Рішення від 21 липня 2026 р. у справі №619/2698/26 — Дергачівський районний суд Харківської області

справа № 619/2698/26

провадження № 2/619/1771/26

Рішення

іменем України

22 липня 2026 року,

м. Дергачі,

Дергачівський районний суд Харківської області у складі: головуючого судді Нечипоренко І.М., за участю секретаря Міщенко О.О., розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу №619/2698/26,

ім`я (найменування) сторін:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 ,

вимоги позивача: про визнання недійсним договору дарування,

представник позивача: Прокоп`єв К.Є.,

представниця відповідачів: Філатова В.К.

Стислий виклад позиції позивача за заперечень відповідача.

ОСОБА_1 , у інтересах якого діє представник – адвокат Прокоп`єв К.Є.,21.04.2026 в системі «Електронний суд» звернувся з позовом, у якому просить визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою кадастровий номер - 6322057600:00:001:0532, що посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тельпіс О.В. 27.03.2024, зареєстровано у реєстрі за №549 та відновити становище, яке існувало до порушення шляхом повернення права власності ОСОБА_2 на зазначене нерухоме майно. У обґрунтування позову зазначено, що 08.04.2026 ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м.Харкова з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, у якому просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 01.02.2024 у розмірі 37 000 дол. США (цивільна справа №953/4343/26). ОСОБА_1 . 01.02.2024 надав ОСОБА_2 позику у вигляді грошових коштів у розмірі 100000 дол. США строком до 01.04.2024, про що відповідачем було складено та підписано відповідну розписку. 03.04.2024 ОСОБА_2 на виконання вказаного договору позики повернув ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 63000 дол. США, тобто залишок боргу ОСОБА_2 за договором позики від 01.02.2024 перед ОСОБА_1 складає 37000 дол. США. Всупереч укладених домовленостей ОСОБА_2 своїх зобов`язань по поверненню позики в повному обсязі не виконав, у визначений сторонами строк борг в повному обсязі не повернув, на телефонні дзвінки не відповідає, уникає зустрічі з позикодавцем. Станом на день отримання позики єдине нерухоме майно, яке належало відповідачу ОСОБА_2 на праві власності та за рахунок якого ОСОБА_1 міг задовольнити свої вимоги у разі не повернення боргу, булизазначені вище житловий будинок та земельна ділянка. Після звернення до суду з вищезазначеним позовом, позивач з метою з`ясування наявності вказаного нерухомого майна у відповідача, отримав інформацію з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої, 27.03.2024, тобто за 4 дні до строку повернення позики, ОСОБА_2 подарував зазначений будинок та земельну ділянку своїй доньці ОСОБА_3 . Вважає зазначений договір недійсним, таким, що був вчинений ОСОБА_2 всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, з метою уникнути виконання грошового зобов`язання ОСОБА_2 зі сплати боргу. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Представницею відповідачки надано відзив, у якому просить відмовити у позові повністю, посилаючись на те, що ОСОБА_1 , який не є стороною дарування, але вважає свої права порушеними внаслідок укладання відповідачем ОСОБА_2 договору дарування від 27.03.2024 майна на користь відповідача ОСОБА_3 , оскільки, на думку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 свідомо позбувся належного йому нерухомого майна з метою уникнення звернення стягнення на майно по зобов`язанням ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 . Вказані обставини не відповідають дійсності. 01.02.2024 ОСОБА_2 було отримано в борг від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 100000 доларів США зі строком повернення 01.04.2024. Станом на 03.04.2024 отримані грошові кошти ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 частково у сумі 83000 долари США, залишок боргу складає 17000 доларів США, про що ОСОБА_1 власноруч надав ОСОБА_2 розписку. ОСОБА_2 від повернення коштів не ухиляється, вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за розпискою від 01.02.2024, які розглядаються Київським районним судом м. Харкова, визнані ОСОБА_2 у частині стягнення 17000 доларів США. Натомість, ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 було вчинено на користь ОСОБА_3 саме фраудаторний правочин, що порушує його права як кредитора, оскільки: правочин вчинено за 4 дні до настання строку повернення коштів; правочин вчинено між близькими родичами; правочин безоплатний; вчинення правочину унеможливило звернення стягнення на єдине майно боржника. Суттєвим при оцінці порушення ОСОБА_2 принципу добросовісності при відчуженні нерухомого майна з метою уникнення реального погашення боргу за розпискою від 01.02.2024 є хронологія подій, яка, на думку ОСОБА_5 , є підтвердженням відсутності мотиву в діях ОСОБА_2 на ухилення від повернення коштів: 01.02.2024: ОСОБА_6 позичив ОСОБА_2 100000 доларів США на два місяці, строк повернення – 01.04.2024; березень 2024 року (точна дата не відома) - ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 кошти у сумі 20000 доларів США (без розписки); 27.03.2024 ОСОБА_2 подарував належний йому будинок та присадибну ділянку ОСОБА_3 . 03.04.2024 ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 кошти у сумі 63000 доларів США, про що ОСОБА_2 була видана розписка про отримання ОСОБА_1 коштів у сумі 63000 доларів США та зазначено фактичну суму боргу у сумі 17000 доларів США з урахуванням раніше отриманої ОСОБА_1 суми. Таким чином, виконання боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 здійснювалось після відчуження нерухомого майна, що не підтверджує правову позицію ОСОБА_1 про відчуження майна з метою ухилення від повернення боргу. ОСОБА_2 готовий повернути ОСОБА_1 кошти у сумі 17000 доларів США, але ОСОБА_1 наполягає на сумі боргу 37000 доларів США, через що між сторонами виник судовий спір, який розглядається Київським районним судом м. Харкова (справа № 953/4343/26). ОСОБА_5 вважає, що вчинення її батьком ОСОБА_2 безоплатного правочину з передачі майна на її користь не порушило прав ОСОБА_1 як кредитора (неможливість звернення стягнення на майно). Звернення стягнення на майно боржника — це примусовий захід державного або приватного виконавця, який полягає в арешті, вилученні та реалізації активів для погашення боргу. У позовній заяві ОСОБА_1 наведені посилання на сталу судову практику щодо визнання недійсним фраудаторних правочинів (правові позиції Верховного суду у справах № 369/11268/16, № 753/12145/22, № 693/624/19, № 910/12093/20, № 127/13995/21, № 754/5841/17, № 643/15604/17). У всіх вказаних справах предметом судового спору була недійсність фраудаторного договору, який унеможливлював виконання судового рішення через відсутність у боржника іншого майна, але всі позови подавалися на стадії виконання судових рішень про стягнення боргу. Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, зазначеній у постанові від 03 липня 2019 року по справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). За таких обставин, вимога про визнання недійсним договору дарування від 27.03.2024 не відповідає вимогам закону та сталій судовій практиці, оскільки не має виконавчих проваджень про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , а дії ОСОБА_2 з повернення 83000 доларів США (з позичених 100000 доларів США) після укладання договору дарування ставлять під сумнів позицію ОСОБА_1 про укладання цього договору з метою уникнення сплати боргу. Вимога про повернення права власності на відчужене майно ОСОБА_2 не зрозуміло чистосується саме її як відповідача вимога ОСОБА_1 про «відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом повернення права власності ОСОБА_2 …», але вважає за необхідне зазначити, що діючим законодавством такий спосіб захисту не передбачений. Таким чином, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту є неефективним і не відповідає закону, а тому у задоволенні цих вимог слід відмовити.

