Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №725/6426/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/6426/24

провадження № 22-ц/822/1083/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

заявники: ОСОБА_1 , ОСОБА_2

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У липні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду зі спільною заявою, у якій просили:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 15 вересня 2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 1514;

2) визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Заява обґрунтована тим, що з вересня 2016 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Вказували на те, що тривалий однією сім`єю не проживають у силу різних поглядів на сімейне життя, втрату взаєморозуміння, почуттів поваги та любові, що у сукупності призвело до фактичного припинення шлюбних відносин.

За таких обставин подальше збереження шлюбу суперечить інтересам обох заявників, на примирення вони не згодні.

З посиланням на положення статей 55, 109, 112, 114 СК України, 293 ЦПК України вважали наявними підстави для розірвання шлюбу у порядку окремого провадження.

В частині визначення місця проживання малолітнього сина та встановлення факту його самостійного виховання та утримання батьком вказували на досягненні згоди стосовно цього питання.

Вказували на те, що визначення участі батьків у вихованні дитини у такий спосіб відповідатиме інтересам малолітнього сина.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року (після перейменування - Чернівецький районний суд міста Чернівців) заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 15 вересня 2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 1514.

Визначено місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до частини другої статті 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

За правилом частини першої статті 109 СК України подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Як встановлено судом з наявних в матеріалах справи доказів між заявниками досягнуто згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, що підтверджується наявними в матеріалах справи заявами ОСОБА_2 в яких остання не заперечує щодо визначення місця проживання їх малолітньої дитини разом із батьком (а. с. 39, 48, 58, 61).

Також суд першої інстанції виходив із того, що за відсутності спору, щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зібраними у справі доказами підтверджується факт проживання дитини з батьком, а також відсутність щодо цього заперечень зі сторони матері.

За таких обставин, зважаючи на звернення заявників зі спільною заявою про розірвання шлюбу, а також те, що подальше збереження сім`ї сторін є неможливим та таким що буде суперечити інтересам кожного з подружжя, досягнення згоди щодо місця проживання дитини та способу участі батьків у її вихованні, згоди матері дитини, суд дійшов висновку, що заяву слід задовольнити.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_6 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_6 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку з ухваленим судом рішенням про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи заяву по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи батьком не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання матір`ю обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у задоволенні заяви у відповідній частині.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 у відзиві на апеляційну скаргу акцентував увагу на тому, що апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_7 не відповідає вимогам статті 356 ЦПК України, в тому числі щодо виконання обов`язку зі сплати судового збору.

Також ІНФОРМАЦІЯ_6 , звертаючись із апеляційною скаргою не надав доказів на підтвердження процесуальної дієздатності на вчинення відповідної процесуальної дії та не підтвердив своє процесуальне становище.

Оскарженим рішенням не вирішувалися питання про права, обов`язки та/або інтереси ІНФОРМАЦІЯ_7 .

З урахуванням вищевикладеного просив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_7 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року закрити.

ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу в частині невідповідності апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 вимогам процесуального закону, відсутності процесуальної дієздатності особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, недоведеності права на апеляційне оскарження, наводить доводи, які за змістом аналогічні тим, що наведені у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Додатково акцентувала увагу на тому, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ІНФОРМАЦІЯ_8 строк на апеляційне оскарження.

Просила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_7 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року закрити.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

З вересня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_9 у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .

Між заявниками досягнуто згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, що підтверджується наявними в матеріалах справи заявами ОСОБА_2 в яких остання не заперечує щодо визначення місця проживання їх малолітньої дитини разом із батьком (а. с. 39, 48, 58, 61).

Заявники вказували на те, що спільний малолітній син ОСОБА_3 проживає разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на його самостійному вихованні та утриманні.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_6 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_6 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). - рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), зокрема:

- пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

- абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення в порядку окремого провадження заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за наслідком заявленої вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, звернення у порядку окремого провадження із заявою про розірвання шлюбу, в якій в тому числі порушено питання щодо самостійного виховання та утримання дитини батьком як військовозобов`язаною особою, без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини знайшли своє підтвердження.

Щодо вирішення вимоги про залишення малолітньої дитини проживати із батьком на його самостійному вихованні та утриманні

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Щодо ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Щодо вирішення заяви в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини в порядку окремого провадження

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду зі спільною заявою у порядку окремого провадження, у якій просили: 1) розірвати шлюб між ними; 2) визначити місце проживання дитини з батьком; 3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Також за правилом частини третьої статті 293 ЦПК України у порядку окремого провадження розглядаються справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей.

За обставин цієї справи заявниками за їх спільною заявою, як подружжя, яке має дітей, одночасно із вимогою про розірвання шлюбу заявлено також вимогу щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітнього сина.

Щодо цього колегія суддів звертає увагу на те, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.

Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому разі між цими особами виникає спір про право.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України сім`я передбачено, що дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він повинен здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Проте задоволення заяви у цій частині, що в свою чергу засвідчуватиме факт одноосібного виховання батьком дитини, може мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. Згідно з частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що вказана справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини.

Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків стосовно дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Як вбачається з матеріалів справи між заявниками досягнуто згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, що підтверджується наявними в матеріалах справи заявами ОСОБА_2 в яких остання не заперечує щодо визначення місця проживання їх малолітньої дитини разом із батьком, а також ту обставину, що саме батько самостійно виховує та утримує сина (а. с. 39, 48, 58, 61).

Щодо цього, колегія суддів звертає увагу на те, що такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, у тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 686/26736/25 (провадження № 61-2458св26).

Оскільки сімейним законодавством України не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14 - 132цс23).

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилково висновку про задоволення заяви в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, оскільки відповідна заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження в силу існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, який пов`язаний з оцінкою належного виконання або невиконання одним із батьків своїх батьківських обов`язків та безумовно впливає на права й законні інтереси дитини.

Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24), від 21 травня 2025 року у справі № 295/9166/24 (провадження № 61-12744св24), від 26 червня 2025 у справі № 760/14564/24 (провадження № 61-3958св25), від 10 вересня 2025 року у справі № 725/6970/24 (провадження № 61-3213св25), 10 вересня 2025 року у справі № 725/6970/24 (провадження № 61-3213св25), від 14 січня 2026 року у справі № 333/6839/24 (провадження № 61-2566св25).

Відповідно до вимог частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

За конкретних обставин цієї справи (недоведеності об`єктивної неможливості реалізації матір`ю, в силу незалежних від неї обставин, батьківських прав та виконання обов`язків щодо виховання та утримання дитини) вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини не може розглядатися за правилами окремого провадження, у зв`язку з чим заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відповідній частині слід залишити без розгляду.

Щодо аргументів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наведених у відзивах на апеляційну скаргу

Колегія суддів вважає помилковими доводи апеляційної скарги щодо невідповідності апеляційної скарги вимогам статті 356 ЦПК України, зокрема в частині не зазначення апелянтом обов`язкових відомостей, надання доказів на підтвердження сплати судового збору.

Застосовуючи процесуальні норми суд має керуватися принципом розумності відповідно до якого застосування цих норм має бути спрямованим на досягнення легітимної мети, уникаючи надмірного формалізму, що може порушувати право особи на доступ до суду.

Звертаючись із апеляційною скаргою у цій справі ІНФОРМАЦІЯ_6 дотримався загальних вимог ЦПК України щодо форми і змісту апеляційної скарги. Окремі її неточності суттєвим чином не впливають на її прийнятність та не можуть слугувати підставою для позбавлення такої особи права на доступ до суду, складовою якого є право на апеляційне оскарження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував на тому, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пункти 50-51, 69, та «Walchli v. France», №35787/03, пункт 29).

Зважаючи на наведені у відзиві аргументи щодо недоліків апеляційної скарги обмеження ІНФОРМАЦІЯ_7 у праві на апеляційне оскарження з цих підстав було би проявом надмірного формалізму.

Також як вбачається з матеріалів справи апеляційним судом при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження задоволено клопотання ІНФОРМАЦІЯ_7 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги у цій справі. Право на звернення із таким клопотанням особи, яка подає апеляційну скаргу, врегульовано законом, а при його вирішенні апеляційний суд не вийшов за межі наданих йому дискреційних повноважень. В зв`язку з наведеним безпідставними є доводи апеляційної скарги у цій частині.

Також помилковими є аргументи щодо зупинення виконання судового рішення у цій справі, оскільки така ухвала апеляційним судом не постановлялася.

Питання про зупинення дію оскаржуваного рішення вирішено відповідно до вимог четвертої статті 359 ЦПК України, яка імперативно покладає на суд апеляційної інстанції обов`язок у разі подачі апеляційної скарги з пропуском визначеного цим Кодексом строку та поновлення строку на апеляційне оскарження, в ухвалі про відкриття провадження зупинити дію оскаржуваного рішення.

Також помилковими є доводи ОСОБА_2 про безпідставне поновлення ІНФОРМАЦІЯ_8 строку на апеляційне оскарження

Суд апеляційної інстанції поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_8 строк на апеляційне оскарження виходив із того, що оцінювати наявність або відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне провадження особи, яка не брала участі у розгляді цієї справи судом першої інстанції, слід виключно в тому контексті, чи пропущено строк оскарження з моменту, коли особа ознайомилася з таким рішенням або отримала його копію, а так само отримала можливість ознайомитися з відповідною судовою справою. Момент ознайомлення зі справою та/або з оскаржуваним судом рішенням має бути встановлений судом достеменно, а висновки з цього приводу не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Листом Державного бюро розслідувань від 15 квітня 2026 року № 10-2-05-02-9359, який ІНФОРМАЦІЯ_6 отриманий та зареєстрований 15 квітня 2026 року за № 17656, останнього проінформовано про наявність у проваджені Першотравневого районного суду міста Чернівці судової справи № 725/6426/24.

При цьому як зазначено в ухвалі суду на час вирішення апеляційним судом питання про поважність причин пропуску ІНФОРМАЦІЯ_6 строку на апеляційне оскарження відсутні докази, які б вказували на можливість ознайомлення із рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 27 листопада 2024 року до 15 квітня 2026 року.

В даному випадку саме незалучення особи до участі у розгляді справи позбавило таку особу реалізувати право на апеляційне оскарження у визначені законом строки.

Заявники у цій справі не були позбавлені можливості спростовувати зазначені ІНФОРМАЦІЯ_6 відомості про дату ознайомлення з оскарженим судовим рішенням. Сама лише незгода ОСОБА_2 із повідомленою апелянтом обставиною ознайомлення із оскарженим рішенням, без її підтвердження належними та допустимими доказами, не може слугувати підставою для висновку про неповажність причин для поновлення відповідного процесуального строку.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів не знаходить підстав для визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_7 щодо подачі заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, та наведених у ній підстав для такого поновлення, зловживанням процесуальними правами, і як наслідок залишення апеляційної скарги без розгляду.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо помилкового поновлення судом строку на апеляційне оскарження за схожих обставин вказав на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, стосується прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, а тому правильно переглянув оскаржене судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Щодо клопотань ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про закриття провадження у справі

Фактично доводи заявників щодо підстав для закриття провадження у справі зводяться до наступного: 1) завертаючись із апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_6 на зазначив свій процесуальний статус у цій справі; 2) апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності; 3) оскарженим рішенням не вирішувалося питання про права, обов`язки та/або інтереси ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_6 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Встановивши, що заява в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлена зокрема військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині вже навів висновок, що ІНФОРМАЦІЯ_6 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення районного суду у цій справі.

Щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_6 процесуальної дієздатності, колегія суддів керується тим, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржено лише у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26), від 17 червня 2026 року у справі № 725/9150/25 (провадження № 61-3419св26) та ін., що свідчить про усталеність такого підходу.

Наведені заявниками у клопотанні доводи, вказаних висновків не спростовують, зводяться до власного тлумачення норм процесуального права.

З урахуванням наведеного у клопотаннях про закриття апеляційного провадження слід відмовити.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , слід скасувати, а заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у цій частині залишити без розгляду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із частиною сьомою статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, з урахуванням наведених приписів цивільного процесуального законодавства, правові підстави для покладення на заявників обов`язку з відшкодування судового збору, сплаченого (або який підлягав сплаті) особою, яка подала апеляційну скаргу відсутні.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25).

Щодо заявленого представником ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , клопотання про відкладення розгляду справи

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

21 липня 2026 року від представника ОСОБА_4 до Чернівецького апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у призначеному на 22 липня 2026 року судовому засіданні на іншу дату у зв`язку із перебуванням у відпустці за кордоном України до 10 серпня 2026 року та відсутності технічної можливості взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Як вбачається з матеріалів справи ухвала Чернівецького апеляційного суду від 10 липня 2026 року та судова повістка-повідомлення про призначення справи до розгляду на 11:00 годин 22 липня 2026 року у приміщенні Чернівецького апеляційного суду направлялися представнику ОСОБА_4 до його електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» та були доставлені 11 липня 2026 року та 13 липня 2026 року відповідно.

За правилом частини сьомої статті 272 ЦПК України якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що її вручено й особі, яку він представляє.

Аналогічний підхід застосований законодавцем й щодо порядку вручення судової повістки (частина п`ята статті 130 ЦПК України).

Отже, позивач та його представник належним чином повідомлені про розгляду справи у призначеному на 22 липня 2026 року судовому засіданні.

Вирішуючи клопотання ОСОБА_4 апеляційний суд керується тим, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23 (провадження № 61-4989ск24).

Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі № 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі № 496/5051/19

Колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_4 про відкладення розгляду справи на іншу дату, з огляду на вищевикладене, а також те, що: явка учасників справи у судове засідання не була визнана обов`язковою; позивач не був позбавлений можливості надати пояснення по суті спору, зокрема скористався правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу; саме лише зазначення у клопотанні про неможливість прибути у судове засідання не може вважатися поважною причиною неявки; в клопотанні не вказано про наявність обставин, які б об`єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні, призначеному на 22 липня 2026 року; наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Керуючись ст. ст. 315, 367, 374, 377, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотань ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про закриття апеляційного провадження відмовити.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 листопада 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , скасувати.

Заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у цій частині залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 22 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Мирослава КУЛЯНДА