Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №463/7819/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 463/7819/24 Головуючий у 1 інстанції: Головатий Р.Я.

Провадження № 22-ц/811/880/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретар: Чиж Л.М.

за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , представника Міністерства оборони України – Кравців Р.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту перебування на утриманні та визнання права на одержання одноразової грошової допомоги,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту перебування на утриманні та визнання права на отримання одноразової грошової допомоги.

Просив встановити факт його перебування на утриманні батька — ОСОБА_4 — у період з 2018 року до дня його загибелі ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також визнати за ним право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 15 000 000 грн як за особою, яка перебувала на утриманні загиблого військовослужбовця.

Позовні вимоги мотивував тим, що є сином ОСОБА_4 , який проходив військову службу за призовом під час мобілізації та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок поранення, отриманого під час виконання обов`язків військової служби. Зазначав, що після розірвання шлюбу між батьками з 2018 року проживав разом із батьком, який повністю забезпечував його матеріальне утримання. На час загибелі батька позивач навчався за денною формою у закладі вищої освіти, не мав самостійного заробітку та перебував на повному матеріальному забезпеченні батька, який систематично переказував йому грошові кошти для оплати навчання, проживання, харчування, комунальних послуг та інших необхідних витрат. Також вказував, що його мати померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а після смерті батька саме він здійснив його поховання.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2025 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 – ОСОБА_3 .

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Вказує на те, що як син та утриманець загиблого військовослужбовця має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28 лютого 2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану». Зазначає, що на день загибелі його батька – ІНФОРМАЦІЯ_2 – стаття 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» діяла в редакції Закону України № 2489-ІХ від 29 липня 2022 року, відповідно до якої право на отримання одноразової грошової допомоги мають, зокрема, утриманці загиблого військовослужбовця. При цьому утриманцями вважаються члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Посилається на положення статей 30, 31 зазначеного Закону, згідно з якими право на пенсію у разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім`ї, які перебували на утриманні померлого, зокрема діти, які навчаються за денною формою навчання до досягнення 23-річного віку та не мають самостійного заробітку. Також зазначає, що Законом України № 3515-ІХ було уточнено положення статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», однак право утриманців на отримання одноразової грошової допомоги залишилося незмінним, оскільки вони визначаються відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Наголошує, що на час загибелі батька навчався за денною формою навчання, не мав самостійного доходу, перебував на його матеріальному утриманні, а тому відповідає встановленим законом критеріям утриманця та має право на отримання одноразової грошової допомоги. Також вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо незастосування пунктів 1 та 6 частини четвертої статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції Закону України № 3515-ІХ, оскільки, на його думку, внесені цим Законом зміни не звужують коло осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, а лише уточнюють порядок визначення утриманців.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не подано.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу задовольнити, покликаючись на доводи, викладені у скарзі. Представник Міністерства оборони України – Кравців Р.Ю. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Інші учасники, які беруть участь у справі, не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження (т.1 а.с. 10).

ОСОБА_4 01 березня 2022 року був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації відповідно до Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» та проходив військову службу у Збройних Силах України (т.1 а.с. 25–36).

Згідно зі свідоцтвом про смерть, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер у КНП «Київська міська клінічна лікарня №1» під час лікування після поранення, отриманого в районі села Табаївка Харківської області (т.1 а.с.38–41). Із повідомлення сім`ї (близьких родичів) загиблого №209 від 12 лютого 2024 року, виданого ІНФОРМАЦІЯ_5 , убачається, що смерть військовослужбовця пов`язана з виконанням обов`язків військової служби (т.1 а.с. 40).

Також судом встановлено, що батько загиблого військовослужбовця – ОСОБА_5 – помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , а його мати – ОСОБА_6 – ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про смерть (т.1 а.с. 164–165).

Мати позивача померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (т.1 а.с.37).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначав, що з 2018 року проживав разом із батьком без реєстрації місця проживання, перебував на його повному матеріальному утриманні, навчався за денною формою здобуття освіти, не мав самостійного доходу, а батько систематично надавав йому грошові кошти на утримання, що, на думку позивача, підтверджується довідками про навчання, банківськими документами щодо грошових переказів та іншими письмовими доказами, наявними у матеріалах справи (т.1 а.с. 13–24, 49–73). Посилаючись на наведені обставини, позивач вважав, що як особа, яка перебувала на утриманні загиблого військовослужбовця, він має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (у редакції, чинній станом на 11 лютого 2024 року), сім`ям загиблих осіб, визначених пунктами 1-1? цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі 15 000 000 гривень, яка розподіляється рівними частками між усіма отримувачами, передбаченими статтею 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», за винятком осіб, визначених цією постановою.

Отже, постанова Кабінету Міністрів України №168 не визначає самостійно коло осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, а містить пряму відсилку до положень статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Саме зазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає суб`єктний склад осіб, наділених правом на отримання такої допомоги.

Згідно із статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога є гарантованою державою виплатою, що здійснюється особам, які відповідно до цього Закону мають право на її отримання, у разі загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання ним обов`язків військової служби або в інших випадках, визначених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції, чинній станом на 11 лютого 2024 року, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, а також утриманці загиблого (померлого) військовослужбовця.

При цьому законодавець прямо визначив, що утриманцями є саме ті члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Таким чином, поняття «утриманець» для цілей застосування статті 16-1 Закону №2011-XII має спеціальне нормативне визначення та не може тлумачитися довільно або лише виходячи з факту надання матеріальної допомоги.

Наведене свідчить, що для виникнення права на одноразову грошову допомогу недостатньо встановити сам факт матеріального утримання особи загиблим військовослужбовцем. Необхідною умовою є також відповідність особи вимогам Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», який визначає коло осіб, що мають право на пенсію у разі втрати годувальника.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» право на пенсію у разі втрати годувальника мають лише непрацездатні члени сім`ї померлого військовослужбовця, які перебували на його утриманні.

Перелік таких осіб є вичерпним і визначений безпосередньо статтею 30 зазначеного Закону. До них, зокрема, належать діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18-річного віку, або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття; батьки та один із подружжя за умов, визначених законом; інші особи, прямо перелічені у зазначеній нормі.

Частиною шостою статті 30 Закону №2262-ХІІ передбачено особливості пенсійного забезпечення вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів та стажистів, які навчаються за денною формою здобуття освіти. Такі особи зберігають право на пенсію у разі втрати годувальника лише до закінчення навчання, але не довше ніж до досягнення ними 23-річного віку. Отже, законодавець пов`язує право таких осіб не лише із фактом навчання, а й із досягненням ними визначеного законом граничного віку.

За змістом статті 31 Закону №2262-ХІІ члени сім`ї вважаються такими, що перебували на утриманні померлого, якщо вони перебували на його повному утриманні або отримували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Разом з тим положення статей 30 та 31 Закону №2262-ХІІ підлягають застосуванню у системному взаємозв`язку. Отже, сам факт перебування особи на утриманні ще не породжує права на пенсію у разі втрати годувальника та, відповідно, права на одноразову грошову допомогу. Для набуття такого права необхідною є одночасна наявність двох юридичних фактів: по-перше, особа повинна належати до кола непрацездатних членів сім`ї, визначених статтею 30 Закону №2262-ХІІ, а по-друге, перебувати на утриманні померлого відповідно до вимог статті 31 цього Закону.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що станом на день смерті ОСОБА_4 – ІНФОРМАЦІЯ_2 – позивач досяг 23-річного віку, а тому відповідно до статті 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не належав до кола непрацездатних членів сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника.

Згідно з частиною четвертою статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» право на отримання одноразової грошової допомоги як утриманці мають лише ті члени сім`ї загиблого військовослужбовця, які відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» мають право на пенсію у разі втрати годувальника. Отже, законодавець пов`язує виникнення права на зазначену соціальну гарантію не лише з фактом перебування особи на утриманні загиблого, а й з наявністю у неї передбаченого законом статусу утриманця.

Таким чином, навіть за умови підтвердження матеріалами справи факту проживання позивача разом із батьком, його навчання за денною формою, відсутності самостійного доходу та отримання від батька матеріальної допомоги, ці обставини самі по собі не можуть бути достатньою правовою підставою для виникнення права на одноразову грошову допомогу. Вирішальне значення у даному випадку має відповідність позивача вимогам спеціального закону, який визначає коло осіб, що мають право на пенсію у разі втрати годувальника.

Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин позивач не належав до категорії осіб, визначених статтею 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», він не є утриманцем у розумінні статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а відтак не входить до кола осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168.

Посилання апелянта на те, що він продовжував навчання за денною формою здобуття освіти, не спростовує наведених висновків суду, оскільки відповідно до частини шостої статті 30 Закону №2262-ХІІ право студентів на пенсію у разі втрати годувальника зберігається лише до закінчення навчання, але не довше ніж до досягнення ними 23-річного віку. Отже, сам по собі факт продовження навчання після досягнення цього віку не є підставою для виникнення чи збереження такого права.

За встановлених обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що питання щодо фактичного перебування позивача на утриманні загиблого військовослужбовця не має самостійного юридичного значення для правильного вирішення спору, оскільки навіть підтвердження цієї обставини не породжує у позивача права на одноразову грошову допомогу за відсутності іншої обов`язкової умови — належності до кола осіб, визначених статтею 30 Закону №2262-ХІІ, а тому не забезпечить досягнення мети звернення до суду із цим позовом та не може бути самостійною підставою для задоволення заявлених вимог.

Наведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 травня 2026 року у справі №280/1098/25, відповідно до якої перелік осіб, які мають право на одноразову грошову допомогу, визначений статтею 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню. Верховний Суд звернув увагу, що поняття «утриманець» для цілей застосування цієї норми визначається виключно положеннями Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а тому сам по собі факт перебування особи на матеріальному утриманні загиблого військовослужбовця не породжує права на одноразову грошову допомогу без наявності інших визначених законом умов.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта щодо застосування положень Закону України № 3515-ІХ від 09 грудня 2023 року. Як правильно зазначив суд першої інстанції, право на отримання одноразової грошової допомоги виникає на день загибелі військовослужбовця, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство, чинне саме на 11 лютого 2024 року. Закон № 3515-ІХ набрав чинності 29 березня 2024 року, тобто після виникнення спірних правовідносин, а тому зворотної дії в часі не має та не підлягає застосуванню у цій справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку зібраним доказам та правильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду, не містять посилань на обставини чи докази, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального або порушення норм процесуального права, а тому підстави, передбачені статтею 376 ЦПК України, для скасування чи зміни оскаржуваного рішення відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено: 21.07.2026

Головуючий

Судді