Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №420/8589/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/8589/25

Головуючий І інстанції: Хлімоненкова М.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 25.09.2025р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

24.03.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача стосовно не нарахування йому одноразової допомоги у зв`язку з переведенням на іншу роботу пов`язану з переїздом в іншу місцевість;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити одноразову допомогу у зв`язку з переведенням на іншу роботу пов`язану з переїздом в іншу місцевість;

- стягнути з відповідача на його користь 2436 грн. в якості вихідної допомоги при звільнені з 26.03.2015р. відповідно до п.3 ст.36 КЗпП України з посади військового прокурора Харківського гарнізону Центрального регіону України;

- стягнути з відповідача на його користь 1 589 040,95 грн. в якості середнього заробітку за час затримки розрахунку про звільненні за період з 27.03.2015р. по 20.01.2023р.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора України №35-вк від 26.03.2015р. його було звільнено з посади військового прокурора Харківського гарнізону Центрального регіону України на підставі п.3 ст.36 КЗпП України (у зв`язку зі вступом на військову службу). У зв`язку із цим, на його думку, відповідач був зобов`язаний виплатити вихідну допомогу у розмірі - 2436 грн. Позивач також посилається на ст.117 КЗпП України, відповідно до якої у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, та за відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа чи організація повинні виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Відтак, позивач вважає, що має право на отримання від відповідача середнього заробітку за час затримки виплати належних йому коштів. Оскільки відповідач такої виплати не здійснив, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідач надав до суду 1-ї інстанції письмові відзиви, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Стягнути з відповідача на користь позивача – 2 436 грн. вихідної допомоги при звільнені з 26.03.2015р. та 118 784,23 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку про звільненні. В іншій частині позову - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач 24.10.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні судового рішення, частково порушено норми матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2025р. у відповідній частині та прийняти нове, яким позовні вимоги - залишити без задоволення.

Позивач, в свою чергу, вказане вище рішення суду 1-ї інстанції в апеляційному порядку не оскаржив.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2025р. та від 10.11.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

07.11.2025р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для її часткового задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді заступника військового прокурора Житомирського гарнізону центрального регіону України.

03.08.2012р., згідно витягу з наказу Міністра оборони України №619, майора юстиції ОСОБА_1 , заступника військового прокурора Житомирського гарнізону центрального регіону України, відповідно до ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнено з військової служби у запас за п. «г» (у зв`язку із скороченням штатів).

13.08.2012р. наказом в.о. прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері №116, ОСОБА_1 з 15.08.2012р. було призначено заступником Харківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Центрального регіону України, звільнивши його 14.08.2012р. з посади заступника військового прокурора Житомирського гарнізону Центрального регіону України у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас на підставі п. «г» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (у зв`язку із скороченням штатів).

28.03.2014р. наказом Генерального прокурора України №436к, відповідно до ст.15 Закону України «Про прокуратуру» радника юстиції ОСОБА_1 призначено Харківським прокурором з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Центрального регіону України строком на п`ять років.

26.03.2015р., згідно з наказом Генерального прокурора України №35-вк, у зв`язку зі вступом на військову службу, відповідно до п.3 ст.36 КЗпП України, керуючись ст.15 Закону України «Про прокуратуру», звільнено ОСОБА_1 з посади військового прокурора Харківського гарнізону Центрального регіону України.

27.03.2015 року, відповідно до наказу Генерального прокурора України №51-вк, відповідно до ст.ст.15, 46-1 Закону України «Про прокуратуру» підполковника юстиції ОСОБА_1 було призначено військовим прокурором Харківського гарнізону Центрального регіону України строком на п`ять років.

Вважаючи, що відповідачем у день його звільнення не було проведено остаточний розрахунок, у зв`язку із чим виникли підстави для виплати середнього грошового забезпечення за весь час такої затримки, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи даний позов, суд 1-ї інстанції дійшов висновку, що на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону лише тільки 2 436 грн. вихідної допомоги при звільнені з 26.03.2015р., а також 118 784,23 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку про звільненні.

Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні у них докази, не в повній мірі погоджується із такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх частково необґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України.

Так, правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України передбачено у Законі України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII (в редакції чинній на дату виникнення спірних відносин - на дату звільнення позивача).

Статтею 4 Закону № 1697-VII визначено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим і іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У відповідності до ч.ч.1,2 ст.7 Закону №1697-VII систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону.

Статтею 51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді, та визначено, що прокурор звільняється з посади у разі:

1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я;

2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених ст.18 цього Закону;

3) набрання законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов`язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;

4) неможливості переведення на іншу посаду чи відсутності згоди у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави;

7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;

8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакантній посаді;

9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Військовослужбовці військової прокуратури можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження, а також у зв`язку з переведенням на інші посади в органи прокуратури України або за власним бажанням.

Підставою для припинення трудового договору відповідно до п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Згідно зі ст.44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.6 ст.36 та п.п.1, 2 і 6 ст.40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову чи вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п.3 ст.36 Кодексу) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст.38 і 39 Кодексу) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п.5 ч.1 ст.41 Кодексу, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Так, згідно зі ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про суми, нараховані і виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

У постановах від 08.02.2024р. у справі №520/4500/21 та від 06.03.2025р. у справі №640/6370/20 та від 13.06.2024р. у справі №280/974/23 Верховний Суд констатував, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні.

Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів стосовно врегулювання питань, що пов`язані із порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. У свою чергу, вихідною допомогою вважається державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами.

Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Отже, право на вихідну допомогу, у визначених чинним законодавством випадках, виникає у працівника в день його звільнення.

Приписами Закону №1697-VII не врегульовано спірне питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів. При цьому, нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є ст.44 КЗпП України.

Як уже зазначалося колегією суддів, наказом Генерального прокурора України від 26.03.2015р. №35-вк, у зв`язку зі вступом на військову службу на підставі п.3 ст.36 КЗпП України, позивача звільнено з посади військового прокурора Харківського гарнізону Центрального регіону України керуючись ст.15 Закону №1697-VII.

А тому, у день фактичного звільнення із займаної посади ОСОБА_1 належала до виплати вихідна допомога у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Як наслідок, провівши звільнення позивача, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законодавством з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, у тому числі і вихідної допомоги.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду 1-ї інстанції про те, що факт звільнення позивача з органів прокуратури є визначальним і достатнім для вирішення питання щодо виплати йому вихідної допомоги.

Вирішуючи питання про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги, судова колегія також враховує пояснення відповідача, надані у відзиві на позовну заяву про те, що після видання наказу Генерального прокурора України від 26.03.2015р. №35-вк, яким звільнено позивача з посади військового прокурора Харківського гарнізону Центрального регіону України у зв`язку зі вступом на військову службу на підставі п.3 ст.36 КЗпП України, в тому ж місяці, а саме в березні 2015р. проведено розрахунок при звільненні і виплачено компенсацію за невикористану відпустку, у кількості 54 календарних дні, на загальну суму - 18411,13 грн, податки та збори перераховано повністю.

Таким чином, позивача було звільнено із займаної посади, із ним було проведено розрахунки належних при звільненні виплат, окрім вихідної допомоги, яка також належить до виплат при звільнені. Тим самим, роботодавець визнав право позивача на отримання належних при звільненні виплат, проте провів їх не у повному обсязі.

Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що на позивача поширювалися гарантії та пільги, передбачені Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з-поміж іншого, щодо збереження за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягали звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжували військову службу у зв`язку із прийняттям на військову службу за контрактом, місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

Такі доводи не узгоджуються з фактичними обставинами справи, оскільки наказом Генеральної прокуратури України №35-вк від 26.03.2015р. позивача було саме звільнено із займаної посади на підставі його рапорту у зв`язку зі вступом на військову службу. Отже, у цьому випадку мало місце припинення трудових відносин на підставі п.3 ст.36 КЗпП України, що спростовує посилання відповідача на відсутність правових підстав для такого припинення в особливий період.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», у 2015р. встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня - 1218 грн. Отже, розмір вихідної допомоги при звільненні позивача 26.03.2015р. мав складати 2436 грн. (тобто дві мінімальні заробітні плати).

Відтак, враховуючи викладене, суд 1-ї інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача про стягнення зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіон 2436 грн. в якості вихідної допомоги при звільнені є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Що ж стосується позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 1589040,95 грн., то слід звернути увагу на таке.

Відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-ІХ), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені у ст.116 цього ж Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору стосовно розміру належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір було вирішено на користь працівника. Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування весь за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч.1 цієї статті.

Проаналізувавши наведені норми, колегія суддів доходить висновку, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012р. №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117,237-1 цього Кодексу роз`яснив, що відповідно до ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

А тому, з огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з посади військового прокурора, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, ст.117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тобто, до спірних правовідносин необхідно застосовувати приписи КЗпП України.

Окрім цього, варто наголосити на тому, що передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Зазначений законодавчий припис є загальним та не встановлює конкретних видів виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день звільнення. Непроведення з вини відповідача такої виплати у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої у ст.117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Аналогічна правова позиція у подібних спірних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 13.02.2020р. у справі №809/698/16 та від 09.07.2020р. у справі №320/6659/18.

Так, згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з вказаною обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Водночас, варто зазначити, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки.

Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за час затримки всіх виплат при звільненні.

Наведені висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19.

Тобто, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Як встановлено апеляційним судом, при звільненні позивача з посади військового прокурора йому не були виплачені всі суми, належні до виплати при звільненні.

Так, зокрема, ОСОБА_1 був звільнений - 26.03.2015р., проте вихідна допомога при його звільнені виплачена не була.

Отже, оскільки повний розрахунок з позивачем проведено не у день звільнення з військової служби, останній, згідно з ст.117 КЗпП України, має право на виплату йому середнього заробітку за період затримки повного розрахунку.

Що ж стосується періоду затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби та, відповідно, розміру стягнення середнього заробітку за час такої затримки, то суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає наступне.

Так, колегія суддів звертає увагу на те, що у постановах від 28.06.2023р. у справі №560/11489/22 та від 21.02.2024р. у справі №160/15380/22, у правовідносинах із аналогічним предметом спору та періодом виникнення спірних правовідносин, Верховним Судом викладено правовий висновок про необхідність застосування ст.117 КЗпП України в редакції згідно із Законом №2352-ІХ, яка діяла на дату звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Водночас, за висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22 та від 29.02.2024р. у справі №460/42448/22, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій ст.117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом №2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на дві частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022р. і після цього.

При цьому, Верховним Судом вказано, що період до 19.07.2022р. (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією ст.117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, проте, період з 19.07.2022р. регулюється вже нині чинною редакцією ст.117 КЗпП України, яка, про що і зазначалося вище, передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Застосовуючи наведені висновки Верховного Суду до обставин даної справи, колегія суддів зазначає наступне.

Отже, остаточною датою звільнення позивача - є 26.03.2015р.

Тобто, за таких обставин, періодом затримки розрахунку при звільненні позивача - є період часу з 27.03.2015р. по 19.01.2023р., в який й підлягає застосуванню редакція ст.117 КЗпП України після набрання чинності Законом №2352-ІХ, що передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

У свою чергу, п.2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. за №100) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку із навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За п.8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Разом із тим, варто наголосити, що згідно з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, суд має навести в рішенні конкретні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню, задовольняючи позовні вимоги про оплату праці.

Згідно з наявними у матеріалах справи доказами, розмір грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням складає 426,30 грн.

Що ж стосується періоду затримки, враховуючи наведені висновки суду апеляційної інстанції, період затримки розрахунку при звільненні з 27.03.2015р. і по 19.01.2023р. (з урахуванням змін в спеціальному законодавстві, що з 19.07.2022р. обмежують такий строк 6 місяцями) складає - 1963 днів. А з урахуванням зазначеного розміру середньоденного заробітку, середній заробіток за даний період складає - 836826,90 грн.

Відносно визначеного судом розміру середнього заробітку за вказаний період, який підлягає виплаті позивачу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, а також від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за весь час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника і роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Також, відповідно до висновків Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19 щодо застосування ст.117 КЗпП України, який неодноразово застосовувався Верховним Судом і в інших справах наведеної категорії, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Для вірогідного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що був би прямо пропорційний розміру невиплачених працівникові, який звільняється, сум, які належало виплатити при звільненні, важливо з`ясувати розмір усіх сум, які особа, яка звільняється, мала отримати при звільненні.

На цьому акцентується увага у згаданій постанові Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19.

Водночас, за висновками Верховного Суду у постанові від 27.04.2023р. у справі №200/5415/20-а, від 08.06.2023р. у справі №340/681/20, запропонований у справі №480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню відповідно до ст.117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний, чи обов`язковий.

Верховний Суд зазначив, що критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку, та обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.

Колегія суддів враховує, що постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, а також Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19, від 27.04.2023р. у справі №200/5415/20-а, від 08.06.2023р. у справі №340/681/20 прийняті під час дії редакції ст.ст.116 та 117 КЗпП України до внесення змін Законом №2352-IX.

У той же час, колегія суддів вважає, що конструкції положень ст.ст.116,117 КЗпП України в редакції згідно із Законом №2352-IX не дають жодних підстав для висновку про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, Верховного Суду у постановах від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19, від 27.04.2023р. у справі №200/5415/20-а, від 08.06.2023р. у справі №340/681/20, у відповідності до яких, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України.

Також, забезпечуючи єдність судової практики, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23, надаючи оцінку правовій природі відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України як компенсаційного механізму, дійшла висновку, що поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

У свою чергу, відступивши від ряду попередніх правових висновків Верховного Суду, Велика Палата наголосила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст.117 КЗпП України згаданим Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Така законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

А тому, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022р., варто брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, які були встановлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц (враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

Розмір же відшкодування суд повинен зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.

Колегія суддів зазначає про те, що ч.2 ст.117 КЗпП України, як в редакції до 19.07.2022р., так і в редакції згідно з Законом №2352-IX, містить однакові приписи, відповідно до яких, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи наведені положення, зокрема, ч.2 ст.117 КЗпП України, які не зазнали змін у цій частині, дійшла висновку, що суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач, та враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності Великою Палатою Верховного Суду вказано на те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України.

Що ж до абз.2 ч.2 ст.117 КЗпП України в частині визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні органом, який виносить рішення по суті спору, у разі, якщо спір вирішено на користь працівника частково, Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, зокрема, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

У вказаних справах Верховним Судом зазначено, що відповідно до принципу співмірності, розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив роботодавець працівнику при звільненні.

Як уже зазначалося вище, загальний розмір середнього заробітку за період з 27.03.2015р. і по 19.01.2023р. включно складає - 836826,90 грн.

Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідно до принципу співмірності розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні, та суд апеляційної інстанції враховує наведені вище висновки Верховного Суду (постанови від 27.04.2023р. у справі №200/5415/20-а та від 08.06.2023р. у справі №340/681/20), згідно з якими, запропонований Верховним Судом у справі №480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі вимог ст.117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний, чи обов`язковий, критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку, та обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.

Враховуючи викладене, застосовуючи критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, наведені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, колегія суддів вважає, що підлягають врахуванню наступні обставини:

- позивача було звільнено 26.03.2015р.;

- за захистом порушеного права позивач звернувся лише 24.03.2025р.;

- загальний розмір належних позивачу при звільнені виплат мав складати 30604,89 грн. (28168,89 грн., що виплачені згідно з довідкою ОК-7 + 2436 грн. вихідної допомоги), що є 100% виплатою при звільнені, а з них вихідна допомога при звільнені (що підлягає виплаті за рішенням суду) - 2436 грн. складає 8%.

За таких обставин та з метою дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін справи, суд апеляційної інстанції вважає необхідним зменшити розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивача відповідно до розміру частки коштів, яка підлягає йому виплаті на виконання судового рішення - 8% (836826,90 грн. х 8%), і з урахуванням періоду, коли він почав вчиняти активні дії з метою захисту його порушеного права. Відповідно, отримана сума становить - 66946,15 грн.

Судом попередньої інстанції помилково не було враховано зазначеного.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.

У силу вимог п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.

Як передбачено ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або ж зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з ч.4 ст.317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або ж зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи, що суд першої інстанції правильно вирішив спірне питання, але з помилковим застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає необхідним змінити рішення суду 1-ї інстанції в частині обґрунтування висновків суду з викладених вище мотивів і обрати належний спосіб відновлення порушеного права (з дотриманням справедливого балансу між правами та інтересами сторін цієї справи).

В іншій же частині рішення суду 1-ї інстанції не оскаржувалося.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону - задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року - змінити в його мотивувальній частині, з мотивів, викладених у цій постанові.

Абзац 2 резолютивної частини Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року викласти в наступній редакції:

«Стягнути зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону на користь ОСОБА_1 2 436 грн. (дві тисячі чотириста тридцять шість гривень 00 копійок) вихідної допомоги при звільнені з 26.03.2015 року та 66 946,15 грн. (шістдесят шість тисяч дев`ятсот сорок шість гривень 15 копійок) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні».

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 21.07.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: К.В. Кравченко

В.О. Скрипченко