Рішення від 21 липня 2026 р. у справі №380/16973/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2026 рокусправа № 380/16973/25

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Костецького Н.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ), у якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 14.07.2020 по день фактичного розрахунку 22.07.2025;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 14.07.2020 по день фактичного розрахунку 22.07.2025.

Ухвалою суду від 02.09.2025 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою суду від 20.10.2025 зупинено провадження в адміністративній справі № 380/16973/25 до набрання чинності судовим рішенням Великої Палати Верховного Суду у справі №306/2708/23 (касаційне провадження № 14-84цс25).

27.02.2026 справа № 380/16973/25 передана для розгляду головуючому судді Костецькому Н.В., відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

Ухвалою суду від 04.03.2026 прийнято до розгляду справу № 380/16973/25.

Ухвалою суду від 17.07.2026 поновлено провадження у справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України. Згідно витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 13.07.2020 № 197-ОС, позивача виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення з 13.07.2020.

Вказує, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 29.03.2021 припинено юридичну особу військова частина НОМЕР_4 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) із визначенням правонаступника військову частину НОМЕР_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 на даний час ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_2 )).

При виключенні позивача зі списків особового складу загону, відповідач не здійснив повного розрахунку при звільненні з позивачем. 23.07.2025 відповідач на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2025 у справі № 380/23495/24, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.06.2025, здійснив виплату індексації - різниці грошового забезпечення на загальну суму 120064,52 грн., що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ «Приватбанк».

Позивач вважає, що відповідач зобов`язаний був нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, обраховане відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Відповідач щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зазначає, що частина 5 статті 122 КАС України, яка є спеціальною нормою, передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Вважає, що перебіг строку звернення до суду у спірних правовідносинах починається з наступного дня після ознайомлення військовослужбовця про розмір сум відповідних виплат. Витяг з наказу від 13.07.2020 № 197-ОС вказує на те, що відносини публічної служби у позивача припинились 13.07.2020 року і з цього часу грошове забезпечення ним не отримувалось. Таким чином, у зв`язку із набранням чинності 19.07.2022 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», до вимог про стягнення оплати праці почали застосовуватись строки звернення за судовим захистом. Зважаючи на те, що такі зміни набули чинності 19.07.2022 року, а позивач звернувся до суду 18.08.2025 (дата підписання позовної заяви позивачем), не обґрунтувавши поважності причин пропуску місячного строку звернення до суду, а тому правові підстави для поновлення такого відсутні.

Щодо нарахування та виплатити середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач зазначає, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. Просить відмовити в задоволенні позову.

Дослідивши наявні у справі докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Позивач проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України.

Відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_6 прикордонного загону ЗРУ ДПС України від 13.07.2020 №197-ОС, позивача, звільненого з військової служби у запас, виключено з 13.07.2020 зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2025 у справі № 380/23495/24, яке набрало законної сили 16.06.2025, визнано протиправним дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 13 липня 2020 року із застосуванням щомісячної індексації-різниці відповідно до абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період 01 березня 2018 року по 13 липня 2020 року, виходячи з фіксованої величини 4447,10 грн., що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу відповідно до вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Вказане судове рішення виконано відповідачем лише 23.07.2025 та перераховано позивачу невиплачене грошове забезпечення у розмірі 120064,52 грн., що підтверджується випискою АТ КБ «Приватбанк» по картковому рахунку позивача (а.с. 6).

Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні протиправною, звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд керувався таким.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).

Згідно ст. 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Приписами пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

За правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті. Водночас такі питання врегульовані КЗпП України.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

Суд зазначає, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Водночас, вказаними вище нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Згідно ст. 117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ внесено зміни до статті 117 КЗпП України.

Відповідно до ст. ст. 116, 117 КЗпП України (в редакції чинній з 19.07.2022) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19 липня 2022 року - положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-IV (далі - Закону № 3248-IV), втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.

Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року - підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.

Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).

Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.

Верховний Суд указав, що у зв`язку із набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19 липня 2022 року, є неможливим.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц зробила висновок, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути, безумовно, стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначає, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19, визначив правило, яке необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тлумачення цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

З матеріалів справи суд встановив, що наказом від 13.07.2020 №197-ОС позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення 13.07.2020.

Отже, датою початку перебігу прострочення розрахунку з позивачем при звільненні є наступний день після звільнення – 14.07.2020.

Виплату позивачу належних при звільненні сум грошових коштів було здійснено відповідачем 23.07.2025 на виконання рішення суду у справі №380/23495/24.

Суд враховує, що у цій справі період з 14.07.2020 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців.

Водночас, період з 19.07.2022 по 23.07.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Обраховуючи розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, який підлягає виплаті на користь позивача, суд бере до уваги наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду і зазначає таке.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок № 100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (пп. «л» п. 1 розділу І Порядку № 100).

За змістом п. 2 розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з п. 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до особистої картки грошового забезпечення позивача за 2020 рік, розмір грошового забезпечення за два місяці служби перед звільненням становив: у травні 2020 року – 17713,47 грн. та у червні 2020 року – 17819,07 грн.

Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 582,50 грн. (17713,47 + 17819,07 /61 календарний день).

Період за час затримки розрахунку при звільненні:

- з 14.07.2020 по 18.07.2022 - 734 календарних дні;

- з 19.07.2022 по 19.01.2023 - 184 календарних дні.

Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 534735,00 грн. (582,50 грн. х 918 календарних днів).

Водночас, оцінюючи розмір середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.07.2020 по 19.01.2023, суд звертає увагу на таке.

У порівнянні із розміром присудженого позивачу грошового забезпечення (120064,52 грн.), виплаченого на виконання рішення суду у справі №380/23495/24, суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 534735,00 грн. не можна вважати співмірною, оскільки така перевищує її більше ніж у 4 рази.

Суд дійшов переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 Кодексу законів про працю України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій і статус суддів, суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц).

Указані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Синтаксичний розбір текстуального змісту норми статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду дійти висновку, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічний висновок викладено Касаційним адміністративним судом Верховного Суду в постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та від 18.11.2021 у справі №200/5415/20-а.

Таким чином, принцип співмірності підлягає застосуванню щодо середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільнення як за період до 18.07.2022, так і після вказаної дати.

Враховуючи обов`язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України.

Оскільки відповідачем порушені строки виплати грошового забезпечення у розмірі 120064,52 грн., а розрахований розмір середнього заробітку складає 534735,00 грн., що є непропорційним до розміру невиплаченої суми, суд робить висновок про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З врахуванням принципу співмірності та порядку визначення істотності частки заборгованості при звільненні, який викладений у постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені складає: 120064,52 грн. (сума грошового забезпечення, яка виплачена позивачу за рішенням суду) / 534735,00 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні) х 100 = 22,45%.

Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з врахуванням істотності частки заборгованості (22,45%) становить: 582,50 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 22,45% х 918 календарних днів затримки = 120048,00 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні за період з 14.07.2020 по 19.01.2023, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

У зв`язку з цим, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 120048,00 грн.

Суд відхиляє доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення із позовом до суду, оскільки відповідач, на виконання рішення суду, здійснив виплату належного позивачу грошового забезпечення 23.07.2025, а з даним позовом позивач звернувся до суду 18.08.2025, тобто в межах строку, визначеного ч. 5 ст. 122 КАС України.

Згідно із вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд робить висновок про наявність підстав для задоволення позову частково.

Що стосується судового збору, то, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, такий підлягає стягненню на користь позивача.

Керуючись статтями 242-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ухвалив:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 120048 (сто двадцять тисяч сорок вісім) грн. 00 коп.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) грн. 96 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст судового рішення складено 22.07.2026 року.

СуддяКостецький Назар Володимирович