Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №317/521/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 22.07.2026 Справа № 317/521/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №317/521/25 Головуючий у 1- інстанції Ачкасов О.М.

Провадження № 22-ц/807/1614/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Полякова О.З.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 27 травня 2026 року про відмову в задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Веселівський виправний центр (№8)», Південно-Східного межрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, про стягнення розрахункових та відшкодування за затримку проведення розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2026 року стягувач ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення судового контролю за виконанням рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 червня 2025 року у справі №317/521/25.

Зазначила, що виконавчий лист з примусового виконання рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 червня 2025 року у справі №317/521/25, яке набрало законної сили 16.09.2025, переданий Стягувачем 19.11.2025 для примусового виконання до УДКСУ у Шевченківському районі м. Запоріжжя Запорізької області, а в подальшому до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області, в порядку передбаченому Законом України від 05.06.2012 №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», та Порядком виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03.08.2011 N 845.

Станом на даний час, судове рішення не виконане, будь-яка інформація про заходи які вживаються Боржником для виконання рішення суду, - відсутні.

Просила зобов`язати керівника Державної установи «Веселівський виправний центр (№8)» подати до суду звіт про виконання рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 червня 2025 року у справі №317/521/25.

Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 27 травня 2026 року відмовлено в задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду представник ОСОБА_1 – Попов В.Г. подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду скасувати, заяву стягувача ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду - задовольнити, зобов`язати керівника Державної установи «Веселівський виправний центр (№8)» подати до суду звіт про виконання рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 червня 2025 року у справі №317/521/25.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що мотивуючи відмову у задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд в оскаржувані ухвалі зазначив: «суд вважає, що у задоволенні заяви необхідно відмовити, оскільки, ГУ ДКСУ у Запорізькій області 17.04.2026 року надано вичерпну інформацію стосовно затримки у виконанні рішення суду у зв`язку із відсутністю у Державної установи відкритих асигнувань для його виконання, тому суд не вважає за необхідне встановлювати судовий контроль за виконанням рішення суду». Вказаний висновок суду порушує норми процесуального права, зокрема, ст. 453-1 ЦПК України, яка передбачає 1. Суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов`язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення в цивільних справах: 1) що виникають із трудових правовідносин. Тобто суб`єктом надання звіту є не орган примусового виконання рішення, а безпосередньо сам Боржник, яким є Державна установа «Веселівський виправний центр (№8)». Окрім того, Стягувач звертає увагу, що лист №04-08.3-1-/2627 від 17.04.2026, ГУ ДКСУ у Запорізькій області, містить загальну інформацію про стан виконання бюджетної програми КПКВК 3504040, та не містить жодної інформації щодо того, з якою періодичністю, Боржник звертався для надання йому відповідного бюджетного фінансування, для виконаня даного судового рішення, і з яких причин йому було відмовлено (якщо це мало місце).

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала без змін.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала в повній мірі відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ГУ ДКСУ у Запорізькій області 17.04.2026 року надано вичерпну інформацію стосовно затримки у виконанні рішення суду у зв`язку із відсутністю у Державної установи відкритих асигнувань для його виконання, тому суд не вважає за необхідне встановлювати судовий контроль за виконанням рішення суду.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується, що рішення у справі №317/521/25 набрало законної сили.

19.11.2025 р. заявниця пред`явила виконавчий лист до примусового виконання до УДКСУ у Шевченківському районі м. Запоріжжя Запорізької області.

Листом від 20.01.2026 №02-08-08/73 УДКСУ у Шевченківському районі м.Запоріжжя Запорізької області, оригінали виконавчих документів були направлені до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області для забезпечення виконання зазначеного судового рішення за бюджетною програмою КПКВ 3504040 «Заходи для виконання рішень суду, що гарантовані державою» відповідно до Закону України від 05 червня 2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Як вбачається з листа №04-08.3-1-/2627 від 17.04.2026, ГУ ДКСУ у Запорізькій області повідомило стягувача, що оскільки виконавчий лист по справі №317/521/25 неможливо було виконати протягом двох місяців з дня його надходження у зв`язку з відсутністю у Державної установи відкритих асигнувань для його виконання, то такий виконавчий лист, починаючи з 11.11.2025 (дати його надходження до органу Державної казначейської служби України), перебуває на виконанні за бюджетною програмою КПКВК 3504040, яку відповідно до додатку 3 до Закону України від 19.11.2024 року №4059-IX «Про Державний бюджет України за 2025 рік», так і відповідно до додатку 3 до Закону України від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ «Про Державний бюджет України за 2026 рік» закріплено за Державною казначейською службою України центральним органом виконавчої влади.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Статтею 447 ЦПК України встановлено, що судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.

Відповідно до статті 453-1 ЦПК України суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов`язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення в цивільних справах: що виникають із трудових правовідносин; що виникають із сімейних правовідносин; щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення; щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду; щодо відшкодування моральної шкоди; щодо захисту прав споживачів; щодо захисту честі, гідності та ділової репутації; в інших спорах немайнового характеру. Стягувач може звернутися до суду із заявою, передбаченою частиною першою цієї статті, в разі невиконання боржником судового рішення та за умови відкриття виконавчого провадження.

Якщо боржником, який не виконує судове рішення, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, суб`єкт господарювання державного або комунального сектору економіки, суд за письмовою заявою стягувача та за умови відкриття виконавчого провадження зобов`язує такого боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення незалежно від характеру спору.

В силу статті 453-2 ЦПК України суд розглядає заяву про зобов`язання боржника подати звіт про виконання судового рішення (крім заяви, передбаченої частиною п`ятою статті 453-1 цього Кодексу) протягом десяти днів з дня її надходження в порядку письмового провадження, а за ініціативою суду чи клопотанням заявника у судовому засіданні за правилами статті 450 цього Кодексу . За наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про її задоволення або відмову у задоволенні та зобов`язання боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Звертаючись із заявою про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, заявник посилався на тривале невиконання рішення та складнощі його виконання у зв`язку з особливостями фінансового обслуговування боржника.

Статтею 3 Закону №4901-VI визначено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначений Порядком.

Відповідно до пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Дії органів Казначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Казначейства або суду (пункт 15 Порядку).

За змістом пункту 47 Порядку безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством, у тому числі, на підставі поданих органом Казначейства документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником.

В силу пункту 48 Порядку для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 47 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей за наявності відповідних бюджетних асигнувань для здійснення безспірного списання коштів.

Як вже зазначалось,19.11.2025 року заявниця пред`явила виконавчий лист до примусового виконання до УДКСУ у Шевченківському районі м. Запоріжжя Запорізької області.

Листом від 20.01.2026 №02-08-08/73 УДКСУ у Шевченківському районі м. Запоріжжя Запорізької області, оригінали виконавчих документів були направлені до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області для забезпечення виконання зазначеного судового рішення за бюджетною програмою КПКВ 3504040 «Заходи для виконання рішень суду, що гарантовані державою» відповідно до Закону України від 05 червня 2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Як вбачається з листа №04-08.3-1-/2627 від 17.04.2026, ГУ ДКСУ у Запорізькій області повідомило стягувача, що оскільки виконавчий лист по справі №317/521/25 неможливо було виконати протягом двох місяців з дня його надходження у зв`язку з відсутністю у Державної установи відкритих асигнувань для його виконання, то такий виконавчий лист, починаючи з 11.11.2025 (дати його надходження до органу Державної казначейської служби України), перебуває на виконанні за бюджетною програмою КПКВК 3504040, яку відповідно до додатку 3 до Закону України від 19.11.2024 року №4059-IX «Про Державний бюджет України за 2025 рік», так і відповідно до додатку 3 до Закону України від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ «Про Державний бюджет України за 2026 рік» закріплено за Державною казначейською службою України центральним органом виконавчої влади.

Враховуючи зазначене, колегія суддів повною мірою погоджується з висновком суду першої інстанції, що ГУ ДКСУ у Запорізькій області 17.04.2026 року надано вичерпну інформацію стосовно затримки у виконанні рішення суду у зв`язку із відсутністю у Державної установи відкритих асигнувань для його виконання.

Заявником не надано належних і допустимих доказів, які б свідчили про існування об`єктивного ризику залишення рішення невиконаним без застосування заходів судового контролю.

Колегія суддів враховує, що ефективність судового захисту забезпечується насамперед механізмом примусового виконання рішень, а встановлення судового контролю не може підміняти собою процедуру виконавчого провадження або застосовуватися формально лише з підстав тривалості виконання.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю, правильно застосував норми процесуального права та належним чином оцінив подані докази.

Відтак, підстав для скасування ухвали суду першої інстанції не вбачається.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом обставин справи та доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, вже були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 27 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 22 липня 2026 року.

Головуючий

Судді: