Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №932/17233/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

07 липня 2026 року м. Дніпросправа № 932/17233/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Юрко І.В. (доповідач),

суддів: Білак С.В., Чабаненко С.В.,

за участю секретаря судового засідання Буханець І.П.

за участі представника позивача Дарчука Д.В.,

представника відповідача Ніколіної А.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року в адміністративній справі №932/17233/25 (головуючий суддя першої інстанції Потоцька С.С.) за позовом громадянина рф ОСОБА_1 до Головного Управління Державної Міграційної Служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дії та скасування рішення про примусове видворення з України іноземців або особи без громадянства,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач 03.11.2025 року звернувся до Шевченківського районного суду міста Дніпра з позовом до Головного Управління Державної Міграційної Служби України в Дніпропетровській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення від 03.10.2025 року №120100100000582 про його примусове видворення.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач у 2011 році заїхав в Україну за внутрішнім паспортом громадянина рф. На підставі рішення ГУМВС України в Дніпропетровській області 16.08.2011 року набув громадянство України відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» в редакції від 18.01.2001 року та отримав тимчасове посвідчення громадянина України серії НОМЕР_1 (дійсне до 16.08.2013 року). Через початок першої фази війни у 2014 році він не міг отримати довідку про вибуття чи припинити громадянство рф, оскільки для цього йому потрібно було заїхати на територію держави-агресора для виконання вимог законодавства держави свого походження. Рішення про набуття громадянства України було скасовано 12.11.2016 року у зв?язку з невиконанням додаткових умов до частини 4 статті 9 Закону (зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом 2 років з моменту набуття громадянства України) та оформлено довідку №32/16 про наявність підстав для скасування рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням. Позивач вказує, що за час проживання на території України створив сім`ю, але не зміг оформити шлюб через відсутність дійсних документів на право проживання в Україні.

Він не може повернутись до рф, оскільки буде зазнаний кримінальному переслідуванню через свою активну проукраїнську позицію.

Позивач вважає, що дії відповідача щодо прийняття спірного рішення є незаконними та необґрунтованими, прийнятими без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких воно спрямоване, з порушенням принципу рівності перед Законом, а отже, є такими, що підлягають визнанню протиправними. Приймаючи оскаржуване рішення відповідач не провів перевірку наявності обставин за актуальними даними з достовірних джерел, які відповідно до статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» унеможливлюють примусове повернення до країни походження (громадянства). Посадові особи відповідача не з`ясували у позивача намір оскаржувати дане рішення, що є грубим порушенням законодавства. Відповідач не ознайомився з наслідками його повернення до рф.

Також не враховувалися наявність у нього сім`ї та дитини, яка перебуває на його утриманні.

Його примусове видворення до рф, з якою його нічого не пов`язує, не тільки поставить його у важке фінансове становище та загрожуватиме його життю і призведе до його позбавлення волі, але й позбавить можливості утримувати сім`ю та поставить у важке фінансове становище його трьох дітей, що є порушенням статті 51 Конституції України, якою встановлено зобов`язання батьків утримувати дітей до їх повноліття.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції, його представник подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалено з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, без належного врахування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи та прийняття незаконного судового рішення. Апеляційна скарга фактично обґрунтована доводами адміністративного позову.

Відповідач відзив на апеляційну скаргу не подав, що не перешкоджає розгляду справи.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив їх задовольнити.

Позивач у судове засідання апеляційної інстанції не прибув, згідно наданих відповідачем відомостей про осіб, які перетнули державний кордон, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перетнув кордон України 03.04.2026 року за внутрішнім паспортом рф (пункт перетину РК-632 Чернігівський прикз).

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив залишити їх без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до частин першої та другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, встановила наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що 07.06.2011 року громадянин рф ОСОБА_1 звернувся до Красногвардійського РВ ДМУ ГУ МВС України в Дніпропетровській області з заявою про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до положень ч.1 ст.8 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 та подав зобов`язання припинити громадянство рф протягом двох років з моменту набуття громадянства України.

16.08.2011 року рішенням ГУ МВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_1 оформлено набуття громадянства України та оформлена довідка №5192/11 про реєстрацію особи громадянином України, яка є підставою для оформлення тимчасового посвідчення громадянина України.

07.03.2012 року ОСОБА_1 оформлено тимчасове посвідчення громадянина України серії НОМЕР_1 строком дії до 16.08.2013 року.

Громадянин рф ОСОБА_1 не виконав зобов`язання щодо свого виходу з громадянства рф (зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом 2 років з моменту набуття громадянства України).

Рішенням начальника Красногвардійського РВ у м.Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 12.11.2016 року скасоване рішення ГУ ВМС України в Дніпропетровській області від 16.08.2011 року про набуття ОСОБА_1 громадянства України у зв`язку з тим, що громадянство України було набуте, але подане зобов`язання про припинення іноземного громадянства не виконане.

Вказане рішення відповідачем не оскаржено.

За інформацією з довідки відділу №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 02.10.2025 року встановлено, що документ, який посвідчує особу у ОСОБА_1 відсутній, інформація про особу за обліками ДМС відсутня.

Інформація про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, за інформацією відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 02.10.2025 року № 1201.3.3/33569-25 відсутня.

За фактом порушення міграційного законодавства відділом №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН №007533 від 02.10.2025 року, яким зафіксовано порушення позивачем законодавства, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.203 КУпАП.

За результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення винесена постанова серії ПН МДН №007522 від 02.10.2025 року про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 у вигляді штрафу у сумі 3400,00 грн..

Вказана постанова відповідачем не оскаржена, адміністративний штраф сплачений 02.10.2025 року.

02.10.2025 року начальником відділу №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняте рішення №120100100000582 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства стосовно ОСОБА_1 ..

У рішенні про примусове видворення вказано, що протягом 30 днів з дня прийняття про скасування рішення про оформлення набуття громадянства від 12.11.2016 року ОСОБА_1 не виїхав з України та підлягає видворенню в установленому законом порядку відповідно до п.17 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Рішення отримано позивачем 02.10.2025 року, що підтверджується особистим підписом позивача на вказаному рішенні.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 03.10.2025 року у справі №932/14293/25 ОСОБА_1 затримано та поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України строком на 6 місяців, з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 10.12.2025 року рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 03.10.2025 року у справі №932/14293/25 залишено без змін.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 31.03.2026 року у справі №932/3604/26 продовжено строк затримання у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, громадянину рф ОСОБА_1 , строком на шість місяців, тобто до 02 жовтня 2026 року, з метою ідентифікації та забезпечення видворення.

Не погодившись із рішенням відповідача про примусове видворення з України №120100100000582 від 02.10.2025 року, позивач оскаржив таке рішення до суду.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 26 Конституції України гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

У статті 33 Конституції України закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.

Протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в`їзду в Україну визначено в Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі по тексту - Закон № 3773-VI).

В розумінні пункту 7 частиною 1 статті 1 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території або тимчасово перебувають в Україні.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.

Згідно з приписами частини 3 статті 9 Закону №3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

В свою чергу, відповідно до частини 4 статті 4 Закону №3773-VI іноземці, які на законних підставах перебувають на території України на період роботи в Україні вважаються особи, що отримали дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства України та посвідку на тимчасове проживання.

Тобто, судова колегія зауважує, що факт отримання іноземцем дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства України, не позбавляє останнього обов`язку отримати посвідку на тимчасове проживання.

Посвідка на тимчасове проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Таким чином сам факт укладення трудового договору чи отримання дозволу на працю не надає права на проживання в Україні, а вимагає вчинення певних дії, передбачених «Порядком оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання», затвердженим постановою КМУ № 322 від 25.04.2018 року.

Відповідно до пункту 14 статті 1 Закону №3773-VI визначено, що нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до приписів пункту 5 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення 3 України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150, підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни зокрема є дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Недотримання правил законного перебування іноземця або особи без громадянства на території України є прямим наслідком для визначення цих осіб нелегальними мігрантами та прийняття органом міграційної служби рішення про їх примусове повернення до країни громадянської належності.

Як встановлено з матеріалів справи, громадянин рф ОСОБА_1 востаннє прибув на територію України у 2011 році за внутрішнім паспортом громадянина рф.

На підставі рішення ГУМВС України в Дніпропетровській області 16.08.2011 року набув громадянство України відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» в редакції від 18.01.2001 року та отримав тимчасове посвідчення громадянина України серії НОМЕР_1 (дійсне до 16.08.2013 року).

Після закінчення терміну тимчасового посвідчення довідку про вибуття чи припинити громадянство рф не отримав та самостійно територію України не покинув.

Відтак, громадянин рф ОСОБА_1 не виконав зобов`язання щодо свого виходу з громадянства рф (зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом 2 років з моменту набуття громадянства України).

Рішенням начальника Красногвардійського РВ у м.Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 12.11.2016 року скасоване рішення ГУ ВМС України в Дніпропетровській області від 16.08.2011 року про набуття ОСОБА_1 громадянства України у зв`язку з тим, що громадянство України було набуте, але подане зобов`язання про припинення іноземного громадянства не виконане.

Вказане рішення відповідачем не оскаржено.

Відтак, ОСОБА_1 з 16.08.2013 року перебував на території України нелегально, без наявності на те встановлених законодавством України дозвільних документів.

За фактом порушення міграційного законодавства відділом №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН №007533 від 02.10.2025 року, яким зафіксовано порушення позивачем законодавства, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.203 КУпАП.

За результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення винесена постанова серії ПН МДН №007522 від 02.10.2025 року про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 у вигляді штрафу у сумі 3400,00 грн..

Вказана постанова відповідачем не оскаржена, адміністративний штраф сплачений 02.10.2025 року. Доказів того, що вказана постанова визнана у встановленому порядку незаконною та скасована матеріали справи не містять .

Вказані вище обставини позивачем в апеляційній скарзі не заперечуються та не спростовані.

02.10.2025 року начальником відділу №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняте рішення №120100100000582 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства стосовно ОСОБА_1 ..

Станом на 25.02.2025 року (дата прийняття рішення про примусове видворення з території України), громадянин рф ОСОБА_1 незаконно перебував в Україні з дня закінчення терміну тимчасового посвідчення громадянина України серії НОМЕР_1 (дійсне до 16.08.2013 року) більше одинадцяти років.

Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що станом на дату прийняття оскаржуваного рішення позивач перебував на території України без законних на те підстав.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник як на підставу незаконності ухваленого рішення про примусове видворення послався на те, що позивач був працевлаштований, має цивільний шлюб, має на утриманні дитину цивільної дружини.

Колегія суддів вказані посилання відхиляє, оскільки такі обставини не підтверджені належними доказами, наявність цивільного шлюбу не є обставиною, що виключає відповідальність за порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, та не спростовує факту незаконно перебуваня громадянина рф ОСОБА_1 в Україні.

Європейський суд з прав людини у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) відзначив, що коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй територі така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача не заперечував факт знаходження позивача на території України без документів, заначив, що позивач не може бути повернутий до рф, оскільки він має активну проукраїнську позицію, намагався після лютого 2022 року вступити до лав українських військових формувань, навіть проходив підготовку, проте спочатку була заборона на вступ громадян рф, а потім за станом здоров`я він не зміг пройти підготовку. Вказав, що через це позивач може зазнати кримінального переслідування на території рф. На підтвердження проукраїнської позиції представник послався на профіль позивача у мережі Інстаграм. Представник позивача також вказав, що позивач звернувся за наданням статусу біженця.

Проте, представник позивача не зміг пояснити: коли саме створена сторінка в Інстаграм, як ця сторінка ідентифікує саме позивача, чи доступна ця сторінка в мережах рф.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до приписів частини 1 статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та пункту 1.9 Інструкції іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Оцінивши надані докази, апеляційний суд зазначає, що тривале понад 10 років, перебування позивача на території України без законних підставах, на переконання суду, свідчить про свідоме нехтування позивачем обов`язку щодо легалізації свого стану в України. Суд вважає, що наведені вище посилання представника позивача не підтверджують той факт, що позивач вжив всі необхідні заходи задля легалізації свого стану.

Крім того, як вірно зазначив суд першої інстанції, не знайшли підтвердження факти реального переслідування позивача з боку влади рф.

Суд зазначає, що сторінка у мережі Інстаграм створена у закритому профілі. Так роздруківка фото з мережі Інстаграм відповідає сторінці в електронному виді. Проте, дати дійсного розміщення фото достеменно не встановлені, як і дійсна належність профілю позивачу.

Проходження підготовки у військовому таборі суд також не розцінює як факт реального переслідування, та таким, що унеможливлює видворення позивача з України.

Інформація про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, за інформацією відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 02.10.2025 року № 1201.3.3/33569-25 відсутня.

Звернення про отримання статусу біженця направлено позивачем лише після прийняття рішення про примусове видворення , тобто не одразу, коли позивач втратив право проживання на території України, а лише після спливу 10 років.

Відтак, мова йде насамперед про відповідальність самого позивача, який був обізнаний щодо свого міграційного статусу.

Враховуючи наведені вище обставини в їх сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, які дозволяють законно перебувати на території України.

За таких обставин, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про дотримання відповідачем вимог чинного законодавства України, а тому оскаржуване рішення відділу №1 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області №120100100000582 від 02.10.2025 року про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 , є правомірним.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних та обґрунтованих юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.

Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В період з 15.07.2026 року по 17.07.2026 року суддя-член колегії Чабаненко С.В. перебувала у відпустці, повний текст постанови підписано суддями у першій робочий день після відпустки судді-члена колегії Чабаненко С.В..

Керуючись статтями 77, 243, 250, 272, 288, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року в адміністративній справі №932/17233/25 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року в адміністративній справі №932/17233/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 20 липня 2026 року.

Головуючий - суддя І.В. Юрко

суддя С.В. Білак

суддя С.В. Чабаненко