Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №160/786/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

23 липня 2026 року м. Дніпросправа № 160/786/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),

суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року (суддя Луговська Г.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ГУ ДСНС у Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - період з 26.11.2020 по 12.12.2024 (згідно норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19 липня 2022 року), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100;

- зобов`язати ГУ ДСНС у Дніпропетровській області нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, - період з 26.11.2020 по 12.12.2024 (згідно норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19 липня 2022 року), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Позивач не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи.

Апеляційна скарга ґрунтується на тому, що судом першої інстанції не надано належної оцінки обставинам справи та нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення.

Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив службу у ГУ ДСНС у Дніпропетровській області та відповідно наказу №422 від 25.11.2020 року звільнено у запас за п.п. 3 п.176 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 №593.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2024 року у справі №160/13833/23 зобов`язано ГУ ДСНС у Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 суму індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із врахуванням базового місяця для розрахунку індексу споживчих цін - січень 2008 року; зобов`язано ГУ ДСНС у Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 25.11.2020 відповідно до вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, у фіксованому розмірі 3151,85 грн. на місяць.

Зазначене рішення було виконано відповідачем 12.12.2024, та на рахунок позивача було перераховано 149 965,71 грн, що не заперечується сторонами.

Вважаючи, що ГУ ДСНС у Дніпропетровській області протиправно не було проведено повний розрахунок в день звільнення, а саме 25.11.2020, позивач відповідно до норм статті 117 КЗпП України , просить зобов`язати ГУ ДСНС у Дніпропетровській області нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.11.2020 по 12.12.2024.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі також – «№2232-XII»)

Цей Закон визначає правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Абзацом 1 частини другої статті 2 Закону №2232-ХІІ установлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Відповідно до частини десятої статті 6 Закону №2232-ХІІ військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних закладів освіти для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних закладах освіти, затверджується Президентом України.

Відповідно до пункту 2 частини першої, частини третьої статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) – для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.

Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

У справі № 814/2563/16 (К/9901/2705/17) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Як зазначалось, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч.1 ст.117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч.2 ст.117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Наслідки невиплати працівнику при звільненні всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України та залежать від наявності вини підприємства, установи, організації, з якими такий працівник перебував у трудових відносинах, і безспірності сум, що підлягають до виплати.

Зокрема, підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, є невиплата з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір.

Частина 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Згідно із ч.2 ст.117 Кодексу законів про працю України за наявності спору щодо розміру належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Таким чином, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли цей спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України. Якщо ж спір вирішено частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті.

Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

У зазначеній постанові від 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду також вказала, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

У постанові від 26 червня 2019 року у справі №766/9584/18 Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок щодо застосування частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якого, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних з затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні за період шляхом множення середнього розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати, у відповідності до положень статей 116, 117 Кодексу законі про працю України та правових позицій Верховного Суду щодо їх застосування, суд першої інстанції врахував таке:

на день виключення позивача із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення між ним та відповідачем не існувало спору щодо виплат при звільнені, позивач не заявив відповідачу про свою незгоду з їх розміром та складовими;

спір щодо нарахування та виплати грошового забезпечення виник після отримання позивачем відповіді відповідача з відмовою щодо нарахування та виплати у зв`язку з відсутністю підстав для нарахування компенсації;

право позивача на отримання індексації встановлене рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 лютого 2022 у справі №200/17706/21; на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, встановлене рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 14 лютого 2022 року у справі №200/17705/21.

Цим рішенням суд зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити позивачеві належні виплати.

Отже, вищезазначене судове рішення відповідач добровільно виконав, що не заперечується сторонами у справі.

Доказів ухилення відповідача від виконання цього рішення матеріали справи не містять.

Оскільки відповідач виплатив грошове забезпечення, грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексацію, належну позивачу на день звільнення, то підстави для застосування судом до відповідача наслідків, передбачених частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, за порушення строків виплати грошового забезпечення, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексації, відсутні.

Спір щодо виплати зазначеної індексації, який виник між позивачем та відповідачем після звільнення позивача, вирішений відповідними судовими актами. Обов`язок щодо нарахування та виплати позивачу компенсації й індексації виник у відповідача після набрання рішенням суду законної сили.

За змістом частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України у разі вирішення спору щодо виплати працівнику сум при звільненні, власник або уповноважений орган зобов`язані нарахувати та виплатити належні такому працівнику суми після набрання рішенням законної сили у строки, передбачені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

Колегія суддів вважає правомірним висновки суду першої інстанції, що спір щодо нарахування та виплати індексації виник між сторонами вже після звільнення Позивача і був вирішений в судовому порядку, отже обов`язок відповідача щодо нарахування та виплати індексації/компенсації виник лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням, і тому відсутні підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як таке право було встановлено судом.

Враховуючи наведені вище обставини в їх сукупності, апеляційний суд погоджується із рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.

Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддя Т.І. Ясенова

суддя А.В. Суховаров

суддя О.В. Головко