Постанова від 07 липня 2026 р. у справі №753/9267/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2026 року

м. Київ

справа № 753/9267/25

провадження № 5276св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне підприємство «Головний інформаційно-обчислювальний центр»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року у складі суддів Шаповалової К. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Євграфової С. П., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Головний інформаційно-обчислювальний центр» (далі -КП «ГІОЦ») про визнання дій роботодавця незаконними, стягнення заборгованості із заробітної плати, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вона перебуває у трудових відносинах з КП «ГІОЦ» та з 20 серпня 2021 року обіймає посаду начальника відділу аналізу платіжної дисципліни та розрахунків Департаменту планування та аналізу розрахунків.

У зв`язку з початком повномасштабного вторгнення російської федерації (далі - рф) на територію України вона як особа з інвалідністю неодноразово зверталася до роботодавця з вимогою щодо надання їй можливості працювати у дистанційному режимі. Однак відповідач ігнорував її вимоги або відмовляв у їх задоволенні, штучно обмежував їй доступ до інформації, необхідної для виконання посадових обов`язків, створював психологічний тиск.

У травні 2022 року, штучно створивши відповідні підстави, роботодавець перевів її у простій, не надавав робочих завдань, і, відповідно, не виплачував заробітної плати у повному обсязі.

Надалі (квітень-серпень 2022 року) їй було обмежено доступ до службової інформації, виключено з комунікації департаменту, тобто штучно ізольовано від виконання професійних обов`язків.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила суд:

визнати незаконними дії КП «ГІОЦ», щодо відмови у запровадженні дистанційної форми праці з моменту запровадження воєнного стану як форми розумного пристосування; систематичного ухилення від створення адаптивних умов праці особі з інвалідністю; безпідставного виведення у простій; обмеження доступу до службової інформації та службових повноважень; створення дискримінаційних умов праці за ознакою інвалідності;

стягнути з відповідача: заборгованість із заробітної плати виходячи з середньомісячного доходу у розмірі 39 367,19 грн за 39 місяців (з березня 2022 року до травня 2025 року) у загальному розмірі 1 535 320,49 грн; компенсацію моральної шкоди у розмірі 460 596,13 грн, з урахуванням тривалості, тяжкості наслідків, дискримінаційного характеру дій роботодавця, що погіршили стан здоров`я, спричинили загострення хронічних хвороб та стали опосередкованою причиною смерті її батька; додаткову майнову шкоду за неможливість обслуговування кредитних зобов`язань у сумі 181 193,72 грн; витрати на поховання батька та нестачі доходу для здійснення його кремації у розмірі 158 444,4 грн; витрати на мінімальну підтримуючу терапію у сумі 68 000,00 грн.

16 червня 2025 року позивачка звернулася до суду із заявою про уточнення позовних вимог, у якій просила суд:

визнати протиправними дії КП «ГІОЦ», що порушують трудові та особисті немайнові права, а саме: щодо відмови у впровадженні дистанційної форми праці з моменту запровадження воєнного стану як форми розумного пристосування для особи з інвалідністю, що суперечить статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю»; систематичного ухилення від створення адаптивних умов праці, що передбачають врахування інвалідності та особистих обставин позивачки; безпідставного оформлення відсутності позивачки на роботі як прогулу, попри наявність об`єктивних обставин (воєнний стан, перебування за кордоном, інвалідність, догляд за тяжкохворими родичами), що фактично є простій не з вини працівника відповідно до статтей 34 та 113 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); обмеження доступу до службової інформації та службових повноважень; створення дискримінаційних умов праці за ознакою інвалідності шляхом нерівного ставлення, без врахування об`єктивного стану здоров`я, що суперечить Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;

стягнути з відповідача: середній заробіток за час простою та вимушеного прогулу, спричиненого незаконними діями роботодавця виходячи з середньомісячного доходу у розмірі 39 367,19 грн за 39 місяців (з березня 2022 року до травня 2025 року) на загальну суму 1 535 320,49 грн; компенсацію моральної шкоди у розмірі 460 596,13 грн, з урахуванням тривалості, тяжкості наслідків, дискримінаційного характеру дій роботодавця, що погіршили стан здоров`я, спричинили загострення хронічних хвороб та стали опосередкованою причиною смерті члена сім`ї позивачки; додаткову майнову шкоду, завдану внаслідок неможливості обслуговування кредитних зобов`язань у сумі 181 193,72 грн; вимушені витрати на поховання батька у розмірі 158 444,40 грн; витрати на мінімальну медикаментозну підтримуючу терапію у сумі 68 000,00 грн;

зобов`язати відповідача внести зміни до внутрішніх організаційно-розпорядчих документів підприємства та Статуту, які б передбачали реалізацію принципів цифрової доступності, інклюзії, а також створення умов для дистанційної праці осіб з інвалідністю та/або особливими потребами;

зобов`язати відповідача подати офіційні вибачення у письмовій формі за дискримінаційні дії та порушення Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивачка не довела, що вона як особа з інвалідністю ІІІ групи потребує створення особливого робочого місця, яке має свою специфіку. Долучена нею до позовної заяви індивідуальна програма реабілітації не містить відповідних відомостей, крім того, зазначена програма датована 2013 роком і не містить відміток про її проходження позивачкою та, відповідно, результатів її проходження. Тобто, крім скороченого обсягу робіт, за станом здоров`я для позивачки не встановлено інших обмежень для праці. Позивачка не потребує дистанційної форми праці як форми пристосування.

Позивачка не довела факту її дискримінації відповідачем і суд таких обставин не встановив, а отже, у роботодавця були відсутні підстави для запровадження для неї дистанційної роботи згідно зі статтею 60-2 КЗпП України.

Наказами КП «ГІОЦ» від 31 березня 2022 року № 32, від 29 квітня 2022 року № 40 та від 30 червня 2022 року № 58 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану», КП ГІОЦ оголошено простій в роботі не з вини працівників у квітні, травні та липні 2022 року, що було зумовлено військовою агресією рф проти України. Із указаними наказами позивачка була ознайомлена та не висловлювала заперечень щодо її виведення у простій.

Позивачці як і іншими працівниками КП «ГІОЦ», виведеними у простій у вказаний період, була нарахована та виплачена заробітна плата у розмірі не нижче від 2/3 встановленого окладу. ОСОБА_1 не довела, що виведені у простій разом з нею працівники мали переваги у виплаті заробітної плати.

У червні 2022 року позивачка, як і інші працівники КП «ГІОЦ», працювала на умовах віддаленого доступу (дистанційної роботи).

За червень 2022 року, з урахуванням відпустки з 25 травня 2022 року до 10 червня 2022 року, позивачці було виплачено заробітну плату відповідно до посадового окладу згідно зі штатним розписом.

У зв`язку з відновленням та активізацією робіт в рамках реалізації заходів Київської міської цільової програми «Електронна столиця», наказом КП «ГІОЦ» від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану», враховуючи умови виконання посадових обов`язків, з 01 серпня 2022 року запроваджено для працівників, визначених у додатку 3 до цього наказу, у тому числі й для позивачки, режим роботи відповідно до укладених трудових договорів з дотриманням такими працівниками необхідних заходів безпеки.

Зміст указаного наказу доведено до відома позивачки 28 липня 2022 року шляхом направлення на робочу (корпоративну) електронну пошту.

01 серпня 2022 року позивачка на роботу в КП «ГІОЦ» не вийшла, до виконання трудових обов`язків за трудовою угодою не приступила. 01 серпня 2022 року вона звернулася до відповідача з вимогою щодо запровадження дистанційного режиму роботи без пояснення підстав такої вимоги. Про поважні причини неявки на робоче місце роботодавця не повідомила.

Незважаючи на те, що позивачці не було узгоджено дистанційного режиму роботи, на роботу вона не вийшла, до виконання посадових обов`язків не приступила.

Водночас сам лише факт написання заяви, в якій позивачка повідомила роботодавця про її перехід на дистанційний режим роботи, не є підставою для невиходу на роботу, оскільки такий режим роботи повинен бути належним чином узгоджений та оформлений (наказом або розпорядженням).

У період з 01 березня 2022 року до 31 травня 2025 року та з 01 вересня 2022 року жоден представник Департаменту планування та аналізу розрахунків КП «ГІОЦ» не працює у дистанційному режимі.

Виконання посадових обов`язків у дистанційному режимі іншими працівниками відповідача (з інших департаментів) не дає підстав для висновку про вчинення дискримінаційних дій стосовно позивачки, оскільки можливість виконувати фактичну роботу та трудові обов`язки у дистанційному режимі вирішується саме керівництвом підприємства, з урахуванням службових обов`язків працівників та потреб підприємства, а також узгодженої роботи всіх департаментів та відділів підприємства в умовах воєнного стану, з огляду на функціональне призначення підприємства.

Зважаючи на те, що позивачці не було узгоджено дистанційного режиму роботи, у табелях обліку робочого часу з 01 серпня 2022 року вона значиться як «відсутня з невідомих причин», відповідач не зобов`язаний виплачувати їй заробітну плату за час фактичної відсутності на робочому місці.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 у період простою отримувала заробітну плату у розмірі, визначеному нормами чинного законодавства України в умовах воєнного стану, у відповідача відсутня заборгованість по заробітній платі у вказаний період, а з 01 червня 2022 року до дня вирішення справи судом першої інстанції позивачка на роботу не вийшла, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі за період з березня 2022 року до травня 2025 року.

Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки під час розгляду справи не встановлено обставин вчинення відповідачем стосовно позивачки, як особи з інвалідністю, дискримінаційних дій; КП «ГІОЦ» не створювало їй перешкод у доступі до робочого місця; ОСОБА_1 мала можливість реалізувати своє право на працю в КП «ГІОЦ», однак з 01 серпня 2022 року вона відсутня на робочому місці без поважних причин, тому відсутні правові підстави для відшкодування їй моральної шкоди.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача майнової шкоди на погашення кредиторської заборгованості, придбання ліків та поховання батька, суд виходив з того, що такі витрати позивачка понесла не з вини відповідача.

Вирішуючи позовні вимоги про зобов`язання КП «ГІОЦ» внести зміни до Статуту підприємства, суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки питання щодо затвердження статуту підприємства, внесення до нього змін вирішуються власником підприємства - територіальною громадою міста Києва, від імені якої виступає Київська міська рада.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 рокув якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить:

скасувати оскаржувані судові рішення та сформулювати висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах;

передати справу на новий розгляд до Дарницького районного суду міста Києва з огляду на необхідність встановлення обставин, які не були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, зокрема: здійснення тесту розумного пристосування з оцінкою наявності потреби, можливості адаптації та відсутності надмірного тягаря; з`ясування співвідношення змісту індивідуальної програми реабілітації позивачки з обсягом обов`язку роботодавця щодо розумного пристосування в частині визначення форми організації праці; застосування спеціального стандарту доказування з покладенням тягаря доведення на відповідача; дослідження порівняльної групи (режимів роботи інших працівників підприємства, у тому числі інших працівників з інвалідністю); дослідження локальних актів підприємства;

якщо Верховний Суд визнає, що фактичні обставини справи встановлені в обсязі, достатньому для ухвалення нового рішення, - задовольнити позов ОСОБА_1 відповідно до заяви про уточнення позовних вимог від 16 червня 2025 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, від 05 червня 2024 року у справі № 202/5012/21, від 25 червня 2024 року у справі № 500/4416/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування конвенційного стандарту розумного пристосування у взаємозв`язку зі

статтею 3-1 КЗпП України та статтями 17 та 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» як самостійного позитивного обов`язку; статті 23 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» та обсягу обов`язку роботодавця щодо розумного пристосування застосування статті 60-2 КЗпП України у взаємозв`язку зі статтею 172 КЗпП України, статтями 17 та 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статтями 2, 5, 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю щодо вирішення питання про кваліфікацію відмови в організації дистанційної роботи для працівників з інвалідністю в умовах воєнного стану (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що установивши, що у червні 2022 року позивачка працювала на умовах віддаленого доступу (дистанційної роботи), тобто наявність технічної, організаційної та функціональної можливості такої форми роботи для посади позивачки, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що з 01 серпня 2022 року така форма роботи для неї була неможливою.

Суди не звернули уваги на те, що у наказі від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану» та у листі від 02 серпня 2022 року № 303-2108 роботодавець не зазначав про наявність у позивачки статусу особи з інвалідністю, не здійснив оцінки можливості встановлення для неї менш обтяжливих форм організації праці відповідно до статті 172 КЗпП України, не зазначив обставин, які змінилися порівняно з червнем 2022 року, коли позивачка виконувала ту саму трудову функцію дистанційно.

Вирішуючи позовні вимоги, суди встановили унікальну правову конструкцію, а саме, що позивачка не звільнена, трудовий договір з нею не припинений, її відсутність не кваліфікована ні як прогул, ні як простій, водночас нарахування заробітної плати припинене повністю.

Позивачка не заперечує встановленого судами факту фізичної відсутності на робочому місці з 01 серпня 2022 року. Предметом касаційного перегляду є виключно правова кваліфікація цієї відсутності.

Так, неявка позивачки супроводжувалася одночасним збігом трьох юридично значущих факторів, кожен з яких окремо виключає кваліфікацію відсутності як неповажної без попередньої судової оцінки, а саме: 1) наявність статусу особи з інвалідністю, що породжує обов`язок пільгових умов праці на підставі

статті 172 КЗпП України та розумного пристосування за статтями 2, 5, 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю; 2) повідомлення відповідача про перебування позивачки за кордоном у зв`язку зі збройною агресією рф проти України, що підпадає під дію статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»; 3) неодноразові звернення щодо розумного пристосування, залишені без відповіді по суті, що згідно з частиною другою статті 81 ЦПК України формують презумпцію дискримінації.

Суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин статті 29, 46, 172 КЗпП України, статтю 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану, статті 2, 5, 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю, статті 1, 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Висновок Верховного Суду щодо застосування вказаних норм матеріального права відсутній.

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що перебування інших працівників відповідача (з інших департаментів) на дистанційній роботі не свідчить про дискримінацію позивачки, оскільки не врахували, що вона, єдина з дев`яти осіб з інвалідністю, які працюють у КП «ГІОЦ», опинилася у категорії «відсутня з нез`ясованих причин».

Суди помилково ототожнили вимогу позивачки щодо розумного пристосування умов праці, яке могло бути реалізоване через будь-яку з альтернативних форм організації праці (дистанційна, надомна тощо), з вимогою про дистанційну роботу у загальному порядку на підставі статті 60-2 КЗпП України.

Не звернули уваги на те, що конвенційний стандарт розумного пристосування за статями 2, 5, 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю становить самостійну норму прямої дії, яка не поглинається і не замінюється нормами статті 60-2 КЗпП України.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обмежився формальним висновком про те, що індивідуальний план реабілітації позивачки від 2013 року не містить прямої вказівки щодо дистанційного режиму роботи, водночас ні КЗпП України, ні Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю» не встановлюють залежності обов`язку розумного пристосування від наявності конкретного формулювання в індивідуальному плані реабілітації. Цей обов`язок виникає з моменту, коли роботодавцю стало відомо або мало стати відомо про наявність інвалідності та пов`язані з нею обмеження; індивідуальний план реабілітації має рекомендаційний характер і не може враховувати обставини воєнного стану, які виникли у лютому 2022 року.

Крім того, статтею172 КЗпП України передбачено, що за бажанням працівника з інвалідністю роботодавець зобов`язаний встановити пільгові умови праці, які включають не лише скорочений робочий час, але й інші організаційні заходи, спрямовані на компенсацію обмежених можливостей працівника та забезпечення рівності у реалізації права на працю.

Суди помилково поклали на позивачку тягар доведення потреби у дистанційній роботі у формі окремого медичного висновку, оскільки визначення форми організації праці належить до сфери трудового, а не медичного права. Чинне законодавство України зобов`язує підприємства створювати умови праці з урахуванням рекомендацій Медико-соціальних експертних комісій (далі - МСЕК) та індивідуального плану реабілітації. У разі необхідності, обов`язок отримати роз`яснення МСЕК лежить на роботодавцеві як активний елемент позитивного обов`язку розумного пристосування, а не на працівниці.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 щодо обов`язку роботодавця здійснити індивідуальну оцінку можливості застосування менш суворих заходів, зокрема дистанційної роботи, перед позбавленням працівника заробітку. Роботодавець не здійснив жодної індивідуальної оцінки, а суди не перевірили дотримання відповідачем цього обов`язку, обмежившись формальним прийняттям листа від 02 серпня 2022 року як достатнього обґрунтування.

Невиконання роботодавцем вказаного обов`язку не було зумовлене об`єктивними перешкодами, а мало вибірковий (дискримінаційний) характер.

Суди не звернули уваги на те, що в умовах системних ракетних обстрілів, обмеження пересування та загрози життю, вимога безумовної фізичної присутності працівниці з інвалідністю на робочому місці без належної оцінки альтернативних форм організації праці не відповідає принципу пропорційності, а також гарантіям, встановленим статтями 43 і 24 Конституції України.

З огляду на встановлені у справі обставини, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для відшкодування майнової і моральної шкоди є необґрунтованим.

Крім того, суди не врахували, що зобов`язання роботодавця внести зміни до внутрішніх документів для забезпечення розумного пристосування для осіб з інвалідністю не є втручанням у господарську діяльність підприємства, а є передбаченим частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту, що спрямований на усунення системного порушення та запобігання його повторенню. Такий спосіб захисту прямо випливає з позитивного обов`язку роботодавця відповідно до статей 2, 5, 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю, статей 2-1, 21 КЗпП України та статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», яка прямо передбачає обов`язок роботодавців вживати заходів для запобігання дискримінації і усунення її наслідків.

Суди належно не дослідили зібрані у справі докази, обмежилися вибірковим прийняттям доказів однієї сторони без виконання покладеного на них статтями 76-78, 89, 229, 263 ЦПК України обов`язку повного, всебічного та безпосереднього дослідження всього обсягу доказів.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивачки від 26 травня 2025 року про витребування доказів щодо технічної спроможності КП «ГІОЦ» забезпечити дистанційну роботу (VPN-доступ, email сервери, електронний документообіг), а також у призначенні судової експертизи з цього питання.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від КП «ГІОЦ», у якому підприємство просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до довідки МСЕК від 18 квітня 2013 року ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності з 01 травня 2013 року довічно.

Зазначена довідка МСЕК від 18 квітня 2013 року містить лише вказівку на «скорочений обсяг робіт» - і вказана вимога повністю виконується КП «ГІОЦ»

(на підприємстві створено відповідні умови праці для осіб з інвалідністю).

Індивідуальна програма реабілітації від 18 квітня 2013 року № 479/44-в, надана позивачкою, не містить жодних рекомендацій щодо дистанційної форми роботи, надомної роботи, особливих умов праці або інших форм пристосування, а також відміток про проходження позивачкою реабілітації та її результатів.

Позивачка не надала актуальної медичної документації, індивідуальної програми реабілітації сучасного зразка або висновку експертної комісії з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довела, що її робоче місце у КП «ГІОЦ» (кабінет № 113 у будівлі за адресою: вул. Космічна, 12-А, м. Київ) або сама будівля підприємства не відповідають вимогам її трудового пристосування як особи з інвалідністю; необхідності додаткового пристосування робочого місця; неможливості виконання роботи в офісних умовах.

Навпаки, як підтверджено листом КП ГІОЦ від 12 вересня 2022 року № 303 2652, на підприємстві створено умови безбар`єрного простору, центральний вхід забезпечує безперешкодний доступ для маломобільних груп населення (відповідає вимогам ДБН В.2.2-17:2006), кабінет позивачки обладнаний відповідно до вимог Правил охорони праці під час експлуатації електронно-обчислювальних машин та Державних санітарних правил і норм роботи з візуальними дисплейними терміналами.

ОСОБА_1 не повідомляла КП «ГІОЦ» про свій виїзд за кордон у зв`язку з військовою агресією рф проти України. Про зазначені обставини підприємству стало відомо лише у підготовчому засіданні у справі, тобто на стадії судового розгляду. Водночас навіть на стадії судового розгляду ОСОБА_1 не надала суду доказів, що підтверджують її виїзд за кордон саме у зв`язку з військовою агресією. Сам факт перебування позивачки за кордоном, за відсутності об`єктивних доказів його зв`язку з військовою агресією, не може кваліфікуватися як поважна причина невиходу на роботу. У позивачки в Україні залишалося робоче місце, яке КП «ГІОЦ» зберігає за нею протягом усіх років її відсутності, і їй нічого не перешкоджало повернутися до виконання своїх трудових обов`язків.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не виконав обов`язку розумного пристосування за Конвенцією про права осіб з інвалідністю, є необґрунтованими, оскільки ключовим у застосуванні стандарту розумного пристосування є наявність документально підтвердженої потреби у спеціальних або адаптивних умовах праці. У цій справі суди прямо встановили, що: 1) довідка МСЕК від 18 квітня 2013 року містить виключно одне обмеження для позивачки: «може працювати за фахом зі скороченим обсягом робіт»; 2) індивідуальна програма реабілітації від 18 квітня 2013 року № 479/44-в не містить жодних медичних рекомендацій щодо запровадження для позивачки дистанційної форми роботи; 3) інших медичних документів, які б підтверджували потребу у спеціальному або адаптивному робочому місці, позивачка не надала.

Суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин норму статті 60-2 КЗпП України та дійшли обґрунтованого висновку про те, що дистанційна робота - це право, а не обов`язок роботодавця. У частині одинадцятій зазначеної статті прямо передбачено, що роботодавець може відмовити працівнику у переведенні на дистанційну роботу, якщо виконання дистанційної роботи неможливе, зважаючи, зокрема на трудову функцію працівника.

Позивачка обіймає посаду начальника відділу аналізу платіжної дисципліни та розрахунків Департаменту планування та аналізу розрахунків. Цей департамент за своєю функцією охоплює всю фінансову діяльність КП «ГІОЦ», від роботи якого залежать фінансові планування та результати КП «ГІОЦ».

У серпні 2022 року, у зв`язку з відновленням та активізацією робіт в рамках реалізації Київської міської цільової програми «Електронна столиця», виникла нагальна виробнича потреба у фізичній присутності позивачки як керівника відділу для забезпечення безпосередньої перевірки інформації щодо фінансових зобов`язань КП ГІОЦ за етапами виконання робіт, надання послуг, постачання товарів; персональної взаємодії з представниками контрагентів стосовно вирішення проблемних питань; особистої присутності при спільному доопрацюванні разом з бухгалтерією та ІТ-спеціалістами аналітичних форм звіту про дебіторську заборгованість, для верифікації інформації щодо обсягів зобов`язань та здійснення оплат контрагентами; оперативної безпосередньої взаємодії з керівниками профільних структурних підрозділів; особистої присутності з метою забезпечення підготовки та подання інформаційних, аналітичних матеріалів юридичному департаменту.

Крім того, як начальник відділу позивачка має здійснювати ефективну координацію роботи підлеглих їй працівників, які з 01 серпня 2022 року у повному складі виконують роботу на робочих місцях в КП «ГІОЦ».

Із 01 вересня 2022 року жоден працівник Департаменту планування та аналізу розрахунків (в якому працює позивачка) не перебуває на дистанційній роботі, тобто вона перебуває в однакових умовах з усіма іншими працівниками свого департаменту.

За результатами службової перевірки, проведеної за зверненням ОСОБА_1 , про притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника Департаменту планування та аналізу розрахунків ОСОБА_2 та інших працівників відділу, факти трудових правопорушень або дискримінації, допущених щодо позивачки, не підтвердилися.

Висновки перевірки зафіксовані у службовій записці начальника юридичного департаменту О. Старовойт від 15 серпня 2022 року. Жоден із державних органів, до яких зверталася позивачка (Уповноважений Київської міської ради з прав осіб з інвалідністю, Департамент соціальної політики, Департамент інформаційно комунікаційних технологій, Міністерство економіки України), не підтвердив фактів дискримінації.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

У квітні 2026 року до Верховного Суду від КП «ГІОЦ» надійшла заява про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року.

У квітні 2026 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення (заперечення) на заяву КП «ГІОЦ» про відмову у відкритті касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано із Дарницького районного суду міста Києва матеріали справи № 753/9267/25.

У травні 2026 року матеріали справи № 753/9267/25 надійшли до Верховного Суду.

У травні 2026 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові письмові пояснення у справі та заява про зупинення дії рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року.

У травні 2026 року до Верховного Суду від КП «ГІОЦ» надійшли заперечення на заяву ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 працює в КП «ГІОЦ» на посаді начальника відділу аналізу платіжної дисципліни та розрахунків Департаменту планування та аналізу розрахунків з 20 серпня 2021 року, що підтверджується відповідним наказом від 19 серпня 2021 року № 654-к «Про прийняття на роботу».

Відповідно до довідки МСЕК від 18 квітня 2013 року ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності з 01 травня 2013 року (захворювання, пов`язане з аварією на Чорнобильській атомній електростанції) довічно. У довідці зазначено, що вона може працювати за фахом зі скороченим обсягом робіт.

Згідно з наказом КП «ГІОЦ» від 30 травня 2022 року № 45 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану» позивачка у червні 2022 року, як і інші працівники КП «ГІОЦ» працювала на умовах віддаленого доступу (дистанційної роботи).

За червень 2022 року, з урахуванням відпустки з 25 травня 2022 року до 10 червня 2022 року, ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату відповідно до посадового окладу згідно зі штатним розписом.

Працівникам, які в цей же період працювали на умовах дистанційної роботи, нараховувалася та виплачувалася заробітна плата відповідно до посадового окладу згідно зі штатним розписом, тобто, так як і позивачці.

19 липня 2022 року відповідач повідомив позивачку про те, що з 01 серпня 2022 року оголошений щодо неї простій буде припинено та вона має працювати у режимі роботи відповідно до укладеного трудового договору.

Зважаючи на відновлення та активізацію робіт в рамках реалізації заходів Київської міської цільової програми «Електронна столиця», наказом КП «ГІОЦ» від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану», враховуючи умови виконання посадових обов`язків, з 01 серпня 2022 року для працівників, визначених у додатку 3 до цього наказу, зокрема й позивачки, запроваджено режим роботи відповідно до укладених трудових договорів з дотриманням такими працівниками необхідних заходів безпеки.

Зміст указаного наказу доведено до відома позивачки 28 липня 2022 року шляхом його направлення на робочу (корпоративну) електронну пошту позивачки, що підтверджується відповідними доказами.

01 серпня 2022 року позивачка надіслала на електронну адресу відповідача лист із проханням про дистанційну роботу без пояснення підстав такого прохання. Про поважні причини неявки на робоче місце в КП «ГІОЦ» не повідомила.

Листом від 02 серпня 2022 року відповідач повідомив позивачу про те, що з 01 серпня 2022 року вона має виконувати посадові обов`язки, перебуваючи на робочому місці за адресою: вул. Космічна, 12 а, м. Київ, відповідно до наказу підприємства від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану».

У вказаному листі також зазначено, що станом на 8 год 30 хв (робочий час починається о 8:00 год) та протягом робочого дня позивачка була відсутня на робочому місці, у зв`язку з чим підприємство просило надати письмові пояснення щодо факту відсутності на робочому місці.

ОСОБА_1 відмовлено у встановленні дистанційної роботи з таких підстав: 1) вона є керівником відділу аналізу платіжної дисципліни та розрахунків. Підлеглі їй працівники, з урахуванням характеру роботи відділу, у серпні поточного року виконують роботу, перебуваючи на робочих місцях за адресою: вул. Космічна, 12 А, м. Київ, відповідно до наказу підприємства від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану». Здійснення ефективної координації роботи працівників відділу й контролю за їх роботою обумовлює необхідність фізичної присутності позивачки на підприємстві;

2) зазначено, що в серпні поточного року очікується подальша активізація роботи КП «ГІОЦ» щодо надання послуг та реалізації товарів контрагентам. Відновлення роботи окремих сервісів, адміністратором яких є КП «ГІОЦ», є ключовим чинником активізації взаємодії контрагентів з КП «ГІОЦ» (відновлення роботи в рамках наявних договорів, а також укладення нових договорів). Вказані обставини зумовили потребу в перегляді режимів роботи працівників підприємства, в тому числі й відділу аналізу платіжної дисципліни та розрахунків. Зокрема, існує потреба у безпосередній перевірці позивачкою інформації щодо фінансових зобов`язань КП «ГІОЦ» за етапами виконання робіт, надання послуг, постачання товарів в рамках реалізації Київської міської цільової програми «Електронна столиця» на умовах укладених договорів. Крім того, існує необхідність опрацювання вказаної інформації щодо договорів за окремими закупівлями КП «ГІОЦ», за якими опрацювання документації, зокрема фінансової, віддалено є неприйнятним для підприємства. Існує потреба у персональній взаємодії позивачки з представниками контрагентів щодо вирішення проблемних питань, пов`язаних з визначенням/узгодженням обсягів фінансових зобов`язань та їх належного виконання. Невідкладною є й потреба у її особистій присутності при спільному доопрацюванні разом з бухгалтерською службою та ІТ-фахівцями підприємства нових (розширених) аналітичних форм звіту про дебіторську заборгованість, для перевірки коректності формування та верифікації інформації щодо обсягів зобов`язань та здійснення оплат понад 1 700 контрагентами, в тому числі, надання узгоджених пропозицій щодо модифікації таких звітних форм; оперативній безпосередній взаємодії з керівниками профільних структурних підрозділів, бухгалтерською службою та плановим відділом в процесі звітних даних за розширеними звітними формами. Особиста присутність позивачки також необхідна задля забезпечення підготовки та подання інформаційних, аналітичних матеріалів юридичній службі підприємства, в інформаційному супроводі процесу претензійно-позовної роботи.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Згідно з частинами першою та другою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Заборона дискримінації гарантується Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованою Україною 17 липня 1997 року, відповідно до статті 14 якої «користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».

При цьому Протокол № 12 до Конвенції, ратифікований Україною 09 лютого 2006 року, розширює сферу дії заборони дискримінації на будь-яке право, що гарантується національним законодавством, навіть якщо таке право не передбачене Конвенцією. Статтею 1 цього Протоколу передбачено, що «здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».

Частиною першою статті 21 Хартії основних прав Європейського Союзу

від 07 грудня 2000 року встановлено заборону дискримінації будь-якого виду, зокрема, за ознаками статі, раси, кольору шкіри, етнічного чи соціального походження, генетичних характеристик, мови, релігії, політичних або інших поглядів, приналежності до національної меншини, майнового стану, походження, обмеженої працездатності, віку або сексуальної орієнтації.

Пунктом 12 Директиви Європейського Союзу від 27 листопада 2000 року № 2000/78/ЄС щодо встановлення загальних рамок для рівного поводження у сфері трудових відносин та зайнятості передбачено заборону прямої або непрямої дискримінації на основі релігії або віросповідання, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації в сферах, охоплених цією Директивою.

Відповідно до статті 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю, дискримінація за ознакою «інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 Конвенції про права осіб з інвалідністю держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед законом і за ним та мають право на рівний захист закону й рівне користування ним без будь-якої дискримінації.

Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою інвалідності й гарантують особам з інвалідністю рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.

Частиною першою статті 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю передбачено, держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю. Держави-учасниці забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:

a) заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;

b) захист прав осіб з інвалідністю нарівні з іншими на справедливі й сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;

c) забезпечення того, щоб особи з інвалідністю могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;

d) надання особам з інвалідністю можливості для ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування та професійного й безперервного навчання;

e) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування осіб з інвалідністю та просування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;

f) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;

g) працевлаштування осіб з інвалідністю у державному секторі;

h) стимулювання наймання осіб з інвалідністю у приватному секторі за допомогою належних стратегій і заходів, які можуть включати програми позитивних дій, стимули та інші заходи;

i) забезпечення особам з інвалідністю розумного пристосування робочого місця;

j) заохочення набуття особами з інвалідністю досвіду роботи в умовах відкритого ринку праці;

k) заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для осіб з інвалідністю.

Відповідні гарантії рівності закріплено також у статті 2-1 КЗпП України, якою встановлено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Поняття дискримінації міститься у пункті другому статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Так, під дискримінацією слід розуміти ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Водночас, у частині першій статті 5 вказаного Закону визначено такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

Статтею 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

Терміни «розумне пристосування» та «універсальний дизайн» вживаються у значенні, наведеному в Конвенції про права осіб з інвалідністю, а термін «дискримінація за ознакою інвалідності» вживається у значенні, наведеному в Конвенції про права осіб з інвалідністю та Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

У статті 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю зазначено, що «дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні; «розумне пристосування» означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону праці» підприємства, які використовують працю осіб з інвалідністю, зобов`язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

У статті 3 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порядок та умови визначення потреб у зв`язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності особи з інвалідністю. Види і обсяги необхідного соціального захисту особи з інвалідністю надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів з визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях медико-соціальної експертної комісії (абзац тридцять другий статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Індивідуальна програма реабілітації є обов`язковою для виконання державними органами, підприємствами (об`єднаннями), установами і організаціями (частина друга статті 5 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Обов`язок власника встановити на прохання працівника-інваліда неповний робочий день або неповний робочий тиждень, створити пільгові умови праці передбачений у статті 172 КЗпП України, а також випливає з частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», якщо індивідуальною програмою реабілітації інваліда передбачена необхідність надання йому відповідних пільгових умов (постанова Верхового Суду від 19 липня 2023 року у справі № 755/7916/19).

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» захист прав, свобод і законних інтересів осіб з інвалідністю забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до довідки МСЕК від 18 квітня 2013 року ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності з 01 травня 2013 року (захворювання, пов`язане з аварією на Чорнобильській атомній електростанції) довічно. У довідці зазначено, що вона може працювати за фахом зі скороченим обсягом робіт.

Згідно з індивідуальною програмою реабілітації інваліда від 18 квітня 2013 року № 479/44-в ОСОБА_1 не потребує професійної реабілітації; фізична та трудова реабілітація - при потребі.

У вказаній індивідуальній програмі реабілітації інваліда зазначено, що позивачка має обмеження до трудової діяльності, зокрема, у графі «пристосування та створення робочих місць з урахуванням безпеки, особливості інваліда» зазначено - може працювати за фахом зі скороченим обсягом робіт.

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що з 01 вересня 2022 року жоден працівник Департаменту планування та аналізу розрахунків, до складу якого входить відділ, керівником якого є позивачка, не працює у дистанційному режимі.

Належно оцінивши надані позивачкою докази, якими вона обґрунтовувала наявність підстав для встановлення для неї як особи з інвалідністю ІІІ групи дистанційного режиму роботи, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що вона не довела наявності потреби у створенні особливого робочого місця, яке має свою специфіку, зокрема й неможливості працювати у звичайному робочому режимі. Долучена нею до позовної заяви індивідуальна програма реабілітації інваліда від 18 квітня 2013 року не містить відповідних відомостей, а інших доказів, які підтверджують наявність у неї відповідної потреби, ОСОБА_1 не надала.

Зважаючи на наведене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не довела факту її дискримінації роботодавцем, зокрема з підстав відмови у розумному пристосуванні, яким, на переконання позивачки, є встановлення дистанційного режиму роботи, потреби у запровадженні якого вона як особа з інвалідністю не довела.

