Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №703/7134/25 — Черкаський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м.Черкаси

Справа № 703/7134/25

Провадження № 22-ц/821/1580/26

Категорія: скарга на ухвалу

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої Карпенко О.В.

суддів Василенко Л.І., Сіренка Ю.В.

за участю секретаря Руденко А.О.

учасники справи:

позивач : ОСОБА_1 ,

представники позивача: адвокати Гайдай Тетяна Олександрівна, Коробкова Галина Олександрівна,

відповідач: ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги: орган опіки та піклування Черкаської міської ради

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси апеляційну скаргу представників ОСОБА_1 – адвокатів Гайдай Тетяни Олександрівни, Коробкової Галини Олександрівни на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 06 травня 2026 року (постановлену під головуванням судді Проценко А.М. в приміщенні Смілянського міськрайонного суду Черкаської області) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог – орган опіки і піклування Черкаської міської ради про припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав,-

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

23 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 – адвокат Гайдай Т.О. звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог – орган опіки і піклування Черкаської міської ради про припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що сторони проживали разом без реєстрації шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідачка народила сина ОСОБА_3 .

22.02.2021 Смілянським міськрайонним судом Черкаської області видано судовий наказ у справі №703/356/21 , яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не більше 10 розмірів прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня звернення 02.02.2021 та до досягнення дитиною повноліття.

Судовий наказ пред`явлено на примусове виконання до органів ДВС.

Позивач вказує, що він з 2022 року був призваний на військову службу і наразі проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Відповідач за спільною з ним згодою виїхала разом з сином до Федеративної Республіки Німеччини.

В подальшому, йому стало відомо, що їх спільного сина було вилучено у відповідачки та передано до будинку –інтернату, де він проживає і наразі.

У зв`язку з цими подіями, зазначає позивач, він перестав перераховувати аліменти на рахунок відповідачки, і органами виконання було арештовано його банківський рахунок.

Також відповідач направила до органів виконання 18.06.2025 заяву, в якій просила повернути виконавчий лист та зняти обмеження і 19.06.2025 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Вказує, що оскільки дитина перебуває у дитячому будинку, а відповідач нехтує своїми батьківськими обов`язками, вважає за доцільне припинити стягнення аліментів з нього на користь відповідачки на утримання їхнього неповнолітнього сина та позбавити відповідачку батьківських прав.

На підставі наведеного, позивач просив суд припинити стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не більше 10 (десяти) розмірів прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на підставі судового наказу, виданого Смілянським міськрайонним судом Черкаської області у справі № 703/356/21 від 22 лютого 2021 року та позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо її сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 06 грудня 2026 року провадження у справі - закрито.

Роз`яснено позивачу можливість звернення до суду з позовом щодо припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав до компетентного органу Федеративної Республіки Німеччини.

Ухвала суду мотивована тим, що вимоги про припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав повинні бути пред`явлені до компетентного суду Федеративної Республіки Німеччини за місцем перебування дитини і розгляду українським судом не підлягають.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі, поданій 28 травня 2026 року через засоби поштового зв`язку, представника ОСОБА_1 – адвокати Гайдай Т.О. та Коробкова Г.О., вважаючи ухвалу суду першої інстанції незаконною, просили скасувати ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 06 травня 2026 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачка має місце реєстрації : АДРЕСА_1 , а в березні 2022 року разом з сином виїхала за межі України до Федеративної Республіки Німеччини.

Згодом сина ОСОБА_4 було вилучено у відповідачки та поміщено у дитячий будинок у зв`язку з невиконанням відповідачкою батьківських обов`язків та веденням аморального способу життя.

На момент звернення до суду із даним позовом, позивачу не було відомо про місце проживання та перебування відповідачки, тому було подано позов саме до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області, за місцем реєстрації відповідачки.

Також під час розгляду справи в суді стало відомо, що відповідач знає про дану справу та консультувалась з даного приводу з працівниками органу опіки та піклування.

Апелянт звертає увагу на те, що оскільки відповідач обізнана щодо справи, вона мала можливість скористатися правом та подати відзив на позовну заяву, надати додаткові пояснення та докази, однак таким правом не скористалась.

Оскільки під час розгляду справи не було встановлено фактичне місце проживання, перебування відповідачки та неповнолітньої дитини, тому дана справа має розглядатися за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання, а саме в Смілянському міськрайонному суді Черкаської області.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу Черкаського апеляційного суду не надходив

Позиція Апеляційного суду

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог поданої апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Закриваючи провадження у даній справі, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги про припинення стягнення аліментів та позбавлення особи батьківських прав повинні бути пред`явлені до компетентного суду Федеративної Республіки Німеччини за місцем фактичного перебування дитини і розгляду українським судом не підлягають.

Колегія суддів не може погодитися із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп роз`яснено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.

За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Зазначена норма гарантує реалізацію права особи на доступ до правосуддя та передбачає обов`язок суду дотримуватися встановлених законом правил юрисдикції та підсудності.

Під підсудністю у цивільному процесуальному праві розуміють інститут (тобто сукупність правових норм), який регулює віднесення справ, які підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції, до відання конкретного суду судової системи України для розгляду по першій інстанції. Тобто, визначити підсудність цивільної справи означає встановити компетентний, належний суд у цій справі.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За частинами першою, третьою статті 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №800/559/17, від 03.04.2018 у справі №9901/152/18, від 30.05.2018 у справі №9901/497/18, від 06.02.2019 у справі №522/12901/17-ц та від 20.11.2019 у справі № 591/5619/17.

Відповідно до сталої позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 18.12.2019 у справі №688/2479/16-ц, від 26.02.2020 у справі №1240/1981/18, від 28.04.2020 у справі №607/15692/19, приписи закону «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати.

Предметом даного спору є припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав.

У постанові від 17 серпня 2022 року в справі № 613/1185/19 Верховний Суд виснував про те, що серед питань, які має суд вирішити на стадії відкриття провадження у справі, є визначення, чи є повноважним національний суд для розгляду та вирішення спору, а у разі помилкового відкриття провадження у справі з порушенням правил про юрисдикцію спору - закрити таке судове провадження у зв`язку з тим, що він не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства національними судами України.

Процесуальне питання, яке повинні вирішити суди та є істотним для врегулювання спору судом України, є те, чи відноситься його вирішення до юрисдикції саме національного суду України, та за яких умов позивач у цій справі має право звернутися до національного суду України (постанова Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 753/13059/23).

Якщо спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, то юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 761/11261/23).

Із матеріалів справи вбачається, що учасниками даної справи є громадяни України.

На час звернення із даним позовом, місце реєстрації відповідачки за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час розгляду справи встановлено, що відповідач ОСОБА_2 разом з неповнолітній сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виїхала до Німеччини та протягом тривалого періоду часу проживає за межами України на території ФРН.

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов`язані з`ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов`язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.

Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню в судах України, підсудність справи визначається за правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Положенням статті 16 Закону передбачено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Згідно з пунктами 2, 4, 12 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача; якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні та в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Згідно ст. 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Згідно із частиною першою статті 67 Закону України «Про міжнародне приватне право» зобов`язання щодо утримання, що виникають із сімейних відносин, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання.

Частинами першою та другою статті 67-1 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним відповідно до частини першої статті 67 цього Закону, зобов`язання щодо утримання між батьками і дітьми регулюються правом держави суду.

Якщо особа, яка має право на утримання, звернулася з вимогою про утримання до суду в державі, в якій особа, яка зобов`язана надати утримання, має місце проживання, зобов`язання щодо утримання між батьками і дітьми визначаються правом держави суду. Однак якщо одержати утримання відповідно до зазначеного права неможливо, застосовується право, передбачене частиною першою статті 67 цього Закону.

Таким чином, лише у разі наявності підстав, передбачених статтею 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» , справа підсудна судам України.

Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

Відповідно до пункту 1 статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майно дитини.

Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.

Отже юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від місця звичайного проживання дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідачка є громадянкою України, місце реєстрації якої : АДРЕСА_1 .

Також встановлено, що неповнолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на початку 2022 року виїхав із матір`ю на територію ФРН, проте не проживає з матір`ю, а станом на 2024 рік перебуває у інтернаті, який знаходиться в Німеччині.

Колегія суддів звертає увагу, що при вирішенні спорів, які стосуються дитини, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Звичайне місце проживання може підтверджуватися таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанови Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі№ 201/1577/21, провадження № 61-4217св22, від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22, провадження № 61-12940св23).

У постанові Верховного Суду від 31.07.2024 справа № 760/18630/22, провадження № 61-6796св24 зазначено, що як свідчить практика іноземних судів щодо застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, при визначенні звичайного місця проживання мають також враховуватися наступні обставини. По-перше, якщо існує очевидне свідчення намірів розпочати нове життя в іншій країні, тоді попереднє місце звичайного проживання, як правило, втрачається та з`являється нове. По-друге, якщо переїзд відбувається на необмежений час або потенційно може не обмежуватися в часі, попереднє місце звичайного проживання після переїзду може також бути втрачено, а нове - знайдено достатньо швидко. Однак, якщо час переїзду обмежений, навіть якщо він триває достатньо великий проміжок часу, в ряді юрисдикцій ухвалювалося рішення про збереження місця звичайного проживання протягом цього часу. Це може бути застосовано в тих випадках, коли батьки уклали угоду про тимчасове перебування дитини в іншій державі. Оцінка інших ситуацій має тенденцію слідувати одному із зазначених підходів: «намірів батьків», заснованому на спільному намірі батьків відносно характеру переїзду; «інтересів дитини», де підкреслюється фактична реальність життя дитини (освіта, соціальна взаємодія, сімейні відносини тощо), змішаному. При визначенні того, який підхід має застосовуватися, береться до уваги вік дитини (пункт 13.85 PracticalHandbook onthe Operationof the1996Hague ChildProtection Convention).

Суд першої інстанції, врахувавши приписи Закону України «Про міжнародне приватне право» виходив із того, що вимоги про припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав повинні бути пред`явлені до компетентного суду ФРН за фактичним місцем перебування дитини і розгляду українським судом не підлягають.

Проте, суд першої інстанції не встановив мету виїзду відповідачки із дитиною на територію ФРН, термін, на який вони виїхали за межі України, а також не врахував, що на даний час дитина вилучена від матері та перебуває у інтернаті, не з`ясував соціальні зв`язки матері та дитини, і дійшов передчасного висновку, що даний позов має бути пред`явлений до компетентного суду ФРН за місцем перебування дитини.

Крім того, на переконання колегії суддів, при вирішенні питання підсудності спорів про припинення стягнення аліментів та позбавлення батьківських прав, за позовом до відповідача, яка є громадянином України, проте не проживає на території України; з урахуванням положень Закону України «Про міжнародне приватне право», такі спори мають вирішуватися національними судами.

Нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» не передбачено можливості національних судів приймати до свого провадження і розглядати справи про позбавлення батьківських прав, відповідачем за яким є громадянин іншої держави, який не має місця проживання або місцезнаходження в Україні, такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17.

Враховуючи вище викладене, суд першої інстанції на вказані вище вимоги закону та обставини справи належної уваги не звернув, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що питання не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч.1 ст.255 ЦПК України.

За наведених обставин, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, що, відповідно до п .4 ч.1 ст. 379 ЦПК України є підставою для її скасування і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно п. 6 ч. 1ст. 374 ЦПК України, апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно з п. 4 ч. 1ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, а тому ухвала суду підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 368, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представників ОСОБА_1 – адвокатів Гайдай Тетяни Олександрівни, Коробкової Галини Олександрівни – задовольнити.

Ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 06 травня 2026 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.

Головуюча О.В. Карпенко

Судді Л.І. Василенко

Ю.В. Сіренко

/повний текст постанови суду виготовлений 23 липня 2026 року/