Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №380/19669/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року м. Львів Справа № 380/19669/25 пров. № А/857/24731/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Боршовського Т.І.,

суддів Кухтея Р.В.,

Шевчук С.М.,

за участю секретаря судового засідання Арбуза Р.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2026 року у справі № 380/19669/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

суддя в 1-й інстанції – Клименко О.М.,

час ухвалення рішення – 20 березня 2026 року,

місце ухвалення рішення – м. Львів,

повне судове рішення складено – 30 березня 2026 року.

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА.

ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду (далі по тексту – Суд першої інстанції, місцевий Суд) із позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту – Відповідач 1, ДМСУ), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі по тексту – Відповідач 2, ГУ ДМСУ у Львівській області), Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (далі по тексту – Відповідач 3, ЗМУ ДМС), в якому, із урахуванням заяви від 14.10.2025. просив:

1. Визнати протиправним та скасувати наказ:

1.1. Державної міграційної служби України від 01.09.2025 №237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 »;

1.2. Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 02.09.2025 №570-к/тр «Про оголошення наказу ДМС України від 01.09.2025 №237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 »;

2. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з 03.09.2025;

3. Зобов`язати Державну міграційну службу України та Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби запропонувати ОСОБА_1 всі посади (рівнозначні посади державної служби та нижчі посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей) які були вакантними у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби у період з 14.02.2025 по 01.09.2025, а з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, вирішити питання щодо призначення ОСОБА_1 на посаду у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби за вибором позивача із запропонованого переліку;

4. Зобов`язати Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби підготувати всі необхідні документи пов`язані із призначенням ОСОБА_1 на посаду у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби;

5. Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03.09.2025 по дату ухвалення судового рішення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до постанови КМ України від 11.10.1024 № 1160 територіальні органи ДМС України (ГУ ДМС України у Львівській області та в УДМС в Івано-Франківській області) об`єднані в один міжрегіональний орган Західне міжрегіональне управління ДМС, що є очевидним фактом реорганізації підрозділів ДМС України. Відтак, з урахуванням постанови КМ України від 11.10.1024 №1160 лише змінилась структура центрального органу виконавчої влади ДМС України. Зважаючи на викладене, позивач наголошує, що оскільки державний орган ліквідований не був, то його звільнення на підставі пункту 1 примітки 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (ліквідація державного органу) є незаконним. Позивач вказував, що на момент звільнення позивача існували рівнозначні посади, у тому числі ті, які відповідали його кваліфікації. Від призначення на будь-яку із посад у структурних підрозділах позивач не відмовлявся, а був позбавлений права на державну службу внаслідок не пропонування йому жодних вакантних посад. На думку позивача, сам лише факт пропонування посад позивачу не є гарантією його призначення на посаду, а тому суд для ефективного захисту його порушеного права може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вирішити питання щодо призначення позивача на посаду, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Суд першої інстанції 20 березня 2026 року ухвалив рішення, яким частково задовольнив адміністративний позов. Визнав протиправним та скасував накази Державної міграційної служби України від 01.09.2025 № 237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 », Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 02 вересня 2025 року № 570-к/тр «Про оголошення наказу ДМС України від 01.09.2025 № 237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновив ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з 03 вересня 2025 року. Стягнув з Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2025 року по 20 березня 2026 року включно у розмірі 217861,93 грн з проведенням необхідних відрахувань податків та зборів. Відмовив у решті позовних вимог. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з 03 вересня 2025 року, а також виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 34278,97 грн. - допущено до негайного виконання.

