Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №333/8791/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 21.07.2026 Справа № 333/8791/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 333/8791/25 Головуючий у 1-й інстанції: Кулик В.Б.

Провадження № 22-ц/807/1086/26 Суддя-доповідач Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючої: Кочеткової І.В.,

суддів: Мінгазова Р.В.,

Трофимової Д.А.,

Секретар Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Гешевої Юлії Леонідівни до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ПЕРШИЙ ПІСКИ», про усунення перешкод у користуванні житлом та захист права на недоторканість приватного життя,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Стариченко Микола Петрович на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2026 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом та захист права на недоторканість приватного життя.

Зазначала, що ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 . Квартира розташована на третьому поверсі навпроти квартири АДРЕСА_2 , власницею якої є відповідачка.

Відповідачка самочинно без згоди інших мешканців будинку, зокрема, без згоди позивачки та відповідних дозволів компетентних органів незаконно встановила металеві двері у загальному тамбурі між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 , чим фактично обмежила право позивачки на вільний доступ до своєї квартири. Первісне планування житлового будинку не передбачало дверей в загальному коридорі. Доказів законності встановлення вказаних тамбурних дверей між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 відповідачка не має. Крім того, у загальному коридорі відповідачка розміщує велосипеди та інші особисті речі, хоча для цього має достатньо місця у власній трикімнатній квартирі та незаконно захопленій коморі на поверсі. Встановлення дверей у спільному тамбурі та захаращування проходів і виходів, яке обмежує евакуаційні шляхи, є порушенням вимог Правил пожежної безпеки в Україні. Такі дії створюють загрозу життю та здоров`ю мешканців будинку. Окрім того, закриті на ключ двері в загальному тамбурі на сходовому майданчику в під`їзді заважають доступу комунальних служб, в тому числі для здійснення своїх повноважень по контролю показань лічильників квартири АДРЕСА_3 . Протягом останніх чотирьох років між сторонами виникали неодноразові конфлікти з цього приводу, про що позивачка повідомляла поліцію, однак належного реагування не було. Також, позивачка зверталась із заявою до голови ОСББ «ПЕРШИЙ-ПІСКИ» Штейнікова О.А., останнім було надано відповідь, в якій зазначено, що дозвіл на облаштування тамбуру між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 не надавався. Інформація щодо надання дозволу попереднім головою відсутня. У результаті постійних конфліктів стосовно розкиданих та наставлених речей у тамбурі, вимагань з боку відповідачки зачиняти двері, встановлені у тамбурі, на ключ та погроз з боку відповідачки та її сина, позивачка зазнає психологічного тиску, боїться перебувати з ними у замкненому просторі тамбура. Внаслідок постійних конфліктів суттєво погіршився стан здоров`я позивачки, емоційний стан її малолітньої дитини (порушення сну, страхи). Додатково відповідачка без відома позивачки та її згоди, встановила у спільному коридорі камеру відеоспостереження з яскравим прожектором, який засліплює очі позивачки та її 2-річної дитини, хоча в коридорі вже наявне загальне освітлення. Камера відеоспостереження направлена безпосередньо на двері квартири позивачки, що дозволяє фіксувати внутрішню обстановку у квартирі при відчиненні та зачиненні дверей, а також відстежувати час перебування сім`ї позивачки вдома. Такі дії відповідачки грубо порушують право позивачки на недоторканність приватного життя та житла, створюють психологічний тиск на родину позивачки. У зв`язку із неправомірністю дій відповідачки, які полягають в обмеженні доступу до лічильників, порушенні правил пожежної безпеки, недотриманні встановленого законом порядку переобладнання та перепланування приміщень в багатоквартирних будинках та невідповідністю спорудженої нею перегородки (металевої двері) проектно-технічній документації на будинок, приміщення загального користування (коридор) між квартирами відповідача та позивача необхідно привести до попереднього стану шляхом демонтажу самочинно встановлених металевих дверей та демонтажу незаконно встановленої камери відеоспостереження.

Просила суд зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом демонтажу самовільно встановлених дверей у спільному тамбурі; зобов`язати ОСОБА_2 демонтувати пристрої відеоспостереження з прожектором, розташовані у тамбурі під`їзду № НОМЕР_1 на третьому поверсі між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 ; стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.; стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору та витрати на правову допомогу.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2026 року позовні вимоги задоволено частково.

Зобов`язано власника і користувача квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_1 та власника і користувача квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 спільно за власні кошти демонтувати (знести) самовільно встановлені металеві двері, через які здійснюється прохід до квартири АДРЕСА_3 та квартири АДРЕСА_4 та привести вказане приміщення у первісний стан протягом 20 календарних днів з дня набрання рішення законної сили.

Зобов`язано ОСОБА_2 , демонтувати пристрій відеоспостереження, розташований у тамбурі під`їзду № НОМЕР_1 на третьому поверсі між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 , протягом 20 календарних днів з дня набрання рішення законної сили.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1 816,80 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Стариченко М.П., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Зазначає, що вона є неналежним відповідачем у справі, оскільки не облаштовувала тамбур металевими дверима, а тому і не повинна їх демонтувати. Рішення стосовно подальшої долі спірних дверей тамбуру, які належать всім мешканцям будинку на праві спільної сумісної власності , може прийматися виключно після заслуховування думок всіх власників спірного майна. Проте, мешканці будинку до участі у розгляді справи не залучалися, їх думка з приводу демонтажу дверей не з`ясовувалась. Звертає увагу суду на те, що позивачка набула у власність квартиру після того, як металеві двері вже були встановлені, а отже добровільно погодилась з таким плануванням будинку. Вважає, що оскаржуване рішення не вирішило конфліктну ситуацію, а тільки сприятиме її загостренню, оскільки сторони не дійдуть згоди щодо порядку спільного демонтажу тамбурних дверей. Щодо пристрою відеоспостереження вважає помилковими висновки суду про необхідність отримання згоди позивачки на його встановлення. Тамбур між квартирами сторін є місцем загального користування, а отже відповідачка правомірно установила там камеру відео спостереження. Відповідачка не здійснює зберігання, використання, поширення будь-якої приватної інформації про позивачку. Об`єктив камери не охоплює зони активного відпочинку чи місця інтимного побуту позивачки, а отже відсутні підстави для демонтажу камери відео спостереження.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Гешева Ю.Л., просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення – без змін, як законне та обґрунтоване. Вказує, що ОСОБА_2 є належним відповідачем, оскільки саме вона користується самовільно об лаштованим тамбуром, зберігає в ньому особисті речі, здійснює контроль за дверима та порядком доступу до приміщення. Доводи про необхідність залучення до участі у справі всіх співвласників багатоквартирного будинку вважає помилковими, оскільки відсутні підстави для їх обов`язкової процесуальної співучасті. Спір не пов`язаний з вирішенням питання про права і обов`язки співвласників багатоквартирного будинку, не змінює правовий режим спільного майна та не стосується його розподілу чи відчуження. Відповідачка є безпосереднім учасником спірних правовідносин та фактично здійснює дії, що обмежують право позивачки на користування спільним майном. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка фактично погоджувалась на існування тамбурних дверей при придбанні квартири є безпідставними. Сам по собі факт придбання квартири за наявності самочинно встановлених дверей у приміщенні загального користування не може свідчити про надання нею згоди на обмеження її прав. Щодо встановлення камери відео спостереження вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог. Вона своєї згоди на її встановлення не надавала, наявними у справі доказами підтверджується факт охоплення камерою простору вхідних дверей позивачки та внутрішнього простору її житла при відчинених дверях.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи адвоката Стариченка М.П., який підтримав апеляційну скаргу і просив про її задоволення, заперечення адвоката Гешевої Ю.Л., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що позивачка є власницею квартири АДРЕСА_1 (а.с. 15).

Відповідачці ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 у цьому ж будинку (а.с. 16,44-45).

Із відповідей голови правління ОСББ «ПЕРШИЙ-ПІСКИ» Штейнікова О. вих. № 03 від 01.08.2025 та вих. №5 від 27.10.2025 відомо, що планом третього поверху першого під`їзду у будинку АДРЕСА_5 не передбачено встановлення двері та облаштування тамбуру. Дозвіл на облаштування тамбуру між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 не видавався (а.с. 17). Інформація щодо дати встановлення тамбурної двері відсутня. Зі слів мешканців першого під`їзду, на момент придбання квартири ОСОБА_2 , тобто у серпні 2012 року, вже був встановлений тамбур (а.с. 79).

Отже, сторони у справі не заперечували факту наявності самовільно облаштованого тамбуру і металевої двері, позивачкою даний тамбур безсумнівно не облаштовувався, відповідачка заперечує облаштування тамбуру і встановлення металевої двері нею.

Водночас, судом встановлено, що металеві двері встановлені без згоди позивача та дозволів третіх осіб.

Позивачем до суду надано фотографії (а.с. 21-22), на яких зображено металеві двері, які мають замок та фото самого тамбуру, де зі сторони квартири АДРЕСА_2 знаходяться речі (дорослий і дитячий велосипеди, самокат, дитячі машини, іграшки, м`яч, взуття).

Між сторонами як сусідами виник спір з приводу встановлення металевих дверей у коридорі загального користування, в результаті чого прохід до квартир став можливим тільки через металеві двері, в які встановлено замок.

Згідно зі ст. 13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Аналогічні положення містяться й у ст. 319 ЦК України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушеним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Вищенаведені норми цивільного законодавства України дають підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов`язки. Це конституційне положення пов`язане з принципом поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користувачів об`єктами власності. Власність зобов`язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників з боку держави, громадянина чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.

Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов`язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян, суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не погіршувати природну якість землі, води, інших об`єктів природи. Під час здійснення своїх прав і виконання обов`язків власник зобов`язаний додержуватись моральних засад суспільства.

У постанові Кабінету Міністрів України від 24.01.2006 року № 45 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 року № 572» зазначено, що власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають право на переобладнання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку (квартири) та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, а згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що перепланування приміщення спільної сумісної власності може бути здійснено з дотриманням встановленого законом порядку, у тому числі за згодою осіб, які таким приміщенням володіють.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-530цс16.

У сенсі положень ст. 391 ЦК України власник майна як позивач не зобов`язаний доводити неправомірність дій відповідача; власник має довести факт існування перешкод у здійсненні користування та розпорядження майном; особа, яка створює перешкоди відповідач, має довести правомірний характер своєї поведінки.

Факт наявності незаконного встановлення металевих дверей у коридорі загального користування підтверджено зібраними у справі доказами і не заперечується сторонами.

Згідно з ч. 2 ст. 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ОСОБА_6 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), справа № 1-2/2004 від 2 березня 2004 року № 4-рп/2004,а саме п. 1.1. визначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Пунктом 1.3. вирішено, що питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 2015 року № 29, а саме п. 2 ч.1 ст. 1 Закону визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14.05.2015 року № 417-VIII (далі за текстом – Закон № 417-VIII), а саме п. 6 ч. 1 ст. 1 визначено, що спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Частинами першою. другою ст. 5 вищевказаного Закону визначено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників, спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону № 417-VIII співвласники мають право: вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників.

Звертаючись до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні майном та про зобов`язання відповідача здійснити демонтаж встановленої металевої двері, позивачка посилалась на те, що внаслідок встановлення такої двері вона обмежена у доступі до власного житла, порушені правила пожежної безпеки, створено небезпечні умови для проживання.

До обов`язків співвласників зазначеного вище Закону за п. 6 ч. 1 ст. 7 віднесено забезпечення додержання вимог житлового і містобудівного законодавства щодо проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень або їх частин, а за ч. 2 вказаної статті кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника.

Пунктом 1.4 Правил утримання житлових будинків та прибудинкових територій/, затвердженого Наказом державного комітету України з питань житлово-комунального господарства № 76 від 17.05.2005 року встановлені Умови і порядок переобладнання, перебудови, перепланування будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень.

Зокрема п. 1.4.1 визначено, що переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів відповідно до законодавства.

До елементів перепланування жилих приміщень за п. 1.4.3 належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків.

Не допускається за другим абзацом п. 1.4.4 перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що погіршує умови експлуатації і проживання всіх або окремих громадян у будинку або квартирі.

Установивши, що тамбурні двері установлені самовільно, відповідачка використовує тамбур для розміщення власних речей, здійснює контроль за дверима та порядком доступу до приміщення, а також що наявність ключа від металевої двері не забезпечує можливості вільного, безперешкодного та неконфліктного користування спільним майном, проаналізувавши зібрані у справі докази, районний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод у користуванні позивачем приміщенням загального користування . Оскільки позивачкою не доведено, що даний тамбур було облаштовано саме ОСОБА_2 , суд визнав за доцільне покласти обов`язок на обох власників квартир демонтувати (знести) самочинно встановлені металеві двері у коридорі загального користування між квартирами.

Доводи апеляційної скарги про те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, є неспроможними.

Належним відповідачем у негаторних позовах (ст. 391 ЦК України) є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню власником користування чи розпорядження своїм майном.

У правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 20 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц зазначено, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Посилання скаржника на положення статті 382 ЦК України та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» не спростовують правильності висновків суду, оскільки зазначені норми регулюють правовий режим спільного майна, але не обмежують право окремого співвласника на судовий захист у разі порушення його прав.

Кожен співвласник відповідно до статей 15, 16 ЦК України має право самостійно звернутися до суду за захистом свого порушеного права, у тому числі шляхом подання позову про усунення перешкод у користуванні майном, без обов`язкового залучення всіх інших співвласників.

Доводи про необхідність залучення до участі у справі всіх співвласників будинку як співвідповідачів є помилковими, оскільки у даному випадку відсутні підстави для обов`язкової процесуальної співучасті. Вирішення спору не пов`язане з визначенням прав чи обов`язків усіх співвласників, не змінює правовий режим спільного майна та не стосується його розподілу чи відчуження.

Посилання на судову практику щодо неналежного відповідача є безпідставними, оскільки у даній справі відповідач є безпосереднім учасником спірних правовідносин та особою, яка фактично здійснює дії, що обмежують право позивача на користування спільним майном.

Наведена аналогія із вхідними дверима багатоквартирного будинку є юридично неспроможною, оскільки такі двері встановлюються у встановленому законом порядку, за рішенням співвласників, тоді як спірні двері встановлені самовільно, без відповідних дозволів та погоджень, і створюють перешкоди у користуванні приміщенням загального користування.

Важливо зазначити, що встановлення дверей фактично створює постійні та тривалі перешкоди у користуванні приміщенням, що робить це втручання системним, а не одноразовим. Це доводить обґрунтованість позову та необхідність усунення перешкод.

Закон покладає на особу, яка створює перешкоди, обов`язок довести їх правомірність. Відповідач цього не зробила.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для покладення обов`язку щодо демонтажу самочинно встановлених дверей на співвласників квартир АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 .

Доводи апеляційної скарги щодо того, що позивач нібито погодилась із наявністю тамбурних дверей під час придбання квартири, а також щодо відсутності порушення її прав, є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону.

Сам по собі факт придбання позивачем квартири у 2021 році за наявності самочинно встановлених дверей у приміщенні загального користування не може свідчити про надання нею згоди на обмеження її прав як співвласника. Законодавство України не пов`язує можливість захисту порушеного права із моментом набуття права власності чи обізнаністю особи про наявність порушення.

Набуття права власності після встановлення дверей не обмежує права власника на захист порушеного права, оскільки статті 15, 16 та 391 ЦК України гарантують право на усунення перешкод незалежно від часу їх виникнення

Власник має право на захист свого права у будь-який час у разі створення перешкод у користуванні майном, незалежно від тривалості існування таких перешкод. Наявність або відсутність попередніх звернень позивача не є підставою для відмови у захисті її прав.

Посилання апелянта на те, що позивач протягом певного часу не висловлювала заперечень, є безпідставними та не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки позивач неодноразово висловлювала заперечення щодо наявності та використання тамбурних дверей. У будь-якому разі навіть за відсутності постійних заперечень це не свідчить про відсутність порушення її прав та не може розцінюватися як відмова від права на захист чи як згода на обмеження права користування спільним майном.

Крім того, доводи щодо «належного стану» тамбурного приміщення та відсутності перешкод у користуванні є суб`єктивною оцінкою та спростовуються встановленими судом обставинами. Суд першої інстанції на підставі досліджених доказів, зокрема фото- та відеоматеріалів, дійшов обґрунтованого висновку про фактичне обмеження доступу до приміщення загального користування, що саме по собі є перешкодою у здійсненні права користування, незалежно від ширини проходу чи кількості розміщених речей.

Важливим є не ступінь «захаращеності» приміщення, а сам факт встановлення дверей із замком, що обмежує вільний та безперешкодний доступ до спільного майна, чим порушується право позивача як співвласника.

Щодо відсутності у рішенні суду конкретного посилання на будівельні норми та правила пожежної безпеки, слід зазначити, що підставою для задоволення позову є встановлення факту порушення права позивача на користування спільним майном та її права на недоторканність житла, гарантованого статтею ЗО Конституції України, а також права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а не виключно факт порушення спеціальних технічних норм.

Згідно з Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженими наказом Державного комітету України з питань житлово- комунального господарства від 17.05.2005 № 76, реконструкція чи перепланування житлових приміщень, у тому числі влаштування або переустаткування тамбурів, можливі лише за наявності дозволу відповідного органу місцевого самоврядування та з дотриманням прав усіх співвласників (пункти 1.4.1, 1.4.4, 1.4.5 Правил № 76).

Металеві двері, встановлені у тамбурі між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 , були змонтовані без будь-якого погодження з співвласниками та без отримання необхідного дозволу, що саме по собі є самочинним втручанням у користування спільним майном та порушенням прав позивача.

Самовільне обмеження доступу до приміщення загального користування та створення перешкод для користування ним є протиправним і підлягає усуненню на підставі закону. Встановлення дверей у тамбурі без правових підстав порушує конституційні права позивача, її право на недоторканність житла та право на користування спільним майном, гарантоване цивільним законодавством.

Щодо твердження про те, що рішення суду є «завідомо невиконуваним», то судом визначено чіткий спосіб захисту порушеного права — демонтаж самочинно встановлених дверей, що відповідає положенням статті 16 ЦК України щодо відновлення становища, яке існувало до порушення. Обов`язок, покладений судом на сторони, є визначеним та таким, що підлягає примусовому виконанню у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Можливі конфліктні відносини між сторонами не впливають на обов`язковість виконання судового рішення та не можуть бути підставою для його скасування.

Щодо вимог про демонтаж камери відео спостереження.

ОСОБА_1 зазначила у позові, що ОСОБА_2 без її згоди у самовільно облаштованому тамбурі встановила камеру відеоспостереження, яка направлена на двері ОСОБА_1 , що порушує її право на недоторканість приватного життя та житла.

Відповідачка не заперечує факт встановлення нею камери відео спостереження на 3 поверсі між квартирами АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 без погодження з позивачкою.

Судом першої інстанції після перегляду відеозаписів із камери відео спостереження встановлено, що камера знаходиться посередині коридору, направлена на металеві двері тамбуру, тобто на вхід (вихід), відеоогляд камери охоплює вхід у квартири АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 . Відповідач має можливість бачити хто саме, коли, з чим і в якому стані відвідує позивача, коли позивач та члени її сім`ї знаходяться вдома чи навпаки.

Для правильного вирішення спору необхідно вирішити питання про дотримання при встановленні камер відеоспостереження гарантій, передбачених ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема чи було втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя позивача, якщо так, то чи було таке втручання проведено згідно із законом, чи переслідувало одну або декілька легітимних цілей, та чи було воно пропорційним.

Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК України).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 8 проголошує право на повагу до приватного і сімейного життя.

Згідно зі ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Положеннями ст. 32 Конституції України встановлено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Частиною першою ст. 275 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. За загальним правом фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.1 ст.302 ЦК України).

Частиною другою ст. 14 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини та для проведення Всеукраїнського перепису населення.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Зазначені положення цивільного законодавства спрямовані на захист особистих немайнових прав особи, зокрема особистого, сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб.

Відеоспостереження, приховане чи відкрите, визнається серйозним втручанням в приватне життя (рішення Європейського суду з прав людини у справі № 70838/13 Antovic and Mirkovic v. Montenegro від 28.1.2017 року, § 44).

Хоча мета ст. 8 Конвенції переважно полягає у тому, щоб захистити осіб від свавільного втручання з боку органів державної влади, окрім цього первинно негативного зобов`язання, можуть існувати і позитивні зобов`язання, невід`ємні від дійсної поваги до приватного життя. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на гарантування поваги до приватного життя навіть у сфері стосунків між приватними особами (рішення Європейського суду з прав людини у справі № 6339/05 Evans v. The United Kingdom від 07.08.2006 року, § 75).

Установивши, що спірна камера відеоспостереження змонтована відповідачкою у самовільно облаштованому тамбурі, тобто в приміщенні, яке перебуває у спільному користуванні сторін, суд першої інстанції обґрунтовано керувався як нормами міжнародного права, так і національним законодавством, які не допускають проведення однією особою відеоспостереження та збору відомостей про іншу особу за відсутності її згоди, з певними виключеннями (наприклад, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру (ч. 1 ст. 307 ЦК України).

У зазначених спірних правовідносинах ОСОБА_1 , яка є власником квартири АДРЕСА_3 , яка перебуває в зоні відеоспостереження, не надавала своєї згоди на встановлення камери відеоспостереження у місці загального користування (простір між квартирами АДРЕСА_3 і АДРЕСА_2 ).

Крім того, таке погодження на встановлення засобів відеоспостереження не надавалося і відповідними комунальними організаціями, що управляють будинком по АДРЕСА_5 .

Доводи апелянта про те, що відеокамера встановлена не з метою стеження за позивачкою, а для безпеки та охорони власного житла та права власності, обґрунтовано визнані судом першої інстанції неспроможними.

У ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що спільне майно багатоквартирного будинку - це приміщення загального користування (зокрема, сходові клітини, ліфти, вестибюлі, колясочні, горища, підвали, технічні поверхи), несучі, огороджувальні конструкції будинку, внутрішньобудинкові інженерні системи (водопостачання, водовідведення, опалення, газо- та електропостачання тощо), а також елементи зовнішнього благоустрою, якщо вони призначені для обслуговування саме цього будинку.

Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону, власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками спільного майна такого будинку. Власники зобов`язані утримувати таке майно спільно, не маючи права на його виокремлення в натурі чи приватизацію.

Згідно з ч. 2 ст. 10 цього ж Закону, співвласники зобов`язані не перешкоджати іншим співвласникам у користуванні спільним майном багатоквартирного будинку відповідно до його призначення.

Крім того, ч. 3 ст. 382 ЦК України встановлює, що власники квартир у багатоквартирному будинку є співвласниками спільного майна будинку, яке не може бути поділене між ними, зокрема технічних приміщень, несучих конструкцій тощо.

Право спільної власності здійснюється співвласниками за згодою всіх, відповідно до ст. 369 ЦК України.

Особливістю справи, яка розглядається, є те, що спостереження здійснюється у приміщеннях багатоквартирного будинку, які перебувають у спільній власності/користуванні сторін спору.

Відеоспостереження у місцях загального користування, якими повсякденно користується, зокрема, позивач в особистих (побутових) цілях без згоди останньої, з метою забезпечення схоронності майна відповідача та контролю за можливими неправомірними діями інших недобросовісних осіб, не може вважатися пропорційним втручання в приватне життя позивача та його родини.

В аспекті пропорційності втручання суд урахував характеристики допоміжних приміщень (зона між квартирами сторін, які не може оминати позивач і її родичі чи гості під час входу та виходу із приватного житла), необхідність у користуванні ними позивачем, цільове призначення приміщень (повсякденне побутове користування), а також те, що забезпечення схоронності особистого майна відповідача та контроль за можливими незаконними діями інших осіб відповідач має здійснювати без втручання у приватне життя позивача, зокрема шляхом встановлення камер відеоспостереження у приміщеннях, які перебувають у спільному користуванні сторін.

Відповідачка не довела існування обґрунтованого ризику зникнення, викрадення її майна.

Так врахувавши вищевикладене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що внаслідок встановлення відповідачем камери відеоспостереження в місці загального користування, без згоди позивача, яка правомірно користується таким приміщенням, мало місце втручання у її право на повагу до приватного і сімейного життя, яке з урахуванням наведених вище обставин не можна визнати пропорційним.

Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 23.11.2022 року у справі № 523/11819/15-ц (провадження № 61-6672св22).

Доводи апеляційної скарги про те, що камера не спрямована на квартиру позивачки №7, не фіксує внутрішній простір житла та не створює втручання у приватне життя, спростовуються фактичними обставинами і зібраними у справі доказами. Надані відповідачкою відеозаписи підтверджують, що камера охоплює простір безпосередньо перед вхідними дверима квартири позивачки, а під час їх відкривання у поле зору потрапляє внутрішній простір житла та особи, які в ньому перебувають.

Встановлення та робота камери носить постійний характер та здійснюється у умовах тривалого конфлікту, що створює психологічний тиск на позивача та її сім`ю.

Відповідно до ч. 1 та ч. З ст. 307 ЦК України, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за своєю згодою, за винятком випадків, передбачених законом. Така згода презюмується лише для відкритої зйомки на вулиці, публічних заходах або зборах, але не у випадку розташування камери у зоні безпосереднього доступу до житла.

Встановлення камери у безпосередній близькості до входу в квартиру позивачки, з урахуванням тривалого міжособистісного конфлікту сторін, виходить за межі «звичайного відеоспостереження». ОСОБА_3 не має технічної можливості контролювати кут огляду камери, режим запису чи об`єкти фіксації, що створює психологічний тиск.

Посилання апелянта на те, що тамбур між квартирами є місцем загального користування, не спростовує правильність висновків суду першої інстанції. Сам по собі статус тамбура не надає права на цілеспрямовану фіксацію конкретної квартири, особливо якщо камера фіксує вхідні двері конкретної квартири; фіксація використовується як засіб тиску на мешканців конкретного житла.

Фотоматеріали скаржника підтверджують фіксацію квартири відповідача, а не нейтральну частину місця загального користування, що спростовує доводи щодо «відкритої зйомки в загальнодоступному місці». Відеозапис, наданий суду, показує, що камера безпосередньо зачіпає простір вхідних дверей квартири позивача та зберігає відеодані, включно з фіксацією осіб, які перебувають у квартирі. Жодної письмової згоди на таке спостереження не надано, а рішення загальних зборів співвласників будинку щодо встановлення цієї камери відсутнє.

Положеннями статті 32 Конституції України встановлено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Частиною першою статті 275 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

За загальним правом фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина перша статті 302 ЦК України).

Частиною другою статті 14 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини та для проведення Всеукраїнського перепису населення.

Відповідно до частин першої та третьої статті 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Зазначені положення цивільного законодавства спрямовані на захист особистих немайнових прав особи, зокрема особистого, сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб.

Відеоспостереження, приховане чи відкрите, визнається серйозним втручанням в приватне життя (рішення Європейського суду з прав людини у справі № 70838/13 Antovic and Mirkovic v. Montenegro від 28 листопада 2017 року, § 44).

Хоча мета статті 8 Конвенції переважно полягає у тому, щоб захистити осіб від свавільного втручання з боку органів державної влади, окрім цього первинно негативного зобов`язання, можуть існувати і позитивні зобов`язання, невід`ємні від дійсної поваги до приватного життя. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на гарантування поваги до приватного життя навіть у сфері стосунків між приватними особами (рішення Європейського суду з прав людини у справі № 6339/05 Evans v. The United Kingdom від 07 березня 2006 року, § 75).

Камера відеоспостереження встановлена в приміщенні яке перебуває у спільному користування сторін. Як норми міжнародного права, так і національне законодавство не допускають проведення однією особою відеоспостереження та збору відомостей про іншу особу за відсутності її згоди, з певними виключеннями (наприклад, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру (частина перша статті 307 ЦК України).

Позивач ОСОБА_1 не надавала своєї згоди на встановлення камери відеоспостереження у тамбурі.

Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду № 523/11819/15-ц від 23 листопада 2022 року.

Доводи апелянта про відмінність обставин даної справи від справи № 523/11819/15-ц є надуманими, оскільки ключовим у зазначеній правовій позиції є не місце встановлення камери, а сам факт втручання у приватне життя особи без її згоди. Саме ці обставини є тотожними у даній справі, що обґрунтовано було враховано судом першої інстанції

Щодо посилання на відмову від проведення експертизи. Відсутність експертизи не спростовує встановлених судом фактичних обставин, оскільки втручання у приватне життя підтверджується не лише технічними характеристиками пристрою, а й самим фактом його розташування, спрямованості та можливістю фіксації поведінки особи. Наявні фото- та відеодокази підтверджують безпосереднє фіксування поведінки позивача та її доступу до житла.

Скаржник безпідставно стверджує, що фіксація лише «периметру тамбуру» не є втручанням у приватне життя. Насправді ж така фіксація дозволяє встановити: режим перебування позивачки вдома, коло її спілкування та інші аспекти приватного життя.

Таким чином, встановлення та функціонування камери створює системне, тривале і цілеспрямоване втручання у приватне життя ОСОБА_1 та її сім`ї, порушуючи її права на недоторканність особистого життя та житла (ст.?32 Конституції України, ст.?275, 302 та 307 ЦК України).

Щодо доводу про можливість встановлення позивачкою власної камери слід зазначити, що така обставина не може обґрунтовувати відсутність порушення її прав. Крім того, порушення прав однієї особи не може бути виправдане можливістю вчинення аналогічного порушення іншою особою.

Доводи відповідача про встановлення камери нібито з метою самозахисту та охорони майна є необґрунтованими. Наведені нею факти про окремі конфліктні ситуації не підтверджують наявності реальної чи безпосередньої загрози її життю, здоров`ю або майну, яка б обумовлювала необхідність таких заходів.

Встановлення системи відеоспостереження у безпосередній близькості до квартири позивачки не є пропорційним засобом самозахисту та фактично спрямоване на моніторинг приватного життя іншої особи. За таких обставин зазначені дії свідчать про цілеспрямоване втручання у приватне життя позивачки, а не про правомірний захист майна відповідача.

Доводи апеляційної скарги по суті позовних вимог не впливають на правильність висновків суду першої інстанції. Крім того, наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Стариченко Микола Петрович залишити без задоваолення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови складено 22 липня 2026 року.

Головуюча: І.В. Кочеткова

Судді: Р.В.Мінгазов

Д.А. Трофимова