Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №500/5317/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 500/5317/25 пров. № А/857/12396/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Степанової Олени Вікторівни на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року, ухвалене суддею Юзьків М.І. у м. Тернополі у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 500/5317/25 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Української військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу, зобов`язання до вчинення дій,-

ВСТАНОВИВ:

09 вересня 2025 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів - ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_2 ), Української військово-медичної академії (далі – УВМА), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ т. в. о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 № 223 від 11 серпня 2025 року про призов його на військову службу під час мобілізації;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 виключити з АІТС «Оберіг» інформацію про анулювання його бронювання;

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника УВМА № 252 від 11 серпня 2025 року про зарахування його до списків особового складу на підготовку офіцерів запасу медичної служби;

- зобов`язати УВМА виключити його зі списків особового складу.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Степанова Олена Вікторівна оскаржила його в апеляційному порядку. Вважає, що судом першої інстанції прийнято незаконне рішення з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд звів спір до формального існування наказу про мобілізацію. Наказ про призов є завершальною стадією адміністративної процедури, що включає: перевірку бронювання, його анулювання, направлення на ВЛК, огляд ВЛК, встановлення придатності, призов за мобілізацією. Отже, предметом спору є законність мобілізації як адміністративної процедури в цілому, а не лише наявність наказу.

Вважає, що суд не визначив характер спірних правовідносин, не окреслив предмет доказування та фактично не перевірив правомірність процедури, що передувала прийняттю оскаржуваного акта.

Зазначає, що суд фактично відмовився перевіряти законність анулювання бронювання та направлення на ВЛК, вважаючи це виходом за межі позову. Такий підхід є помилковим. Перевірка підстав прийняття адміністративного акта не є новою позовною вимогою. Вона є складовою оцінки його правомірності. Без встановлення законності анулювання бронювання, правових підстав направлення на ВЛК, законності проведення ВЛК неможливо оцінити законність наказу про мобілізацію.

Також зазначає, що визнання акта протиправним і його скасування становлять єдиний спосіб захисту. Оскаржуючи наказ про мобілізацію, позивач одночасно ставить питання про незаконність дій, що призвели до його прийняття. Суд наголошує на необхідності подавати окремі позови щодо кожної процедурної дії, що штучно дробить спір, не відновлює право, суперечить принципу ефективного судового захисту. Саме вимога лише про визнання дій незаконними без скасування кінцевого акта і є неефективним способом захисту.

Вважає, що саме відповідач повинен був довести: наявність правових підстав для анулювання розбронювання, законність направлення на ВЛК та законність проведеного ВЛК огляду в той час коли позивач був ще заброньований, підстави призову позивача за мобілізацією.

Звертає увагу апеляційного суду, що суд першої інстанції зазначив, що скасування наказу не відновить права, оскільки позивач вже військовослужбовець. Це суперечить правовій природі адміністративного акта. Незаконний акт не створює правових наслідків. Скасування наказу означає відсутність правової підстави служби, а не звільнення з неї. Інакше будь-яке незаконне рішення органу влади ставало б правомірним після виконання.

УВМА подала до суду відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечила щодо її доводів та просила залишити рішення суду першої інстанції без змін.

ІНФОРМАЦІЯ_2 правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що згідно електронного військово-облікового документа, сформованого за допомогою мобільного застосунку «Резерв +» позивач ОСОБА_1 перебував на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_4 та йому було надано відстрочку від призову на військову службу у зв`язку із бронюванням до 24.07.2026.

Відповідно до інформації в системі АІТС «Оберіг» 11.08.2025 бронювання військовозобов`язаного ОСОБА_1 було анульовано за зверненням особи.

Згідно з направленням від 11.08.2025 №4574526 ОСОБА_1 направлено на військово-лікарську комісію на базі закладу охорони здоров`я КНП «Тернопільська міська лікарня швидкої допомоги» для визначення придатності до військової служби.

Відповідно до постанови військово-лікарської комісії, яка оформлено довідкою від 11.08.2025 №2025-0811-1240-1471-3 молодшого лейтенанта (запасу) ОСОБА_1 на підставі статті 64в, 9в, 39в, 54в графи ІІІ розладу хвороб визнано придатним до військової служби.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 11.08.2025 №223 молодшого лейтенанта ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період та відправлено до військової частини Українська військово-медична академія.

Наказом начальника Української військово-медичної академії від 11.08.2025 №252 молодшого лейтенанта медичної служби ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення - при військовій частині НОМЕР_1 та зараховано в розпорядження начальника УВМА.

Вважаючи протиправними такі дії відповідачів, позивач звернувся до суду за захистом свого права.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведені норми означають, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Як передбачено ч. 4 ст. 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та триває на час вирішення справи судом.

Також Указом Президента України №69/2022 "Про загальну мобілізацію" від 24.02.2022 було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва, яка триває на час вирішення справи судом.

Згідно ч. 1 ст. 39 Закону №2232-XII, призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року №3543-XII (далі - Закон №3543-XII), мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Як передбачено ч. 3 ст. 22 Закону №3543-XII, під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Згідно з ч. 5 статті 22 Закону №3543-XII, призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Статтею 23 Закону №3543-XII визначений вичерпний перелік підстав для надання деяким категоріям військовозобов`язаних відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. У кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову або підпадають під умови відстрочки від призову, необхідно надати той обсяг документів, який підтвердить існування обставин, достатніх для того, щоб уповноважений суб`єкт владних повноважень міг прийняти відповідне рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку.

Відповідно до позовної заяви, в обґрунтування доводів щодо протиправності наказу відповідача 1 про призов ОСОБА_1 на військову службу представник позивача вказує на незаконність дій начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо анулювання бронювання позивача та порушення порядку проведення медичного огляду позивача військово-лікарською комісією і оформлення результатів такого огляду.

Як правильно зауважив суд, предметом позову слід вважати ту його частину, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення, тобто спосіб судового захисту (ч.ч. 1-3 ст. 5 КАС України). Вона опосередковується спірними правовідносинами - правом і обов`язком позивача і відповідача.

Разом з тим, у позовній заяві позивачем не заявлено позовних вимог про визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо анулювання бронювання ОСОБА_1 та визнання протиправною і скасування постанови військово-лікарської комісії, якою його було визнано придатним до військової служби.

Судом також враховано, що одним із принципів адміністративного судочинства є принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.

Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Окрім того, зазначений принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, зокрема у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 30 жовтня 2019 року у справі №390/131/18, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 тощо.

Вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв`язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві. Наприклад, позивач просить визнати протиправними дії, бездіяльність суб`єкта владних повноважень, однак не просить суд зобов`язати його вчинити певні дії чи прийняти рішення; просить визнати протиправним акт індивідуальної дії, однак не просить суд про його скасування тощо.

Отже, суд вправі за своєю ініціативою з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, однак відповідно до імперативних вимог процесуального законодавства.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 804/1457/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 802/295/17-а, від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а тощо.

Таким чином, принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що у даній справі відсутні підстави для виходу за межі позовних вимог, оскільки визнання протиправними дій ТЦК та СП щодо анулювання бронювання позивача та визнання протиправною і скасування постанови ВЛК, якою його визнано придатним до військової служби може бути самостійним предметом позову, а тому суд позбавлений можливості надавати таким діям та постанові правову оцінку в межах розгляду цієї справи. В іншому випадку це призведе до порушення принципів диспозитивності, змагальності, рівності усіх учасників процесу перед законом і судом.

Колегія суддів також поділяє висновок суду першої інстанції, що оскільки інших аргументів щодо порушення порядку призову позивача на військову службу у позові не наведено, то відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 від 11.08.2025 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу та наказу УВМА від 11.08.2025 № 252 про зарахування його до списків особового складу частини.

Судом також враховано, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, якщо суд, дотримуючись принципу стадійності захисту права, дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачено законом та/або він є неефективним для захисту порушеного права в таких правовідносинах.

Про цей правовий висновок Велика Палата Верховного Суду нагадала в постанові від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, який відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Перш ніж відмовити в позові з підстав обрання неналежного способу захисту, суд з`ясовує: з яких саме правовідносин сторін виник спір; чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом; чи передбачено законом ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. За змістом зазначених юридичних принципів процесуальної економії та стадійності захисту права застосований спосіб захисту має привести до відновлення порушеного права.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто, як правильно зазначив суд першої інстанції, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з моменту направлення позивача до військової частини УВМА та зарахування його до списків особового складу, він набув статусу військовослужбовця, оскільки пунктом 4 частини першої статті 24 Закону № 2232-ХІІ визначено, що початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Водночас, такий вид військової адміністративної процедури як «виключення зі списків особового складу військової частини» можливий лише у окремих випадках, а саме: направлення військовослужбовця для проходження військової служби до інших військових формувань у тому числі за кордон; звільнення з військової служби; у зв`язку із засудженням за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину на підставі вироку суду у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення військового звання; зарахування військовослужбовця на навчання до військового навчального закладу; смерті (загибелі) військовослужбовця або визнання безвісти відсутнім на підставі рішення суду про таке визнання (п. 10, 34-37, 77, абз.6 п. 144, п. 230, 247 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008: абз.8 пп. 1 п.1.5, п. 14.10, абз.2 п. 3.22, абз.9 п. 4.8 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170).

Тобто, як правильно зазначив суд першої інстанції, що скасування оспорюваних у даній справі наказів про призов позивача на військову службу та зарахування до списків особового складу частини, зобов`язання виключити зі списків особового складу та виключення з АІТС «Оберіг» інформації про анулювання бронювання, без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби, не відновить позивача у статусі військовозобов`язаного.

Відтак, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що оскільки позивачем не заявлено позовних вимог про зобов`язання УВМА прийняти рішення щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби, то ним обрано неефективний спосіб захисту.

Також, суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог.

Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.

Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Керуючись статтями 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Степанової Олени Вікторівни залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року у справі № 500/5317/25 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко

судді В. С. Затолочний

Н. М. Судова-Хомюк