Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №523/9686/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/679/26

Справа № 523/9686/23

Головуючий у першій інстанції Боков О. М.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 09 липня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання членом сім`ї наймача та визнання основним квартиронаймачем,-

В С Т А Н О В И В:

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним вище позовом, у якому просила визнати її членом сім`ї наймача ОСОБА_3 та основним квартиронаймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що на підставі ордеру № 230 серії ЛР від 05.03.1968 року ОСОБА_3 разом з дочкою ОСОБА_1 та сином ОСОБА_4 отримала право на зайняття жилого приміщення – однокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

На підставі вказаного ордеру позивачка була вселена та зареєстрована у спірній квартирі і проживала в ній разом з матір`ю та братом. У період з 03.01.2004 року по 03.01.2010 року ОСОБА_4 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби, що підтверджується довідкою про звільнення.

В цей час позивачка проживала в спірній квартирі разом з матір`ю ОСОБА_3 , вела з нею спільне господарство, вони разом сплачували за комунальні послуги. Спірна квартира була основним місцем проживання позивачки.

Позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, та після смерті матері позивачка продовжувала проживати в спірній квартирі одна. Брат позивачки – ОСОБА_4 – мав намір приватизувати спірну квартиру. З цією метою він видав довіреність позивачці, якою уповноважив її представляти його законні права та інтереси в державних установах щодо оформлення документів з питань приватизації спірної квартири. Також, 02.07.2009 року ОСОБА_4 звертався до Голови Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради з заявою, в якій просив: відкрити йому особовий рахунок на 1 кімнату 16,73 кв. м. в АДРЕСА_1 ; зареєструвати його сестру, ОСОБА_1 – позивачку, за адресою: АДРЕСА_1 , та у вказаній заяві ОСОБА_4 підтвердив, що його сім`я складається з 1 особи – позивачки.

Рішенням Пересипського районного суду міста Одеси від 09 липня 2025 року позов ОСОБА_1 до Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання членом сім`ї наймача та визнання основним квартиронаймачем – залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 09 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що та обставина, що скаржник не була зареєстрована в спірній квартирі, сама по собі не може бути підставою для відмови у визнанні права користування жилим приміщенням за позивачкою як особою, яка вселилася до наймача. Таким чином, суд першої інстанції, виходячи виключно з відсутності реєстрації, фактично неправомірно не прийняв до уваги всі інші надані скаржником докази, що свідчать про дотримання критеріїв, передбачених ст. 64 ЖК України. Суд фактично проігнорував наявність довідки про фактичне проживання, квитанцій про сплату комунальних послуг за тривалий період та пояснень свідків, тим самим замінивши законодавчо встановлені критерії («постійне місце проживання та спільне введення господарства») на («наявність реєстрації»). Таке тлумачення неправомірно звужує поняття «член сім`ї наймача», що прямо суперечить змісту статті 64 ЖК України.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, прийшов до висновку про відсутність у скаржниці статусу члена сім`ї наймача, ґрунтуючись виключно на аналізі періоду після смерті наймача у 2008 році та факті відсутності офіційної реєстрації на той момент, однак такий підхід є хибним, оскільки ігнорує ключовий факт первинного вселення позивачки на підставі ордеру № 230 серії ЛР від 05.03.1968 року, де вона прямо вказана разом з матір`ю та братом. Цей документ є адміністративним актом, що видається виконавчим органом місцевого самоврядування до компетенції якого входить вирішення питань, пов`язаних з наданням житлових приміщень, зокрема, він підтверджує її законне вселення саме як члена сім`ї основного наймача – ОСОБА_3 .

Крім того, скаржник посилається на те, що суд першої інстанції неправомірно поширив преюдиційний ефект рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01.12.2015 року по справі № 523/10215/15-ц, що було залишено без змін постановою Верховного Суду від 20.06.2018 року, на правовідносини, які не були і не могли бути предметом розгляду в даному провадженні. У справі № 523/10215/15-ц про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири, суд не досліджував і не встановлював факт постійного спільного проживання та ведення спільного господарства з наймачем ОСОБА_3 , а тому ці обставини не можуть вважатися преюдиційно встановленими.

Разом з тим, зазначає, що суд першої інстанції неправомірно ототожнив право власності на житло з фактом постійного проживання у конкретному житловому приміщенні. Встановивши факт наявності в скаржниці у власності квартири у м. Южне (нині - Південне) та її подальше відчуження за договором дарування, суд зробив безпідставний висновок про те, що спірна квартира в Одесі не могла бути її постійним місцем проживання. Такий підхід суперечить як нормам житлового законодавства, так і принципам цивільного права.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, призначене на 16.06.2026 року на 16:00 год. представник Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради не з`явився, про причини неявки не повідомив, заяв про відкладення справи або про розгляд справи в режимі відеоконференції не подавав.

Присутня у судовому засіданні ОСОБА_1 не заперечувала проти розгляду справи за фактичною явкою сторін.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 16.06.2026 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання членом сім`ї наймача та визнання основним квартиронаймачем, суд першої інстанції виходив з того, що:

- до 2014 року, вже після смерті основного квартиронаймача, позивач була власником квартири, яку подарувала ОСОБА_5 , що відповідно свідчить про те, що спірна квартира, за якою позивач має намір укласти договір, як квартиронаймач, не була основним та єдиним місцем проживання позивача у справі;

- в межах розгляду справи №523/10215/15-ц судами встановлено, що ОСОБА_1 за власним бажанням виїхала зі спірної квартири, змінила місце проживання, та скористалась своїм правом на житло, отримавши квартиру в м. Южний. Крім того, вона використала право на приватизацію житлового приміщення. За життя матері ОСОБА_1 не була зареєстрована в квартирі, як член сім`ї, тому такого статусу не набула;

- в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач протягом життя основного наймача квартири постійно проживала за спірною адресою, та вела спільне господарство з наймачем;

- пояснення свідків, щодо проживання позивача за вищевказаною адресою, є такими, що зводяться до переоцінки доказів. Крім іншого, суд зазначив, що свідки повідомили суд, що бачили позивача за вищевказаною адресою, однак в самій квартирі не бували, але постійно бачили як позивачка заходила до під`їзду та квартири, а також ходила на базар за продуктами.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на підставі ордеру № 230 серії ЛР від 05.03.1968 року виданого на ім`я ОСОБА_3 остання разом із дочкою ОСОБА_1 та сином ОСОБА_4 отримала право на зайняття жилого приміщення – однокімнатної квартири АДРЕСА_2 (т. 2 а. с. 83).

З паспорта громадянина України ОСОБА_1 вбачається, що з 11.01.1995 року позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , за вказаною адресою, була знята з реєстраційного обліку 18.04.2014 року (т. 1 а. с. 25).

Згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 201 (т. 1 а. с. 27).

Також, згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 встановлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис № 3192 (т. 1 а. с. 34).

З довідки № 158 від 16.08.2010 року, завіреної паспортистом вбачається, що ОСОБА_1 проживала за адресою: АДРЕСА_1 без реєстрації (т. 1 а. с. 36).

На підтвердження факту проживання в квартирі, як члена сім`ї померлого квартиронаймача, позивачем також надано квитанції про сплату житлово-комунальних послуг за наступні періоди: 19.02.2009 року (т. 1 а. с. 37), 2013 рік (т. а. с. 38), квитанція № 36 від 11.04.2014 року від 01.04.2014 року та № 145 від 22.02.2014 року (т. 1 а. с. 39). квитанція № 124 від 12.01.2016 року (борг за воду оплата з 01.12.2015 року по 01.01.2016 року) (т. 1 а. с. 40), квитанція № 102 від 26.09.2018 року (т. 1 а. с. 41), та квитанція від 16.08.2021 року (т. 1 а. с. 42).

Із заяви від 28.04.2014 року вбачається, що позивач зверталась до в.о голови Суворовської районної адміністрації ОМР з проханням про надання дозволу на здійснення переоформлення особового рахунку на її ім`я та на надання дозволу на здійснення реєстрації місяця проживання за вищевказаною адресою (т. 1 а. с. 44).

Згідно з договором дарування квартири від 22.10.2014 року позивач ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_5 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_4 .

Колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав визначені частиною другою вказаної статті.

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Згідно з частиною першою статті 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

При визначенні кола членів сім`ї наймача, відповідно до вимог частини другої статті 64 ЖК Української РСР, слід брати до уваги, що такими є особи, які належать до членів сім`ї наймача, а інші можуть бути визнані такими, якщо доведуть наявність необхідних для того обставин. Зокрема, це особи, які постійно проживають з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК УРСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" судам роз`яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21)).

Аналіз змісту статті 65 ЖК України у системному зв`язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні (див. постанови Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 646/660/19 (провадження № 61-17363св20, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц (провадження № 61-2027св22)).

Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем (див. постанови Верховного Суду від 28 червня 2022 року у справі № 754/14628/17 (провадження № 61-10210св21), від 28 серпня 2023 року у справі № 199/736/22 (провадження № 61-5671св23)).

Звертаючись до суду з позовом про визнання членом сім`ї наймача та визнання основним квартиронаймачемОСОБА_1 посилалася на те, що була вселена, зареєстрована та проживала у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 разом з матір`ю та братом на підставі ордеру. Після смерті матері позивачка продовжувала проживати в спірній квартирі одна, оскільки брат позивачки ОСОБА_4 у період з 03.01.2004 року по 03.01.2010 року відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем ОСОБА_1 не було надано суду належних та допустимих доказів щодо наявності письмової згоди попереднього наймача ОСОБА_3 на її вселення, реєстрацію та проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Наймач квартири ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя не зверталася до відповідних органів з питання реєстрації місця проживання позивачки у спірній квартирі, а тому твердження ОСОБА_1 про постійне проживання у спірній квартирі саме зі згоди квартиронаймача, не підтверджується матеріалами справи, а тому відсутні правові підстави вважати, що остання набула права користування спірною квартирою у встановленому законом порядку.

Посилання на ту обставину, що за життя її брат ОСОБА_4 мав намір зареєструвати сестру у квартирі та 02.07.2009 року звернувся до Голови Суворовської районної адміністрації Одеської міської радиіз заявою про надання дозволу на реєстрацію разом з ним сестри ОСОБА_1 , колегією суддів не приймаються, як належний доказ підтвердження вселення позивачки у спірну квартиру на відповідній правовій підставі, оскільки в матеріалах справи відсутні докази надання такої згоди зі сторони Суворовської районної адміністрації Одеської міської радита у проміжок часу з 2009 року до дня свої смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) ОСОБА_4 , не вчинив інших дій для вселення позивачки у спірну квартиру.

При цьому, колегією судів встановлено, що ОСОБА_1 з 11.01.1995 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 та знята з зазначеного місця реєстрації лише 18.04.2014 року, тобто після смерті основного наймача квартири ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4 .

Надані скаржницею квитанції про сплату житлово-комунальних послуг не підтверджують виконання останньою обов`язків наймача квартири після смерті основного квартиронаймача, оскільки не свідчить про відсутність взагалі заборгованості за житлово-комунальні послуги за спірною адресою та внесення відповідних платежів саме позивачем.

Крім того, апеляційний суд акцентує увагу, що такі квитанції надані за вибіркові періоди та платником в них зазначено саме ОСОБА_3 .

Доводи апеляційної скарги щодо неврахування скаржником показань свідків, які підтвердили постійне місце проживання позивачки за спірною адресою, не заслуговують на увагу, оскільки такі покази не є достатніми доказами на підтвердження позовних вимог, та не дають змогу дійти переконливого висновку про наявність обставин справи, які входять до предмета доказування, зокрема, факт постійного проживання позивачки з наймачем спірної квартири.

Разом з тим, судом першої інстанції правильно враховано, що на час смерті основного наймача квартириОСОБА_1 мала у власності іншу квартиру, яку набула у власність в порядку приватизації, в якій і була зареєстрована, як у місці постійного проживання з 11.01.1995 року та знята із місця реєстрації вже після дня смерті наймача спірної квартири.

За особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні (постанова Верховного Суду від 01 вересня 2023 року у справі № 712/11721/21).

Водночас, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року у справі № 523/10215/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2016 року та постановою Верховного Суду від 20 червня 2018 року, позов Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_1 про виселення задоволено. Виселено ОСОБА_1 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа: КП «Житлово-комунальний сервіс «Пересипський» про визнання права користування квартирою відмовлено.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2015 року у справі № 523/10215/15-ц встановлено, що ОСОБА_1 у 1995 році за власним бажанням виїхала зі спірної квартири, змінила місце проживання та скористалася правом на житло, отримавши квартиру за адресою: АДРЕСА_5 та використавши в подальшому право на приватизацію вказаного житлового приміщення. За встановлених обставин суд дійшов висновку, що законних підстав для проживання в спірній квартирі у ОСОБА_1 не має.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 29 липня 2021 року у справі № 523/1756/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року та постановою Верховного Суду від 16 січня 2023 року, встановлено, що ОСОБА_1 за життя матері та брата не була зареєстрована в спірній квартирі, статусу члена сім`ї основного квартиронаймача не набула, тому правові підстави для зобов`язання відповідача укласти з нею договір найму жилого приміщення відсутні.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 82 ЦПК України).

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

Отже встановлені судами обставини у справах № 523/10215/15-ц та № 523/1756/20 доводять, що ОСОБА_1 за життя матері та брата не була зареєстрована в спірній квартирі, у 1995 році за власним бажанням виїхала зі спірної квартири, змінила місце проживання та скористалася правом на житло, отримавши квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , статусу члена сім`ї основного квартиронаймача не набула, що свідчить про відсутність законних підстав вселення позивачки у спірну квартиру.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачкою не надано до суду доказів проживання у спірній квартирі, як члена сім`ї наймача, зареєстрованою у спірній квартирі вона не була, питання про визнання за нею права користування жилим приміщенням під час життя основного наймача ОСОБА_3 не ставила, у зв`язку з чим у суду немає законних підстав визнавати ОСОБА_1 наймачем спірного житлового приміщення.

Позовна вимога про визнання основним квартиронаймачем є похідною від вимоги про визнання членом сім`ї наймача, а тому також підлягає залишенню без задоволення.

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, а зводяться до тлумачення норм права на розсуд скаржника.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – залишенню без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 09 липня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 21.07.2026 року.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: Є.С. Сєвєрова

С.О. Погорєлова