Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №138/807/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 138/807/25

Провадження № 22-ц/801/1182/2026

Категорія: 10

Головуючий у суді 1-ї інстанції Київська Т. Б.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 рокуСправа № 138/807/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О. В.,

суддів: Берегового О .Ю., Панасюка О. С.,

за участю секретаря судового засідання Кулішко Б. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , поданою його представником – адвокатом Близнюком Віктором Васильовичем, на рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 04 березня 2026 року у м. Могилів-Подільський суддею Київською Т. Б., дата складання повного тексту судового рішення невідома,

УСТАНОВИВ:

У березні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з відповідачем позивачка перебуває у зареєстрованому шлюбі, проте на момент звернення до суду нею подано позов про розірвання шлюбу.

За час перебування у шлюбі сторонами придбано за 23 000 доларів США, що еквівалентно 955650 грн, транспортний засіб марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 .

Разом з тим, у договорі купівлі-продажу ціна транспортного засобу є заниженою та становить 760000,00 грн.

Транспортний засіб придбано за спільні кошти, однак право власності зареєстровано на відповідача.

Після фактичного припинення шлюбних відносин автомобілем користується відповідач і для користування позивачці його не надає.

Відповідач не бажає розділити майно в добровільному порядку чи сплатити компенсацію за половину його вартості, тому позивачка просила суд першої інстанції поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на частину транспортного засобу марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 .

04.03.2026 рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області позов задоволено частково. Ухвалено поділити спільне майно подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини транспортного засобу марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 у розмірі 373 290 гривень 00 копійок. Також ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у виді судового збору у розмірі 2986 гривень 22 копійки. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2 через свого представника – адвоката Близнюка В. В., подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з?ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Вказує, що на момент подання позову та розгляду справи, вказаний автомобіль не належав відповідачу та не мав статусу спільно нажитого майна подружжя, оскільки його відчуження відбулось за час шлюбу сторін, а тому він не підлягав розподілу. На підтвердження своєї позиції посилається на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 10 вересня 2025 року в справі № 176/2044/24.

Позивачка не довела факт відчуження автомобіля проти її волі чи не в інтересах сім`ї. Ухвалюючи рішення, суд виходив виключно з відсутності письмової згоди подружжя в договорі купівлі-продажу № 2141/2025/5190302, однак форма договорів, які укладаються в Сервісних центрах МВС України, такого положення не передбачає.

Наголошує, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту прав, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову. Така позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та від 23 грудня 2020 року у справі № 726/1606/17.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Сторони належним чином повідомлялись про час і місце розгляду справи, що підтверджується довідками про доставку судових повісток в електронний кабінет, проте в судове засідання не з`явились, що відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи по суті.

При цьому, представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Близнюк В. В. надіслав заяву про розгляд апеляційної скарги без участі відповідача та його представника.

Представник позивачки ОСОБА_1 – адвокат Гриньков Є. В. 21.07.2026 о 08 год. 00 хв. надіслав через підсистему “Електронний суд” клопотання про проведення судового засідання в суді апеляційної інстанції у режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.

Розглядаючи заявлене клопотання, апеляційний суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 212 ЦПК України учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

При цьому, як передбачено частиною 2 статті 212 ЦПК України, учасник справи, його представник подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи.

Статтею 126 ЦПК України визначено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Ураховуючи, що клопотання представника позивачки ОСОБА_1 – адвоката Гринькова Є. В. подане до апеляційного суду за дві години до проведення судового засідання, тобто з пропуском строку, визначеного частиною 2 статті 212 ЦПК України, тому вказане клопотання належить залишити без розгляду.

Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін з огляду на таке.

Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Судом установлено, що 10.08.2022 ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 . Після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище « ОСОБА_4 ». Дана обставина підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 (а.с.10).

08.11.2024 між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу №3245/2024/4988369, відповідно до якого відповідач придбав транспортний засіб марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 (а.с.11-14).

Разом з тим, 07.03.2025 ОСОБА_2 , в особі ОСОБА_5 , яка діяла на підставі доручення, відчужила вказаний вище автомобіль ОСОБА_6 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу №2141/2025/5190302 транспортного засобу (а.с.32).

При цьому, як стверджує позивач, автомобіль відчужувався матір`ю відповідача ОСОБА_5 , як представником відповідача, а покупцем був батько відповідача ОСОБА_6 .

Як слідує з висновку за результатами проведення судової транспортно-товарознавчої експертизи № СЕ-19/102-25/25391-АВ від 25.11.2025 середня ринкова вартість автомобіля аналогічного автомобілю марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , станом на момент проведення експертизи може становити 746 580,00 грн. (а.с.152-160).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із відсутності доказів того, що автомобіль було відчужено за спільною згодою сторін спору та кошти за продаж були передані позивачці. Такі відомості відсутні зокрема і у самому договорі купівлі-продажу №2141/2025/5190302.

Позивачкою при подачі позову до суду визначено вартість частини спірного майна, право власності на яке вона просить визнати у розмірі 477 825,00 грн. Разом з тим, як слідує з висновку експерта середня ринкова вартість спірного автомобіля становить 746 580,00 грн, тобто частини становить 373 290,00 грн.

Зважаючи на те, що позивачка просила суд визнати право власності на частину автомобіля марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , однак відповідачем вказаний автомобіль було відчужено та суду не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що зазначене відчуження відбулось за взаємною згодою сторін спору і позивачкою отримано 50% коштів після відчуження авто, суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості частини зазначеного транспортного засобу, відповідно до висновку експерта №СЕ-19/102-25/25391-АВ від 25.11.2025, у розмірі 373290,00 грн, а відтак позовні вимоги підлягали частковому задоволенню.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі – СК України) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 статті 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).

Установивши, що транспортний засіб марки «TOYOTA» модель «СAMRY», 2017 року випуску, сірого кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , придбаний під час шлюбу сторін, а відповідач доказів, які б спростовували презумпцію спільності майна, набутого подружжям за час шлюбу, щодо вказаного автомобіля не надав, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про наявність підстав для поділу цього майна та стягнення грошової компенсації вартості частини цього транспортного засобу у розмірі 373 290 гривень 00 копійок.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що на момент подання позову та розгляду справи, вказаний автомобіль не належав відповідачу та не мав статусу спільно нажитого майна подружжя, оскільки його відчуження відбулось за час шлюбу сторін, а тому він не підлягав розподілу.

Як убачається із матеріалів цивільної справи, спірний транспортний засіб сторонами придбано 08.11.2024, тобто за час перебування в зареєстрованому шлюбі, тому він належить до спільного майна подружжя.

Відповідач здійснив продаж транспортного засобу 07.03.2025 без отримання згоди позивачки. Матеріали справи не містять доказів того, що позивачка, як дружина, давала згоду відповідачу на відчуження спірного транспортного засобу.

Доказів про припинення шлюбних відносин між сторонами до 07.03.2025 матеріали цивільної справи не містять.

Згідно з даними порталу Судова влада України позов про розірвання шлюбу було подано 19.03.2025, а позов про поділ майна - 24.03.2025.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Таким чином, суд першої інстанції, установивши, що сторони придбали спірний автомобіль під час перебування у зареєстрованому шлюбі і що відповідач розпорядився зазначеним спільним майном подружжя на власний розсуд без повідомлення та згоди позивачки, дійшов до обґрунтованого висновку, що в такому випадку позивачка має право на грошову компенсацію половини вартості спірного транспортного засобу, і такий висновок є обґрунтованим.

Посилання відповідача на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 10 вересня 2025 року в справі № 176/2044/24, є помилковим суб`єктивним тлумаченням правових висновків Верховного Суду у вигідному для себе контексті, та відхиляються колегією суддів як неспроможні.

Так, у цивільній справі № 176/2044/24 Верховний Суд підтримав висновок суду першої інстанції про те, що в судовому засіданні не встановлено фактичне припинення шлюбних відносин між сторонами до розірвання шлюбу, ОСОБА_2 при розпорядженні вказаними вище грошовими коштами діяла, зокрема, і від імені ОСОБА_1 як його дружина, у повному обсязі використала їх як спільні кошти подружжяв інтересах сім`ї, зокрема на потреби двох малолітніх дітей, здійснення ремонту в спільній квартирі, лікування, придбання майна, побутової техніки, автомобіля, підстави для стягнення частини цих коштів на користь позивача відсутні.

