Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №240/1371/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/1371/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Тетяна Олександрівна

Суддя-доповідач - Граб Л.С.

23 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Граб Л.С.

суддів: Сторчака В. Ю. Матохнюка Д.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:

-визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 яка полягає у не виплаті мені одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;

-зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень, передбаченою пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 позов задоволено:

-визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень на підставі пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» від 11 лютого 2025 року №153;

-зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень на підставі пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» від 11 лютого 2025 року №153.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 27 листопада 2020 року був прийнятий на строкову військову службу у військову частину НОМЕР_2 .

Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 28 грудня 2020 року №262 позивач зарахований до списків особового складу частини.

30 липня 2022 року між позивачем та в/ч НОМЕР_3 підписаний контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, тривалістю 3 роки.

18 травня 2024 року ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 , згідно наказу командира від 18 травня 2024 року №157.

Згідно медичних документів ОСОБА_1 14 серпня 2024 року внаслідок мінно-вибухової травми отримав вогнепальне осколкове пораненням правої стопи та гомілки, ускладнені розвитком турнікетного синдрому (15 годин) правої нижньої кінцівки, лікований оперативно (15 серпня 2024 року ампутація правої нижньої кінцівки на рівні верхньої третини стегна). Поранення, травма, каліцтво, так, пов`язан(-в/е/і) із захистом Батьківщини. За ступенем тяжкості травма відноситься до тяжких. На підставі статті 63а графи ІІ Розладу хвороб непридатний до військової служби.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 19 грудня 2025 року № 552 солдата ОСОБА_1 , кулеметника 3 штурмового відділення 1 штурмового взводу 1 штурмової роти 2 штурмового батальйону звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 19 грудня 2025 року №181-РС у відставку із припиненням строку контракту за підпунктом «б» пункту 3 (за станом здоров`я – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби) частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» наказано вважати таким, що справи та посаду здав і направити для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 19 грудня 2025 року позивача виключено із списків особового складу в/ч НОМЕР_1 .

Рекомендованим листом позивач направив відповідачу рапорт, у якому просив ініціювати збір та подання документів для здійснення йому виплати одноразової грошової винагороди, однак зазначений лист повернувся відправнику за закінченням терміну зберігання.

Не погоджуючись з вказаною бездіяльністю, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі – Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону 2232-ХІІ Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову (направлення) громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі-Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період, визначений Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затверджений Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі - Положення).

Також Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За правилами частин 1-4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

11 лютого 2025 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» ( набрала чинності 13.02.2025) (далі - Постанова № 153) та затверджено Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану (далі - Порядок).

Підпунктом 1 пункту 3 Постанови № 153 (в редакції на час її прийняття) було установлено, що учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил на посади рядового складу, Збройні Сили, Міністерство оборони, військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил.

В подальшому Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153» від 01.04.2025 № 387, якою розширено коло учасників вказаного експериментального проекту та, серед іншого, підпункт 1 пункту 3 Постанови № 153 викладено в такій редакції: «1) учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; Міністерство внутрішніх справ; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.».

Тобто, до кола учасників експериментального проекту додано, зокрема, громадян України від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Держаної прикордонної служби України.

В свою чергу, пунктом 4 Постанови № 153 установлено, що:

особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі – бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі – винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку, що особам рядового, сержантського і старшинського складу, які у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу, зокрема, до Збройних Сил, проходять військову службу під час воєнного стану та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн грн. У свою чергу, військовослужбовцям, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою № 153, тобто станом на 13 лютого 2025, у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни винагорода виплачується в повному обсязі.

Варто зауважити, що така винагорода виплачується військовослужбовцям за умови, якщо вони не були притягнуті до кримінальної відповідальності, адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 призваний 27 листопада 2020 року на строкову військову службу в Збройні Сили України.

30 липня 2022 року ОСОБА_1 (у віці до 25 років) прийнятий на військову службу за контрактом.

З 18 травня 2024 року проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 .

Наявні в матеріалах справи медичні документи підтверджують отримання позивачем 14 серпня 2024 року мінно-вибухової травми, пов`язаних із захистом Батьківщини.

Зокрема відповідно до постанови гарнізонної військово-лікарської комісії №1 Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь», оформленою свідоцтвом про хворобу №2025-0915-0948-2516-0 від 15 вересня 2025 року ОСОБА_1 внаслідок мінно-вибухової травми отримав вогнепальне осколкове пораненням правої стопи та гомілки, ускладнені розвитком турнікетного синдрому (15 годин) правої нижньої кінцівки, лікований оперативно (15 серпня 2024 року ампутація правої нижньої кінцівки на рівні верхньої третини стегна). Поранення, травма, каліцтво, так, пов`язан(-в/е/і) із захистом Батьківщини. За ступенем тяжкості травма відноситься до тяжких. На підставі статті 63а графи ІІ Розладу хвороб непридатний до військової служби.

Отже, станом на 13 лютого 2025 року військовослужбовець ОСОБА_1 у 2024 році брав безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить менше шести місяців та 14 серпня 2024 року отримав поранення, що у подальшому обумовило його звільнення з військової служби.

Щодо посилань відповідача на роз`яснення Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 08 грудня 2025 року № 220/13/28126, суд уважає за необхідне зауважити на таке.

Перш за все згадані вище роз`яснення не є актом нормативно-правового характеру, та не є обов`язковими для врахування судом.

Також, постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 2025 року № 942 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153» (далі – Постанова №942), яка набула чинності 07 серпня 2025 року, внесені зміни до Постанови № 153, зокрема, пункт 4 доповнений абзацами такого змісту:

«виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу».

Зважаючи на внесені Постановою № 942 зміни до Постанови № 153, Уряд у такий спосіб усунув прогалини нормативного акту щодо права на виплату одноразової грошової винагороди у разі укладення контракту військовослужбовцями, які проходили строкову військову службу.

Судом першої інстанції підставно зауважено, що Інше тлумачення приписів Постанови № 153, на переконання суду, не відповідало б меті прийняття Постанови № 153 щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану та мало б ознаки дискримінації. Не поширення на зазначених військовослужбовців виключень, які передбачені у абзацах 3 та 4 пункту 4 Постанови №153, а саме щодо проведення виплати у меншому розмірі пропорційно часу участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, а також у повному обсязі тим, хто брав безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою №153 у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон), на переконання суду, так само ставить військовослужбовців, на яких поширена дія Постанови №153 шляхом внесення змін Постановою №942, у нерівне становище з іншими військовослужбовцями.

В свою чергу, колегія суддів зазначає, що виплата передбачена постановою КМУ №153 має розглядатися як невід`ємна частина гарантій соціального захисту, визначених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», згідно яких соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

В даному випадку позивачем дотримано усіх умов передбачених постановою КМУ №153, окрім проходження ним військової служби на момент набрання чинності цією постановою, про що підтверджується матеріалами справи та не заперечується апелянтом.

Згідно з п. 3 ч. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» під непрямою дискримінацією розуміється ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Стаття 1 Протоколу №12 поширює обсяг захисту не лише на «будь-яке передбачене законом право», а й навіть ширше («Союз церков «Слово життя» та інші проти Хорватії» (Savez crkava “Rijeи ћivota” and Others v. Croatia), 2010, §104). Це походить з частини 2 вказаного положення, де також зазначено, що ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади.

Формою непрямої дискримінації можуть бути непропорційно негативні наслідки загальної політики або заходів, які хоч і сформульовані нейтральними термінами, мають особливий дискримінаційний вплив на конкретну групу («Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) [ВП], 2016, §103; «Д.Г. та інші проти Чеської Республіки» (D.H. and Others v. the Czech Republic) [ВП], 2007, §184; «Сампаніс та інші проти Греції» (Sampanis and Others v. Greece), 2008, § 67). Хоча політика або заходи, про які йдеться, можуть не бути спрямовані на конкретну групу, проте вони можуть непрямо дискримінувати таку групу («Г`ю Джордан проти Сполученого Королівства» (Hugh Jordan v. the United Kingdom), 2001, § 154; «Хогендейк проти Нідерландів» (Hoogendijk v. The Netherlands) (ухв.), 2005). Непряма дискримінація не обов`язково вимагає дискримінаційного наміру («Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) [ВП], 2016, §103; «Д.Г. та інші проти Чеської Республіки» (D.H. and Others v. the Czech Republic) [ВП], 2007, §184). Крім того, непряма дискримінація може виникнути з нейтральної норми («Хогендейк проти Нідерландів» (Hoogendijk v. the Netherlands) (ухв.), 2005), з de facto ситуації («Зарб Адамі проти Мальти» (Zarb Adami v. Malta), 2006, § 76) або з політики («Тапаєва та інші проти Росії» (Tapayeva and Others v. Russia), 2021, § 112).

З огляду на викладене, у сукупності норм законодавства України, колегія суддів вважає, що дії відповідача, не відповідатимуть меті прийняття Постанови № 153, а саме підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану та матимуть ознаки дискримінації.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення може бути різною в залежності від характеру рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Граб Л.С.

Судді Сторчак В. Ю. Матохнюк Д.Б.