Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №757/39882/24-ц — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 757/39882/24

провадження № 61-3143св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року у складі судді Гуртової Т. І. та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (далі - ДП «Ліси України») про визнання наказу про звільнення незаконнимта його скасування, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовну заяву обґрунтував тим, що з 16 січня 2023 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем та працював на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України». Наприкінці робочого дня 06 червня 2024 року його викликали до департаменту персоналу та повідомили про звільнення, при цьому його не було ознайомлено із наказом про звільнення, не надано довідки про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Протягом тривалого часу він не отримав від відповідача вказаних документів.

Зазначив, що згідно з відомостями про трудову діяльність з Реєстру застрахованих осіб, сформованими 31 липня 2024 року та отриманими через електронний кабінет Пенсійного фонду України, його звільнено з посади директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України» відповідно до наказу № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 » на підставі статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за угодою сторін.

Посилався на те, що між сторонами не було досягнуто домовленості про його звільнення за угодою сторін. Оскільки копію оскаржуваного наказу станом на дату подачі позову він не отримав, то відлік строку для подання позову не розпочався.

Наголосив на тому, що його звільнення є незаконним, тому є підстави для захисту його порушених трудових праві у судовому порядку.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ ДП «Ліси України» від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити його на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України»;

- стягнути з ДП «Ліси України» на його користь суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 07 червня 2024 року до дня фактичного допуску до роботи, з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ДП «Ліси України» від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України» з 07 червня 2024 року. Стягнуто з ДП «Ліси України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07 червня 2024 року до 28 липня 2025 року у сумі 11 772 468,20 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів. Стягнуто з ДП «Ліси України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 211,20 грн. Стягнуто з ДП «Ліси України» в дохід держави судовий збір у сумі 16 351,20 грн. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за один місяць у розмірі 872 034,68 грн допущено до негайного виконання.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що наказ ДП «Ліси України» від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є незаконним, оскільки він винесений без волевиявлення позивача як працівника та за відсутності обопільної згоди сторін на припинення 06 червня 2024 року трудових правовідносин. Тому відповідно до статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на роботі на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України» і на його користь за рахунок відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Водночас суд першої інстанції установив, що оригінал заяви позивача про звільнення від 05 червня 2024 року, який залишився у нього, не містить обов`язкових реєстраційних реквізитів підприємства та резолюції керівника, а надана відповідачем копія такої заяви із підписом директора оформлена з порушенням інструкції з діловодства. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доповідна записка директора з персоналу та матеріали службового розслідування не спростовують відсутність письмової згоди працівника і не можуть підміняти собою його волевиявлення.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не пропустив строк звернення до суду, оскільки відповідач не довів належними та допустимими доказами факт вручення йому копії наказу про звільнення в день самого звільнення (06 червня 2024 року), через що відлік місячного строку за статтею 233 КЗпП України не розпочався. Поданий роботодавцем акт про відмову позивача від ознайомлення з наказом є недостовірним доказом, оскільки залучені працівники під час допиту як свідки не підтвердили обставин вручення позивачу копії цього документа чи ознайомлення з його текстом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року апеляційну скаргу ДП «Ліси України», в інтересах якого діяла представник Тараненко О. Ю. , залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року - без змін.

Залишаючи без змін оскаржуване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що таке рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

10 березня 2026 року ДП «Ліси України» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19, від 03 листопада 2021 року у справі № 387/329/20, від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не звернули увагу на те, що чинним законодавством України не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору;

- не врахували наявність волевиявлення позивача на звільнення, яке підтверджується власноручно написаною ним заявою із зазначенням конкретної дати (06 червня 2024 року) і правової підстави;

- не з`ясували, чи кадрові заяви (про прийом, переведення, звільнення працівників) взагалі реєструються службою діловодства на підприємстві відповідача, а тому дійшли передчасного висновку про те, що відсутність такої реєстрації свідчить про те, що заява позивача про звільнення не була подана до цього підприємства;

- не надали належної оцінки тому факту, що на оригіналі заяви про звільнення, яка була подана позивачем, поставлено резолюцію «До наказу» і дату 05 червня 2024 року рукою працівника Департамента з персоналу заявника;

- не врахували, що 06 червня 2024 року, тобто у день звільнення, позивач був присутній на робочому місці, а з 07 червня 2024 року без поважних причин не виходив на роботу, що підтверджено табелем обліку використання робочого часу;

- не надали належної оцінки акта від 06 червня 2024 року про відмову позивача від ознайомлення з наказом, показанням свідка, яка безпосередньо надавала копію наказу та трудову книжку, а також факту проведення з позивачем повного розрахунку у день звільнення;

- не врахували недобросовісну поведінку позивача;

- не надали належної оцінки всім доводам та аргументам заявника тощо.

До вказаної касаційної скарги ДП «Ліси України» додало клопотання, в якому просило суд винести ухвалу про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року у справі № 757/39882/24 в частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 11 772 468,20 грн до закінчення їх перегляду у касаційному порядку.

11 березня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заяву про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДП «Ліси України» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року з підстав, визначених пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, а також заперечення позивача на клопотання відповідача про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанції у цій справі.

03 квітня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ДП «Ліси України», в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів цієї касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

07 та 10 квітня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заяви про закриття касаційного провадження у справі на підставі пунктів 2, 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

22 червня 2026 року ДП «Ліси України» через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду додаткові пояснення, в яких виклало додаткові обґрунтування вимог його касаційної скарги.

Також 22 червня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заперечення на додаткові пояснення ДП «Ліси України», в яких просить повернути такі пояснення відповідача без розгляду.

Верховний Суд вважає, що вказані додаткові пояснення ДП «Ліси України» розглядати неповноважний.

Відповідно до частини другої статті 174 ЦПК України заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Згідно з частиною п`ятою статті 174 ЦПК України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне.

Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Оскільки ДП «Ліси України» у зазначених поясненнях поза межами строку на касаційне оскарження, зокрема, навело додаткові аргументи щодо наявності підстав для задоволення його касаційної скарги, не просило у суду дозволу подати такі пояснення, Верховий Суд, з урахуванням заперечень сторони позивача, залишає вказані пояснення відповідача без розгляду.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, провадження № 14-680цс19 (пункти 51-52), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, провадження № 12-86гс20 (пункти 25-33) та Верховний Суд у постанові від 26 червня 2025 року у справі № 204/8858/23 (провадження № 61-9211св24).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 березня 2026 року касаційну скаргу ДП «Ліси України» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року передано на розглядсудді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., про відмову у відкритті касаційного провадження; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ДП «Ліси України» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Печерського районного суду міста Києва матеріали справи № 757/39882/24; зупинено виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку, за виключенням стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць та поновлення на роботі; надано позивачу строк для подання відзиву.

У травні 2026 року матеріали справи № 757/39882/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2026 року справу № 757/39882/24 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, щоОСОБА_1 з 16 січня 2023 року до 06 червня 2024 року перебував у трудових правовідносинах з ДП «Ліси України» та працював на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України».

Наказом відповідача від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача було звільнено 06 червня 2024 року із займаної посади за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Підставою звільнення у наказі вказано заяву ОСОБА_1 від 05 червня 2024 року.

Копію вказаного наказу про звільнення ДП «Ліси України» ОСОБА_1 не вручало та засобами поштового зв`язку не направляло.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що в матеріалах справи наявні дві копії однієї і тієї ж заяви ОСОБА_1 на звільнення від 05 червня 2024 року. Одна копія подана відповідачем, на якій в лівому верхньому куті поставлено підпис генерального директора ОСОБА_3 та дата - 05 травня 2024 року. Друга копія подана позивачем, на якій відсутні згаданий підпис генерального директора та дата 05 травня 2024 року у лівому верхньому куті. Обидві копії не містять відомостей про реєстрацію заяви.

16 липня 2025 року в ході судового засідання судом першої інстанції оглянуто оригінал заяви ОСОБА_1 та встановлено, що цей оригінал відповідає саме копії, яка подана позивачем, та на оригіналі заяви відсутні відомості про її реєстрацію та у лівому верхньому куті - підпис генерального директора та дата 05 травня 2024 року.

Свідок ОСОБА_4 , який працював на посаді Директора Департаменту з персоналу ДП «Ліси України», пояснив суду, що напередодні дня звільнення ОСОБА_1 йому зателефонував керівник ДП «Ліси України» ОСОБА_3 та сказав, що ОСОБА_1 має намір звільнитись, попросив його допомогти йому в оформленні відповідних документів. Після цієї розмови він ( ОСОБА_4 ) домовився з ОСОБА_1 , що зайде до його кабінету. Зазначив, що зайшов до кабінету ОСОБА_1 на десятий поверх з прикладом заяви на звільнення за угодою сторін. ОСОБА_1 в його присутності написав заяву на звільнення та віддав йому. Надалі він зробив фотокопію цієї заяви ОСОБА_1 та віддав на реєстрацію і написав доповідну записку на ім`я генерального директора про надходження заяви ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін та проханням прийняти управлінське рішення. Після цього, з проектом наказу про звільнення, який був ним завізований, доповідною запискою та заявою ОСОБА_1 на звільнення, він зайшов до кабінету ОСОБА_5 для візування проекту наказу. ОСОБА_5 спитав його чи, це погоджено генеральним директором, на що він відповів, що так, є його доповідна записка. Під час знаходження у кабінеті ОСОБА_5 на його мобільний телефон зателефонував ОСОБА_1 та спитав у нього, де він та чи можна подивитись на проект наказу. Після виходу з кабінету ОСОБА_5 він зустрів ОСОБА_1 , який забрав у нього заяву на звільнення та пішов, а на його заперечення, що треба писати заяву про відкликання заяви, махнув рукою та сказав, що звільнятись не буде. Наголосив, що згода генерального директора на звільнення ОСОБА_1 була отримана шляхом підготовки доповідної записки на ім`я генерального директора, на якій генеральний директор написав фразу «до наказу», а в цей момент відділ кадрів робив проект наказу на звільнення. Також зазначив, що ОСОБА_1 не подавав заяви про відкликання його заяви про звільнення, службове розслідування за цим інцидентом проведено не було, на заяві про звільнення не ставиться штамп. Крім того, повідомив, що на оригіналі заяви фразу «до наказу» написала начальник відділу по роботі з персоналом ОСОБА_6 і вона ж зробила копію заяви. Підтвердив, що ОСОБА_3 поставив підпис та дату 05 червня 2024 року на копії заяви ОСОБА_1 , а не на оригіналі. В момент погодження проекту наказу про звільнення резолюції генерального директора ні на оригіналі заяви ні на її копії не було. Віза була проставлена лише на доповідній записці ОСОБА_4 , адресованій генеральному директору.

Свідок ОСОБА_5 , який працював на посаді Директора Департаменту з правових питань ДП «Ліси України», повідомив суду, що 05 червня 2024 року до нього в кабінет зайшов ОСОБА_4 з проектом наказу про звільнення ОСОБА_1 , під яким була заява останнього про звільнення за угодою сторін. Він завізував цей проект наказу та віддав його ОСОБА_4 . Також зазначив, що під проектом наказу не було доповідної записки ОСОБА_4 , яка була б адресована генеральному директору щодо вирішення питання звільнення ОСОБА_1 . На заяві ОСОБА_1 була відсутня резолюція та підпис керівника підприємства. Повідомив, що зазвичай під час звільнення готується проект наказу, а вже після цього всі документи подаються генеральному директору, який ставить резолюції та підписи, в т.ч. на наказі.

Свідок ОСОБА_7 , яка працювала на посаді завідувача сектору рекрутингу відділу роботи з персоналом Департаменту з персоналу ДП «Ліси України», показала суду, що також була присутня у кабінеті, коли начебто ОСОБА_8 вручала ОСОБА_1 копію наказу про звільнення та трудову книжку. Час доби, коли це точно відбувалось, не пам`ятає, оскільки вже пройшов майже рік. Повідомила, що особисто не була залучена до вручення наказу про звільнення, а займалась робочими справами за своїм робочим місцем. Її робоче місце знаходиться на значній відстані від столу, де відбулася розмова ОСОБА_8 та ОСОБА_1 і вона не чула, про що вони говорили. Лише почула, що ОСОБА_1 спитав за дні відпустки. Наказу про звільнення ОСОБА_1 вона особисто не бачила, вже згодом дізналась, що ОСОБА_1 звільнено. Наголосила, що особисто не стояла біля столу, де була розмова ОСОБА_8 з ОСОБА_1 , не бачила, чи ОСОБА_1 забрав саме свою трудову книжку, бачила, що ОСОБА_1 взяв у руки якийсь документ, але вона не зазначила точно, який саме це був документ, оскільки особисто не бачила його. Жодних заперечень свідок ОСОБА_7 від ОСОБА_1 не чула. Підписалась під актом від 06 червня 2024 року, оскільки була в цей момент в кабінеті.

Свідок ОСОБА_8 , яка працювала на посаді менеджера з персоналу відділу роботи з персоналом Департаменту з персоналу ДП «Ліси України», повідомила суду, що вона особисто зробила копію наказу від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 », запис у трудову книжку ОСОБА_1 та запис у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них. Вона не пам`ятає точний час, коли ОСОБА_1 зайшов до робочого кабінету, де окрім неї працює ще 5 осіб. Зазначила, що надала ОСОБА_1 на ознайомлення копію наказу про його звільнення, сама текст наказу йому не зачитувала, з оригіналом не ознайомлювала. Свідок вказала, що ОСОБА_1 відмовився від проставлення підпису про отримання копії наказу про звільнення, про отримання трудової книжки. Зазначила, що ОСОБА_1 лише запитав про кількість днів відпустки, забрав копію наказу та трудову книжку та пішов. Після цього вона склала відповідний акт «Про відмову ознайомлення з наказом про звільнення», який надала на підпис ще двом особам, які знаходились у кабінеті - ОСОБА_7 та ОСОБА_9 . Оригіналу заяви ОСОБА_1 свідок особисто не бачила та не пам`ятає, чи були під наказом ще якісь документи, що стали підставою для його прийняття. Поштою копія наказу про звільнення ОСОБА_1 не направлялася. Запис на оригіналі наказу про відмову від підпису не зроблено, оскільки зі слів свідка, це не передбачено нормативними документами.

Свідок ОСОБА_9 , яка працювала на посаді менеджера з персоналу відділу роботи з персоналом Департаменту з персоналу ДП «Ліси України», повідомила суду, що була присутня у кабінеті, коли начебто ОСОБА_8 вручала ОСОБА_1 копію наказу про звільнення та трудову книжку. Особисто свідок ОСОБА_9 не стояла біля столу та біля ОСОБА_8 і ОСОБА_1 у момент їх розмови. Зазначила, що працювала в цей момент за своїм робочим комп`ютером та не надавала значення розмові ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , не пам`ятає часу, в який відбувалися описані події. Вказала на те, що особисто не бачила документів, які начебто ОСОБА_8 вручала ОСОБА_1 , та не бачила ні оригіналу ні копії наказу про звільнення ОСОБА_1 . З їх розмови вона лише почула про те, як ОСОБА_1 спитав про кількість днів відпустки, що у нього залишилась. Наголосила на тому, що про звільнення ОСОБА_1 заздалегідь точно не знала, але чула, що реєструється відповідний наказ. Особисто не бачила, чи робився запис у трудову книжку ОСОБА_1 . Участь у складанні акта взяла через те, що була присутня у кабінеті, та підписала акт, коли ОСОБА_8 запропонувала це зробити.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до довідки щодо розрахунків відповідача з позивачем по заробітній платі за останні два повні місяці роботи позивача - квітень-травень 2024 року, заробітна плата позивача за квітень 2024 року становила 824 232,20 грн (542 082,20 грн окладу + 282 150,00 грн премії). Кількість робочих днів у місяці - 22. Заробітна плата за травень 2024 року становила 959 475,01 грн (536 250,01 грн окладу + 423 225,00 грн премії). Кількість робочих днів у місяці - 23.

Правове обґрунтування

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 51 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19, від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 14 листопада 2024 року у справі № 592/2168/22.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частинами другою та третьою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше. як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).

У пункті 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку № 100).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що наказ ДП «Ліси України» від 05 червня 2024 року № 404-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є незаконним, оскільки він винесений без волевиявлення позивача як працівника та за відсутності обопільної згоди сторін на припинення 06 червня 2024 року трудових правовідносин. Тому відповідно до статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на роботі на посаді директора Департаменту безпеки ДП «Ліси України» і на його користь за рахунок відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у сумі 11 772 468,20 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що чинним законодавством України не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі суди попередніх інстанцій не виходили з необхідності дотримання саме письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору, а, врахувавши правові висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, перевіряли наявність взаємного волевиявлення працівника та роботодавця на припинення трудових відносин.

Установивши, що відповідач не довів належними та допустимими доказами подання позивачем заяви про звільнення роботодавцю, а також досягнення між сторонами домовленості про припинення трудового договору, зокрема з огляду на відсутність у роботодавця оригіналу заяви та здійснення звільнення на підставі її фотокопії, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення позивача за угодою сторін. Отже, вирішальне значення у цій справі мала не форма домовленості, а недоведеність факту її досягнення між сторонами.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували наявність волевиявлення позивача на звільнення, яке підтверджується власноручно написаною ним заявою із зазначенням конкретної дати (06 червня 2024 року) і правової підстави, є безпідставними, оскільки у цій справі суди попередніх інстанцій надали належну оцінку зазначеним обставинам та дійшли висновку, що сам по собі факт написання позивачем вказаної заяви не підтверджує досягнення між сторонами угоди про припинення трудового договору.

Натомість Верховний Суд в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та встановлювати нові обставини справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували, чи кадрові заяви (про прийом, переведення, звільнення працівників) взагалі реєструються службою діловодства на підприємстві відповідача, а тому дійшли передчасного висновку про те, що відсутність такої реєстрації свідчить про те, що заява позивача про звільнення не була подана до цього підприємства, Верховний Суд відхиляє, оскільки з огляду на предмет спору та положення статті 89 ЦПК України суди попередніх інстанцій у цій справі оцінювали відсутність реєстраційних реквізитів на заяві позивача про звільнення не як ізольоване формальне порушення інструкції відповідача з діловодства, а в сукупності з іншими беззаперечними доказами, які підтвердили повну відсутність факту передачі цього документа роботодавцю та відсутність волевиявлення працівника на звільнення в момент видачі наказу.

Судовим розглядом встановлено, що паперовий оригінал написаної позивачем заяви не був остаточно поданий ДП «Ліси України» та не виходив з-під контролю самого позивача, який законно залишив його у себе та надав для безпосереднього огляду в судовому засіданні, тоді як оскаржуваний наказ про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України був протиправно виданий кадровою службою відповідача виключно на підставі цифрової фотокопії, зробленої керівником департаменту персоналу на мобільний телефон.

Специфіка внутрішнього кадрового обліку відповідача не може нівелювати загальні стандарти достовірності та належності доказів, за якими будь-який документ, що стає підставою для розпорядчого акта керівника, має бути офіційно введений у правовий оборот підприємства, зафіксований та збережений у матеріалах кадрової справи, чого у цьому випадку не відбулося через відсутність самого оригіналу документа. Оскільки написання тексту заяви без добровільної передачі її паперового оригіналу є лише внутрішнім наміром особи, який не було реалізовано у двосторонній правочин і був відкрито анульований усним запереченням позивача ще до моменту підписання оспорюваного наказу генеральним директором, тому суди попередніх інстанцій дійшли абсолютно обґрунтованого висновку про відсутність взаємної згоди сторін на припинення трудових відносин з позивачем, що повністю узгоджується зі сталою судовою практикою щодо неприпустимості звільнення працівника за відсутності його дійсного волевиявлення на момент видачі розпорядчого акта.

Посилання у касаційній скарзі на те, що на оригіналі заяви про звільнення, яка була подана позивачем, поставлено резолюцію «До наказу» і дату 05 червня 2024 року рукою працівника департаменту з персоналу заявника, є безпідставними, оскільки у цій справі суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили, що згадану «резолюцію» здійснено не на оригіналі заяви, який залишався у позивача та не реєструвався на підприємстві, а на роздрукованій фотокопії цієї заяви з мобільного телефону керівника Департаменту персоналу ДП «Ліси України», яка є неналежним і недостовірним доказом та не може свідчити про наявність письмової угоди сторін про звільнення позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що 06 червня 2024 року, тобто у день звільнення, позивач був присутній на робочому місці, а з 07 червня 2024 року без поважних причин не виходив на роботу, що підтверджено табелем обліку використання робочого часу, а також доводи про те, що суди не надали належної оцінки акту від 06 червня 2024 року про відмову позивача від ознайомлення з наказом, показанням свідка, яка безпосередньо надавала копію наказу та трудову книжку, а також факту проведення з позивачем повного розрахунку у день звільнення, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Отже, перебіг місячного строку для звернення до суду, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України, пов`язується виключно з днем вручення копії наказу про звільнення, а не з фактом проведення розрахунку, відомостями табеля обліку робочого часу чи загальною обізнаністю працівника про звільнення.

У цій справі суди попередніх інстанцій на підставі всебічної оцінки доказів і допиту свідків правильно встановили, що:

- акт від 06 червня 2024 року «Про відмову ознайомлення з наказом про звільнення» є недостовірним доказом, оскільки особи, які його підписали, у судовому засіданні, визнали, що особисто тексту наказу про звільнення позивача не бачили, про обставини цього звільнення не знають і підписали документ автоматично на прохання директора департаменту з персоналу;

- показання самого начальника кадрів як свідка обґрунтовано оцінені судами критично через пряму службову залежність від відповідача та явну суперечність іншим матеріалам справи, зокрема відсутності відмітки про наявність акта чи відмову від підпису на самому оригіналі наказу;

- проведення фінансового розрахунку з позивачем у день звільнення є одностороннім обов`язком роботодавця за статтею 116 КЗпП України та не може свідчити про належне виконання ним вимог статті 47 КЗпП України щодо обов`язкового особистого вручення копії розпорядчого акта.

З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що оскільки відповідач у цій справі не довів факту вручення позивачу копії наказу про звільнення від 06 червня 2024 року № 404-к, а фактично позивач отримав її лише 17 жовтня 2024 року разом із відзивом на позов, то подання позивачем ОСОБА_1 позову - 03 вересня 2024 року відбулося в межах передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП Українистроку.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували недобросовісну поведінку позивача, є безпідставними оскільки факт недобросовісності дій позивача не підтверджується жодними наявними у цій справі доказами та встановленими у ході розгляду справи обставинами.

Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що реалізація особою свого конституційного права на судовий захист у разі порушення її прав не може розцінюватися як зловживання процесуальними правами чи прояв недобросовісної поведінки.

Позивач у цій справі діяв у межах та у спосіб, що передбачені чинним законодавством, тоді як обов`язок доведення правомірності своїх дій та дотримання встановлених процедур звільнення працівника покладався виключно на відповідача.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19, від 03 листопада 2021 року у справі № 387/329/20, від 22 січня 2025 року у справі № 757/5467/21 є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам сторони відповідача, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи щодо суті спору не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки, та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо заяв позивача про закриття касаційного провадження у справі

У заявах від 07 та 10 квітня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., просить закрити касаційне провадження у справі на підставі пунктів 2, 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Згідно з пунктами 2, 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, зокрема, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Перевіривши доводи вказаних заяв ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко О. В., та дослідивши матеріали касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про те, що підстав для задоволення такого клопотання позивача і закриття касаційного провадження у цій справі відповідно до пунктів 2, 5 частини першої статті 396 ЦПК України немає.

Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року у цій справі було зупинено ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2026 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку, за виключенням стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць та поновлення на роботі, то воно підлягає поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Заяви ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ревенко Олексій Володимирович, про закриття касаційного провадження залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк