Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №452/3745/19 — Львівський апеляційний суд

Справа № 452/3745/19 Головуючий у 1 інстанції: Казан І.С.

Провадження № 22-ц/811/3189/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представника прокуратури Бучка Р.В., представника Міністерства оборони України Матяшука В.К., представника КЕВ м. Львова Безушка О.І., представника Самбірської КЕЧ Бринько М.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року в складі судді Казана І.С. у справі за позовом заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах є Міністерство оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння; зустрічним позовом ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_1 до заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району, третя особа Самбірська міська рада Львівської області, про визнання добросовісним набувачем,-

встановив:

У листопаді 2019 року заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) звернувся до суду з позовом до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Вимоги обґрунтовані тим, що у 2005 році Міністерство оборони України здійснювало продаж нерухомого майна військового містечка, а саме будівель № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 на АДРЕСА_1 . Після проведення тендеру з продажу зазначеного майна визначено переможця та конкретний перелік нерухомого майна, яке підлягало відчуженню. Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року надано дозвіл на оформлення права власності та проведення реєстрації на зазначені нежитлові будівлі.

Разом із цим за відсутності правових підстав, згідно з пунктом 2 рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року надано дозвіл на переоформлення приміщення ангару № НОМЕР_8 , площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_2 (далі – приміщення ангару), яке не входило у перелік майна, реалізованого через аукціон.

На підставі рішення міської ради зареєстроване право власності на приміщення ангару за ОСОБА_3 , який у подальшому відчужив це майно на підставі договорів купівлі-продажу від 04 та 09 травня 2018 року ОСОБА_4 , який, у свою чергу, згідно з договором купівлі-продажу від 01 червня 2018 року відчужив спірне майно ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в рівних частках – по 1/2 частці приміщення ангару кожному.

Посилаючись на те, що спірне приміщення ангару було неправомірно вилучено із володіння Міністерства оборони України, за відсутності його згоди, чим порушені інтереси держави, прокурор просив суд визнати недійсним пункт 2 рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186 «Про впорядкування вуличних номерів» у частині оформлення права власності та проведення реєстрації споруди ангару, площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_3 і витребувати зазначене майно на користь Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

У березні 2020 року ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району), третя особа Самбірська міська рада Львівської області, про визнання добросовісним набувачем.

Зустрічний позов ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 обґрунтовують тим, що є власниками нежитлового приміщення на АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 01 червня 2018 року, укладеного з ОСОБА_4 , який придбав це майно у ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу від 04 та 09 травня 2018 року.

При цьому, право власності на спірне майно за ОСОБА_3 було зареєстроване на підставі рішення Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року.

Посилаючись на те, що спірне майно набуте ними у встановленому законом порядку, позивачі за зустрічним позовом просили суд визнати ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 добросовісними набувачами нерухомого майна – приміщення ангару, площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_3 та відмовити у первісному позові.

Окаржуваним рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року відмовлено повністю заступнику військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району у позові до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння, а також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем - за безпідставністю.

Рішення суду оскаржила Самбірська квартирно-експлуатаційна частина району, вважає рішення суду незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, за невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції не врахував, що споруда ангару площею 367,4 кв.м. по АДРЕСА_4 була неправомірно вилучена із володіння (користування) Міністерства оборони України, чим порушено інтереси держави.

Зокрема, згідно із довідкою КЕВ м. Львова від 16.07.2018 № 3039, вартість спірної нежитлової будівлі становить 83 916,00 грн.

При цьому, суд першої інстанції не врахував, що Міністерство оборони України надало дозвіл на реалізацію військового майна військового містечка № НОМЕР_9 , у перелік якого не входила спірна будівля № НОМЕР_8 .

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Враховуючи вимоги ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке відчужене поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Покликається на правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 674/31/15.

Таким чином, оскільки Самбірська міська рада не мала права розпоряджатися спірним майном, а спірна будівля вибула із володіння Міністерства оборони України на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без згоди власника, така повинна бути витребувана в останніх.

Просить скасувати рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року та направити справу на новий розгляд. Судові витрати покласти на відповдачів.

Справа розглядалася неодноразово судами різних інстанцій.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28.03.2023 апеляційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району залишено без задоволення.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року залишено без змін.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року апеляційний суд переглядав лише в частині вирішення позову прокурора.

Постановою Верховного Суду від 14 грудня 2023 року касаційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задоволено частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2023 року в частині вирішення позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року апеляційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району – задоволено частково.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року в частині відмови в задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району – скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 13 серпня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Касаційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задоволено.

Постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року про відмову у задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району про витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано, справу направлено в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зокрема, касаційний суд погодився з тим, що оскільки прокурор прагне повернути спірне нерухоме майно у володіння Міністерства оборони України, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь позивача.

Суд зазначив, що у разі якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України або на підставі частини третьої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Під час вирішення спору апеляційний суд встановив, що спірне приміщення ангару вибуло з власності Міністерства оборони України незаконно та поза його волею, в подальшому відчужено на користь відповідачів, що сторонами не спростовано, зазначені висновки суду апеляційної інстанції сторони не оскаржували.

Поряд з цим, установивши порушення прав позивача та обґрунтованість позовних вимог, апеляційний суд не вбачав підстав для їх задоволення у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі.

Колегія суддів Верховного Суду не погодилася з висновками суду апеляційної інстанції, що перебіг позовної давності у цій справі почався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186.

Так, касаційний суд звернув увагу, що закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб

При цьому, ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на спірний об`єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише 07 березня 2018 року.

Також апеляційний суд залишив поза увагою те, що Міністерство оборони України не було учасником спірних правовідносин щодо передання у приватну власність спірного нерухомого майна, матеріали справи не містять інформації, що виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області доводив до відома Міністерства оборони України про прийняття оскаржуваного рішення від 21 березня 2006 року № 386.

У підсумку касаційний суд дійшов висновку, що апеляційний суд, не перевіривши доводи сторін, не встановивши, чи міг позивач раніше дізнатися про оскаржуване рішення чи про вибуття спірного майна з його володіння до моменту реєстрації права власності на ангар за ОСОБА_3 , дійшов передчасного висновку про пропуск позивачем позовної давності.

Щодо поданої у липні 2024 року відповідачами заяви про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України за відсутності предмета спору, оскільки 13 червня 2024 року речове право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі їх заяви про припинення об`єкта у зв`язку зі знищенням, суд зазначив, що така задоволенню не підлягає, оскільки на час відкриття провадження у цій справі між сторонами існував спір, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.

У зв`язку з цим, колегія суддів звертала також увагу на необхідність перевірки доводів відповідачів про наявність спірного об`єкта.

27.02.2026 на адресу апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які вважають, що оскаржуване рішення є законним, просять справу розглядати без їхньої участі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що скаргу необхідно задовольнити частково, виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з недоведеності прокурором наявності обставин, які б свідчили про незаконність прийняття оскаржуваного рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 21 березня 2006 року, оскільки документів, на підставі яких таке рішення було прийнято, під час тимчасового доступу не виявлено, а з договору комісії від 08 липня 2005 року вбачається, що Міністерство оборони України надало дозвіл на реалізацію військового майна, в тому числі спірного приміщення ангару.

Крім цього, продаж всіх об`єктів військового містечка № НОМЕР_9 був здійснений як цілісного майнового комплексу.

Також суд вказав, що позовні вимоги про витребування спірного майна у ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є похідними вимогами від вимоги про визнання недійсним рішення міської ради.

При цьому, суд дійшов всинвоку, що визнання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 добросовісними набувачами приміщення ангару не є ефективним способом захисту та не має наслідком відновлення прав, які вони вважають порушеними.

Зважаючи на те, що постановою касаційного суду від 13 серпня 2025 року постанову Львівського апеляційного суду від 25 березня 2024 року скасовано лише в частині відмови у задоволенні позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району про витребування майна з чужого незаконного володіння та справу направлено в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів на новому апеляційному розгляді переглядає законність оскаржуваного рішення суду першої інстанції лише в частині первісного позову та виключно в частині вимоги про витребування майна, спірного приміщення ангару (будівля № 37) з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Таким чином, оскільки судами попередньо зроблено обгрунтований висновок про те, що рішення суду першої інстанції оскаржується тільки Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району та лише в частині заявлених вимог про витребування майна, колегія суддів слідуючи принципу дизпозитивності та вимог ст. 367 ЦПК України, законність оскаржуваного рішення в іншій частині не перевіряє.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 186/1743/15-ц, яка зводиться до того, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Перевіряючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в зазначеній вище частині колегія суддів виходить з такого.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів, однак за їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист особа здійснює на свій розсуд (ст. 20 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Разом із тим, відповідно до положень статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права іншихосіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного правам чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджуєтьсяз правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження№ 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження№ 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження№ 14-338цс18) та від 04 червня2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження№ 12-304гс18).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Судами різних інстанцій встановлено такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

На підставі рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради народних депутатів Львівської області від 22 жовтня 1981 року № 481 затверджено інвентаризаційні плани територій та закріплено за Самбірською квартирно-експлуатаційною частиною (району) земельну ділянку військового містечка № НОМЕР_9 на АДРЕСА_1 , загальною площею 97,31 га (т. 1, а.с. 27).

08 липня 2005 року між Міністерством оборони України і ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» укладено договір комісії на реалізацію військового майна № Д-121-05/2005/П-6, за умовами якого Міністерство доручило вчинити та виконати правочини щодо реалізації на внутрішньому ринку нерухомого військового майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме військового містечка № НОМЕР_9 , зокрема будівель № № НОМЕР_10 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , НОМЕР_2 , НОМЕР_1 , НОМЕР_3 , НОМЕР_11 , а також будівлі № НОМЕР_8 (спірна будівля ангару), загальною площею 9 849 кв. м (т. 2, а.с. 59–63).

17 листопада 2005 року виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області прийняв рішення № 680 «Про оформлення права власності на нерухоме майно», згідно з яким за Міністерством оборони України оформлено право власності на об`єкти нерухомого майна на АДРЕСА_5 , зокрема і приміщення ангару, загальною площею 367,4 кв. м, зобов`язано Самбірське міжміське бюро технічної інвентаризації видати Міністерству оборони України свідоцтво про право власності на об`єкти нерухомого майна на АДРЕСА_5 , зокрема і приміщення ангару, загальною площею 367,4 кв. м, з правом оперативного управління (т. 2, а.с. 57).

28 листопада 2005 року Тендерна комісія Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» склала протокол № 7/4 про реалізацію майна військового містечка № НОМЕР_9 у АДРЕСА_1 шляхом проведення аукціону.

Зазначеним протоколом погоджено порядок денний щодо визначення переможця тендеру з продажу нерухомого військового майна, що перебуває на балансі Міністерства оборони України, а також протокол містить виклад характеристики об`єктів, які реалізуються, зокрема у військовому містечку № НОМЕР_9 у АДРЕСА_1 , площа яких становить 9 220 кв. м. Приміщення № 37 у зазначеному переліку відсутнє (т. 1, а.с. 29).

Крім того, відповідно до протоколу комісія відкрила конверти з тендерними пропозиціями учасників тендеру, серед яких відсутній ОСОБА_3 .

Рішенням Самбірської міської ради Львівської області від 14 березня 2006 року № 26 «Про вилучення земельної ділянки з території військової частини на АДРЕСА_5 та дозволу на складання проекту відведення» вирішено особам, які викупили об`єкти цілісного майнового комплексу військової частини на АДРЕСА_5 , у тому числі ОСОБА_3 , перерахувати частки викуплених об`єктів від майна цілісного комплексу, вилучити земельну ділянку, площею 4,0418 га, з території військової частини, закріпити її за власниками об`єктів цілісного майнового комплексу згідно з частками у майні та надати дозвіл власникам на складання проєктів відведення земельних ділянок (т. 1, а. с. 118).

Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186 «Про впорядкування вуличних номерів» вирішено:

– змінити вуличну нумерацію будівель, споруд, приміщеннь на окремі вуличні номери колишнього військового містечка № НОМЕР_9 з АДРЕСА_1 , НОМЕР_12 на АДРЕСА_6 , зокрема приміщенню ангару, загальною площею 367,4 кв. м, власником якого є ОСОБА_3 – АДРЕСА_3 ;

– оформити право власності та провести реєстрацію на зазначену споруду ангару за цією адресою (т. 1, а.с. 41, 90).

04 та 09 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договори купівлі-продажу по 1/2 частці нежитлового приміщення (ангару) на АДРЕСА_3 (т. 1, а.с. 86–89).

В свою чергу, договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_3 набув право власності на спірну будівлю, в матеріалах справи відсутній.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 29 жовтня 2019 року нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , на праві спільної часткової власності по 1/2 частці належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Копистянським Ю.Р. 01 червня 2018 року за реєстровим № 644 (т. 1, а.с. 91–95).

20 червня 2018 року начальник Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою щодо виявлення відомостей про реєстрацію права власності третіх осіб на приміщення ангару за адресою: АДРЕСА_3 , площею 367,4 кв. м, що належить Міністерству оборони України.

Згідно з листом територіального управління, розташованого у м. Львові, Державного бюро розслідувань від 13 вересня 2019 року № 03/3-12956вих-19 за результатами проведення тимчасового доступу до документів встановлено, що ряд документів, які стали підставою для прийняття та виготовлялися під час підготовки проєкту оспорюваного рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року, в Самбірській міській раді відсутні (т. 1, а.с. 30).

Відповідно до листа ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» від 01 лютого 2019 року № 28/704 у період з 22 жовтня 2004 року до 14 березня 2006 року державне підприємство не відчужувало спірну нежитлову будівлю № 37 (т. 2, а. с. 46).

Зважаючи на те, що скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи справу на новий апеляційний розгляд касаційний суд у постанові 13 серпня 2025 року констатував, що висновок апеляційного суду про те, що початок перебігу позовної давності у даній справі почався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття Рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області № 186 від 21 березня 2006 року, яким змінено вуличну нумерацію відчужених будівель на окремі вуличні номери та пунктом 2 цього рішення вирішено оформити право власності та провести реєстрацію на споруду ангару по АДРЕСА_3 , загальною площею 367,4 кв. м, та мав сплинути 21 березня 2009 року, є помилковим, колегія суддів вважає за доцільне розпочати перевірку оскаржуваного рішення та аналіз спірних правовідносин із питання дотримання стороною позивача позовної давності.

При цьому, висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (ч. 5 ст. 411 ЦПК України).

Так, 18.11.2021 представник відповідача Самбірської міськоїї ради Львівської області – Янів М.І. подав заяву про сплив позовної давності, оскільки позов подано до суду 13.11.2019, при цьому, оскаржуване рішення Самбірської міської ради прийняте 21.03.2006, просив про застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин (т. 2 а.с. 11-13).

Із заяви про сплив позовної давності слідує, що на переконання представника відповідача, наслідки спливу позовної давності у вигляді відмови у позові мають застосовуватися фактично до вимоги про визнання недійсним п. 2 рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 21.03.2006 № 186 «Про впорядкування вуличних номерів» у частині оформлення права власності та проведення реєстрації споруди ангару площею 367,4 кв.м. у АДРЕСА_3 ».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Колегія суддів виходить з того, що реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є ЦК України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України.

Так, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов`язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та постановах Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 185/1908/18 (провадження № 61-8409св21), від 20липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21).

У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна (могла) була дізнатися про це порушення / особу, яка порушила) аспекти. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» / «повинен довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і пов`язано з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Інститут позовної давності запобігає виникненню стану невизначеності у правових відносинах.

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 760/18065/22).

Якщо позовні вимоги суд визнає обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

У постанові від 26 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №914/3224/16 виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17.

Як наслідок, початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом, зокрема, пов`язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Як встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області № 186 від 21 березня 2006 року, вирішено оформити право власності та провести реєстрацію на спірну споруду ангару за ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

Згідно із статтею 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових права на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та обмежень.

Таким чином, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Вказаний за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.

Відповідний правовстановлюючий документ (правочин (договір) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.

В свою чергу, як встановлено судами, ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на спірний об`єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише 07 березня 2018 року.

Іншими словами, державна реєстрація, як юридичний факт, що підтвердив виникнення у ОСОБА_3 речового права та забезпечив визначеність у питанні титулу на спірне майно, яке у подальшому відчужене, здійснена 07 березня 2018 року.

Таким чином, враховуючи день 07 березня 2018 року, як дату набуття ОСОБА_3 права власності на спірне майно, яке у порядку статті 331 ЦК України виникає з моменту державної реєстрації, колегія суддів не може погодитися із доводами заяви відповідача про сплив позовної давності, а саме, що перебіг позовної давності у цій справі розпочався з 21 березня 2006 року, тобто з дати прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 21 березня 2006 року № 186, оскільки до реєстрації спірного майна за ОСОБА_3 , жодних публічних відомостей про те, що таке вибуло від власника, у природі не існувало.

Не може залишитися поза увагою суду у цьому контексті і те, що Міністерство оборони України не було учасником спірних правовідносин щодо передання у приватну власність спірного нерухомого майна, а матеріали справи не містять інформації, що виконавчий комітет Самбірської міської ради Львівської області доводив до відома Міністерства оборони України про прийняття оскаржуваного рішення від 21 березня 2006 року № 386.

У підсумку, зважаючи на те, що позивач, а також прокурор, який звернувся до суду в інтересах держави, не міг раніше дізнатися про оскаржуване рішення чи про вибуття спірного майна з його володіння, а ніж момент реєстрації права власності на ангар за ОСОБА_3 , заява представника відповідача ОСОБА_5 про пропуск позивачем позовної давності та застовування наслідків такого пропуску, до задоволення не підлягає.

В свою чергу, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропуск строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Таким чином, для того, щоб зробити висновок про те, що позовна давність спливла, необхідно встановити чи належало позивачу суб`єктивне право, про захист якого він просить, чи воно порушувалося відповідачем, і якщо так, то з якого моменту про це дізналася або повинна була дізнатися особа, чине зупинявся або не переривався строку давності, і нарешті, чи не було поважних причин його пропущення.

Якщо в результаті дослідження доказів у судовому засіданні буде встановлено, що право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв`язку із закінченням строку позовної давності, а при визнанні причин пропущення такого строку поважними, порушене право має бути захищене.

Якщо ж буде встановлено, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропущення строку позовної давності.

Іншими словами, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання.

Аналізуючи спірні правовідносини на предмет підставності таких та пропуску позивачем позовної давності, касаційний суд погодився із висновками апеляційного суду про те, що спірне приміщення ангару вибуло з власності Міністерства оборони України незаконно та поза його волею, а у подальшому таке відчужено на користь відповідачів.

Таким чином, зважаючи, що у матеріалах справи відсутні належні докази для можливого висновку про пропуск позивачем позовної давності, при цьому, враховуючи договір від 08 липня 2005 року між Міністерством оборони України та ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» на реалізацію військового майна № Д-121-05/2005/П-6, за умовами якого Міністерство доручило вчинити та виконати правочини щодо реалізації на внутрішньому ринку нерухомого військового майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме військового містечка № НОМЕР_9 , зокрема будівель № НОМЕР_10 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , НОМЕР_2 , НОМЕР_13 , НОМЕР_11 та спірної будівлі № НОМЕР_8 , при цьому, наявність листа ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» про те, що у період з 22 жовтня 2004 року по 14 березня 2006 року державне підприємство не відчужувало спірну нежитлову будівлю № 37 та протоколу № 7/4 тендерної комісії дочірнього підприємства ДП «Укрспецекспорт» ДП Спеціалізована зовнішньоторговельна фірма «Прогрес» від 28 листопада 2005 року, який містить виклад характеристики об`єктів, які реалізуються, зокрема у військовому містечку № НОМЕР_9 в АДРЕСА_1 , однак приміщення № 37 у такому переліку відсутнє, а загальна площа об`єктів, які відчужуються становить 9 220 кв. м, а не 9 849 кв. м, як зазначено у договорі комісії на реалізацію військового майна № Д-121-05/2005/П-6 від 08 липня 2005 року, колегія суддів вважає, що у матеріалах справи наявні достані докази для висновку про те, що спірна будівля вибула із власності Міністерства оборони України поза його волею.

Наведене є безумовним свідченням того, що суб`єктивне право Міністерства оборони України є порушеним та підлягає судовому захисту, а відповідні позовні вимоги є підставними.

Що стосується доводів відповідача про відсутність спірного об`єкту, оскільки речове право відповідачів припинено, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, колегя суддів звертає увагу на таке.

Статтею 346 ЦК України передбачені підстави припинення права власно-сті на майно, які не є вичерпними.

Відповідно до статті 349 ЦК України право власності на майно припиняється у разі його знищення.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що власник за своїм бажанням має право визначити фактичну та юридичну долю речі. Знищення майна належить до таких способів припинення права власності, коли власник за своїм бажанням добровільно припиняє своє право власності, або ж право власності припиняється поза волею власника в результаті випадку, непереборної сили або неправомірних дій інших осіб.

Внаслідок знищення майна воно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність. За загальним правилом право власності на майно припиняється в момент його знищення, проте на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, як у даному випадку, об`єкт нерухомості , таке право припиняється з моменту внесення реєструючим органом за заявою власника змін до державного реєстру.

Таким чином, будь які посилання на припинення права власності на спірну нерухомість через його знищення, без внесення Міністерством оборони України, як належним та законним власником відповідних змін до державного реєстру, не може визнаватися обгрунтованим.

Як наслідок, на задоволення позовних вимог Міністерства оборони України, незаконно набуте право власності відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на спірний об`єкт нерухомого майна, не може мати будь якого значення.

Враховуючи наведене, колегія суддів знаходить підставними доводи апеляційної скарги, що має наслідком скасування оскаржуваного рішення в частині первісного позову про відмову у задоволенні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння та ухваленням у цій частині нового рішення суду про задоволення таких вимог.

При цьому, враховуючи те, що реальний поділ спірного ангару, площею 367,4 кв. м, на АДРЕСА_3 між відповідачами не проведений, тому з метою забезпечення ефективного способу захисту порушеного права, колегія суддів вважає з можливе витребувати у відповідачів такий ангар, як об`єкт цивільних прав вцілому, без диференціювання часток відповідачів у праві власності на такий, що не буде процесуальним порушенням та не може вважатися виходом за межі позовних вимог.

Згідно із ч. 3 ст. 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (ч. 5 ст. 56 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі – компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший – третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Урегульовуючи розбіжності у раніше викладених правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року по справі № 912/2385/18 уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, зазначивши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно відзначити, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру»).

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи наведене, колегія суддів розділяє висновки судів зроблені у межах розгляду даної справи про те, що у спірних правовідносинах, прокурор, звертаючись до суду відповідно до ст. 56 ЦПК України, обґрунтував в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, відтак питання представництва прокурором інтересів держави у даній справі та подання ним позовної заяви не залишилося без відповіді та правової оцінки судів.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району – задовольнити частково.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року в частині вирішення первісного позову про відмову у задоволенні позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння - скасувати.

Ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах є Міністерство оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова та Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району до Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння – задовольнити.

Витребувати з чужого незаконного володіння фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Міністерства оборони України нерухоме майно, а саме ангар, площею 367,4 кв. м, реєстраційний номер 150645294609, який знаходиться на АДРЕСА_3 .

В іншій частині рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2022 року – залишити без змін.

Стягнути в рівних частинах з Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь віськової прокуратури Івано-Франківського гарнізону судовий збір у розмірі 5763,00 грн. сплаченого при поданні позову, а саме про 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) гривень 00 копійок з кожного.

Стягнути в рівних частинах з Самбірської міської ради Львівської області, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району судовий збір у розмірі 8644,50 грн. сплаченого при поданні апеляційної скарги, а саме по 2881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одна) гривень 50 копійок з кожного.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 23 липня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк