Постанова від 19 липня 2026 р. у справі №918/57/26 — Північно-західний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2026 року Справа № 918/57/26

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Мамченко Ю.А., суддя Хабарова М.В. , суддя Кульчій І.М.

секретар судового засідання Кульчин Д.А.

представники учасників справи:

прокурор: Кривецька-Люліч Т.А.,

позивач: не з`явився,

відповідач 1: не з`явився,

відповідач 2: не з`явився,

відповідач 3: Марачук А.В.

розглянувши апеляційну скаргу керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2026 року (повне рішення складено 04.05.2026 року) у справі №918/57/26

за позовом Керівника Рівненської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України

до відповідача 1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта»

відповідача 3: Національного університету водного господарства та природокористування

про визнання недійсним договору оренди майна та повернення приміщення

ВСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Рівненської області від 23.042026 у справі №918/57/26 у задоволенні позовної заяви Рівненської обласної прокуратури до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до відповідача-1 Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта», відповідача-3 Національного університету водного господарства та природокористування про визнання недійсним договору оренди та повернення приміщення - відмовлено.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

При цьому, суд першої інстанції не знайшов підстав для визнання недійсним договору оренди частини холу гуртожитку, оскільки він не погіршує соціально-побутові умови та покращує обслуговування учасників освітнього процесу, не будучи придатним для інших цілей. Матеріали справи не містять доказів недобросовісності орендаря - ТОВ «Нова Пошта» чи наявності шкоди навчальному закладу, що додатково підтверджує законність оренди приміщення.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, керівник Рівненської обласної прокуратури подав скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2026 у даній справі скасувати та постановити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги у повному обсязі. Також, скаржник просить стягнути з відповідачів на користь Рівненської обласної прокуратури понесені судові витрати у справі.

Обґрунтовуючи скаргу прокурор зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував всі обставини справи, прийнявши рішення з порушенням норм матеріального права. На думку скаржника, суд безпідставно не врахував, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

При цьому, невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж надання послуг, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних із освітньою діяльністю.

Апелянт наголошує, що п.7.1 договору визначено цільове призначення майна - для розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, а не для забезпечення освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Вказане дає можливість використовувати майно освітнього закладу за будь-яким цільовим призначенням на розсуд орендаря. ТОВ «Нова пошта» не є суб`єктом освітньої діяльності, його діяльність не спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, а спірне приміщення передано в оренду саме з метою розміщення суб`єкта господарювання, тобто для отримання прибутку.

Прокурор посилається на позиції Верховного Суду, що при розгляді таких спорів, предметом дослідження повинен бути саме зміст договору оренди нерухомого майна, а не обставини щодо фактичного використання орендованого майна. При цьому, здійснення в орендованому приміщенні діяльності з надання послуг, які пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, не означає використання орендованого майна виключно за освітнім призначенням.

Крім того, апелянт звертає увагу, що долучений меморандум про співпрацю від 21.09.2018 року та договір про проведення практики студентів закладу освіти від 27.09.2019 року не є частиною оспорюваного правочину, не містять посилання щодо використання саме спірного приміщення і не змінює його цільового призначення. За таких обставин, зазначені документи не є належними та достатніми доказами фактичного здійснення освітньої діяльності на базі орендованого приміщення та не підтверджують використання спірного майна у зв`язку із освітнім процесом.

Приміщення по вул.В.Чорновола, 53 в м.Рівне є студентським гуртожитком, який відповідно до Житлового кодексу України є цілісним об`єктом нерухомого майна, який використовується за цільовим призначенням - проживання мешканців.

Прокурор також вважає, що договір про продовження договору оренди викладено в новій редакції, отже він по суті є новим правочином і тому відповідно до ст.ст.15, 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» міг бути укладений лише за результатами аукціону.

Автоматизованою системою розподілу судової справи визначено колегію суддів у складі: головуюча суддя Мамченко Ю.А., суддя Хабарова М.В., суддя Кульчій І.М..

Ухвалою від 25.05.2026 року відкрито апеляційне провадження у даній справі. Розгляд справи призначено на 06.07.2026 року.

Ухвалою від 06.07.2026 року розгляд апеляційної скарги відкладено на 13.07.2026 року.

05.06.2026 року від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях та від ТОВ «Нова Пошта», а також 11.06.2026 року від НУВГП надійшли відзиви, у яких вони просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Обґрунтовуючи відзив Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях звертає увагу, що ч.4 ст.80 Закону України «Про освіту» безпосередньо вказує на те, що можливість надання в оренду майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, пов`язаних із обслуговуванням учасників освітнього процесу не забороняється Законом. Надання послуг доставки поштових відправлень може розглядатися як надання супутніх послуг, оскільки студенти, викладачі та відвідувачі користуються послугами із доставки відправлень.

При цьому, продовження договору оренди відбулось правомірно, оскільки продовжено за наявності довідки балансоутримувача та дозволу Міністерства освіти і науки України. ФДМУ також зазначає, що обмеження щодо заборони передачі в оренду не поширюються на оренду будівель, споруд, окремих приміщень та їх частин, іншого нерухомого майна, що не використовується у діяльності таких закладів та об`єктів протягом трьох років.

У своєму відзиві ТОВ «Нова Пошта» наголошує, що надання поштових і кур`єрських послуг безпосередньо на території гуртожитку університету є формою обслуговування учасників освітнього процесу, оскільки гуртожиток є місцем проживання близько 1675 студентів, а університет не має ліцензій та відповідних кодів КВЕД для самостійного надання поштових і кур`єрських послуг. Крім того, Товариство звертає увагу суду, що угоди про освітню співпрацю передують договору оренди, оскільки ще у 2018-2019 роках укладено Меморандум та договір про практику, за яким ТОВ «Нова Пошта» є базою практики для студентів спеціальностей «Логістика», «Менеджмент» та «Маркетинг».

Товариство також зазначає, що продовження договору оренди відбулося без порушень, оскільки ч.7 ст.18 Закону України «Про освіту» прямо передбачає, що договори, які продовжуються відповідно до ч.2 цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, а МОН України двічі надавало позитивний висновок щодо укладення/продовження дії спірного Договору. Задоволення позову призведе до негативних наслідків, зокрема втрати НУВГП законних орендних надходжень до спеціального фонду та ліквідації діючої бази практики, що становитиме непропорційне та свавільне втручання у права відповідачів.

НУВГП зауважує, що умови Договору оренди не наділяють орендаря правом самостійно, на власний розсуд використовувати орендоване приміщення, а встановлюють жорстке обмеження: майно передається в оренду виключно з метою розміщення суб`єкта господарювання, що надає послуги з перевезення та доставки. НУВГП наголошує, що закон не вимагає, щоб орендар був благодійною організацією, а отримання прибутку жодним чином не заперечує того факту, що діяльність об`єктивно задовольняє та обслуговує соціально-побутові потреби учасників освітнього процесу. Також зазначає, що викладення тексту договору в новій редакції не припиняє існуючих правовідносин, тому теза про обов`язковий аукціон безпідставна.

При цьому, об`єктом оренди є частина нежитлового приміщення (холу), яке технічно непридатне для проживання чи облаштування ліжко-місць, а тому оренда не зменшує житловий фонд Університету. Крім того, договори щодо освітнього співробітництва та проходження практики студентами були укладені раніше, ніж договір оренди. Університет наголошує, що звернення Голови студентської ради студмістечка підтверджує, що цей відділення пошти є базовою потребою та виконує критично важливу функцію для забезпечення добробуту понад 1675 немісцевих студентів.

16.06.2026 року від МОН України надійшов відзив, у якому він підтримує апеляційну скаргу та просить суд її задовольнити. Міністерство вказує, що у 2019 році надало позитивні висновки щодо укладення договору оренди державного майна, з метою розміщення суб`єктів господарювання задля додаткових надходжень коштів для забезпечення надійної експлуатації будівель. Інформація щодо порушення умов та неналежного використання державного майна у Міністерства відсутня, у зв`язку з чим Міністерство не ініціювало питання щодо припинення договору. Водночас, судом першої інстанції не враховано, що договір про продовження договору оренди викладено в новій редакції, отже він по суті є новим правочином, у зв`язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні апеляційної інстанції 06.07.2026 року та 20.07.2026 року прокурор підтримав свою апеляційну скаргу в повному обсязі та надав пояснення в обґрунтування своєї правової позиції. Представники відповідачів 2, 3 у судовому зсіданні апеляційної інстанції 06.07.2026 року заперечили проти доводів та вимог апеляційної скарги та надали свої пояснення. 20.07.2026 року ТОВ «Нова пошта» не забезпечила явку свого представника.

Інші учасники справи не забезпечили явку своїх представників у судові засідання апеляційної інстанції, причин неявки суду не повідомили, проте така неявка не перешкоджає розгляду справи, присутність представників сторін не визнавалась обов`язковою, а матеріалів справи достатньо для розгляду скарги по суті.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши матеріали справи, доводи в обґрунтування апеляційної скарги, в межах вимог, передбачених ст.269 ГПК України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як стверджено матеріалами справи, 07.05.2019 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області (надалі - орендодавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» (надалі - орендар) уклали договір оренди нерухомого майна №1684-2019, що належить до державної власності, а саме: частини нежитлових приміщень першого поверху гуртожитку №6, загальною площею 110 кв.м, розміщених за адресою: вул.Чорновола,53, м.Рівне, Рівненська область та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування (надалі - балансоутримувач, НУВГП).

Пунктом 1.2 вказаного Договору визначено, що майно передається в оренду з метою розміщення суб`єкта господарювання, що діє на основі приватної власності і надає послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.

Відповідно до пункту 10.1 Договору оренди, він укладається строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 01.05.2019 року до 06.04.2022 року включно.

На виконання умов договору оренди 07.05.2019 року сторони підписали Акт приймання-передавання майна, згідно якого вказане нерухоме майно передане в строкове платне користування орендарю.

Матеріали справи свідчать, що 06.04.2022 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області (орендодавець), Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» (орендар) та Національний університет водного господарства та природокористування (балансоутримувач) уклали Договір про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 року №1684-2019 щодо продовження договору оренди без проведення аукціону (шляхом викладення в новій редакції) (надалі - Договір), за умовами пункту 4.1 Змінюваних умов Договору, об`єктом оренди є частина нежитлових приміщень гуртожитку №6, площею 110 кв.м, які розміщені за адресою: вул.Чорновола,53, м.Рівне, Рівненська область, та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування.

Відповідно до пункту 7.1 Змінюваних умов Договору цільове призначення майна - розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.

Договір діє до 06.03.2025 року включно (пункт 12.1 Змінюваних умов Договору).

Вказані Договір, Акт приймання-передачі та Договір про внесення змін підписані представниками сторін та скріплені відтисками печаток товариств.

Матеріали справи також містять лист Міністерства освіти і науки України від 24.11.2025 року (у відповідь на лист Рівненської окружної прокуратури), у якому, зокрема, зазначено, що з метою додаткових надходжень коштів для забезпечення надійної експлуатації будівель, котельного господарства, інженерних мереж та підвищення ефективності використання матеріально-технічної бази в закладах освіти, враховуючи нормативно-правові та законодавчі акти, Міністерство надає позитивні висновки щодо надання майна в оренду та рекомендації щодо істотних умов при оформленні договорів оренди, якщо це не погіршує проведення навчального процесу та проживання студентів і учнів в гуртожитках.

Звертаючись до суду з даним позовом прокурор зазначає, що Договір оренди нерухомого майна укладено з порушенням вимог частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту», а тому підлягає визнанню недійсним за приписами статтей 203 та 215 ЦК України, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства, а приміщення - поверненню його балансоутримувачу, позаяк визнання недійсним договору оренди приміщення має правовим наслідком повернення цього приміщення в порядку та на умовах, які встановлені законом.

Як зазначалось вище, Господарський суд Рівненської області рішенням від 23.04.2026 року у справі №918/57/26 відмовив у задоволенні позову.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року у справі №1-1/99 з урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

За змістом частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

З огляду на викладене, прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підстави для звернення прокурора до суду, а суд зобов`язаний перевірити такі (аналогічні висновки були висловлені Верховним Судом у постановах від 17.07.2018 року у справі №804/6296/15, від 17.07.2019 року у справі № 824/14/19-а).

Враховуючи висновок про застосування норма права, викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Матеріалами справи стверджено, що 05.08.2025 року та 21.10.2025 року Рівненською обласною прокуратурою направлено листи на адресу Міністерства освіти і науки України, якими повідомлено про існування порушення інтересів держави унаслідок укладення договору оренди нежитлового приміщення.

24.11.2025 року Міністерство освіти і науки України листом №1/24707-25 повідомило, що не ініціювало питання припинення договору. Водночас, у випадку виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Враховуючи наведене, прокурор у цій справі підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави в суді та правильно визначив Міністерство освіти і науки України як власника спірного майна позивачем за пред`явленим ним до суду позовом.

В той же час, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який після виявлення порушень законодавства, про які повідомлено прокуратурою, мав право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів.

Переглядаючи оскаржуване рішення по суті спору колегія суддів виходить з наступного.

Так, у статті 15 Цивільного кодексу України (надалі в тексті - ЦК України) закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способи захисту права встановлені статтею 16 ЦК України.

За положеннями ч.ч.1,2 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному законодавством.

Правове регулювання визнання правочинів недійсними здійснюється на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України.

При цьому, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Так, підставою недійсності правочину, відповідно до ст.215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст.203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Переглядаючи рішення у даній справі, колегія суддів зауважує, що положеннями статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами.

За результатами розгляду такого спору про визнання недійсним правочину вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов`язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно усталеної практики Верховного Суду, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову (такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 року у справі №910/7975/21, від 01.10.2024 року у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 року у справі №917/531/19, від 08.08.2024 року у справі №917/1024/22, від 04.06.2024 року у справі №910/11425/21).

Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію (висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 року у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 року у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 року у справі № 910/4293/22).

При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. До таких висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 08.08.2024 року у справі №917/1024/22, від 01.10.2024 року у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 року у справі №917/531/19.

Звертаючись до суду з даним позовом про визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статтей 203 та 215 ЦК України, прокурор зазначає про порушення сторонами вимог частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту».

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулюються Законом України «Про освіту».

Згідно частини 1 статті 79 Закону України «Про освіту» джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть бути, зокрема: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Відповідно до частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» (в редакції чинній на час укладення договору) об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Наразі частину 4 статті 80 Закону України «Про освіту» доповнено абзацем 2, яким передбачено, що надання в оренду об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, та які відповідно до абзацу першого цієї частини можуть надаватися орендарями державного і комунального майна з використанням майна, що належить закладу освіти, здійснюється за цільовим призначенням, визначеним Кабінетом Міністрів України.

Тобто, частина 4 статті 80 Закону України «Про освіту» допускала та допускає можливість надання в оренду майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, пов`язаних із обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 1 Закону України «Про освіту» освітня діяльність - діяльність суб`єкта освітньої діяльності, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті.

Таким чином, забезпечення освітнього процесу є частиною освітньої діяльності.

Разом з тим існують послуги, пов`язані з забезпеченням освітнього процесу або з обслуговуванням учасників освітнього процесу, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти.

Отже, Закон України «Про освіту» дозволяє надання об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та які пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу

Закон України «Про освіту» не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Отже, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи із конкретних обставин справи, з урахуванням того, чи не погіршує надання в оренду майна закладів освіти соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 року у справі №927/1424/23, від 17.09.2024 року у справі №927/55/23, від 22.05.2024 року у справі №906/1105/22.

Відповідно ч.ч.1, 3 ст.70 Закону України «Про вищу освіту» № 1556-VII (тут і надалі у редакції станом на 06.04.2022 року) матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно. Заклад вищої освіти у порядку, визначеному законом, та відповідно до статуту має право: використовувати майно, закріплене за ним на праві господарського відання, у тому числі для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування відповідно до законодавства.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 року у справі №906/143/17, від 10.10.2018 року у справі №917/1934/17).

Окрім цього, саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж надання послуг, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13.11.2024 року у справі №927/1424/23, від 04.06.2024 року у справі №927/1125/23.

Орендована за Договором майно, а саме: частина нежитлових приміщень першого поверху гуртожитку №6, загальною площею 110 кв.м, розміщених за адресою: вул.Чорновола,53, м.Рівне, Рівненська область та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування є державним майном, а тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 та Закону України «Про управління об`єктами державної власності» від 21.09.2006 у редакціях станом на 06.04.2022 року .

Згідно з ч.ч.5, 6 ст.2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» оренда здійснюється на основі таких принципів: законності; державного регулювання та контролю; врахування особливостей об`єктів державної та комунальної форм власності. Галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.

У відповідності до пункту 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 року №483 (у редакції станом на 06.04.2022 року), не можуть бути використані за будь-яким цільовим призначенням, зокрема, майно закладів освіти.

Такі об`єкти оренди можуть використовуватися лише для розміщення відповідних закладів або лише із збереженням профілю діяльності за конкретним цільовим призначенням, встановленим рішенням відповідного представницького органу місцевого самоврядування, крім випадків, що передбачають використання частини такого майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо такими закладами, пов`язаних із забезпеченням чи обслуговуванням діяльності таких закладів, їх працівників та відвідувачів. Зазначені об`єкти можуть також використовуватися для проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів.

Обмеження щодо використання майна закладів охорони здоров`я, освіти, соціально-культурного призначення (майна закладів культури, об`єктів спортивної інфраструктури) не поширюються на оренду будівель, споруд, окремих приміщень та їх частин, іншого нерухомого майна, що перебуває в аварійному стані або не використовується у діяльності таких закладів та об`єктів протягом трьох років (для об`єктів площею менш як 500 кв. метрів) або п`яти років (для об`єктів площею, що становить 500 і більше кв. метрів), за умови, що це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі або об`єкті, крім закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та паралімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувальних (лікувально-фізкультурних) і лікувально-профілактичних закладів.

Системний аналіз вищенаведених приписів закону передбачає, що договір оренди майна закладів освіти має обмеження щодо використання такого майна і такі обмеження (цільове призначення) повинні бути встановлені у самому договорі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23.

Проте, як встановлено з матеріалів цієї справи, згідно з пунктом 7.1 Змінюваних умов Договору цільове призначення майна - розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.

В Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань наявні відомості, що основним видом діяльності ТОВ «Нова пошта» є інша поштова та кур`єрська діяльність (53.20). Разом з цим, окрім вказаного виду діяльності, за товариством закріплено інші види діяльності, з яких діяльність посередників, що спеціалізуються в торгівлі іншими товарами (46.18), діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту (46.19), інша діяльність із забезпечення трудовими ресурсами (78.30), інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (47.19), вантажний автомобільний транспорт (49.41), складське господарство (52.10), інша допоміжна діяльність у сфері транспорту (52.29), інші види грошового посередництва (64.19), діяльність страхових агентів і брокерів (66.22), консультування з питань комерційної діяльності й керування (70.22), рекламні агентства (73.11) та інші.

Тому безпідставним є посилання суду першої інстанції на постанову Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 №796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності», оскільки умовами договору не передбачено надання кур`єрських чи поштових послуг навчальному закладу чи його учасникам, водночас визначено розміщення суб`єкта господарювання, який здійснює діяльність за кодами, не передбаченими зазначеним нормативно-правовим актом.

Переглядаючи оскаржуване рішення, колегія суддів виходить з того, що ТОВ «Нова пошта» використовує орендоване нерухоме майно для провадження господарської діяльності, не пов`язаної з наданням послуг із забезпечення освітнього процесу або обслуговування учасників цього процесу.

Викладене свідчить про відсутність у оспорюваному Договорі цільового призначення, яке б могло забезпечувати діяльність закладу освіти та, як наслідок - про пряме порушення приписів частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту».

За таких обставин об`єкт оренди передано ТОВ «Нова пошта» всупереч забороні, встановленій законодавством про освіту, оскільки умовами Договору від 06.04.2022 року про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 року №1684-2019 передбачено використання орендарем майна для розміщення суб`єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.

Колегія суддів апеляційного суду відхиляє доводи відповідачів, що частина холу гуртожитку не використовується закладом освіти для проживання студентів, а така оренда не погіршує соціально-побутових умов учасників навчального процесу, а навпаки забезпечує його, з огляду на наступне:

В силу положень статті 1 Закону України «Про освіту» заклад освіти - юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність.

При цьому, за змістом положень ч.ч. 1, 4 ст.80 Закону України «Про освіту», нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. Виняток лише становлять випадки надання в оренду майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, можливе лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Тобто, НУВГП вправі надавати в оренду майно, яке перебуває у нього на балансі, але лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Натомість умови оспорюваного договору свідчать, що об`єкт оренди не використовується за цільовим призначенням, яке не заборонене законодавством про освіту.

Крім того, проходження практики на базі підприємств, установ, організацій регулюється Положенням про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 08.04.1993 року №93 і не передбачає укладення договорів оренди приміщень закладу освіти.

Меморандум про співпрацю від 21.09.2018 року та договір про проведення практики студентів закладу освіти від 27.09.2019 року не є частиною оспорюваного правочину, не містять посилання щодо використання саме спірного приміщення і не змінює його цільового призначення. Умови договору не містять положень про його укладення на виконання меморандуму та договору про співпрацю.

За таких обставин, зазначені документи не є належними та достатніми доказами фактичного здійснення освітньої діяльності на базі орендованого приміщення та не підтверджують використання спірного майна у зв`язку із освітнім процесом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів також відхиляє посилання відповідачів на укладення договорів про співпрацю та Меморандуму.

Верховний Суд у Постанові від 16.12.2025 року у справі №910/13246/24 зазначив наступне: «Отже, чинний на момент укладення оспорюваного договору Закон України «Про освіту» містить положення, якими імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачено лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Дійсно, Закон України «Про освіту» не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність із навчально-виховним процесом чи його учасниками. Звідси питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати виходячи з конкретних обставин справи, однак з обов`язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі для обслуговування учасників освітнього процесу, можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Аналогічні усталені правові висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №906/165/17, від 11.04.2018 у справі №911/1610/16, від 03.05.2018 у справі №902/215/17, від 30.03.2021 у справі №922/2712/19, від 13.10.2021 у справі №923/1169/20, від 20.01.2022 у справі №906/1551/20, від 08.11.2022 у справі №917/1090/21, від 10.01.2024 у справі №924/391/23, від 14.02.2024 у справі №910/14998/22, від 03.04.2024 у справі №906/5/23, від 09.04.2024 у справі №927/400/23, від 22.05.2024 у справі №906/1105/22, від 23.07.2024 у справі №912/673/23, від 17.09.2024 у справі №927/55/23, від 13.11.2024 у справі №927/1424/23, від 03.12.2024 у справі №914/3310/23, від 12.03.2025 у справі №903/493/24, від 01.04.2025 у справі №927/1687/23, від 27.08.2025 у справі №902/941/24 зі спорів, що виникли з правовідносин, пов`язаних із визнанням недійсним договору оренди нерухомого майна, яке входить до складу об`єкта освіти, закріпленого за державним/комунальним навчальним закладом на праві господарського відання або оперативного управління, та зобов`язанням повернути вказане майно балансоутримувачу.»

Верховний Суд у постанові від 25.06.2024 у справі №923/1292/21 сформулював такі висновки щодо застосування положень статті 22 та частини 4 статті 80 Закону України №2145-VІІІ у подібних правовідносинах, пов`язаних із визнанням недійсним договору оренди нерухомого майна, яке входить до складу об`єкта освіти, закріпленого за державним професійно-технічним навчальним закладом і переданого в користування не в цілях навчально-виховного процесу, а з метою одержання орендарем прибутку:

« 1) статтею 22 Закону України №2145-VІІІ передбачено, що, юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність. Права та обов`язки закладу освіти, передбачені цим Законом та іншими законами України, має також фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, основним видом діяльності якого є освітня діяльність. Фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, освітня діяльність якого перестає бути основним видом його діяльності, втрачає права та обов`язки, у тому числі права на пільги, передбачені законодавством для закладу освіти;

2) навчально-виховний процес, як складова освітньої діяльності - це система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (пункт 1.2 Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.2001 №653);

3) водночас згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку;

4) отже, навчально-виховний процес та підприємницька діяльність мають різні завдання, цілі, мету, результати і вплив на учнів ліцею. Таким чином, діяльність суб`єкта освітньої діяльності, яка спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу, і буде визначати пов`язаність з освітнім процесом;

5) згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видами економічної діяльності фізичної особи-підприємця Орел М.І. (далі - ФОП Орел М.І.) є друкування іншої продукції (основний), виробництво іншого трикотажного та в`язаного одягу, виробництво паперових канцелярських виробів, виробництво інших виробів з паперу та картону, надання інших послуг бронювання, неспеціалізована оптова торгівля, інші види роздрібної торгівлі, інші види видавничої діяльності, консультування з питань інформатизації, виробництво ігор та іграшок;

6) таким чином, ФОП Орел М.І. не належить до суб`єктів освітньої діяльності, а його діяльність не була спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, оскільки використання державного окремого індивідуально визначеного нерухомого майна - частини будівлі літ.«Б» (реєстровий номер майна 36235691.25.ОЕКОВФ092) загальною площею 362,4 м2 та сараю літ.«В» (реєстровий номер майна 36235691.25.ОЕКОВФ094) загальною площею 73,2 м2 за адресою: м.Херсон, вул.Баку, 8, що перебуває на балансі Державного професійно-технічного навчального закладу «Херсонський професійний ліцей зв`язку та поліграфії», з метою друкування поліграфічної продукції для отримання прибутку жодним чином не пов`язано ні з навчальним процесом, ні з забезпеченням навчального процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а тому у цьому випадку вказане майно не могло бути переданим в оренду через існування прямої заборони закону, а саме частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту»;

7) подальше укладення орендарем та балансоутримувачем договору про надання освітніх послуг у сфері професійної освіти, за яким має проводитись підготовка і направлення на роботу до орендаря трьох випускників у 2020, 2021 та 2022 роках, а також договорів про навчально-виробничу практику учнями навчального закладу від 01.06.2020, від 22.04.2021 не змінює змісту оспорюваного договору оренди №1611-20-065 та не свідчить про дотримання положень частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» під час його укладення, адже саме у договорі оренди має бути визначено мету (цільове призначення) використання майна. Натомість у пункті 1.2 договору оренди №1611-20-065 визначено, що майно передається в оренду з метою друкування поліграфічної продукції, що спростовує посилання скаржника (орендодавця) на договори про надання освітніх послуг у сфері професійної освіти та про навчально-виробничу практику учнями навчального закладу.

У підсумку, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції в справі №923/1292/21, якою було задоволено позов заступника керівника Херсонської окружної прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виснував про те, що, укладаючи спірний договір оренди №1611-20-065, сторони не дотрималися вимог статті 80 Закону України «Про освіту», що в силу статей 203, 215 ЦК України та статті 207 ГК України є правовою підставою для визнання його недійсним та, як наслідок, для звільнення та повернення орендованого нерухомого майна навчального закладу.»

Схожі за змістом висновки щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди майна навчального закладу, який не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних цілях, доступу викладачів чи студентів до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2023 у справі №902/51/21 зі спору, що виник із подібних правовідносин.

Таким чином, укладаючи договір 06.04.2022 року про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 року №1684-2019 про передачу частини нежитлових приміщень гуртожитку №6, площею 110 кв.м, які розміщені за адресою: вул.Чорновола,53, м.Рівне, Рівненська область, та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування сторони не дотримались вимог частини 1 статті 203 ЦК України, які полягають у порушенні Закону України «Про освіту», що в свою чергу зумовлює визнання недійсним вказаного договору.

Враховуючи встановлені судом обставини, зокрема, в частині визначеного ТОВ «Нова пошта» виду його економічної діяльності, яка не пов`язана ні з навчальним процесом, ні з забезпеченням навчального процесу, а також враховуючи визначене в пункті 7.1 Договору цільове призначення орендованого майна, суд дійшов висновку, що сторони не дотрималися вимог статті 80 Закону України «Про освіту», що в силу положень частини 1 статті 203 та частини 1 статті 215 ЦК України є правовою підставою для визнання його недійсним та, як наслідок, для звільнення та повернення орендованого нерухомого майна навчального закладу, тому позов та апеляційна скарга прокурора підлягають задоволенню.

Вбачається, що вирішуючи даний спір, господарський суд першої інстанції залишив зазначені обставини поза увагою, наслідком чого стало порушення права позивача і призвело до прийняття необґрунтованого рішення, що зумовлює його скасування та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Статтею 74 ГПК України передбачено обов`язок кожної із сторін довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та без-посередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст.86 ГПК України).

З мотивів зазначених вище, колегія суддів вважає, що наявні всі підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з підстав ст.277 ГПК України через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, визнання судом першої інстанції встановленими обставин, що мають значення для справи, які не були доведеними та невідповідності обставинам справи висновків, викладених у рішенні, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Крім того, на підставі статті 129 ГПК України, у зв`язку із задоволенням позову та апеляційної скарги належить стягнути з відповідачів на користь Рівненської обласної прокуратури по 2218,66 грн витрат зі сплати судового збору та по 3328 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.34, 86, 232, 233, 240, 275, 276, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2026 року у справі №918/57/26 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 23.04.2026 року у справі №918/57/26 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

3. Визнати недійсним договір про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 року №1684-2019 щодо продовження договору оренди без проведення аукціону (шляхом викладення в новій редакції), укладеного 06.04.2022 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» та Національним університетом водного господарства та природокористування.

4. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» повернути Національному університету водного господарства та природокористування частину нежитлових приміщень першого поверху гуртожитку №6, загальною площею 110 кв.м., розміщених за адресою: Рівненська область, м.Рівне, вул.Чорновола, 53.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» (Ідентифікаційний код юридичної особи 31316718, Україна, 03026, місто Київ, Столичне Шосе, будинок 103, корпус 1, поверх 9) на користь Рівненської обласної прокуратури (Ідентифікаційний код юридичної особи 02910077, Україна, 33028, Рівненська обл., місто Рівне, вулиця 16 Липня, будинок 52) 2218,66 грн витрат зі сплати судового збору та 3328 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

6. Стягнути з Національного університету водного господарства та природокористування (Ідентифікаційний код юридичної особи 02071116, Україна, 33028, Рівненська обл., місто Рівне, вулиця Соборна, будинок 11) на користь Рівненської обласної прокуратури (Ідентифікаційний код юридичної особи 02910077, Україна, 33028, Рівненська обл., місто Рівне, вулиця 16 Липня, будинок 52) 2218,66 грн витрат зі сплати судового збору та 3328 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (Ідентифікаційний код юридичної особи 42956062, Україна, 33001, Рівненська обл., Рівненський р-н, місто Рівне, вул.Могили Петра, будинок 24) на користь Рівненської обласної прокуратури (Ідентифікаційний код юридичної особи 02910077, Україна, 33028, Рівненська обл., місто Рівне, вулиця 16 Липня, будинок 52) 2218,66 грн витрат зі сплати судового збору та 3328 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

8. Надати місцевому господарському суду доручення про видачу відповідних наказів.

9. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

10. Матеріали справи №918/57/26 повернути до Господарського суду Рівненської області.

Повна постанова складена "23" липня 2026 р.

Головуючий суддя Мамченко Ю.А.

Суддя Хабарова М.В.

Суддя Кульчій І.М.