Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №947/23385/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3849/26

Справа № 947/23385/25

Головуючий у першій інстанції Луняченко В. О.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом примусового виселення, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року в інтересах ОСОБА_3 , звернувся її представник ОСОБА_5 до суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні садовим будинком за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 490265451101, який належить позивачці на праві власності та розміщений на земельній ділянці з кадастровим номером:5110136900:41:014:0031, шляхом примусового виселення ОСОБА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що відповідачка, яка є колишнім власником будинку і у 2016 році продала його, але відмовляється добровільно висилятись чим перешкоджає новому власнику володіти а користуватись своїм майном.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2025 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ; фактична адреса проживання: АДРЕСА_4 ) про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом примусового виселення.

Виселено ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) з садового будинку, який належить ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на праві власності, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстровий номер 490265451101, без надання іншого житлового приміщення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована наступними доводами:

1. Істотне порушення норм процесуального права: розгляд справи без участі представника відповідачки та без забезпечення права бути почутою. Суд розглянув справу по суті за відсутності представника відповідачки, попри подане клопотання про відкладення через зайнятість в іншому засіданні. До клопотання були подані докази про участі представника відповідачку у іншому судовому засіданні апеляційного суду. Суд обмежився посиланнями на «узгодженість дати» та відсутність «інших підстав» (нові докази тощо). Такий підхід суперечить ст. 2, 12, 13, 223 ЦПК України.

2. Неправомірне використання судом посилань на інші справи як мотиву для процесуальних рішень. Суд врахував результати справ №522/4628/22 та №947/8539/25 як підставу для відмови у відкладенні та задоволення позову. Однак справа №522/4628/22 стосувалася дійсності правочинів 2016 року, а не пропорційності виселення у 2025 році за ст. 8 Конвенції. Процесуальний статус іншого провадження не може підміняти обов`язок суду забезпечити гарантії у цій справі. Аналогічно, процесуальний статус іншого провадження (залишення позову без розгляду) не є належною підставою для обмеження права на участь у процесі або для відмови у відкладенні розгляду.

3. Порушення права на ознайомлення з матеріалами справи та доступ до протоколу. З наявних у ЄСІТС документів вбачається, що представник відповідачки звертався (через ЄСІТС) із заявою про ознайомлення з матеріалами справи та клопотанням про долучення до ЄСІТС протоколу судового засідання від 18.11.2025 і матеріалів технічної фіксації, однак секретарем судді було відмовлено у доступі до матеріалів. У результаті сторона захисту була позбавлена можливості повноцінно підготуватися до захисту та реалізувати право на подання зауважень на протокол/технічний запис у встановлений строк.

4. Виселення з приміщення, яке є «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції, становить найбільш інтенсивне втручання у право на повагу до житла. Практика ЄСПЛ виходить з того, що «житло» визначається фактичними та триваючими зв`язками особи з місцем проживання, а навіть за відсутності законного титулу проживання національний суд має оцінити пропорційність виселення та забезпечити належні процесуальні гарантії. (зокрема: Prokopovich v. Russia; Kryvitska and Kryvitsky v. Ukraine; Saviny v. Ukraine; McCann v. the United Kingdom; Yordanova and Others v. Bulgaria; Winterstein and Others v. France). Суд першої інстанції обмежився декларативними посиланнями на «баланс інтересів» та наявність у відповідачки 1/2 частки квартири, але не дослідив реальну доступність такого житла, не з`ясував, чи має відповідачка зі своєю донькою інвалідом 2 групи фактичну можливість проживання там, не встановив індивідуальні обставини (тривалість проживання у спірному будинку, соціальні зв`язки, уразливість, фактичні умови), не перевірив наявність менш обтяжливих альтернатив (наприклад, надання розумного строку для добровільного звільнення).

5. Неправильний розподіл тягаря доказування щодо «іншого житла». Суд зробив висновок про наявність у відповідачки іншого житла (1/2 частки квартири) і фактично поклав на відповідачку обов`язок доводити непридатність/ неможливість проживання. Однак для висновку про пропорційність виселення суд має встановити не формальне право власності на частку, а реальну доступність та можливість проживання у такому приміщенні (включно з питанням доступу, фактичного користування, конфлікту зі співвласниками тощо). Належного з`ясування цих обставин суд не здійснив, а тому висновок про наявність альтернативного житла є передчасним та необґрунтованим.

Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи на 23.06.2026 року о 15:30 годині, ОСОБА_3 не з`явилася, причини неявки не повідомила, про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не клопотала, заяв про відкладення розгляду справи не подавала.

Присутні у судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник – адвокат Костинюк Юрій Дмитрович не заперечували проти розгляду справи за фактичної явки.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Відповідно до висновків Верховного Суду по справі №361/8331/18 - якщо учасники процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи розумні строки розгляду апеляційної скарги на рішення суду, усвідомленість сторін по справі про розгляд справи та відсутності від них клопотань про відкладення судового засідання, колегія суддів не бачить перешкод для розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом примусового виселення, висиляючи ОСОБА_1 з садового будинку, який належить ОСОБА_3 на праві власності, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстровий номер 490265451101, без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції виходив з того, що:

- обраний позивачем спосіб захисту права власності шляхом вимоги про виселення відповідачку є ефективним та таким що відповідає праву позивача, тобто вказані вимоги є основаними на законі;

- у відповідності до наданих сторонами доказів відповідачка має у власності частки житлового приміщення – квартири, яка водночас є її зареєстрованим місцем проживання, згідно довідки ВОМІРМП УПРЕ ГУ ДМС в Одеській області №5188/11390 від 09.07.2025. Водночас жодних документів на підтвердження того що вказана квартира не відповідає вимогам належного для проживання житлового приміщення не надано;

- також судом враховується той факт, що під час розгляду справи №522/4628/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу від 24.05.2016 року нерухомого майна - садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 недійсними, судами було встановлено добровільність відчуження вказаного майна ОСОБА_1 в обмін на погашення наявної кредитної заборгованості;

- у сукупності вказані обставини дозволяють суду визначити що виселення ОСОБА_1 із спірного садового будинку , з урахуванням факту втручання у її прав на житло, є законним, має законну мету та відповідає критерію «необхідне в демократичному суспільстві».

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено наступні обставини.

01 січня 2016 року ОСОБА_1 належали на праві приватної власності садовий будинок загальною площею 53,0 кв. м та земельна ділянка площею 0,0233 га, кадастровий номер 5110136900:41:014:0031, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку із виникненням у позивачці у січні 2016 року заборгованості за кредитом, який ОСОБА_1 не мала можливості сплатити, позивачка звернулась до своїх сусідів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 щодо сплати останніми зобов`язань позивачки за кредитним договором.

Згідно з договором від 25 серпня 2015 року № 778838580, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансова компанія «Центр фінансових рішень», заборгованість позичальника ОСОБА_1 становила 17 366,20 грн., а датою погашення кредиту було 09 лютого 2016 року.

У день погашення кредиту 09 лютого 2016 року на виконання домовленостей з ОСОБА_6 щодо сплати кредитної заборгованості, на підставі попередньої усної домовленості, ОСОБА_1 видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Василенко О. В., зареєстровану в реєстрі за № 464, згідно з якою уповноважила ОСОБА_7 розпоряджатися, а саме: продати, обміняти, здавати в оренду, на умовах та за ціну за його розсудом, страхувати, належними їй об`єктами нерухомого майна – садовим будинком та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаної довіреності Должиков В. В., який діяв від імені ОСОБА_1 , уклав зі своїм сином ОСОБА_6 два договори, а саме:

- договір від 24 травня 2016 року купівлі-продажу нерухомого майна – садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , за умовами якого продавець передає (продає) у власність покупця, а покупець приймає (купує) майно і сплачує за нього обговорену грошову суму 65 590,00 грн., які були одержані продавцем від покупця до підписання цього договору купівлі-продажу у повному обсязі. Продавець зобов`язується звільнити відчужуваний об`єкт від наявних в ньому речей і передати об`єкт в повне розпорядження покупця у стані, що відповідає санітарним та технічним нормам щодо житлових приміщень, до моменту фактичного звільнення об`єкта зробити повну оплату комунальних послуг і спожитої електроенергії;

- договір від 24 травня 2016 року купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , за умовами якого продавець передає (продає) у власність покупця, а покупець приймає (купує) майно і сплачує за нього обговорену грошову суму за домовленістю сторін у розмірі 321 070 грн., які були одержані продавцем від покупця до підписання цього договору в повному обсязі, продавець зобов`язується передати, а покупець прийняти вказану земельну ділянку в стані, придатному для її використання за цільовим призначенням.

Вказані обставини встановлені судами під час розгляду цивільної справи №522/4628/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу від 24.05.2016 року нерухомого майна - садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 недійсними.

Постановою Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 20 травня 2025 року, у задоволені позовних вимог було відмовлено у повному обсязі.

Постановою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року постанова Одеського апеляційного суду залишена без змін.

Як зазначено у правовому висновку Верховного Суду, мотиви з яких виходив апеляційний суд та з якими погодився Верховний Суд :

Умовами довіреності від 09 лютого 2016 року, за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_7 розпоряджатися належним їй майном, не містять положень про можливість ОСОБА_7 укладати від імені позивачки договори займу та/або довічного утримання, а відтак, останній був позбавлений повноважень щодо укладання таких договорів.

З положеннями вищевказаної довіреності ОСОБА_1 була ознайомлена, про що свідчить її підпис, тобто позивачка, будучі дієздатною повнолітньою особою, розуміла, на укладення яких правочинів від її імені вона уповноважує ОСОБА_7 : продаж, обмін, здача в оренду на умовах та за ціною за його розсудом.

При цьому, звертаючись до суду, ОСОБА_1 вказувала, що після погашення сім`єю ОСОБА_9 кредитної заборгованості було досягнуто певні домовленості, на виконання яких було укладено відповідні договори купівлі-продажу.

Таким чином, оскільки передбачені оспорюваними договорами купівлі-продажу правові наслідки дійсно настали, сторони цих договорів вчинили всі передбачені договорами дії, виконали їх, колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання таких правочинів недійсними з підстав фіктивності, оскільки під час розгляду справи ОСОБА_1 належними і допустимими доказами не довела, що договори купівлі-продажу нерухомого майна є фіктивними та укладеними без мети настання реальних наслідків.

Колегія суддів відхиляє доводи заявника про недоведення відповідачем отримання позивачкою грошових коштів за продаж майна, оскільки грошові кошти за будинок було передано покупцем ОСОБА_7 , який мав такі повноваження відповідно до довіреності, виданої на його ім`я, що підтверджується оспорюваним договором. Кошти за земельну ділянку було перераховано на рахунок ОСОБА_7 , що підтверджується відповідною квитанцією та умовами договору купівлі-продажу.

У подальшому ОСОБА_6 , 12.03.2024 року, продав належну йому земельну ділянку та садовий будинок ОСОБА_10 , який у свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 23.04.2024 року, зареєстрованого в реєстрі №372, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т.В. продав цей будинок та земельну ділянку ОСОБА_3 .

Факт проживання на момент розгляду справи у вказаному садовому будинку ОСОБА_1 не оспорюється стороною відповідача, а тому вважається судом доведеним.

ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 02.04.2021 року, має у спільної власності інше житло за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №430399697 від 08.06.2025 ( а/с 10).

Колегія суддів виходить з наступного.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

У статті 9 ЖК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У частині третій статті 116 ЖК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 зроблено висновок, що «згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 143/1410/17 зазначено, що «суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши наведені вище норми матеріального права, дійшли правильного висновку про те, що відповідачі не є власниками чи наймачами спірного житлового будинку, не зареєстровані у ньому, не є членами сім`ї позивача, користуються будинком без належної правової підстави, добровільно виселитися не бажають. Відтак, вимоги позивача, яка є власником спірного житлового будинку, про виселення відповідачів обґрунтовані».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), вказано, що: «навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2019 року у справі № 591/7007/16-ц, зазначено, що «суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач без законних підстав самовільно заселився у спірне житло, оскільки відсутні законні підстави для його вселення та проживання в квартирі. У вимогах ОСОБА_1 щодо доведення в судовому порядку права власності чи проживання в квартирі було відмовлено. Також судами було встановлено, що спірна квартира не є єдиним місцем проживання відповідача, оскільки йому та членам його сім`ї на праві власності належить трикімнатна квартира АДРЕСА_3».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).

У справі, що переглядається, судом першої інстанції, з урахуванням преюдиційних обставин, встановлених у постанові Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 20 травня 2025 року, якою у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу від 24.05.2016 року нерухомого майна - садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 недійсними було відмовлено у повному обсязі, та постанови Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року якою постанова Одеського апеляційного суду залишена без змін, встановлено, що ОСОБА_1 (відповідачка по справі та попередня власниця житлового будинку) добровільно відчужила вказане майно в обмін на погашення наявної кредитної заборгованості ОСОБА_6 , який продав належну йому земельну ділянку та садовий будинок ОСОБА_10 , який у свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 23.04.2024 року, зареєстрованого в реєстрі №372, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т.В. продав цей будинок та земельну ділянку ОСОБА_3 (позивачка по справі та власниця житлового будинку).

За таких обставин судом зроблено обґрунтований висновок, що позичка ОСОБА_3 є легітимним власником садового будинку та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, а тому має всі передбачені законом права щодо вільного володіння, користування та розпорядження своєю власністю, а відповідачка ОСОБА_1 втратила право власності на вказані об`єкти нерухомості на підставі правочину, законність якого була підтверджена рішеннями суду, які набрали законної сили, а тому продовжує проживати у спірному будинку який є власністю іншої особи, тобто користується чужим майном.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 02.04.2021 року, має у спільної власності інше житло за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №430399697 від 08.06.2025 року, що є її також зареєстрованим місцем проживання, згідно довідки ВОМІРМП УПРЕ ГУ ДМС в Одеській області №5188/11390 від 09.07.2025.

Вказане не спростовано відповідачем - скаржником, як не спростовано неможливість проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , що є обов`язком учасника справи в розумінні ч. 1 ст. 81 ЦПК України, з огляду на принцип змагальності цивільного процесу.

Враховуючи вищенаведене, зокрема те, що ОСОБА_1 добровільно втратила право на користування спірним житловим будинком, перехід права власності на це житло до іншої особи, яка не надавала згоди на її проживання в ньому, неможливість останньої використовувати свою власність на власний розсуд, наявність у відповідача іншого житлового приміщення, оцінивши втручання у право власності на предмет пропорційності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для для задоволення позову та виселення відповідача з садового будинку, який належить ОСОБА_3 на праві власності, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстровий номер 490265451101, без надання іншого житлового приміщення.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Оцінюючи виселення ОСОБА_1 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивачки - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що за обставин цієї справи виселення відповідачки зі спірного житла є законним та пропорційним заходом і переслідує легітимну мету.

Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку з поданим клопотанням про відкладення через зайнятість в іншому засіданні, оскільки питання про відкладення розгляду справи відноситься до дискреційних повноважень суду, та з урахуванням того, що клопотання про відкладення розгляду справи від 27.11.2025 року, на яке посилається скаржник було подане вдруге, після поданого вперше клопотання про відкладення від 17.11.2025 року, а також того, що в матеріалах справи міститься правова позиція сторони викладена у відзиві на позов, суд першої інстанції мав наявні підстави для розгляду справи за відсутності скаржника.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції неправомірно використано посилання на інші справи як підставу для відмови у відкладенні та задоволення позову, однак справа №522/4628/22 стосувалася дійсності правочинів 2016 року, а не пропорційності виселення у 2025 році за ст. 8 Конвенції, не заслуговують на увагу, оскільки вказані справи мають прямий зв`язок з обставинами які склалися у розглядуваній справи, а саме факт відчуження спірного майна, перехід права власності тощо.

Матеріалами справи спростовуються доводи апеляційної скарги про порушення права на ознайомлення з матеріалами справи та доступ до протоколу, оскільки згідно довідок секретаря судового засідання, представнику скаржника ОСОБА_2 було надіслано протоколи судових засідань від 08.09.2025 року, 09.10.2025 року, 18.11.2025 року до його електронного кабінету (а.с.78 – 90).

Твердження в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції не дослідив реальну доступність такого житла, не з`ясував, чи має відповідачка зі своєю донькою інвалідом 2 групи фактичну можливість проживання там, не встановив індивідуальні обставини (тривалість проживання у спірному будинку, соціальні зв`язки, уразливість, фактичні умови), не перевірив наявність менш обтяжливих альтернатив (наприклад, надання розумного строку для добровільного звільнення), апеляційним судом відхиляються, оскільки тривалість проживання відповідачки у спірному житловому будинку не свідчить про наявність законних підстав для користування останньою, з клопотанням про надання розумного строку для добровільного звільнення не зверталася.

Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з остаточним висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 20.07.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О. Погорєлова