував 4 дні, з 11 січня 2020 року по 14 січня 2020 року.

На ОСОБА_1 покладені обов`язки, визначені ст. 194 КПК України, строк дії яких ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 06 березня 2020 року продовжено до 04 травня 2020 року.

Ухвалами слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2020 року, від 17 лютого 2020 року на майно ОСОБА_1 вилучене при обшуку і в ході затримання, накладено арешт.

Таким чином, у встановленому законом порядку підтверджено невинуватість ОСОБА_1 , якого вироком суду від 13 грудня 2021 року виправдано за реабілітуючими обставинами через недоведеність його участі у вчиненні кримінального правопорушення.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з статтею 15 ЦК України кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми права, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою у випадках вчинення незаконних дій, перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Частиною сьомою статті 1176 ЦК України установлено, що порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Таким спеціальним законом є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР (далі Закон № 266/94-ВР).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У статті 3 Закону № 266/94-ВР визначено, що в наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується, зокрема моральна шкода.

Статтями 2, 4 Закону № 266/94-ВР установлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно зі статтею 13 Закону № 266/94-ВР питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Підставою для відшкодування шкоди у цій справі є незаконне повідомлення ОСОБА_1 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 186 КК України, тривале перебування під слідством та судом, а також застосування запобіжних заходів, що завершилося ухваленням виправдувального вироку, у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення. Внаслідок цих дій позивачу було завдано моральної шкоди та душевних страждань, що призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п`ята, шоста статті 4 Закону № 266/94-ВР).

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом – моральною шкодою.

Отже суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин завдання, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, Верховного Суду у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 199/8734/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21-ц.

Визначаючи розмір відшкодування заподіяної ОСОБА_1 моральної шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із засад розумності, виваженості та справедливості.

Суд першої інстанції правильно врахував характер, глибину та тривалість душевних страждань ОСОБА_1 , зокрема те, що від дня повідомлення йому про підозру у вчиненні кримінального правопорушення до дня набрання виправдувальним вироком законної сили пройшло всього 29 місяців, з яких він 4 дні перебував під вартою в СІЗО. Судом обґрунтовано взято до уваги, що ОСОБА_1 затрачено чимало часу та зусиль для відновлення своїх прав у судовому порядку, його було обмежено у вільному пересуванні, виборі місця проживання та спілкуванні з рідними через покладені судом обов`язки, а на його особисті речі тривалий час було накладено арешт, що в сукупності призвело до порушення його нормальних життєвих зв`язків та постійного стану стресу.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, який з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості, а також гарантованого державою мінімуму, визначеного Законом України «Про державний бюджет на 2026 рік» (встановлена мінімальна заробітна плата станом на момент розгляду справи складала 8 647 грн), обґрунтовано визначив належний розмір відшкодування моральної шкоди в розмірі 250763 грн (29 місяців перебування під слідством і судом х 8 647 грн).

Доводи апеляційної скарги про те, що сторона обвинувачення діяла законно, а процесуальні дії (затримання, обшук, арешт майна, тримання під вартою) вчинялися на підставі ухвал слідчих суддів, а також те, що факт протиправності такої діяльності не встановлювався, апеляційний суд відхиляє, тому що за наявності виправдувального вироку право на відшкодування шкоди за статтею 1176 ЦК України та спеціальним Законом № 266/94-ВР виникає незалежно від вини посадових осіб органів досудового розслідування чи прокуратури та позивач не зобов`язаний доводити незаконність конкретної слідчої чи процесуальної дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Також, не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про недоведеність позивачем завдання йому моральної шкоди. Сам факт безпідставного кримінального переслідування за частиною третьою статті 186 КК України та тривалого обмеження прав особи (протягом 29 місяців) та за наявності виправдувального вироку, є очевидною підставою для душевних страждань і порушення життєвих зв`язків, а тому визначений місцевим судом розмір компенсації відповідає засадам розумності, справедливості та вимогам закону щодо гарантованого мінімуму.

Інші доводи апеляційної скарги також є безпідставними.

З урахуванням вищевикладеного, доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення місцевим судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Вінницької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. В. Ковальчук

О. С. Панасюк