Приймаючи оскаржене рішення, Суд першої інстанції, враховуючи висновки Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права, констатував, що Держава, яка в особі Кабміну Міністрів України ухвалила Постанову № 1160, коли ліквідувала відповідні територіальні органи Державної міграційної служби (у межах розглядуваної справи таким є Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області), не відмовилася від завдань з реалізації державної політики у сфері у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, а наділила ними новоутворений територіальний орган - у цьому випадку - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. Місцевий Суд, надавши оцінку матеріалам справи, дійшов висновку, що в спірному випадку мала місце саме реорганізація, а не ліквідація юридичної особи - Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області. Зважаючи на те, що Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області як державний орган припинилося внаслідок реорганізації, то позивач за такої ситуації міг би бути звільненим з державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у разі, коли не було можливості запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду (абзац третій частини третьої статті 87 Закону №889-VIII). Однак Судом таких обставин не встановлено. Як наслідок Суд виснував про порушення (недотримання) процедури звільнення позивача, встановленої частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII (відсутня пропозиція іншої рівнозначної посади), які є істотними, а тому звільнення позивача не може вважатися законним. Способом відновлення порушеного права позивача від незаконного звільнення, є скасування відповідних наказів, поновлення на посаді, з якої звільнено з наступного дня від дати звільнення, та виплата середнього заробітку. Щодо відмови в позові в частині вимог, то Суд першої інстанції виходив з того, що за усталеною позицією Верховного Суду у спорах про незаконне звільнення, немає іншого способу відновлення порушеного права аніж поновлення на посаді відповідного органу (установи, підприємства, організації), чинне законодавство не передбачає.

Державна міграційна служба України (далі по тексту також – апелянт) оскаржила рішення суду першої інстанції, покликаючись на неповне встановлення обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити постанову, якою відмовити в позові повністю.

За змістом апеляційна скарга фактично дублює зміст відзиву на позовну заяву, та зводиться до таких аргументів. Так, апелянт вказує Постановою КМУ від 11 жовтня 2024 р. № 1160 «Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби» (далі – постанова КМУ № 1160) Кабінет Міністрів України постановив: 1. Утворити як юридичну особу публічного права територіальний орган Державної міграційної служби - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. 2. Ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної міграційної служби - Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області. 3. Установити, що Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області, які ліквідуються, продовжують здійснювати покладені на них функції та повноваження до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби. 4. Взяти до відома, що місцезнаходженням Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби є м. Львів. Така постанова уряду України є для ДМСУ обов`язковою для виконання. Апелянт звернув увагу, на те, вказаної постановою КМУ ЗМУ ДМС не було визначено правонаступником ГУ ДМС у Львівській області та УДМС в Івано-Франківській області. Натомість установчим урядовим актом чітко визначено порядок утворення нового територіального органу ДМС – ЗМУ ДМС, та визначено спосіб припинення ГУ ДМС у Львівській області шляхом ліквідації. Просить врахувати, що згідно з пунктом 4 постанови КМУ від 20 жовтня 2011 р. № 1074 «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади», орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади, або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Згідно п. 5 цього ж Порядку орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Отже законодавець розмежовує поняття «реорганізація» та «ліквідація», та відповідно встановлює різні процедури звільнення працівників в залежності від способу припинення юридичної особи. До Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 10.12.2024 було внесено відомості про припинення юридичної особи ГУ ДМС у Львівській області в результаті її ліквідації (https://usr.minjust.gov.ua/content/free-search/person-result): «В стані припинення, 10.12.2024, 1004151100026026053, Внесення рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації». Однак Суд першої інстанції дав неналежну оцінку вказаним обставинам, помилково виснувавши, що в спірному випадку мала місце реорганізація, а не ліквідація ГУ ДМС у Львівській області. У зв`язку із ліквідацією ГУ ДМС у Львівській області про наступне звільнення позивач попереджений 14.02.2025 № 10-1745/1-25 (дата ознайомлення 01 травня 2025 року засвідчена особистим підписом ОСОБА_1 ). Апелянт зазначає, що статтею 87 Закону № 889-VIII виокремлено дві окремі підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої); 2) ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої). Водночас, законодавець встановив окремі процедури звільнення для кожної з підстав. У разі ліквідації державного органу обов`язок пропонувати іншу рівнозначну посаду відсутній. Таким чином, оскільки у спірних правовідносинах тривала процедура ліквідації ГУ ДМС у Львівській області, то позивач підлягав звільненню із займаної посади з підстав ліквідації юридичної особи (пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ), а не реорганізації (пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ). Відтак, у зв`язку з ліквідацією ГУ ДМС у Львівській області та як наслідок звільнення позивача на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ у суб`єкта призначення немає обов`язку поновлення позивача на посаді державної служби. Вказує, що відповідно до частини 6 статті 49-2 КЗпП в роботодавця відсутній обов`язок при ліквідації установи переводити працівника, за його згодою, на іншу роботу а також враховувати переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством, що спростовує твердження позивача про порушення процедури звільнення з посади державної служби. Як наслідок, вважає, що під час винесення оскаржуваного наказу діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України.

Позивач через представника подала відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи апеляційної скарги та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

ІІ. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА.

1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

16.01.2024 наказом ДМС України від 15.01.2024 №17-кт ОСОБА_1 , в порядку переведення, призначено на посаду заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області.

Наказом ДМС України від 01.09.2025 №237-кт, у зв`язку із ліквідацією як юридичної особи публічного права ГУ ДМС України у Львівській області відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.10.1024 № 1160 «Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби» позивача звільнено з посади заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на підставі пункту 1 -1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Підставою для видання даного наказу зазначено: попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 від 14.02.2025 № 10-1745/1-25 (дата ознайомлення 01 травня 2025 року), подання Голови комісії з ліквідації ГУ ДМС України у Львівській області, надіслане листом ГУ ДМС у Львівській області від 17 липня 2025 року № 4601.7-1055/46.2-25.

Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 02 вересня 2025 року № 570-к/тр на виконання наказу ДМС України від 01.09.2025 № 237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 » оголошено наказ ДМС від 01.09.2025 №237-кт та наказано вважати ОСОБА_1 звільненим з посади заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з 02 вересня 2025 року.

2. ОЦІНКА СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ. ВИСНОВКИ.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначено Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі по тексту - Закон № 889-VIII).

Відповідно до частин другої, третьої статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення.

Згідно із частиною першою статті 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу.

Відповідно до частини п`ятої статті 22 Закону України № 889-VIII у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.02.2021 № 1285-ІХ, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Отже, законодавець чітко розділяє підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення: такі як «реорганізація» та «ліквідація державного органу». Правильне встановлення такої підстави має важливе значення, оскільки від цього залежить висновок щодо правомірності процедури вивільнення державного службовця залежно від способу припинення державного органу.

При цьому, Суд першої інстанції правильно врахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 10 липня 2025 року у справі № 380/5244/22, згідно з якого після внесення Законом № 1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ, який є спеціальним законодавчим актом у спірних правовідносинах, останнім повністю унормовано порядок вивільнення державних службовців, а відтак, норми трудового законодавства (зокрема, частина шоста статті 49-2 Кодексу законів про працю України) не підлягають застосуванню. Тож, вирішуючи відповідний спір, суду необхідно перевіряти дотримання відповідачем порядку вивільнення осіб з посади державної служби у розрізі наведених вище положень Закону № 889-VІІІ.

Предметом спору в цій справі є правомірність звільнення позивача з посади заступника начальника Відділу № 1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII у зв`язку з ліквідацією згаданого Управління на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2024 року № 1160 «Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби».

Позивач за останньою посадою: заступника начальника Відділу № 1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, на яку його призначено наказом ДМС України від 15.01.2024 №17-кт, перебував на державній службі, що підтверджується змістом самого наказу, та не заперечується сторонами.

Наведена підстава звільнення позивача із займаної посади: пункт 1-1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII передбачає таку обставину як ліквідація державного органу.

Позиція позивача зводилася до доводів про те, що відповідачем-2 не дотримано процедури звільнення з посади, оскільки йому не запропоновано рівнозначну посаду у новоствореному ЗМУ ДМС. При цьому позивач виходив з того, що насправді відбулася реорганізація державного органу - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області з передачею всіх його функцій правонаступнику – новоствореному Західному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби.

Позиція відповідачів, в тому числі апелянта, фактично зводилася до того, що в спірному випадку вивільнення позивача проведено у зв`язку з ліквідацією Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, а тому, за такої підстави, державному службовцю, що підлягає вивільненню, вакантні посади в новоствореному органі не пропонуються. Про ліквідацію вказаного державного органу чітко визначено постановою КМУ від 11 жовтня 2024 р. № 1160 «Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби», при цьому вказаною Постановою ЗМУ ДМС не визначено правонаступником ГУ ДМС у Львівській області та УДМС в Івано-Франківській області, натомість чітко визначено порядок утворення нового територіального органу ДМС – ЗМУ ДМС, та визначено спосіб припинення ГУ ДМС у Львівській області шляхом ліквідації. Така процедура ліквідації і проводиться щодо Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області.

Суд першої інстанції погодився з позицією позивача, відхиливши аргументи відповідачів.

Отже, в спірному випадку першочергово необхідно перевірити, в розрізі законодавства щодо проходження публічної служби, чи фактично мала місце така підстава для припинення державної служби як ліквідація Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області.

При перевірці зазначених вище обставин, колегія суддів апеляційного суду виходила з таких міркувань та мотивів.

Механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів визначає Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 (далі по тексту - Порядок № 1074).

Згідно з пунктами 5, 6 Порядку № 1074, орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 1074 майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом.

Згідно абзацу 1 пункту 8 Порядку № 1074 внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам.

Колегією суддів апеляційного Суду враховано, що Верховний Суд виробив усталену правову позицію щодо застосування норм права у межах спорів, що виникли у зв`язку зі звільненням особи з посади на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, при оцінці наявності такої підстави як ліквідація відповідного органу.

Зокрема у постанові від 03 квітня 2025 у справі № 300/5208/22 Верховний Суд, послуговуючись висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 16 травня 2024 у справі № 300/5311/22, від 31 липня 2024 у справі № 300/5313/22, виклав такі критерії розмежування процедури «ліквідації» та «реорганізації» органу державної влади при оцінці правовідносин щодо вивільнення працівників за пунктами 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII:

«Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передання іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників з`ясовувати реальність такої ліквідації із врахуванням вищенаведеного. Оскільки юридичний акт, що став підставою для ліквідації, та наступне звільнення працівника з цієї підстави взаємопов`язані, перевірці підлягають законність як цього юридичного акта, так і процедури звільнення.

Зважаючи на такий підхід під час вирішення цієї справи, Верховний Суд констатує, що держава, яка в особі Кабміну ухвалила Постанову №14, коли ліквідувала, серед інших, Управління Держпраці в Івано-Франківській області, не відмовилася від завдань з реалізації державної політики у сфері промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду на місцевому (локальному) рівні, а наділила ними новоутворений міжрегіональний територіальний орган - Південно-Західне міжрегіональне управління Держпраці.

Проте, тлумачення (роз`яснення) Верховного Суду України правової природи державного органу в аспекті його ліквідації як юридичної особи публічного права, а з тим і умов/обставин, за яких (не)можливе припинення державної служби з цієї підстави, дотепер не втратило ані актуальності, ані значення для правильного розуміння й застосування положень нині чинного Закону України «Про державну службу», який, за його преамбулою, визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби. До такої думки наштовхує головним чином те, що організація державної влади в Україні, зокрема, на інституційному рівні, опирається на такі засадничі правила і принципи, які в державі соціально-демократичного спрямування зберігають свою значимість впродовж тривалого періоду часу, пронизуючи нормативне регулювання відповідної сфери (чи групи) правовідносин і слугуючи таким чином орієнтиром для його застосування.

Нормативне регулювання суспільних відносин на рівні закону з часом і під впливом різних умов (обставин) може змінюватися. У контексті, приміром, припинення державної служби - позаяк ці міркування викладаються в цьому зв`язку - зміни до закону можуть стосуватися підстав, способів, процедури припинення державної служби, прав та обов`язків учасників цих правовідносин. Видається, що для правильно розуміння і застосування положень закону варто зважати також на принципи здійснення державної служби, які закріплені в спеціальному для цих правовідносин законі, ну а також пам`ятати про суть і значення органів держави у державному апараті і в державному механізмі загалом.

У вимірі спірних правовідносин це ведеться до того, що ліквідація державного органу (як підстава для припинення державної служби) пов`язується не тільки з виданням відповідного розпорядчого акта про ліквідацію юридичної особи [публічного права], але також з тим, що держава відмовляється від виконання певних завдань і функцій або ж передає їх (чи залишає їх) іншому державному органу (приміром, для недопущення дублювання повноважень державних органів). Іншими словами, ліквідація юридичної особи публічного права - навіть якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є відповідний запис - не тотожне за змістом і юридичним наслідками ліквідації державного органу, який, між тим, може мати статус юридичної особи, яка за порядком утворення належить до юридичних осіб публічного права.

Злиття кількох державних органів в один й наділення цього новоутвореного (в результаті такого способу реорганізації) державного органу по суті тими самими владними повноваженнями, які мали ті органи, які злилися в один, не означає, що припинені (шляхом злиття) державні органи ліквідовані інституційно. У такий спосіб вони набули нової «форми», але їх «сутність», яка виявляється у завданнях і функціях у визначеній сфері правовідносин, залишилися ті самі. Звідси й робиться висновок, що державний орган (зокрема й місцевого рівня, як-от у цій справі) не ліквідований, а реорганізований.

Висловлені вище міркування стосовно того, який зміст вкладається в «ліквідацію» державного органу та зміни, внесені до статті 87 Закону згідно із Законом № 117-ІХ, не заперечують існуючого підходу до розрізнення «ліквідації» державного органу від його «реорганізації», а з тим і юридичних процедур та наслідків, які мають застосовуватися щодо державних службовців.

Для правильного вирішення справ такої категорії передусім необхідно з`ясувати суть змін в організації функціонування територіальних органів Держпраці, а відтак і їх юридичні наслідки.»

Отже, за вказаною правовою позицією Верховного Суду ліквідація державного органу (як підстава для припинення державної служби) пов`язується не лише із самим фактом виданням відповідного розпорядчого акта про ліквідацію юридичної особи (публічного права) та відповідним записом в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а що головніше, з тим, чи прийнявши такий акт, Держава відмовилася від виконання певних завдань і функцій, або навпаки передала їх іншому державному органу. Для правильного вирішення справ такої категорії передусім необхідно з`ясувати суть змін в організації функціонування територіальних органів відповідного центрального органу державної влади, а відтак і їх юридичні наслідки.

На виконання вказаного вище висновку Верховного суду, суд першої інстанції з`ясував таке.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2024 року № 1160 «Про утворення міжрегіонального територіального органу та ліквідацію територіальних органів Державної міграційної служби» (далі по тексту – постанова КМУ № 1160) Кабінет Міністрів України постановив:

1. Утворити як юридичну особу публічного права територіальний орган Державної міграційної служби - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби.

2. Ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної міграційної служби - Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області.

3. Установити, що Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області, які ліквідуються, продовжують здійснювати покладені на них функції та повноваження до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби.

4. Взяти до відома, що місцезнаходженням Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби є м. Львів.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 10.12.2024 внесені відомості про припинення юридичної особи ГУ ДМС у Львівській області в результаті її ліквідації (https://usr.minjust.gov.ua/content/free-search/person-result): «В стані припинення, 10.12.2024, 1004151100026026053, Внесення рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації».

Наказом Державної міграційної служби України від 27.11.2024 № 311 затверджено Положення про Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. Відповідно до пункту 3 Положення основними завданнями ЗМУ ДМС є:

- реалізація на території Івано-Франківської та Львівської областей державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

- внесення пропозицій ДМС щодо забезпечення реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Аналогічні за змістом основні завдання ГУ ДМС у Львівській області відображені й у пунктах 3 та 4 Положення про Головне управління ДМСУ у Львівській області, затвердженого Наказом ДМСУ від 18.07.2011 № 28 (в редакції наказу ДМСУ від 16.09.2024 № 239).

Отже, порівняльний аналіз функцій і завдань органу, що припиняється і новоутвореного органу, вказує, що після ліквідації територіальних органів Державної міграційної служби - Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області та Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, фактично відбулася їх реорганізація шляхом злиття у Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби, якому і були передані повноваження, завдання та функції названих територіальних органів Державної міграційної служби, а не їх ліквідація.

Такий висновок також підтверджується й змістом листа від 24.10.2025 № 5.3-11510/1-25 ДМС України, згідно якого територіальні управління Державної міграційної служби у Львівській та Івано-Франківській областях ліквідовані як юридичні особи публічного права та створено юридичну особу публічного права – Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. При цьому, передача майна органів здійснюється відповідно до наказів ДМС від 24.06.2025 № 71/аг «Про передачу окремого індивідуально визначеного майна», від 30.06.2025 № 78/аг «Про затвердження акту приймання-передачі», від 30.06.2025 № 160 «Про передачу окремого індивідуально визначеного майна», від 30.06.2025 № 162 «Про затвердження акту приймання-передачі». Одночасно також здійснювалась передача активів, у тому числі бланків документів відповідно до наказу ДМС від 30.06.2025 № 164.

Тобто, як правильно вказав місцевий Суд, вказані вище накази та акти, які долучені до матеріалів справи, додатково підтверджують, що мала місце саме реорганізація, а не ліквідація юридичної особи - Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, а також є свідченням передачі майнових прав та обов`язків юридичної особи яка припиняється його правонаступнику - Західному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби.

Апелянт в апеляційній скарзі цих обставин не спростував.

Щодо посилання апелянта на те, що в даному випадку мало місце саме ліквідація органу виконавчої влади без визначення правонаступника, оскільки це чітко передбачено Постановою КМУ № 1160, яка є чинною, то вказані доводи не спростовують висновків суду, що в спірному випадку мала місце фактична реорганізації шляхом злиття Управління ДМС в Івано-Франківській області та Головного управління ДМС у Львівській області, оскільки Держава в особі Кабінету Міністрів України, прийнявши Постанову № 1160, не відмовилася від завдань з реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції) та іншого на місцевому (локальному) рівні, а наділила ними новоутворений міжрегіональний територіальний орган - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби.

Отже, є правильним висновок суду першої інстанції, що після формальної ліквідації територіальних органів Державної міграційної служби України (Управління ДМС в Івано-Франківській області та Головного управління ДМС у Львівській області) фактично відбулася їх реорганізація шляхом злиття у Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби, якому і були передані повноваження, завдання та функції названих державних територіальних органів ДМСУ, а не їх ліквідація.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.02.2021 № 1285-ІХ (далі також – Закон № 1285-ІХ), законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ і виклав частину третю Закону № 889-VІІІ у такій редакції:

"Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду".

Верховним Судом України зроблено висновок щодо застосування вказаної норми, в останній редакції, який полягає в тому, що після внесення Законом № 1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ існування обставин, з якими законодавець пов`язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті включає зобов`язання роботодавця (держави) в особі суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо працевлаштування державних службовців, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють їх можливе вивільнення. Тобто, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю (постанови від 10.11.2022 у справі № 640/24023/21, від 23.02.2023 у справі № 140/9066/21, від 11.05.2023 у справі № 380/9574/21, від 27.06.2023 у справі № 120/3712/21-а, від 14.09.2023 у справі № 640/15737/22, від 12.09.2024 у справі № 380/9055/22, від 10.07.2025 за № 380/5244/22).

Апеляційний суд відзначає, що за змістом статті 5 Закону № 889-VІІІ дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Водночас у цьому випадку частиною третьою статті 87 Закону № 889-VІІІ, який є спеціальним законодавчим актом у спірних правовідносинах, повністю унормовано порядок вивільнення державних службовців, зокрема у випадку реорганізації. Відтак, як правильно виснував суд першої інстанції, і про що вже йшла мова вище, норми трудового законодавства не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в цій частині.

У постанові від 30.11.2022 у справі № 640/15797/21 Верховний Суд сформулював правовий висновок щодо питання застосування частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ у редакції Закону № 1285-IX у системному зв`язку з положеннями частини п`ятої статті 22 Закону № 889-VІІІ. Так, у цій постанові Верховний Суд виснував, що приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIIІ у редакції, чинній з 06.03.2021, вже не дозволяють суб`єкту призначення альтернативної поведінки в цій ситуації (пропонувати вакантні рівнозначні посади чи ні). Тобто положення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII у системному зв`язку з іншими положеннями цього Закону (зокрема статті 22) треба розуміти так, що в разі реорганізації (державного органу), що є підставою для звільнення державного службовця (у значенні пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII), суб`єкт призначення/керівник державної служби повинен запропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення, усі вакантні посади (за умови, що такі є), на які можна було б його перевести. Водночас приписи частини 5 статті 22 Закону № 889-VI дозволяють здійснити цю процедуру без обов`язкового проведення конкурсу.

У подальшому застосування такого підходу щодо тлумачення частини третьої статті 87 Закону № 889-VIIІ у редакції Закону № 1285-ІХ знайшло відображення у низці інших постанов Верховного Суду, зокрема, в постановах від 05.04.2023 у справі № 640/12871/21, від 12.04.2023 у справі № 340/1791/22, від 24.07.2023 у справі №140/7340/22.

В постанові від 12.09.2024 у справі № 380/9055/22 Верховний Суд уточнив вказану правову позицію, вказавши словосполучення «іншу рівнозначну посаду державної служби" не означає «одну рівнозначну посаду державної служби». Під «іншою» слід розуміти будь-яку вакантну рівнозначну посаду державної служби, яку може обійняти державний службовець з урахуванням своєї кваліфікації. Відповідно, якщо таких посад декілька, то всі вони повинні бути запропоновані державному службовцю.

В постанові від 10.07.2025 у справі № 380/5244/22 Верховний Суд звернув увагу, що обов`язок з працевлаштування працівника, який покладається на роботодавця з моменту попередження про вивільнення і триває до дня звільнення, реалізується через надання всіх саме вакантних посад, які з`явилися в установі протягом цього періоду, а також тих, що існували на день звільнення. Зміст частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII передбачає, що роботодавець вважається таким, що виконав свій обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі можливі варіанти переведення, що відповідають його професійній кваліфікації. З підстав наведеного суд касаційної інстанції погодився із тим, що в контексті спірних правовідносин відповідач (суб`єкт звільнення) не має обов`язку пропонувати абсолютно всі рівнозначні посади (окрім вакантних посад), оскільки в такому разі виникла б необхідність звільняти працівників, які їх займають на законних підставах.

Отже, судова практика Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ у редакції Закону № 1285-IX у контексті обов`язку суб`єкта призначення/керівника державної служби пропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення, усі наявні вакантні посади є сталою та послідовною.

Апеляційним Судом встановлено, що частина третя статті 87 Закону № 889-VIII, в редакції Закону № 1285-ІХ, діяла як на момент попередження позивача про можливе наступне звільнення, так і на час видачі оскаржуваних наказів.

Отже, зважаючи на те, що Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області як державний орган припинилося внаслідок реорганізації, то суд першої інстанції правильно виснував, що у відповідача був наявний обов`язок щодо здійснення пропозиції позивачу іншої рівнозначної вакантної посади державної служби, або як виняток, за відсутності рівнозначної - нижчої посади державної служби (за згодою) відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Матеріали справи підтверджують факт попередження ГУ ДМС у Львівській області про наступне звільнення позивача саме на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII. Таке попередження датоване 14.02.2025, з датою ознайомлення ОСОБА_1 01.05.2025 року, засвідченим особистим підписом.

Подання Голови комісії з ліквідації ГУ ДМС у Львівській області надіслане до ДМС листом ГУ ДМС у Львівській області від 17 липня 2025 року № 4601.7-1055/46.2-25, наслідком розгляду якого було прийняття спірного наказу ДМС України від 01.09.2025 №237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 ».

В матеріалах справи немає жодного доказу того, що позивачу пропонувалася вакантна рівнозначна посада (або посади, якщо вони були вакантні; або, за їх відсутності, за згодою позивача – нижчі посади) в новоствореному органі - Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби.

Відповідачі не заперечували вказаний факт, з огляду на те, що протягом розгляду справи послідовно відстоювали позицію, що мала місце саме ліквідація, а не реорганізація територіальних органів ДМС України, і, як наслідок, припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII не передбачає виконання обов`язку, визначеного абзацом другим частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, адже ліквідація органу унеможливлює саме існування посад, які б можна було запропонувати.

Отже, за викладених обставин та вищенаведених приписів спеціального законодавства у сфері проходження державної служби, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що порушено процедуру звільнення позивача, встановлену частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII, і таке порушення є істотним. Відтак звільнення позивача є протиправним.

Наслідком такої протиправності є скасування наказу Державної міграційної служби України від 01.09.2025 № 237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 02 вересня 2025 року № 570-к/тр «Про оголошення наказу ДМС України від 01.09.2025 № 237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 », який прийнятий на виконання наказу ДМС України від 01.09.2025 №237-кт «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Також Суд першої інстанції, правильно застосував норму частини першої статті 235 КЗпП України, та з огляду те, що позивача незаконно звільнено з посади заступника начальника Відділу №1 у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області 02.09.2025, який в такому випадку є останнім робочим днем перебування на посаді, правильно обрав передбачений законом ефективний спосіб захисту порушеного права особи внаслідок незаконного звільнення – поновлення на посаді, з якої особу було звільнено, з наступного дня після звільнення, тобто з 03.09.2025.

Окрім цього, враховуючи диспозицію частини другої статті 235 КЗпП України, суд першої інстанції правильно виснував, що ефективне відновлення прав особи, яку незаконно звільнено з роботи, передбачає також виплату працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як встановлено судами відповідно до довідки про доходи ОСОБА_1 , яка надана відповідачем 1 на виконання вимог ухвали суду, заробітна плата за липень 2025 року становить 1489,65 грн, заробітна плата за серпень 2025 року - 1557,37 грн. Кількість відпрацьованих днів – 2, з яких 1 день у липні 2025 року та 1 день у серпні 2025 року. Середньоденна заробітна плата складає 1523,51 грн. Отже, середньомісячна заробітна плата складає 34278,97 грн.

Наведений розрахунок відповідає приписам Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100. Апелянт не оспорив правильності вказаного розрахунку.

Тривалість днів вимушеного прогулу складає 143 робочих дня (з 03.09.2025 по 20.03.2026 – день постановлення судового рішення). Такий розрахунок здійснено з урахуванням приписів частини шостої статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX.

Отже, за період з 03.09.2025 по 20.03.2025 стягненню з відповідача 2 – Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 217861,93 грн (143 робочих дні х 1523,51 грн), без урахування обов`язкових платежів та податків, що є обов`язком роботодавця.

Також, з огляду на приписи пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 КАС України, суд першої інстанції правильно допустив до негайного виконання рішення суду в цій справі в частині поновлення на посаді та щодо стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в розмірі 34278,97 грн.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Державної міграційної служби України та Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби запропонувати ОСОБА_1 всі посади (рівнозначні посади державної служби та нижчі посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей) які були вакантними у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби у період з 14.02.2025 по 01.09.2025, а з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, вирішити питання щодо призначення ОСОБА_1 на посаду у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби за вибором позивача із запропонованого переліку та зобов`язання Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби підготувати всі необхідні документи пов`язані із призначенням ОСОБА_1 на посаду у Західному міжрегіональному управлінні Державної міграційної служби, то Суд першої інстанції з посиланням на релевантну практику Верховного Суду правильно виснував, що поновивши ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено, суд застосував достатній спосіб захисту порушених трудових прав, який відповідає трудовому законодавству, оскільки іншого способу відновлення порушеного права у спорах про незаконне звільнення, аніж поновлення на посаді відповідного органу, законом не передбачено.

Отже, відмова в позові в цій частині позовних вимог, з мотиву обрання позивачем неефективного способу правового захисту, зроблена за правильного застосування норм матеріального права, без порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 316 КАС України Суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції висновує, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим, оскільки Суд першої інстанції всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, у судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини справи, що стосуються предмета спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

З огляду на те, що Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Суду першої інстанції – без змін, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають. Понесені апелянтом судові витрати в суді апеляційної інстанції покладаються на нього.

Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2026 року у справі № 380/19669/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та підлягає касаційному оскарженню шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Т. І. Боршовський

судді Р. В. Кухтей

С. М. Шевчук

Повне судове рішення складено 20.07.26