Натомість, повертаючись до обставин даної справи, відповідачем не доведено факт використання коштів, отриманих від продажу транспортного засобу в інтересах сім`ї, як і не спростовано визначений у висновку експерта розмір ринкової вартості спірного автомобіля.

За загальним правилом, установленим у цивільному судочинстві, факт використання коштів, отриманих від продажу майна в інтересах сім`ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив майно без згоди на це іншого подружжя.

З огляду на викладене, безпідставними є доводи про те, що позивачка не довела факт відчуження автомобіля проти її волі чи не в інтересах сім`ї.

Відповідач у апеляційній скарзі зазначає про те, що ухвалюючи рішення, суд виходив виключно з відсутності письмової згоди подружжя в договорі купівлі-продажу № 2141/2025/5190302, однак форма договорів, які укладаються в Сервісних центрах МВС України, такого положення не передбачає.

Разом із тим, вказані доводи відхиляються колегією суддів, оскільки з метою захисту права спільної сумісної власності подружжя норми ч. 3 ст. 65 СК України містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово.

При цьому, форма договорів, які укладаються в Сервісних центрах МВС України, не може скасовувати, обмежувати або змінювати імперативні вимоги Сімейного кодексу України.

Таким чином, відсутність у договорі положення про письмову згоду іншого з подружжя на відчуження майна, яке є предметом спільної сумісної власності, не звільняє відповідача від обов`язку дотримуватися вимог закону.

Стосовно доводів про обрання позивачкою неналежного способу захисту прав, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову, а також посилань на практику Верховного Суду, викладеною в постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та від 23 грудня 2020 року у справі № 726/1606/17, колегія суддів зауважує наступне.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Із змісту позовної заяви, поданої представником позивачки, убачається, що нею не заявлялася вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу №2141/2025/5190302 та застосування реституції до недобросовісного покупця.

Позивачкою лише заявлялася вимога про поділ майна та визнання права власності на частину транспортного засобу.

Разом з тим, у цивільній справі № 372/504/17 позивачка ОСОБА_2 просила визнати недійсним договір іпотеки від 05.09.2016, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований в реєстрі за № 1157. Відповідно до умов вказаного договору в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_1, яка є спільною сумісною власністю подружжя.

У цивільній справі № 726/1606/17 позивачка ОСОБА_3 просила суд визнати недійсним договір купівлі - продажу автомобіля марки «MERCEDES-BENZ Е 200», 2012 року випуску, чорного кольору, двигун № НОМЕР_4 , кузов № НОМЕР_5 державний номер НОМЕР_2, укладеному в ТСЦ №7341/2017/394097 від 30 березня 2017 року, який є спільною сумісною власністю подружжя.

За таких обставин, посилання на практику Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, та постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 726/1606/17, не є релевантним до обставин даної справи.

Велика Палата Верховного суду у постанові від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 виснувала, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67).

В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала.

Інакше кажучи, позовну вимогу про визнання недійсним правочину з відчуження спільного майна подружжя не можна задовольнити одночасно з позовною вимогою про стягнення компенсації за відчужене майно.

З огляду на викладене, за відсутності вимоги про визнання правочину недійсним суд першої інстанції правомірно поділив спірне майно, стягнувши з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію вартості частини транспортного засобу.

Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, що, в свою чергу, не дає підстав для висновку про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення суду, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції необхідно віднести на рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.

На підставі викладеного та керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання представника ОСОБА_1 – адвоката Гринькова Євгенія Віталійовича про проведення судового засідання у режимі відеоконференції залишити без розгляду.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником – адвокатом Близнюком Віктором Васильовичем, залишити без задоволення, а рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 04 березня 2026 року залишити без змін.

Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним.

Постанова набирає законної сили із дня її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді: О. Ю. Береговий

О. С. Панасюк