Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №552/3564/25 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 552/3564/25 Номер провадження 22-ц/814/2543/26Головуючий у 1-й інстанції Турченко Т.В. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.

22-ц/814/2542/26

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Бутенко С. Б.

Суддів Карпушина Г. Л., Обідіної О. І.,

за участю секретаря: Ракович Д. Г.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Київського районного суду міста Полтави від 23 лютого 2026 року та додаткове рішення цього суду від 19 березня 2026 року, ухвалені в місті Полтаві під головуванням судді Турченко Т. В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» про стягнення заборгованості по заробітній платі, стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати заробітної плати та стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила про стягнення з КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» заборгованості по заробітній платі у розмірі 36 108, 87 грн, заборгованості по доплаті за тимчасове виконання обов`язків директора у розмірі 62 458 грн, компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку у розмірі 9 322 грн та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, починаючи з наступного дня за днем звільнення (31.01.2025) по день фактичного розрахунку, відшкодування моральної шкоди у розмірі 40 000 грн, а також витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 211,20 грн.

Позов мотивовано тим, що 07.12.2023 вона була прийнята на роботу на посаду юрисконсульта КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» згідно наказу № 17-к від 01.12.2023 з посадовим окладом згідно штатного розпису.

30.01.2025 звільнена із займаної посади на підставі частини першої статті 38 КЗпП України згідно наказу № 57-к від 29.01.2025.

Вказувала, що у день звільнення роботодавцем не було виплачено усіх належних їй сум, що призвело до порушення гарантованого Конституцією України та передбаченого трудовим законодавством права на оплату праці.

Так, за лютий 2024 року КП ПОР «Полтавафармація» сплатило лише частину заробітної плати у розмірі 6 539,13 грн, відтак їй не було доплачено 7 676,87 грн. За березень-квітень 2024 року взагалі не здійснено нарахувань та не виплачено їй заробітну плату. Таким чином, заборгованість КП ПОР «Полтавафармація» по заробітній платі за вказаний період складає 36 108,87 грн.

Крім того, в червні 2024 року вона тимчасово виконувала обов`язки директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2 у період його перебування у відпустці, хоча виконання обов`язків директора на час його відсутності не передбачено посадовою інструкцією юрисконсульта та не входить до її посадових обов`язків. Наказом про тимчасове виконання обов`язків директора її не звільняли від виконання основних обов`язків юрисконсульта, обумовлених трудовим договором.

За період виконання нею обов`язків директора, виконувала його повноваження сумлінно та була наділена правом підпису документів.

За виконання працівником додаткових обов`язків, не передбачених трудовим договором, належить здійснювати доплату, однак керівництвом належних їй сум за тимчасове виконання обов`язків директора не виплачено.

Також вказувала, що вона є одинокою матір`ю та має право на додаткову соціальну відпустку. З вказаним питанням вона зверталася до в.о. директора ОСОБА_6 із заявою від 14.01.2025 та просила врахувати її право на додаткову відпустку за 2023-2024 та 2024-2025 робочі роки, але дане питання відповідачем вирішено не було. Додаткову відпустку за 2023-2024 та 2024-2025 роки вона не використала, тому при звільненні має право на грошову компенсацією за невикористані дні додаткової відпустки за два роки в сумі 9 322 грн.

За затримку розрахунку при звільненні відповідач має сплатити їй середній заробіток, починаючи з 31.01.2025 по день фактичного розрахунку.

Посилаючись на факт порушення її законних трудових прав на оплату праці з вини роботодавця, негативне ставлення до неї, цькування та намір звільнити, що призвело до втрати нормальних життєвих зав`язків та вимагає від неї додаткових зусиль для організації свого життя, позивач просила також про стягнення з відповідача завданої їй моральної шкоди, яку вона оцінює у 40 000 грн.

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 23 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням цього суду від 19 березня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» витрати на правничу допомогу у розмірі 13 500 грн.

Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення суду першої інстанції та ухвалити по справі нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та відмовити у задоволенні заяви про розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом не було надано належну увагу всім доказам та доводам позивача, що має істотне значення для правильного вирішення справи.

Вказувала, що показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які суд першої інстанції залишив поза увагою, мають безпосереднє відношення до предмета доказування та є істотними для правильного вирішення спору, оскільки вони спростовують доводи відповідача, ставлять під обґрунтований сумнів допустимість поданих ним доказів, а також свідчать про недостовірність документів, покладених судом першої інстанції в основу рішення.

На думку апелянта, суд першої інстанції не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи та порушив норми процесуального права щодо оцінки доказів.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про безпідставність задоволення позовної вимоги про стягнення заробітної плати за лютий-квітень 2024 року у розмірі 36 108,87 грн з підстав її перебування у відпустці без збереження заробітної плати з 19.02.2024 по 30.04.2024, оскільки виконання нею трудових обов`язків в дистанційному режимі є належною формою виконання роботи, що не впливала на обсяг, якість та своєчасність виконання поставлених завдань.

Наголошує, що суд першої інстанції достеменно встановивши у судовому засіданні, що при підписанні документів (табелів обліку робочого часу за лютий-квітень 2024 року та наказу № 21-к від 15.02.2024) від імені керівника підприємства було використано факсиміле, без його на те волевиявлення, все одно поклав їх в основу судового рішення задля обґрунтування мотивів відмови у задоволенні позову. Більше того, суд надав їм вирішального значення та фактично обґрунтував ними свої висновки, що свідчить про порушення принципів змагальності сторін та оцінки доказів.

На думку апелянта, встановивши фактичне виконання нею додаткових обов`язків директора без звільнення від основної роботи, суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення доплати. При цьому, не навів жодного повного розрахунку, не зіставив заявлені позовні вимоги з фактично нарахованими сумами, не встановив розмір можливої недоплати, а фактично обмежився припущенням про те, що оплата була здійснена.

Також вказує, що суд першої інстанції помилково обмежив категорію «одинока мати» лише жінками, у свідоцтві про народження дитини яких відсутній запис про батька або він зроблений за вказівкою матері, не врахував, що факт одноосібного виховання дитини є обставиною, яка підлягає встановленню в межах конкретного спору на підставі належних і допустимих доказів, помилково вимагав документи за аналогією до «соціального статусу» для виплат, хоча для трудової пільги ключовим є саме факт самостійного виховання, та відмовив з цих підстав у стягненні компенсації за 20 днів додаткової відпустки.

Зазначає, що якщо апеляційний суд встановить, що на день звільнення відповідач не виплатив позивачці хоча б частину належних їй сум - заборгованість із заробітної плати, доплату за тимчасове виконання обов`язків директора, компенсацію за невикористані дні відпустки чи інші виплати, які входили до остаточного розрахунку, то наявні правові підстави для застосування статті 117 КЗпП України та стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку. Також встановивши факт порушення трудових прав, суд має оцінити характер та тривалість такого порушення, глибину вимушених переживань позивача, істотність змін у її звичному житті та визначити справедливий розмір компенсації моральної шкоди.

Оскаржуючи додаткове рішення суду першої інстанції, зазначає, що сума відшкодування витрат відповідача на правову допомогу у розмірі 13 500 грн не має належного підтвердження фактичності їх понесення, доведення реальності та необхідності таких витрат, не відповідає критеріям розумності та співмірності та є завищеною по відношенню до іншої сторони. Покладання на сторону завищених, надмірних і фактично непотрібних витрат свідчить про створення необґрунтованого фінансового тягаря, що суперечить принципам справедливості та змагальності процесу.

У відзиві на апеляційну скаргу представник КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Повноваження суду апеляційної інстанції визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту 2 частини першої якої за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України є невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

По справі встановлено, що на підставі наказу № 17-к від 01.12.2023 позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду юрисконсульта КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» з 07 грудня 2023 року за основним місцем роботи з посадовим окладом згідно штатного розпису Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на підставі її заяви від 01.12.2023 (а. с. 65, т. 1).

Згідно наказу № 57-к від 29.01.2025 ОСОБА_1 , юрисконсульта КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація», за її заявою від 28.01.2025 звільнено з роботи за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 КЗпП України з 30.01.2025 (а. с. 30, 31, т. 1).

Під час перебування сторін у трудових правовідносинах, у зв`язку із запровадженням на території України воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64/2022 «Про ведення воєнного стану в України», на підставі частини 11 статті 60-2 КЗпП України наказом № 4-ОД від 05.01.2024 запроваджено дистанційну роботу юрисконсульта ОСОБА_1 з 08 січня 2024 року тимчасово, до закінчення воєнного стану, із встановленням режиму роботи з 08:30 до 17:30, з перервою для харчування та відпочинку з 13:00 до 14:00, з покладенням на працівника обов`язків, передбачених трудовим договором, а також зобов`язань відповідати на дзвінки та повідомлення керівника на контактний номер телефону працівника та у месенджерах Viber, WhatsApp, Telegram, перевіряти корпоративну електронну пошту та оперативно відповідати на листи, виконувати інші завдання керівника в межах робочого часу та обумовлені трудовим договором (а. с. 141, т. 1).

Наказом № 17-ОД від 30.04.2024 виконання трудових обов`язків дистанційно юрисконсультом ОСОБА_1 було припинено у зв`язку з виробничою необхідністю з 01 травня 2024 року (а. с. 142, т. 1).

Факт виконання ОСОБА_1 посадових обов`язків дистанційно підтвердив при допиті у суді в. о. директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2 , який був керівником позивача у спірний період.

Відповідно до частин першої, четвертої, п`ятої статті 60-2 КЗпП України дистанційна робота - це форма організації праці, за якої робота виконується працівником поза робочими приміщеннями чи територією роботодавця, в будь-якому місці за вибором працівника та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій. У разі запровадження дистанційної роботи працівник самостійно визначає робоче місце та несе відповідальність за забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на ньому. При дистанційній роботі працівник розподіляє робочий час на власний розсуд, на нього не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку, якщо інше не визначено трудовим договором. При цьому загальна тривалість робочого часу не може перевищувати норм, передбачених статтями 50 і 51 цього Кодексу.

Таким чином, перебування ОСОБА_1 за межами України під час запровадження дистанційної роботи не свідчить про невиконання нею трудових обов`язків, доказів порушення позивачем умов трудового договору матеріали справи не містять.

Правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 № 1000/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 червня 2015 р. за № 736/27181, організація документообігу на підприємстві покладається безпосередньо на керівника установи, організації, підприємства, який несе відповідальність за організацію діловодства та архівної справи, тому доводи представника відповідача щодо відсутності наказів про дистанційну роботу ОСОБА_1 у документації КП ПОР «Полтавафармація» колегія суддів відхиляє, оскільки відсутність належної організації діловодства на підприємстві не має впливати на права працівника.

Факту підроблення наказів № 4-ОД від 05.01.2024 та № 17-ОД від 30.04.2024 по справі не встановлено і суду таких обставин не доведено.

Згідно наказу № 3-ВД від 11.06.2024 «Про надання щорічної основної відпустки в. о. директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2.» на час його відсутності з 11.06.2024 призначено юрисконсульта ОСОБА_1 тимчасово виконуючою обов`язки директора КП ПОР «Полтавафармація» (а. с. 26, 67, т. 1).

Статутом Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація», затвердженим наказом Управління майном обласної ради від 14.02.2024 № 32, у пункті 7.4. розділу 7 «Управління підприємством» встановлено, що у період відсутності директора (відпустка, тимчасова непрацездатність, відрядження тощо) виконання його обов`язків по управлінню поточною діяльністю підприємства (за винятком питань стратегічного розвитку, зміни структури підприємства), з правом підпису документації покладається на його заступника. В разі відсутності заступника директора підприємства виконання обов`язків директора покладається на працівника, визначеного наказом по підприємству з переліком відповідних повноважень, за погодженням з Управлінням майном обласної ради (а. с. 77-80, т. 1).

По справі встановлено та не заперечується сторонами, що тимчасове покладення обов`язків директора КП ПОР «Полтавафармація» на ОСОБА_1 на період відсутності в. о. директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2 Управління майном Полтавської обласної ради не погоджувало.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по заробітній платі, суд першої інстанції виходив з того, що згідно наказу № 21-к від 15.02.2024 позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю 72 календарних дні з 19.02.2024 по 01.05.2024, тому нарахування та виплата заробітної плати відповідачем не проводилися правомірно, а відсутність погодження з Управлінням майном Полтавської обласної ради відпустки в. о. директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2 та покладення на період його відсутності обов`язків директора підприємства на ОСОБА_1 не дає підстав для здійснення відповідної доплати за виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника.

Проте таких висновків суд першої інстанції дійшов з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до помилкового вирішення справи.

Відповідно до положень статті 43 Конституції України та статті 2 КЗпП України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною першою статті 94 КЗпП України, статтею 1 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX (далі - Закон № 2136-IX) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (частина друга статті 1 Закону № 2136-IX).

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 12 вказаного Закону, приписи якого визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 3-р/2026 від 19.05.2026, у період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв`язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати.

Відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку у випадках, зазначених у частині першій статті 25 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР).

За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 30 календарних днів на рік. На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, визначеного частиною першою цієї статті. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін (частини перша, третя статті 26 Закону № 504/96-ВР із змінами, внесеними згідно із Законом № 3494-IX від 22.11.2023).

Аналогічні норми містяться у статті 84 КЗпП України.

Таким чином, Законом України «Про відпустки», статтею 84 КЗпП України передбачено надання двох видів відпусток без збереження заробітної плати: відпусток, що надаються працівникам в силу суб`єктивного права, що належить їм за законом, в обов`язковому порядку, і відпусток, що надаються за погодженням сторін (роботодавця і працівника). У будь-якому випадку надання відпустки без збереження заробітної плати можливе лише за бажанням працівника (на підставі його письмової заяви), ініціатива роботодавця у наданні працівнику неоплачуваної відпустки нормами чинного законодавства не передбачена.

Відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Суд першої інстанції, визнаючи доведеним факт перебування ОСОБА_1 у відпустці без збереження заробітної плати з 19.02.2024 по 01.05.2024, не дав належної правової оцінки наданим відповідачем доказам, їх належності, допустимості, достовірності та достатності з огляду на визнання сторонами факту відсутності відповідної заяви працівника, як підстави для надання відпустки без збереження заробітної плати, та факсимільного відтворення підпису в. о. директора КП ПОР «Полтавафармація» ОСОБА_2 на наказі № 21-к від 15.02.2024 «Про надання відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_1 » та табелях обліку використання робочого часу за лютий, березень, квітень 2024 року.

За вимогами статей 78, 79, 80 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини третьої статті 207 ЦК України використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

Згідно статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Для підтвердження достовірності походження та цілісності електронного документа може використовуватися електронна печатка. Накладанням електронного підпису та/або електронної печатки завершується створення електронного документа. Суб`єкти електронного документообігу використовують електронні підписи та електронні печатки у випадках, встановлених законодавством, або за домовленістю між відповідними суб`єктами.

За приписами статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні документи, що є підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій можуть бути складені в паперовій або електронній формі й повинні містити один з обов`язкових реквізитів - особистий підпис або інші ідентифікаційні дані особи, яка здійснила операцію. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Наказ (розпорядження) про надання відпустки та табель обліку використання робочого часу, типова форма яких затверджена наказом Держкомстату України від 05.12.2008 № 489, є первинною обліковою документацією підприємств, установ, організацій для розрахунків з працівниками із заробітної плати.

Матеріли справи не містять наказу або положення КП ПОР «Полтавафармація» про порядок використання факсимільного відтворення підпису уповноваженої особи у первинних документах бухгалтерського обліку, тому наказ № 21-к від 15.02.2024 та табелі обліку використання робочого часу за лютий, березень, квітень 2024 року, у яких відсутній особистий підпис в. о. директора підприємства ОСОБА_2, не відповідають вимогам статей 78, 79, 80 ЦПК України щодо допустимості, достовірності та достатності доказів і не підтверджують факт перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати, що заперечував у суді і свідок ОСОБА_2 , проте суд першої інстанції на це належної уваги не звернув.

Докази подання ОСОБА_1 15.02.2024 заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати за сімейними обставинами та досягнення між сторонами згоди щодо неоплачуваної відпустки позивача, її початку та тривалості у справі також відсутні, тому висновки суду першої інстанції в цій частині є безпідставними, а невиплачена працівнику заробітна плата за період з 19.02.2024 по 01.05.2024 підлягає стягненню у розмірі, визначеному трудовим договором.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Виконання службових обов`язків за більш відповідальною посадою тимчасово відсутнього працівника, коли це пов`язане з розпорядчими функціями, працівником, який працює на тому ж підприємстві, в установі, організації, - є тимчасовим замісництвом.

Документом, яким регламентовано порядок тимчасового замісництва, є роз`яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29.12.1965 № 30/39 «Про порядок оплати тимчасового заступництва», затверджене постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29.12.1965 № 820/39 (зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 11.12.1986 № 521/30-18). Цей Порядок є чинними та діє на території України відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.09.1991 № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України деяких актів законодавства Союзу РСР».

Згідно Порядку оплати тимчасового заступництва тимчасове виконання обов`язків за посадою відсутнього працівника покладається на іншого працівника наказом (розпорядженням) по підприємству, установі або організації.

Працівнику, який заміщує, виплачується різниця між його фактичним окладом і посадовим окладом працівника, якого він заміщує, якщо він не є штатним заступником або помічником відсутнього працівника (за відсутності посади заступника), або головним інженером підприємства, установи, організації.

Відповідно до статті 105 КЗпП України працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов`язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника. Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Колективним договором Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на 2024-2028 роки, затвердженим загальними зборами трудового колективу (протокол № 1 від 06.04.2024), встановлено додаткову доплату за виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника у розмірі 100 відсотків тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника (а. с. 40 зворот, т. 1).

Наказом КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» від 11.06.2024 № 3-ВД на юрисконсульта ОСОБА_1 покладено тимчасове виконання обов`язків директора підприємства на час його відсутності, що підтверджується також доказами фактичного виконання нею організаційно-розпорядчих функцій керівника підприємства під час тимчасової відсутності в. о. директора ОСОБА_2, та є підставою для здійснення відповідної доплати.

При цьому відсутність погодження Управлінням майном обласної ради відпустки в. о. директора ОСОБА_2 та тимчасового замісництва ОСОБА_1 не є підставою для відмови у виплаті позивачу доплати за фактично виконану роботу тимчасово відсутнього працівника, оскільки це суперечить положенням трудового законодавства, яке передбачає, що у разі призначення працівника виконуючим обов`язки за посадою відсутнього працівника, йому здійснюється доплата між його фактичним окладом та окладом працівника, якого він заміщує, і працівник має право на оплату виконаної ним роботи відповідно до актів законодавства і колективного договору.

Таким чином, відмова у виплаті ОСОБА_1 доплати за виконання нею обов`язків директора підприємства за період з 11.06.2024 по 31.07.2024 є незаконною та відповідне право позивача підлягає поновленню судом шляхом стягнення з відповідача різниці між виплаченою ОСОБА_1 заробітною платою за посадовим окладом юрисконсульта та окладом згідно зі штатним розписом директора КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація».

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

Аналогічний висновок викладений у постанові від 24 січня 2024 року у праві № 755/3443/21 (провадження № 61-11295св23).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення безпідставно невиплаченої роботодавцем заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її трудових прав, суд першої інстанції вищенаведених правових норм не врахував та допустив порушення норм процесуального права при оцінці доказів по справі, взявши до уваги надані відповідачем докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, внаслідок чого дійшов помилкових висновків стосовно фактичних обставин справи, що призвело до ухвалення рішення, яке не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 у частині стягнення з КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» заробітної плати за період роботи з 19.02.2024 по 01.05.2024 у сумі 36 108,87 грн, доплати за виконання обов`язків директора підприємства з 11.06.2024 по 31.07.2024 у розмірі 62 458 грн, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 31.01.2025 по 31.07.2025, виходячи із середньоденного заробітку для розрахунку - 496,83 грн, у сумі 64 587,90 грн та грошової компенсації моральної шкоди, оскільки відсутність оплати за виконану роботу призвела до моральних страждань позивача, вимушених змін у її житті, необхідності вжиття додаткових зусиль для організації свого життя, розмір якої з урахуванням вимог розумності та справедливості колегія суддів визначає у 3 000 грн.

Підстав для стягнення з КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на користь ОСОБА_1 компенсації за додаткову соціальну відпустку у розмірі 9 322 грн, право на яку позивач в установленому порядку не довела, колегією суддів апеляційного суду не встановлено.

За змістом статті 182-1 КЗпП України, статті 19 Закону України «Про відпустки» одинокій матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП України).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред`явити матері, що виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки. Тому для підтвердження права на зазначену відпустку в цьому випадку роботодавцю має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини. Одним з таких документів, наприклад, може бути: рішення суду про позбавлення батька батьківських прав; ухвала суду або постанова слідчого про розшук батька у справі за позовом про стягнення аліментів; акт, складений соціально-побутовою комісією, створеною первинною профспілковою організацією чи будь-якою іншою комісією, утвореною на підприємстві, в установі, організації, або акт дослідження комітетом самоорганізації населення, в якому зі слів сусідів (за наявності їх підписів в акті) підтверджується факт відсутності участі батька у вихованні дитини; довідка зі школи про те, що батько не бере участі у вихованні дитини (не спілкується з вчителями, не забирає дитину додому, не бере участі в батьківських зборах) тощо (див. постанову Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 753/14765/15-ц).

На підтвердження відсутності виховання батьком дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач надала суду витяг про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 29.01.2025, довідку з початкової школи № 3 Полтавської міської ради від 08.01.2025, що батька жодного разу не бачили у школі, а батьківськи збори відвідує та несе витрати на дитину тільки мати, а також копію рішення Київського районного суду м. Полтави від 05.07.2024 у справі № 552/975/24, яке набрало законної сили 06.08.2024, про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Проте, надані докази не свідчать про набуття позивачем права на додаткову відпустку за 2023-2024 та 2024-2025 роки, оскільки з достатньою достовірністю не підтверджують відсутність участі батька у вихованні дитини, тому підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині колегія суддів апеляційного суду не вбачає.

За правилами частини першої, пункту 3 частини другої, частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд відповідно змінює розподіл судових витрат, які у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Позивачем понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1 211,20 грн та апеляційної скарги - 1 816,80 грн, а всього у сумі 3 028 грн, тому пропорційно розміру задоволених позовних вимог підлягає стягненню з відповідача на її користь 2 467,82 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, тому відповідна сума судового збору підлягає стягненню з відповідача у дохід держави.

Вирішуючи питання щодо відшкодування судових витрат КП Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, колегія суддів, керується принципами справедливості, пропорційності й верховенства права та, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат, доведеності їх дійсності та необхідності, а також критерію розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи, вважає, що компенсації відповідачеві пропорційно розміру відхилених позовних вимог ОСОБА_1 підлягає 1 480 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду міста Полтави від 23 лютого 2026 року та додаткове рішення цього суду від 19 березня 2026 року скасувати, ухвалити по справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на користь ОСОБА_1 36 108,87 грн заборгованості по заробітній платі за період роботи з 19.02.2024 по 01.05.2024, 62 458 грн доплати за виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника у період з 11.06.2024 по 31.07.2024, 64 587,90 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 3 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» на користь ОСОБА_1 2 467,82 грн та в дохід держави 3 028 грн судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтавафармація» 1 480 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. Б. Бутенко

Судді Г. Л. Карпушин

О. І. Обідіна