Представником позивача надано відповідь на відзив, за змістом якої вважає доводи відповідачки, викладені у відзиві безпідставними та такими, що суперечать нормам матеріального права та сформованій судовій практиці та правовим позиціям Верховного суду з приводу зазначеного правового питання. Так Велика палата Верховного суду у своїй постанові від 04.02.2026р. по справі №910/6654/24, провадження № 12-28гс25 зробила наступний висновок: «178. Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо, щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував поняття фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому для застосування вказаного поняття необов`язково щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23, від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24).» Таким чином, згідно з усталеної судової практики Верховного суду необов`язково, щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу чи відкрито виконавче провадження з метою створення передумов для звернення до суду з позовом щодо фраудаторності правочину. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника. Так, як було зазначено в позові, станом на день отримання позики єдине нерухоме майно, яке належало відповідачу ОСОБА_2 на праві власності та за рахунок якого ОСОБА_1 міг задовольнити свої вимоги у разі не повернення боргу, був спірний житловий будинок та земельна ділянка, які 27.03.2024, тобто за 4 дні до строку повернення позики, ОСОБА_2 подарував своїй доньці ОСОБА_3 . Оскільки оспорюваний правочин було вчинено за чотири дні до настання строку виконання грошового зобов`язання, та враховуючи той факт, що внаслідок його вчинення боржник ОСОБА_2 свідомо позбувся єдиного майна на користь своє доньки, вказаний правочин було вчиненосаме з метою унеможливлення подальшого звернення стягнення на майно боржника, а тому оспорюваним договором безумовно порушуються права та законні інтереси кредитора – позивача ОСОБА_1 . Даний факт підтверджується і тим, що залишок боргу у розмірі 37000 доларів США з моменту настання строку виконання зобов`язання протягом двох років так і не було повернуто. Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Як вже було зазначено в позовній заяві у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що «цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/ інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17.

Представницею відповідачки – адвокатом Філатовою В.К. подано до суду заперечення, у яких зазначає, що ОСОБА_2 в повному обсязі не визнаються позовні вимоги ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_2 вважає, що договір даруванням від 27.03.2024 не є фраудаторним правочином, а сам ОСОБА_2 не ухиляється від виконання своїх зобов`язань перед позивачем як кредитором. Наведені ОСОБА_1 у позові факти не свідчать про укладання ОСОБА_2 договору дарування від 27.03.2024 з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існує судовий спір про стягнення коштів за розпискою від 01.02.2024 у зв`язку з частковим виконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань перед ОСОБА_1 . З урахуванням заявлених вимог про стягнення коштів з ОСОБА_2 у сумі 37000 доларів США та заяви ОСОБА_2 про визнання позову у сумі 17000 доларів США з посиланням на розписку ОСОБА_1 від 03.04.2024 фактичний спір полягає щодо суми боргу 20000 доларів США. ОСОБА_2 визнає суму боргу у розмірі 17000 доларів США і готовий сплатити цю суму коштів ОСОБА_1 , але зв`язок зі ОСОБА_1 втрачений (за відомим відповідачу номером телефону ОСОБА_1 НОМЕР_1 зв`язок з абонентом відсутній), за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 відсутній, його фактичне місце проживання ОСОБА_2 не відоме. Згідно реквізитів позовної заяви ОСОБА_1 електронної пошти не має, а за зазначеним в позові номером телефону ОСОБА_1 відповідає його адвокат – ОСОБА_7 , який взявся передати своєму клієнту пропозицію відповідача про погашення боргу 17000 доларів США, але відповіді на даний час не отримано. ОСОБА_2 не має об`єктивної можливості скористатись частиною першою ст. 537 Цивільного кодексу України і виконати зобов`язання шляхом внесенням боргув депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу, оскільки згідно розділу 21 Порядку вчинення нотаріальних дій, яка регулює прийняття у депозит грошових сум та цінних паперів, в розписці від 01.02.2024: не визначено місце виконання зобов`язання (згідно пункту 1.2 розділу 21 прийняття нотаріусом грошових сум і цінних паперів проводиться за місцем виконання зобов`язання), не зазначено серію та номер паспорта ОСОБА_1 , коли та ким він був виданий, реєстраційного номеру облікової картки платника податків ОСОБА_1 (згідно пункту 1.2 розділу 21 Порядку заява про прийняття грошових сум або цінних паперів у депозит для передавання кредитору має містити паспортні дані та реєстраційний номер облікової картки платника податків фізичної особи, для передачі якій внесений депозит). Враховуючи валюту заборгованості ОСОБА_2 не може виконати зобов`язання перед ОСОБА_1 поштовим переказом через Укрпошту, оскільки згідно пункту 52 Правил надання послуг поштового зв`язку поштовий переказ у межах України пересилається лише в національній валюті. ОСОБА_2 не відомі реквізити валютного рахунку ОСОБА_1 для виконання боргового зобов`язання у безготівковій формі і такі дані в розписці від 01.04.2024 не зазначені. Від розгляду цивільної справи № 953/4343/26 про стягнення боргу ОСОБА_2 не ухиляється, вчасно надав до Київського районного суду м. Харкова відзив та наявні в нього докази, участь у розгляді справи забезпечена через представника. Таким чином, сам факт наявності судового спору за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу не свідчить про ухилення ОСОБА_2 від виконання свого обов`язку з повернення боргу ОСОБА_1 і не є ознакою фраудаторності договору дарування від 27.03.2024. Натомість, поведінка ОСОБА_1 як кредитора ніяким чином не сприяє вирішенню питання повернення боргу навіть у визнаній ОСОБА_2 частині. Договір дарування від 27.03.2024 дійсно було укладено за 4 дні до настання строку повернення коштів за розпискою від 01.02.2024, але 03.04.2024 р. (після відчуження нерухомого майна) ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 кошти у сумі 63000 долари США і цей факт визнається позивачем. Таким чином, повернення коштів ОСОБА_1 після передачі майна за безвідплатним договором на користь рідної доньки спростовує твердження позивача про укладання договору дарування від 27.03.2024 з метою уникнення сплати боргу. Звернення стягнення на майно боржника — це примусовий захід державного або приватного виконавця, який полягає в арешті, вилученні та реалізації активів дляпогашення боргу. Застосування цієї процедури регламентовано Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, для порушення прав ОСОБА_1 як кредитора (неможливість звернення стягнення на майно) необхідно, щоб було відкрито виконавче провадження про стягнення боргу з ОСОБА_2 , в межах якого державним / приватним виконавцем встановлено відсутність у боржника майна для стягнення боргу в повному обсязі. В такому разі договір дарування від 27.03.2024. може бути визнаний недійсним як фраудаторний правочин. Фактично на час подання позову про визнання недійсним договору дарування від 27.03.2024 будь-яких виконавчих проваджень по стягненню коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 не має, більш того - визначена позивачем сума боргу у розмірі 37000 доларів США не є безспірною у частині вимог про стягнення 20000 доларів США, а у визнаній ОСОБА_2 частині в сумі 17000 доларів США сам кредитор ухиляється від прийняття виконання зобов`язання від боржника. Вимога про «відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності відповідачу ОСОБА_2 » не відповідає закону, оскільки такий спосіб захисту діючим законодавством не передбачений, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 надала письмові пояснення, яких вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки вони з чоловіком під шлюбу купили земельну ділянку, на якій побудували житловий будок для своєї доньки. На час розгляду справи виконавчих проваджень або судових рішень про стягнення з її чоловіка ОСОБА_2 не має, а тому твердження позив про порушення його як кредитора є передчасними. Доказів, які б підтверджували відсутність у ОСОБА_2 іншогайна позивачем не надано.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Відповідно до ухвали суду від 23.04.2026 забезпечено позов шляхом заборони ОСОБА_3 відчуження у будь-який спосіб житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою, площею 0,0601 га, що надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 6322057600:00:001:0532.

Ухвалою суду від 23.04.2026 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання було призначено на 01.06.2026, яке відкладено на 22.06.2026 у зв`язку з неявкою позивача та його представника.

Ухвалою суду від 22.06.2026 закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті на 17.07.2026, у якому здійснено перехід до стадії ухвалення судового рішення, проголошення якого призначено на 22.07.2026.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав.

Представниця відповідачів у судове засідання не з`явилася, надавши заяву про відкладення судового засідання, у зв`язку з тим, що їй необхідно прийняти участь як адвоката по іншій справі в Службі у справах дітей Харківської міської ради.

Частиною 1 ст. 223 ЦПК України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до п 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Суд зазначає, що указана представницею відповідачів причина неявки в судове засідання не підтверджена відповідними доказами, не значено у якій саме справі вона зайнята. Крім того, суд зазначає, що дата судового засідання для розгляду цієї справи по суті була заздалегідь, відповідно до вимог п. 15 ч. 2 ст. 197 ЦПК України, визначена за погодженням з представницею відповідачів.

До того ж, як передбачено п. 10 ч. 2 ст. 2 ЦПК України, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.

Враховуючи викладене та той факт, що представницею відповідачів подано до суду всі заяви по суті, які враховуються судом при ухваленні рішення, суд вважає за можливе розгляд справи без її участі.

Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 у судове засідання не з`явилася, надавши клопотання про розгляд справи без її участі.

Фактичні обставини, встановлені судом, норми права, які застосовував суд, мотиви суду.

01.02.2024 ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 позику у вигляді грошових коштів у розмірі 100000,00 доларів США строком до 01.04.2024, про що відповідачем було складено та підписано відповідну розписку (а.с. 12).

Відповідно до договору дарування від 27.03.2024, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тельпіс О.В., ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, яка знаходиться під цим житловим будинком, площею 0,0601 га, що надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер - 6322057600:00:001:0532 (а.с. 15-16). Зазначене підтверджується також Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 14).

Позивачем подано до Київського районного суду м. Харкова позов до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 01.02.2024 в сумі 37000 доларів США (а.с. 17). Відповідно до ухвали суду від 15.04.2026 по справі №953/4343/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики відкрито провадження за правилами загального позовного проваження, призначено підготовче засідання (а.с. 18).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

-особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

-наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

-враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

-фіктивного (стаття 234 ЦК України);

-такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

-такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Цей суд звертав увагу, що:

-відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

-мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

-застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24));

-тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18))

Касаційний суд зауважує, що:

-зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

-для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Враховуючи викладене, є неспроможними доводи сторони відповідача про те, що повинно існувати судове рішення про стягнення, зокрема, боргу, чи відкрито виконавче провадження з метою створення передумов для звернення до суду з позовом щодо фраудаторності правочину.

Суд зазначає, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором.

Так, ОСОБА_2 , який є боржником за договором позики, відчужує належне йому майно на підставі безоплатного договору дарування на користь своєї доньки за 4 дні до строку повернення позики, будучи достовірно обізнаним про настання строку виконання зобов`язання за договором позики від 01.02.2024, отже, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки умисно вчинявся на шкоду кредитору – ОСОБА_1 для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу чи зменшення обсягу майна боржника, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Отже, ОСОБА_2 уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Водночас, суд зазначає, що ОСОБА_2 не надано доказів наявності у нього іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором ОСОБА_1 .

Щодо доводів сторони відповідача про неналежний спосіб захисту прав позивача суд зазначає таке.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від 18.05.2022 у справі №643/15604/17.

Суд зазначає, що у спірних правовідносинах та за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки ОСОБА_2 і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2129,92 грн та 665,60 грн за заяву про забезпечення позову, які підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись ст. 7, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, яка знаходиться під цим житловим будинком площею 0,0601 га, кадастровий номер 6322057600:00:001:0532, надана для будівництва обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тельпіс О.В. 27.03.2024, зареєстровано у реєстрі за №549.

Відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення ОСОБА_2 права власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, яка знаходиться під цим житловим будинком площею 0,0601 га, кадастровий номер № 6322057600:00:001:0532, надана для будівництва обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судовий збір на користь ОСОБА_1 в розмірі по 1397,76 грн (одна тисяча триста дев`яносто сім гривень 76 копійок) з кожного.

Надіслати учасникам справи копію судового рішення в електронній формі у порядку, визначеному законом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) сторін:

позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя І. М. Нечипоренко