Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №592/4478/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №592/4478/26

Номер провадження 22-ц/816/2433/26

Категорія - 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Собини О.І., Щербаченко М.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , адвоката Бітюкова Вадима Володимировича,

на рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 квітня 2026 року, ухвалене у м. Суми, у складі судді Шияновської Т.В.,

у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

У С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

ТОВ «ФК «Позика» звернулося до суду з даним позовом, який обґрунтовує тим, що 22.10.2021 між ТОВ «ФК «Ірбіс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 28633538 в електронній формі, відповідно до умов якого товариство надало відповідачці грошові кошти у сумі 6000 грн. на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язалася повернути кредит, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки передбачені договором.

01.09.2025 між ТОВ «ФК «ІРБІС» та ТОВ «ФК «ПОЗИКА» укладено договір факторингу № 01092025/1, за яким відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 28633538 від 22.10.2021.

Посилаючись на вказані обставини, представник позивача просив стягнути з відповідачки заборгованість за кредитним договором № 28633538 від 22.10.2021 у розмірі 20400 грн., судові витрати у розмірі 2662,40 грн. та понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5500 грн.

Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 квітня 2026 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ПОЗИКА» задоволений. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ПОЗИКА» заборгованість за кредитним договором № 28633538 від 22.10.2021 в сумі 20400 грн, а також судовий збір в сумі 2662,40. грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2000 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що між первісним кредитором та відповідачкою в електронній формі було укладено кредитний договір, за яким останній надано кредитні кошти, що підтверджується наявними у справі доказами. Надалі право вимоги за цим договором на підставі договору факторингу перейшло до позивача. Суд дійшов висновку, що відповідачка взяті на себе зобов`язання щодо своєчасного повернення кредиту та сплати процентів належним чином не виконала, внаслідок чого утворилася заборгованість у заявленому позивачем розмірі, яка підлягає стягненню. Крім того, суд стягнув із відповідачки судовий збір та, врахувавши критерії співмірності й розумності, частково задовольнив вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зменшивши їх розмір до 2 000 грн.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідачка ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Бітюкова В.В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати й ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту укладення кредитного договору, отримання відповідачкою кредитних коштів саме від кредитодавця та виникнення у неї обов`язку зі сплати процентів.

Зазначає, що договір є лише пропозицією (офертою), кошти були перераховані іншою юридичною особою, з якою відповідачка договірних відносин не мала, а тому підстави для стягнення заборгованості відсутні. Крім того, вважає, що суд не врахував положення Закону України «Про споживче кредитування» щодо обмеження розміру процентної ставки та сукупного розміру платежів, не перевірив належним чином електронні докази, а також безпідставно стягнув витрати на професійну правничу допомогу, оскільки, на думку апелянта, не підтверджено, що така допомога надавалася саме адвокатом.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Позика» просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін. Зазначає, що кредитний договір був належним чином укладений в електронній формі шляхом акцепту оферти із застосуванням електронного підпису одноразовим ідентифікатором, а відповідачка добровільно пройшла процедуру ідентифікації, погодилася з умовами кредитування та отримала кредитні кошти на зазначену нею банківську картку. Вказує, що перерахування коштів підтверджується листом платіжної установи, яка здійснила переказ від імені первісного кредитора, а залучення такої установи відповідає вимогам законодавства про платіжні послуги і не впливає на дійсність кредитних правовідносин. Також позивач наголошує, що відповідачка не надала жодних доказів на підтвердження відсутності свого волевиявлення на укладення договору, не спростувала факту отримання кредитних коштів та не довела використання її персональних даних чи засобів зв`язку третіми особами. Крім того, посилається на правові висновки Верховного Суду щодо правомірності укладення електронних кредитних договорів із використанням одноразового ідентифікатора та допустимості наданих позивачем доказів. Просить долучити до матеріалів справи додаткові письмові докази на підтвердження обставин укладення та виконання кредитного договору.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

22.10.2021 між ТОВ «ФК «ІРБІС» та ОСОБА_1 в електронній формі було укладено договір № 28633538 про надання фінансового кредиту.

За умовами договору ОСОБА_1 було надано кредит у розмірі 6000 грн; строк кредитування з 22.10.2021 по 21.11.2021 (пільговий період), процентна ставка – 2 %, з 22.11.2021 по 20.01.2022 (стандартний період), процентна ставка – 3 %; видача кредиту проводиться шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок клієнта, операції за яким можуть здійснюватися з використанням платіжної картки, реквізити якої зазначені клієнтом у особистому кабінеті. Договір підписано електронним підписом одноразовим ідентифікатором 308151 (а.с. 18-20).

Згідно з довідкою про ідентифікацію клієнта від 01.09.2025, ОСОБА_1 ідентифікована 22.10.2021 в інформаційно-телекомунікаційній системі, унікальний код підпис НОМЕР_1 , дата та час підписання 22.10.2021, номер картки НОМЕР_2 (а.с. 15).

З листа ТОВ «УПР» від 23.10.2025 № 3152_251023164052 вбачається, що 22.10.2021 о 08:01:06 успішно перераховано кошти в сумі 6000 грн. на карту № НОМЕР_2 , номер транзакції НОМЕР_3 (а.с. 25).

Згідно з розрахунком заборгованості за договором про надання фінансового кредиту № 28633538 від 22.10.2021, станом на 01.09.2025 заборгованість відповідача становить 20400 грн., з яких: 6000 грн. – тіло кредиту; 14400 грн. – нараховані відсотки (а.с. 29).

01.09.2025 між ТОВ «ФК «ІРБІС» та ТОВ «ФК «ПОЗИКА» укладено договір факторингу № 01092025/1, за яким відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 28633538 від 22.10.2021 (а.с. 21-23).

Відповідно до витягу із Додатку № 1 до Договору факторингу № 01092025/1 від 01.09.2025 ТОВ «ФК «ПОЗИКА» набуло право вимоги до ОСОБА_1 на заборгованість за кредитним договором № 28633538 від 22.10.2021 на загальну суму 20400 грн., з яких: 6000 грн. – тіло кредиту; 14400 грн. – нараховані відсотки (а.с.12).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів

Законом України «Про електронну комерцію» визначено організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлено порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначено права і обов`язки учасників відносин у сфері електронної комерції.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Положеннями статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

У цій справі судом встановлено, що 22.10.2021 між ТОВ «Фінансова компанія «ІРБІС» та ОСОБА_1 в електронній формі укладено договір про надання фінансового кредиту № 28633538, відповідно до умов якого кредитодавець зобов`язався надати позичальниці кредит у сумі 6 000 грн, а позичальниця - повернути отримані кредитні кошти та сплатити проценти за користування ними. Матеріали справи містять текст зазначеного договору, який визначає його істотні умови, права та обов`язки сторін, порядок укладення договору шляхом акцепту оферти із застосуванням електронного підпису одноразовим ідентифікатором, порядок надання та повернення кредиту, нарахування і сплати процентів, а також умови продовження строку кредитування шляхом укладення додаткового договору.

Статтею 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).

За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини другої статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Наведене дає підстави для висновку, що кредитний договір є обов`язковим для виконання його сторонами з моменту досягнення ними згоди щодо всіх істотних умов та належного оформлення такого договору. При цьому позичальник зобов`язаний повернути отримані кредитні кошти та сплатити проценти у розмірі, порядку і на умовах, визначених договором, а кредитодавець має право вимагати належного виконання відповідних зобов`язань. Розмір процентів, порядок їх нарахування та сплати визначаються за домовленістю сторін і є складовою змісту кредитного договору.

У цій справі відповідно до умов кредитного договору кредитодавець зобов`язався надати позичальниці кредитні кошти шляхом їх перерахування на банківський рахунок, операції за яким можуть здійснюватися з використанням платіжної картки, реквізити якої зазначені позичальницею в Особистому кабінеті, у сумі 6 000 грн, а позичальниця, у свою чергу, зобов`язалася не пізніше 20.01.2022 повернути кредит та сплатити проценти за користування ним (пункти 3.1, 4.1, 4.2 договору). За умовами пункту 3.2 договору протягом пільгового періоду, який триває 30 календарних днів з 22.10.2021 по 21.11.2021, проценти нараховуються за пільговою процентною ставкою у розмірі 2 % за кожен день користування кредитом (пункт 3.2.1 договору), а протягом стандартного періоду з 22.11.2021 по 20.01.2022 - за стандартною процентною ставкою у розмірі 3 % за кожен день користування кредитом (пункт 3.2.2 договору).

Договором також передбачено можливість повторного застосування пільгового періоду та продовження строку кредитування. Для цього позичальниця повинна не пізніше трьох днів після закінчення попереднього пільгового періоду сплатити проценти за користування кредитом та укласти з кредитодавцем додатковий договір, яким визначаються новий пільговий період і оновлений строк кредитування. При цьому на наступний пільговий період поширюються ті самі правила, що і на первісний пільговий період, а після його закінчення проценти нараховуються за стандартною процентною ставкою (пункти 2.5–2.10, 4.4, 5.11.2, 11.4 договору).

Отже, умовами кредитного договору сторони визначили як розмір основного грошового зобов`язання позичальниці, так і порядок, строки та умови нарахування процентів за користування кредитом залежно від періоду користування кредитними коштами та порядку продовження строку кредитування.

За змістом статей 526, 629 ЦК України укладений сторонами договір є обов`язковим для виконання, а кожна із сторін зобов`язана належним чином виконувати прийняті на себе договірні зобов`язання відповідно до його умов.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції апелянт зазначає, що укладений 22.10.2021 в електронній формі договір № 28633538 є лише договором-пропозицією (офертою), а тому сам по собі не породжує обов`язку відповідачки щодо виконання його умов. Стверджує, що кредитні кошти безпосередньо від ТОВ «ФК «ІРБІС» вона не отримувала, будь-яких договорів із ТОВ «Універсальні платіжні рішення», яке фактично здійснило переказ коштів, не укладала, у зв`язку з чим у неї не виник обов`язок зі сплати процентів.

Колегія суддів не погоджується із цими доводами апеляційної скарги з огляду на таке.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, за цим стандартом висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Аналогічний підхід до допустимості стандарту «балансу ймовірностей» у цивільних справах визнає і Європейський суд з прав людини (рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України», заява № 22750/02).

У даному контексті підлягає застосуванню концепція «негативного доказу»: певна обставина не може вважатися недоведеною, допоки інша сторона її не спростує, оскільки інакше принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13).

Крім того, за приписами частин першої-другої статті 614 ЦК України, відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання доводить саме особа, яка його порушила. Відповідачка, не надавши відзиву на позовну заяву та доказів повернення коштів, не спростувала презумпцію своєї вини у виникненні заборгованості.

У постанові Верховного суду від 06 квітня 2026 року у справі №368/1257/21 зазначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України). Разом із цим, поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію. Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину) і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). У такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію. Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді

не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку обґрунтованого заперечення іншої сторони правочину. Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу. Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

Колегія суддів вважає, що ця правова позиція застосовна до правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі.

Матеріалами справи підтверджується, що 22 жовтня 2021 року відповідачка пройшла ідентифікацію в інформаційно-телекомунікаційній системі ТОВ «ФК «ІРБІС» та акцептувала оферту шляхом підписання договору електронним підписом одноразовим ідентифікатором, який був направлений на зазначений нею номер мобільного телефону. У довідці про ідентифікацію клієнта зазначені одноразовий ідентифікатор, дата та час підписання договору, а також маска платіжної картки позичальника НОМЕР_2 .

Відповідно до умов кредитного договору після його укладення кредитодавець зобов`язався надати відповідачці кредит у розмірі 6 000 грн шляхом перерахування коштів на банківський рахунок, операції за яким здійснюються з використанням платіжної картки, визначеної позичальником як основна.

На підтвердження виконання цього обов`язку позивач надав лист ТОВ «Універсальні платіжні рішення», з якого вбачається, що на виконання договору про переказ коштів, укладеного з ТОВ «ФК «ІРБІС», 22 жовтня 2021 року о 08:01:06 на платіжну картку НОМЕР_2 успішно перераховано 6 000 грн, із зазначенням номера транзакції в системі iPay.ua 115638899.

Таким чином, надані позивачем докази узгоджуються між собою та підтверджують послідовність вчинення сторонами дій щодо укладення та виконання кредитного договору: ідентифікацію відповідачки, підписання нею договору електронним підписом одноразовим ідентифікатором, визначення платіжної картки для отримання кредитних коштів та подальше їх зарахування саме на цю картку. При цьому маска платіжної картки, зазначена у довідці про ідентифікацію клієнта, повністю збігається з маскою картки, на яку було здійснено переказ кредитних коштів.

Водночас відповідачка не надала належних і допустимих доказів того, що кредитні кошти фактично не були нею отримані або були отримані у меншому розмірі, не спростувала достовірність наведених документів, не довела використання її персональних даних третіми особами чи укладення кредитного договору без її волевиявлення.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що надані позивачем докази у своїй сукупності є достатніми та більш вірогідними, ніж твердження відповідачки про невиконання кредитодавцем свого обов`язку щодо надання кредитних коштів.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що укладений договір не породив для відповідачки жодних правових наслідків, а кредитні кошти не були їй надані, спростовуються матеріалами справи, які підтверджують належне виконання ТОВ «ФК «ІРБІС» свого обов`язку щодо надання відповідачці кредиту в сумі 6 000 грн.

Із наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що на виконання умов договору про надання фінансового кредиту № 28633538 від 22 жовтня 2021 року ТОВ «ФК «ІРБІС» 22 жовтня 2021 року надало відповідачці кредитні кошти у сумі 6 000 грн. Проценти за користування кредитом нараховувалися щоденно відповідно до умов кредитного договору: у період з 22 жовтня 2021 року по 21 листопада 2021 року - за пільговою процентною ставкою 2 % на день від суми кредиту відповідно до пункту 3.2.1 договору, а починаючи з 22 листопада 2021 року - за стандартною процентною ставкою 3 % на день відповідно до пункту 3.2.2 договору. Нарахування процентів здійснювалося щоденно на суму залишку кредиту у порядку, визначеному пунктами 5.4–5.8 кредитного договору. Станом на 01 вересня 2025 року загальний розмір заборгованості за договором становив 20 400 грн, з яких: 6 000 грн - заборгованість за тілом кредиту та 14 400 грн - заборгованість за нарахованими процентами. Комісія та штрафні санкції до складу заявленої до стягнення заборгованості не включені.

Із матеріалів справи також вбачається, що 01 вересня 2025 року між ТОВ «ФК «ІРБІС» (клієнт) та ТОВ «ФК «Позика» (фактор) укладено договір факторингу № 01092025/01, за умовами якого клієнт відступив фактору права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, визначеними у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язався прийняти такі права вимоги та здійснити їх оплату на умовах договору.

Відповідно до витягу з додатка № 1 до договору факторингу № 01092025/01 від 01 вересня 2025 року право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № 28633538 від 22 жовтня 2021 року, укладеним із ОСОБА_1 , відступлено ТОВ «ФК «Позика». У зазначеному витязі визначено, що станом на дату відступлення права вимоги заборгованість за цим кредитним договором становила 20 400 грн, з яких: 6 000 грн – заборгованість за тілом кредиту, 14 400 грн – заборгованість за процентами, заборгованість за комісією та пенею відсутня.

На підтвердження виконання умов договору факторингу позивач також надав акт приймання-передачі реєстру прав вимоги від 01 вересня 2025 року, який підтверджує передачу фактору реєстру прав вимоги відповідно до договору факторингу, а також платіжну інструкцію № 6054383 від 02 вересня 2025 року, яка підтверджує здійснення ТОВ «ФК «Позика» фінансування на користь ТОВ «ФК «ІРБІС» із призначенням платежу: «Оплата суми фінансування згідно з Договором факторингу № 01092025/01 від 01 вересня 2025 року», що свідчить про виконання фактором свого обов`язку з оплати відступлених прав вимоги.

Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно зі статтею 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

У цій справі наданими позивачем доказами підтверджується перехід до ТОВ «ФК «Позика» права грошової вимоги за договором про надання фінансового кредиту № 28633538 від 22 жовтня 2021 року, у зв`язку з чим саме позивач набув статусу кредитора у спірному зобов`язанні та права на звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості.

При цьому відповідачка не надала суду належних і допустимих доказів на спростування факту укладення договору про надання фінансового кредиту, отримання кредитних коштів, правильності здійсненого позивачем розрахунку заборгованості чи погашення кредитної заборгованості повністю або частково. Самі лише посилання в апеляційній скарзі на те, що кошти були перераховані не кредитодавцем, а іншою юридичною особою, а укладений договір є лише офертою, не спростовують установлених судом обставин щодо укладення сторонами кредитного договору та належного виконання первісним кредитором свого обов`язку з надання кредитних коштів.

Колегія суддів також звертає увагу, що після відступлення права вимоги ТОВ «ФК «Позика» не здійснювало нарахування будь-яких сум понад розмір заборгованості, яка була передана первісним кредитором за договором факторингу.

Отже, матеріалами справи підтверджуються факт укладення між ТОВ «ФК «ІРБІС» та ОСОБА_1 договору про надання фінансового кредиту № 28633538 від 22 жовтня 2021 року, належне виконання первісним кредитором свого обов`язку щодо надання відповідачці кредитних коштів у сумі 6 000 грн, розмір заборгованості, визначений відповідно до умов кредитного договору, а також перехід права вимоги за цим договором до ТОВ «ФК «Позика» на підставі договору факторингу.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що укладений договір не породжує для відповідачки правових наслідків, кредитні кошти не були їй надані, право вимоги не перейшло до позивача, а заявлена до стягнення заборгованість не підтверджена належними доказами, спростовуються дослідженими у справі доказами.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував положення Закону України «Про споживче кредитування» щодо максимального розміру денної процентної ставки та обмеження сукупного розміру платежів за договором споживчого кредиту.

Законом України № 3498-ІХ від 22 листопада 2023 року до Закону України «Про споживче кредитування» внесено зміни, якими передбачено поетапне обмеження максимальної денної процентної ставки за договорами споживчого кредиту. Разом із тим спірний договір укладено 22 жовтня 2021 року, а його умовами визначено строк кредитування до 20 січня 2022 року, протягом якого сторони погодили порядок та розмір нарахування процентів за користування кредитом.

Як убачається з матеріалів справи, заявлена до стягнення сума процентів у розмірі 14 400 грн обрахована саме в межах погодженого сторонами строку кредитування відповідно до умов кредитного договору. Після закінчення строку кредитування нові проценти за користування кредитом не нараховувалися, а право вимоги було відступлено позивачу лише 01 вересня 2025 року вже із визначеним розміром існуючої заборгованості.

За таких обставин положення Закону України «Про споживче кредитування» щодо поетапного обмеження максимальної денної процентної ставки, які набрали чинності наприкінці 2023 року та регулюють нарахування платежів у подальшому, не впливають на визначення розміру процентів, нарахованих відповідно до умов спірного договору у 2021–2022 роках.

Крім того, апелянт не навів власного розрахунку заборгованості, не зазначив, яка саме частина заявленої до стягнення суми, на його думку, визначена неправильно, та не спростував правильності наданого позивачем розрахунку. Саме по собі посилання на зміни законодавства без наведення належного обґрунтування їх впливу на спірні правовідносини.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо неправомірності нарахування процентів із посиланням на положення Закону України «Про споживче кредитування» ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Щодо заяви у апеляційній скарзі про сплив позовної давності колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Без такої заяви позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватися не може за жодних обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19).

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала критерій, за яким суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності, вперше подану на стадії апеляційного перегляду, лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Справу, що переглядається, розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а копія ухвали суду від 23 березня 2026 року про відкриття провадження у справі та встановлення строку для подання заяв по суті направлялася відповідачці за її зареєстрованим місцем проживання. Поштове відправлення повернуто до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до практики Верховного Суду (постанова від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19) є достатнім для визнання повідомлення належним.

Отже, відповідачка була належним чином повідомлена про відкриття провадження у справі та мала процесуальну можливість подати відзив і в ньому заявити про застосування наслідків спливу позовної давності, проте цим правом не скористалася, а жодних інших поважних причин, які б об`єктивно позбавляли її можливості зробити таку заяву в суді першої інстанції, ані апеляційна скарга, ані додані до неї матеріали не містять.

За таких обставин відсутні підстави для прийняття до розгляду заяви про застосування позовної давності, вперше викладеної в апеляційній скарзі.

Посилання апелянта на відсутність відомостей щодо "ланцюга зберігання" електронних доказів, hash-сум, оригіналів цифрових файлів чи інших технічних характеристик не свідчать про недопустимість поданих позивачем доказів, оскільки вимоги щодо підтвердження електронних доказів у такий спосіб ЦПК України не встановлює. Надані позивачем документи у своїй сукупності є взаємоузгодженими, підтверджують одні й ті самі обставини та відповідачкою належними і допустимими доказами не спростовані.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що витрати на професійну правничу допомогу не підлягають відшкодуванню, оскільки правова допомога надавалася фізичною особою-підприємцем, а не адвокатом.

Матеріалами справи підтверджується, що на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу до позовної заяви додано договір про надання правової допомоги № 39493634 від 02 січня 2026 року, додаткову угоду № 28633538 до цього договору, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних ОСОБА_2 , акт надання послуг від 16 лютого 2026 року на суму 5 500 грн, а також копію довіреності та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Доказів позбавлення чи зупинення права ОСОБА_2 на заняття адвокатською діяльністю в порядку, передбаченому законом, матеріали справи не містять і апелянтом не наведено.

Апеляційний суд зазначає, що сама лише обставина, що договір про надання правової допомоги укладено Білецьким Б.М. як фізичною особою-підприємцем, не спростовує факту надання правничої допомоги саме адвокатом і не впливає на правильність вирішення питання про розподіл судових витрат. Аналогічний правовий висновок сформульовано Верховним Судом у постанові від 01 лютого 2022 року у справі № 910/10935/20 (п. 6.22), відповідно до якого укладення договору адвокатом як фізичною особою-підприємцем не позбавляє його статусу адвоката, а тому не впливає на правильність розподілу судових витрат у справі за умови, що наявність адвокатського статусу підтверджена належними доказами.

Крім того, колегія суддів враховує, що зі змісту детального опису робіт (наданих послуг) убачається, що позивачу надано такі послуги: письмова консультація, правовий аналіз обставин спірних правовідносин, складання позовної заяви та формування додатків до неї. Такі дії охоплюються визначенням адвокатської діяльності, наведеним у пункті 1 частини першої статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру), для здійснення якої видача ордера не є обов`язковою умовою, оскільки ордер відповідно до статті 26 цього Закону посвідчує повноваження адвоката на представництво, а не на складення процесуальних документів за договором про надання правової допомоги. Відсутність ордера в матеріалах справи, з огляду на характер фактично наданих послуг, не спростовує адвокатської природи цих послуг та не є підставою для відмови у відшкодуванні відповідних витрат.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу, обґрунтовано визначивши їх розмір з урахуванням критеріїв співмірності, передбачених статтею 137 ЦПК України.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які відповідно до статті 376 ЦПК України є підставами для скасування чи зміни судового рішення.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (частина 1 статті 374 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 375 ЦПК України).

Враховуючи наведені висновки апеляційного суду, апеляційна скарга відповідача залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Висновки суду щодо судових витрат

На підставі статті 141 ЦПК України, у зв`язку тим, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, судовий збір, сплачений відповідачем за подання апеляційної скарги, залишається за відповідачем.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Бітюкова Вадима Володимировича залишити без задоволення, а рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 квітня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Головуючий - М.В. Нестеренко

Судді: О.І. Собина

М.В. Щербаченко