Доводи касаційної скарги про те, що вирішуючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій не врахували, що у наказі від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану» та у листі від 02 серпня 2022 року № 303-2108 роботодавець не зазначав про наявність у позивачки статусу особи з інвалідністю, не здійснив оцінки можливості встановлення для неї менш обтяжливих форм організації праці відповідно до статті 172 КЗпП України, не зазначив обставин, які змінилися порівняно з червнем 2022 року, коли позивачка виконувала ту саму трудову функцію дистанційно, є безпідставними.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 01 серпня 2022 року позивачка надіслала не електронну адресу відповідача лист із проханням про дистанційну роботу без пояснення підстав такого прохання. Про поважні причини неявки на робоче місце в КП «ГІОЦ» не повідомила.

Листом від 02 серпня 2022 року відповідач повідомив позивачку про те, що

з 01 серпня 2022 року вона має виконувати посадові обов`язки, перебуваючи на робочому місці за адресою: вул. Космічна, 12 а, м. Київ, відповідно до наказу підприємства від 26 липня 2022 року № 66 «Про порядок роботи підприємства в період воєнного стану», із обґрунтуванням необхідності її фізичної присутності на робочому місці та неможливості виконувати посадові обов`язки дистанційно.

Відповідно до частини першої статті 172 КЗпП України у випадках, передбачених законодавством, на роботодавця покладається обов`язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці.

Зважаючи на те, що індивідуальна програма реабілітації інваліда від 18 квітня 2013 року № 479/44-в як документ, який містить обов`язкові для виконання роботодавцем положення щодо трудових, професійних та інших заходів, не містить будь-яких обмежень щодо фізичної присутності ОСОБА_1 на робочому місці, інших медичних рекомендацій щодо наявності такої потреби позивачка роботодавцю не надала, відповідач на мав правових підстав для оцінки можливості встановлення для позивачки менш обтяжливих форм організації праці відповідно до статті 172 КЗпП України за власною ініціативою.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій помилково ототожнили вимогу позивачки щодо розумного пристосування умов праці, яке могло бути реалізоване через будь-яку з альтернативних форм організації праці (дистанційна, надомна тощо), з вимогою про дистанційну роботу у загальному порядку на підставі статті 60-2 КЗпП України є необґрунтованими.

Так, стаття 60-2 КЗпП України, яка регулює порядок дистанційної роботи, лише у частині десятій передбачає право працівника вимагати переведення на дистанційну роботу на певний проміжок часу, але виключно у певних випадках, а саме, якщо на робочому місці стосовно нього були вчинені дії, що містять ознаки дискримінації, наявність яких суди попередніх інстанцій не встановили.

У всіх інших випадках запровадження дистанційної роботи залежить від погодження з роботодавцем та не може вимагатися позивачкою від відповідача, тобто не є безумовним обов`язком відповідача. Під час оцінки можливості встановлення таких форм організації роботи суд, з точки зору виявлення порушення прав працівника, встановлює, чи не мав працівник права вимагати такої форми організації роботи, чи відмовився працівник від такої пропозиції роботодавця, а також чи не допущено дискримінації серед працівників щодо таких пропозицій форми організації роботи (постанова Верховного Суду від 06 серпня 2024 року у справі № 296/8012/22).

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не ототожнювали вимогу позивачки щодо розумного пристосування умов праці з вимогою про дистанційну роботу у загальному порядку на підставі статті 60-2 КЗпП України, а перевірили та надали оцінку всім підставам для запровадження для позивачки дистанційного режиму роботи, на які вона посилалася, звертаючись до суду з позовом.

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 у період простою отримувала заробітну плату у розмірі, визначеному нормами чинного законодавства України в умовах воєнного стану, у відповідача відсутня заборгованість по заробітній платі у вказаний період, а з 01 червня 2022 року до дня вирішення справи судом першої інстанції вона на роботу не вийшла, факту вчинення роботодавцем дискримінаційних дій стосовно неї як особи з інвалідністю ІІІ групи, а також безпідставної відмови у розумному пристосуванні, зокрема, шляхом встановлення дистанційного режиму роботи, ОСОБА_1 не довела, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні її позовних вимог про визнання дій відповідача незаконними та стягнення заборгованості із заробітної плати.

Зазначене дає підстави для висновку про відсутність правових підстав для зобов`язання КП «ГІОЦ» подати офіційні вибачення у письмовій формі за дискримінаційні дії та порушення Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Колегія суддів Верховного Суду урахувала посилання позивачки на те, що в умовах системних ракетних обстрілів, обмеження пересування та загрози життю, вимога безумовної фізичної присутності працівниці з інвалідністю на робочому місці без належної оцінки альтернативних форм організації праці не відповідає принципу пропорційності, а також гарантіям, встановленим статтями 43 і 24 Конституції України.

Водночас ОСОБА_1 , перебуваючи за кордоном, не надала ані роботодавцю, ані судам попередніх інстанцій доказів фізичної неможливості працювати у звичайному режимі, за місцем знаходження КП «ГІОЦ», у зв`язку із її обмеженим пересуванням, спричиненим наявністю інвалідності.

Оскаржувані судові рішення не суперечать висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, який стосується правовідносин щодо відсторонення працівника від роботи через відсутність щеплення від COVID-19.

Посилання позивачки на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази фактично зводяться до її незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи та у значній мірі зводяться до власного тлумачення позивачкою норм матеріального та процесуального права, що не свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій загалом дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, аргументи касаційної скарги, в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги та залишення оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк