Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №916/5155/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року

м. Київ

cправа № 916/5155/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Мазуренко М. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 (головуючий суддя Ярош А. І., судді Принцевська Н. М., Савицький Я. Ф.)

у справі № 916/5155/24

за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»

до Приватного акціонерного товариства «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат»

про стягнення коштів,

(у судовому засіданні взяли участь: представник позивача - Канципа Є. С. та представники відповідача - Левченко О. В., Нижник О. В.)

ВСТУП

1. У цій справі перед Верховним Судом постало питання можливості присудження до стягнення із позичальника на користь банка передбаченої умовами укладеного ними кредитного договору винагороду за користування кредитом, а також нарахованих на неї інфляційних втрат та 3% річних.

2. Ураховуючи, що підписавши відповідний договір, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у ньому платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін, а нерозуміння природи договору, складності розрахунку, не звільняє його від обов`язку виконання цього договору (див., зокрема постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19), Верховний Суд позитивно відповів на зазначене питання, про що детально йдеться далі у цій постанові.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог, підстав заявленого позову

3. Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до Приватного акціонерного товариства «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» (далі - ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат») про стягнення 5 778 133,93 грн заборгованості.

4. Заявлені позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору від 20.11.2013 № 4И13759И щодо оплати винагороди за користування кредитом, у зв`язку з чим позивач просив стягнути з ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» 3 402 409, 97 грн цієї винагороди, 1 849 424, 70 грн інфляційних втрат та 526 299, 26 грн 3 % річних.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

5. Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.05.2025 у справі № 916/5155/24 зазначений позов було задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача кошти у заявленому розмірі.

6. Ухвалюючи це рішення, місцевий господарський суд виходив, зокрема, з того, що у спірних правовідносинах сторони, реалізуючи принцип свободи договору, вільно, самостійно, на власний розсуд, тобто за волевиявленням обох сторін, погодили в укладеному договорі, що відповідач окрім іншого сплачує банку і винагороду за користування кредитом у розмірі, що визначається у встановлений договором спосіб. ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» свої зобов`язання за договором в частині сплати банку цієї винагороди повністю не виконав, винагороду сплатив лише частково, у зв`язку з чим за ним обліковується заборгованість в розмірі 3 402 409,97 грн. Станом на момент ухвалення рішення у цій справі кредитний договір є чинним, а отже обов`язковим до виконання обома сторонами. З пропозиціями про внесення змін до нього (у тому числі, що стосується сплати винагороди банку) відповідач, починаючи з 2013 року, жодного разу до позивача не звертався, здійснивши натомість часткову сплату винагороди за користування кредитом.

7. Водночас суд першої інстанції звернув увагу на те, що порядок нарахування винагороди банку визначено умовами кредитного договору та додатковими угодами до нього - наведена відповідна формула нарахування та її складові. В деталізованому розрахунку банком відображені показники всіх складових цієї формули та додатково подано до суду опис деталізованого розрахунку. Тому доводи відповідача щодо неможливості здійснити перевірку заявленої до стягнення заборгованості, а також надати власний контррозрахунок, за висновками місцевого господарського суду, мають суб`єктивний характер.

8. Крім того, з посиланням на пункт 5.7 укладеного сторонами договору суд першої інстанції дійшов висновку, що як станом на час звернення позивача до суду із даним позовом, так і станом на дату ухвалення рішення у цій справі строк позовної давності за вимогами про стягнення винагороди банку за користування кредитом не сплинув, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні відповідного клопотання відповідача.

9. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 рішення Господарського суду Одеської області від 21.05.2025 було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

10. На відміну від місцевого господарського суду суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що нарахування винагороди банком можливе лише у разі фактичного надання клієнту окремих банківських послуг, а не за дії, що є складовою виконання ним власних обов`язків за кредитним договором або є пов`язаними виключно з користуванням кредитом, за яке вже передбачена сплата процентів.

11. Проте, як з`ясував апеляційний господарський суд, матеріали цієї справи не містять визначення переліку, змісту, обсягу чи навіть назви банківської послуги, за надання якої могла б стягуватися відповідна винагорода та детального розрахунку позивача щодо повної суми винагороди за спірним кредитним договором за весь період користування кредитом. Фактично умовами договору визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом. Заразом конструкція відповідного пункту кредитного договору та його редакції у додатковій угоді від 21.07.2014 містять формулу, складові якої є неоднозначними, що унеможливлює чітке відтворення алгоритму розрахунку.

12. Сам же факт підписання сторонами кредитного договору з умовами про сплату винагороди банку, за висновками суду апеляційної інстанції, не означає їх безумовної правомірності, якщо вони суперечать вимогам законодавства та природі договірного зобов`язання.

Касаційна скарга

13. Не погодившись із ухваленою апеляційним господарським судом постановою, АТ КБ «ПриватБанк» звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.05.2025 залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарг

14. Підставами касаційного оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції позивач у касаційній скарзі визначає підстави, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

15. На обґрунтування цих підстав АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції, кваліфікувавши передбачену пунктом 4.5 та пунктом А.10 кредитного договору винагороду, як «подвійну оплату за користування кредитом», та дійшовши висновку про неможливість її стягнення через, нібито, «складність» формули, застосував статті 1048, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України):

- згідно з якими нерозуміння чи складність формули не звільняє сторону від обов`язку платити винагороду, якщо договір є чинним (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19);

- щодо компенсаційного характеру винагороди банку, правомірності встановлення цієї винагороди за математичною формулою та відсутності підстав для її ототожнення із процентами, передбаченими статтею 1048 ЦК України (постанови Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20, від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (904/1699/24));

- стосовно доктрини venire contra factum proprium («заборони суперечливої поведінки», постанова Верховного Суду від 29.11.2022 у справі № 910/2608/21).

16. Також скаржник звертає увагу на те, що в оскаржуваній постанові апеляційний господарський суд послався на висновок викладений:

1) у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21), згідно з яким «наявність у Банку можливості стягувати з боржника надмірні кошти винагороди за користування кредитом перетворюється на джерело невиправданих додаткових прибутків...»;

2) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, за змістом якого «банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи...)... банк неповноважний стягувати плату (комісію) за управління кредитом...».

17. За твердженнями позивача від цих висновків слід відступити (уточнити/звузити їх) у контексті кредитування з механізмом хеджування ризиків (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України).

18. Скаржник наполягає на тому, що зазначені висновки сформувалися переважно на базі концепцій захисту слабшої сторони (як у споживчому кредитуванні) та стосувалися «прихованих комісій» за стандартні операційні дії банку (видача довідки, ведення рахунку). Однак, їх необґрунтоване й широке застосування до кредитування суб`єктів господарювання (комерційних відновлювальних ліній), як це зробив суд апеляційної інстанції у цій справі, руйнує фундаментальний принцип свободи договору (стаття 627 ЦК України) та ігнорує економічну суть правовідносин.

19. Згідно із позицією банку передбачена пунктом 4.5 укладеного сторонами кредитного договору винагорода (за формулою з прив`язкою до курсу валют) у даному випадку є не «комісією за управління», а компенсаційним механізмом мінімізації валютних ризиків (хеджуванням). Натомість висновок про те, що будь-який додатковий платіж у комерційному кредиті автоматично стає «невиправданим прибутком», прямо суперечить статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка встановлює можливість стягнення «інших зборів» в обмін на пільгову процентну ставку.

20. Посилаючись на наведене, скаржник стверджує, що Верховному Суду слід відступити від поширення висловлених у справах № 927/92/21 та № 363/1834/17 висновків суду касаційної інстанції на правовідносин комерційного кредитування, чітко встановивши, що при кредитуванні суб`єктів господарювання умова про сплату винагороди, яка має компенсаційний характер (зокрема, хеджування валютних ризиків) та погоджена сторонами, є правомірною і не може кваліфікуватися як джерело невиправданих прибутків банку чи плата за послуги в інтересах самого банку (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України).

21. Окрім зазначеного, у касаційній скарзі позивач також зауважує, що судом апеляційної інстанції неправильно кваліфіковано правову природу заявленої до стягнення винагороди, проігноровано висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, порушено принцип добросовісності та доктрину «заборони суперечливої поведінки», безпідставно наведено аргументи щодо введення воєнного стану задля ревізії укладеного сторонами кредитного договору, що свідчить про неправильне застосування ним норм матеріального права та порушення процесуальних норм (статті 86 ГПК України).

Позиція інших учасників справи

22. У встановлений Верховним Судом строк відповідач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» не скористався, відповідний відзив не подав.

23. Натомість від ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» надійшли додаткові пояснення, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу, поданим поза межами встановленого строку на його подання, у зв`язку з чим ці додаткові пояснення на підставі статті 118 ГПК України залишаються Верховним Судом без розгляду.

24. Аналогічні мотиви щодо наявності підстав для залишення вищевказаних додаткових пояснень без розгляду були неведені і АТ КБ «ПриватБанк» у його відповідному клопотанні, поданому до Верховного Суду.

25. Заразом що інших поданих ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» пояснень у справі № 916/5155/24 Верховний Суд вбачає за необхідне зауважити, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України під час розгляду справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору винятково у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло під час розгляду справи, якщо визнає це необхідним. У цьому разі Верховний Суд не визнавав необхідним одержати від учасників справи додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження. Тому відповідно до частини другої статті 118 ГПК України Верховний Суд залишає без розгляду і ці подані відповідачем поза межами строку на касаційне оскарження пояснення у справі № 916/5155/24, як заяву по суті справи, що подана поза межами встановлених строків. Аналогічні висновки викладено, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2025 у справі № 916/992/25.

26. Крім того, під час касаційного провадження у справі № 916/5155/24 до Верховного Суду надійшло клопотання ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (обґрунтоване, зокрема, наявністю виключної правової проблеми щодо визначення правової природи винагороди за користування кредитом та існуванням низки правових питань у контексті можливості її нарахування та стягнення), на яке АТ КБ «ПриватБанк» подало заперечення проти його задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

27. Як з`ясували суди попередніх інстанцій, 20.11.2013 ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» уклали кредитний договір № 4И13759И, за умовами якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі згідно з пунктом А.1, з лімітом і на цілі, зазначені у пункті А.2, не пізніше 5 днів із моменту, зазначеного у третьому абзаці підпункту 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди в обумовлені цим договором строки.

28. Відповідно до пункту 1.2 вищевказаного договору дата повернення кредиту зазначена у пункті А.3 та може бути змінена згідно з підпунктами 1.3, 2.2.14, 2.3.2, 2.4.1 цього договору.

29. Усі істотні умови кредитування викладено в Розділі А «Істотні умови кредитування».

30. З урахуванням змін та доповнень, що вносились до кредитного договору додатковими угодами від 23.07.2014, 17.11.2014, 27.07.2015, 10.11.2015, 25.01.2016, 03.11.2016, 29.11.2016, сторонами було погоджено такі умови кредитування:

- вид кредиту: відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається позичальнику частинами, або повністю до дати, зазначеної в пункті 1.2, в межах ліміту договору, в тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору (пункт А.1 кредитного договору);

- ліміт кредитного договору: 2 200 000,00 грн на наступні цілі - фінансування поточної діяльності (пункт А.2 кредитного договору);

- строк повернення кредиту: дати згідно Графіку зменшення поточного ліміту пункт А.2.1 (пункти А.3, 1.2 кредитного договору).

- Графік зменшення поточного ліміту: 27.11.2015 -100 000,00 грн; 27.01.2016 - 0,00 грн (підпункт А.2.1 кредитного договору).

31. За змістом підпункту 2.1.2 кредитного договору банк зобов`язався надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів в межах суми, обумовленої пунктом 1.1.

32. Натомість позичальник окрім іншого зобов`язався сплатити банку винагороду у відповідності з пунктами 4.5, 4.7, 4.15 цього договору, про що зазначено у підпункті 2.2.5 кредитного договору.

33. Як передбачено умовами, наведеними у пункті 4.1 договору, плата за користування кредитними коштами за цим договором складається з відсотків за фіксованою процентною ставкою, згідно з пунктами 4.2, 4.3, та винагороди за користування кредитом, згідно з пунктом 4.5.

34. При цьому у пункті 4.5 кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом відповідно до пункту А.10 (додаткова угода 2014 року), згідно з яким винагорода за користування кредитом розраховується за неведеною в цьому пункті формулою, в якій: Ai - різниця між сумою видачі та сумою погашення кредиту на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «і»; D - базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів; Ki - офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «і»; Кn - офіційний курс гривні до долара США на день розрахунку; Pi - сума погашених процентів за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня «і»; Rj - числове значення фіксованої процентної ставки за договором, що діє на визначену, яка відповідає порядковому номеру дня «i»; Sn - вхідне сальдо на день розрахунку; V - сума винагороди за користування кредитом; i - порядковий номер дня в історії кредитного договору; n - порядковий номер дня в історії кредитного договору, на який здійснюється розрахунок винагороди. При від`ємному значенні сума винагороди «V» сплаті не підлягає.

У разі дострокового повного погашення зобов`язань за договором (кредиту, відсотків винагороди за користування кредитом), подальший розрахунок винагороди за користування кредитом відбувається згідно із зазначеною формулою, де подальші обороти після повного погашення зобов`язань розглядаються як початкові, «n» та «і» набувають нових первинних значень.

35. Додатковою угодою у 2016 році до кредитного договору в тому числі було внесено зміни до його пункту 4.6 щодо строку сплати та дня нарахування винагороди.

36. З урахуванням цієї додаткової угоди, згідно з пунктом 4.6 договору сума винагороди за користування кредитом (пункт 4.5) сплачується 28.12.2016, або достроково (підпункт 2.4.1). У разі несплати винагороди за користування кредитом у зазначену дату несплачена винагорода вважається простроченою.

37. Разом з цим пунктом 4.13 кредитного договору, в редакції додаткової угоди 2015 року, було передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом здійснюються у дату встановлення нульового поточного ліміту (підпункт А.2.1) або у день дострокового повернення кредиту (підпункт 2.4.1).

38. Крім того, умовами кредитного договору було передбачено, що строки позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років (пункту 5.7 договору в редакції додаткової угоди 2014 року).

39. Пунктами А.9, А.10, кредитного договору визначено, що на день його укладання позичальник сплачує банку винагороду за відкриття позичкового рахунку у розмірі 500 грн в день укладення кредитного договору. Позичальник сплачує банку ще винагороду за користування кредитом в розмірі, яка визначається за відповідною формулою.

40. Суди попередніх інстанцій також встановили, що на виконання умов кредитного договору від 20.11.2013 № 4И13759И банк виконав свій обов`язок належним чином, надавши позичальнику кредит, що визнається обома сторонами договору.

41. До того ж, як було з`ясовано судами, у справі № 910/16311/24 судовими рішеннями було відмовлено у задоволення позову ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» про визнання недійсними відповідних пунктів зазначеного кредитного договору, що стосуються винагороди за користування ним.

42. Водночас згідно з твердженнями банка 27.01.2016 позичальником було погашено заборгованість за кредитом та процентами, що підтверджується виписками з рахунків, платіжними дорученнями та меморіальними ордерами, проте в порушення пункту 4.6 кредитного договору винагорода за користування кредитом до 28.12.2016 ним була сплачена лише частково, а її несплачений залишок становить 3 402 409,97 грн.

43. За таких обставин, АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про стягнення з позичальника зазначених кошів винагороди за користування кредитом, а також нарахованих у зв`язку із простроченням їх сплати інфляційних втрат (1 849 424, 70 грн) та 3 % річних (526 299, 26 грн).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

44. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

45. Дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та перевіривши з огляду на встановлені фактичні обставини справи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню, з огляду на таке.

46. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України, зокрема є, договори та інші правочини.

47. За приписами частини першої статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

48. При цьому договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).

49. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

50. Водночас, як унормовано у частинах першій, другій статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави [Глави 71], якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

51. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

52. Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

53. Отже, за своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правового договору, який визначає взаємні зобов`язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору.

54. Таким чином, правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору.

55. Законодавство України надає сторонам можливість укладати договори в яких містяться елементи різних договорів, так звані, «змішані договори».

56. Автономія волі сторін є ключовою рисою цивільного права. На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов`язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.

57. У цій справі (№ 916/5155/24) факт укладення АТ КБ «ПриватБанк» і ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» кредитного договору та погодження у його пункті 4.5 умов про те, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі визначеному пунктом А.10., за відповідною формулою, встановлений судами попередніх інстанцій і не заперечується сторонами справи.

58. Крім того, як з`ясували суди попередніх інстанцій, судовими рішеннями у справі № 910/16311/24 у задоволені позову ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» про визнання недійсними відповідних пунктів укладеного сторонами договору було відмовлено.

59. Тож, за встановлених судами обставин, укладений позивачем та відповідачем кредитний договір та додаткові угоди до нього є чинними та обов`язковими до виконання. Разом з тим у порушення взятих на себе за цим договором зобов`язань ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» винагороду за користування кредитом на користь банка не сплатило.

60. Апеляційний господарський суд, відмовляючи у стягненні із відповідача на користь позивача зазначеної винагороди, а також нарахованих на неї інфляційних втрат та 3% річних, зокрема, виходив, з непідтвердженості того, за які саме банківські послуги стягується відповідна винагорода, створення її нарахуванням ситуації подвійної оплати за користування кредитом та визначення розміру цієї винагороди за формулою, складові якої є неоднозначними, що унеможливлює чітке відтворення алгоритму розрахунку.

61. АТ КБ «ПриватБанк» з такими висновками суду апеляційної інстанції не погодилось та на підставах, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 287 ГПК України, оскаржило у касаційному порядку ухвалену ним постанову.

62. У своїй касаційній скарзі, як вже зазначалось, позивач посилається на те, що викладені у оскаржуваній постанові апеляційного господарського суду висновки про застосування норм права не відповідають висновкам щодо їх застосування, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, постановах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20, від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (904/1699/24), від 29.11.2022 у справі № 910/2608/21, а також наполягає на необхідності відступлення від висновків щодо застосування правових норм, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 та постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21), на які послався суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення у цій справі.

63. Проаналізувавши відповідні доводи касаційної скарги, Верховний Суд вбачає, що 19.03.2021 об`єднана палата Касаційного господарського суду складі Верховного Суду ухвалила постанову за результатами здійснення касаційного провадження у справі № 904/2073/19 за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Сентоза ЛТД» про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253, 01 грн та за зустрічним позовом ТОВ «Сентоза ЛТД» до АТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів укладеного між сторонами кредитного договору від 05.01.2009 № 4С09021И, а саме у яких наведено умови сплати позичальником винагороди за користування кредитом у розмірі, що визначається за формулою (передбачає її розрахунок з урахуванням і процентів, і різниці між сплаченими і несплаченими коштами).

64. Ухвалюючи цю постанову та, зокрема, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні первісного позову з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову та стягнення з відповідача (позичальника) на користь банку заборгованість за винагородою, об`єднана палата Касаційного господарського суду складі Верховного Суду виходила з того, що сторони погодили умови кредитного договору, який не був визнаний недійсним, зокрема і умови щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов?язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства, а відповідач (позичальник) заперечень щодо викладених у пункті А.10 договору умов щодо сплати винагороди за встановленою формулою ні під час укладення договору, ні під час підписання додаткової угоди, якою змінювалась формула розрахунку винагороди, не висловлював, питання про зміну умов договору не порушував.

65. Тому, ураховуючи, що договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України) і в силу приписів статті 204 цього Кодексу правомірність правочину презюмується, об`єднана палата Касаційного господарського суду складі Верховного Суду виснувала про те, що:

- у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню;

- незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства;

- суди попередніх інстанцій помилково ототожнювали передбачену умовами договору винагороду зі змінюваною процентною ставкою та помилково зазначили, що її формула має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту, а також не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині шостій статті 1056-1 ЦК України.

66. Крім того, щодо питання застосування норми права у правовідносинах, що регулюють інститут винагороди, об`єднана палата Касаційного господарського суду складі Верховного Суду зазначила таке: 1) нерозуміння природи договору, складність розрахунку не звільняє сторони від обов?язку його виконання; 2) підписавши кредитний договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані.

67. З урахуванням викладеного та з огляду на аргументи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» Верховний Суд також бере до уваги і правову позицію, викладену в ухваленій судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду постанові від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20, згідно з якою було здійснено відступ від правового висновку, викладеного у постанові від 21.07.2021 у справі № 910/14918/20, за змістом якої суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій щодо відхилення грошових вимог банку до боржника в частині нарахованої винагороди за користування кредитом із огляду також і на те, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, чого не вбачається з редакції формули винагороди, яка залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки, має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту, а також, не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки.

68. З наведеного однозначно слідує, що у цій справі (№ 916/5155/24) у оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції здійснено правозастосування без урахування викладених у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19 висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду складі Верховного Суду, а також висловлених у постанові від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20 висновків судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які сформульовано судом касаційної інстанції щодо застосування правових норм у подібних правовідносинах і від яких при здійсненні касаційного провадження у справі, що переглядається, Верховний Суд не вбачає підстав відступати.

69. Водночас Верховний Суд зауважує, що у цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно базуватися на тому, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду (див. постанови Верховного Суду, зокрема, від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17, від 08.08.2023 у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04.10.2023 у справі № 906/1026/22).

70. З огляду на все викладене, доводи касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк» у цій частині знайшли своє підтвердження, позаяк скаржник належним чином обґрунтував неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме їх застосування без урахування висновків Верховного Суду (тобто, підтвердилася передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстава касаційного оскарження).

71. До того ж аналогічні висновки про те, що підписавши договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату усіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані, а незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди, на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, викладено і у постанові Верховного Суду від 08.07.2026 у справі № 904/5142/24, яку ухвалено після подання позивачем касаційної скарги у цій справі (частина четверта статті 300 ГПК України)

72. Отже, ухвалену у цій справі (№ 916/5155/24) оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, у якій викладено протилежні по своїй суті висновки, слід скасувати, а рішення місцевого господарського суду, ухвалене в результаті правозастосування, що відповідає вищенаведеним висновкам Верховного Суду про застосування норм права, підлягає залишенню в силі.

73. З урахуванням підтвердженості окремих доводів касаційної скарги позивача (пункти 68, 70 цієї постанови), а також зважаючи на наявність у цьому разі підстав для виходу за межі її доводів та вимог (згадувана частина четверта статті 300 ГПК України), і як наслідок для скасування оскаржуваного АТ КБ «Приватбанк» судового рішення, Верховний Суд не вважає за необхідне надавати детальну відповідь на кожен аргумент поданої у цій справі касаційної скарги.

74. У цьому контексті Верховний Суд звертається до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформульованої, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01), «Проніна проти України» (заява № 63566/00) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) та згідно з якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A. 303-A).

75. Заразом підстав для відступлення від висновків викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 та Верховним Судом у постанові від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21) при касаційному перегляді цієї справи Верховний Суд не вбачає, зважаючи на зміст спірних правовідносин (у справі № 363/1834/17 спір стосувався споживчого кредитування, тобто правовідносини у ній не є подібними до справи № 916/5155/24), а також ураховуючи ієрархію висновків Верховного Суду, про яку йдеться у пункті 69 цієї постанови та відповідно до якої висновки об`єднаної палати та судової палати Касаційного господарського суду складі Верховного Суду мають перевагу над висновками, висловленими у судовому рішення, ухваленому колегією суддів суду касаційної інстанції (це стосується постанови від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21).

76. Крім того, Верховний Суд не вбачає підстав і для задоволення поданого ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» клопотання про передачу справи, що переглядається (№ 916/5155/24), на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке обґрунтовано наявністю у цій справі виключної правової проблеми.

77. Так, відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

78. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30.10.2018 у справі № 757/172/16-ц зазначила, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

79. Водночас у поданому відповідачем клопотанні відсутні належні обґрунтування згаданих кількісного та якісного вимірів. При цьому заявник хоч і зазначає про постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, проте ігнорує її у контексті наявності у спірних правовідносинах релевантних правових висновків, висловлених об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, посилаючись натомість на висновки, наведені у Рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10.11.2021 у справі № 1-26/2011та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, які стосуються правовідносин споживчого кредитування, тобто, як вже зазначалось, правовідносин, що не є подібними тим, що склались між сторонами справи № 916/5155/24 (див., зокрема, ухвалу об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.06.2026 у справі № 910/2153/25, також постановлену після подання касаційної скарги у цій справі).

80. З цих міркувань Верховний Суд погоджується з висловленими у відповідній заяві аргументами АТ КБ «Приватбанк» про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та у задоволенні заявленого ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» клопотання про це відмовляє.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

81. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

82. За змістом статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

83. Ураховуючи все викладене, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга АТ КБ «Приватбанк» підлягає задоволенню, оскаржувану постанова суду апеляційної інстанції слід скасувати, а рішення місцевого господарського суду - залишити в силі.

Розподіл судових витрат

84. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, з ПрАТ «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» на користь АТ КБ «Приватбанк» підлягає стягненню 138 675, 21 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 у справі № 916/5155/24 скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.05.2025 - залишити в силі.

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат» (код ЄДРПОУ 00278818) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) 138 675, 21 грн судового збору за подання касаційної скарги.

4. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил