Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №333/10572/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.07.2026 Справа № 333/10572/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №333/10572/25 Головуючий у 1- інстанції Ковальова Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/1601/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Товстопятко З.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальна громада в особі Запорізької міської ради, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Масловець Людмила Сергіївна, про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Територіальна громада в особі Запорізької міської ради, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Масловець Людмила Сергіївна, про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 – ОСОБА_3 .

Після її смерті відкрилась спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1 .

За життя ОСОБА_2 заповіту не склала.

Спадкоємців першої, другої та третьої черги в неї не має.

Заявниця у встановлені законом строки звернулася до приватного нотаріусу Запорізького міського нотаріального округу Масловець Л.С., щодо оформлення спадщини, яка залишилася після смерті тітки, проте отримала відмову у зв`язку з тим, що заявниця не надала нотаріусу документи, які підтверджують родинні стосунки, у зв`язку з чим позивач змушена звернутися до суду із вищевказаним позовом.

Проте, Заявниця зазначає, що вона була померлій тітці, як донька, а тітка була їй як рідна мати, оскільки виховувала її з самого дитинства.

Покійна тітка ОСОБА_4 за життя була дружиною рідного дядька по батькові Заявниці, про що свідчать документи додані до заяви. Тітка з дядьком прожили разом все життя. Дітей в них не було.

ІНФОРМАЦІЯ_2 дядько Заявниці ОСОБА_5 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .

У зв`язку з тим, що подружжя за життя своїх рідних дітей не мали, Заявниця була для них як рідна. Вони дуже часто забирали її до себе з малого віку. Багато мандрували, вона завжди була з ними поряд. Дядько та тітка виховували її як рідну. Коли Заявниця досягла повноліття, тітка ОСОБА_4 з дядьком запропонували їй приїхати до м. Запоріжжя та залишитися жити у них. Так було й зроблено. На той час вони проживали у великій чотирьох кімнатній квартирі, Заявниця пішла навчатися та жила з тіткою та дякою в одній квартирі. Бюджет у них був спільний. Заявниця на той час отримувала стипендію та час коштів віддавала тітки на проживання. Заявниця приїхала до м. Запоріжжя. Тітка ОСОБА_4 та дядько зареєстрували її в своїй квартирі, про що свідчить штемпель про реєстрацію у АДРЕСА_2 . Це стара адреса, по якій проживала померле подружжя і в них за цією адресою була квартира. В цій квартирі з ними проживала й Заявниця. Потім Заявниця була зареєстрована разом за адресами у АДРЕСА_3 , знята з реєстраційного обліку 21.11.2002 року, АДРЕСА_4 , знята з реєстраційного обліку 25.11.2003 року. Зареєстрована у АДРЕСА_5 з 12.06.2007 року по теперішній час.

Після смерті чоловіка (дядька Заявниці) тітка ОСОБА_4 вирішила продати квартиру, в якій вони всі раніше проживали, оскільки квартира мала 4 кімнати та за неї було тяжко сплачувати комунальні послуги. Тому, 4 кімнатну квартиру тітка ОСОБА_4 вирішила продала. 29.10.2019 року тітка придбала іншу квартиру (однокімнатну), яка увійшла в спадкову масу. Квартира, яка складалася з однієї кімнати знаходиться за адресою АДРЕСА_6 . Заявниця після того, як тітка продала квартиру була зареєстрована за адресою та зареєстрована по теперішній час по АДРЕСА_5 , проте фактично проживала за адресою АДРЕСА_6 разом з тіткою.

Заявниця стверджує, та зазначає, що з 01.11.2019 року по 11.03.2025 року вона разом проживала з тіткою за однією адресою у АДРЕСА_6 , вони вели спільне господарство і побут, мали спільний бюджет. В кінці 2024 року та на початку 2025 року, тітка ОСОБА_4 захворіла, і раптово померла. Тобто, питання щодо складання заповіту ставало неодноразово, проте вона не встигла його підписати, незважаючи на те, що вже був призначений час у нотаріуса. Тітка ОСОБА_4 передала Заявниці всі оригінали правовстановлюючих документів на належне їй майно, незважаючи на те, що Заявниця завжди знала де зберігаються документи, оскільки вона проживала з тіткою разом в одній квартирі. Внаслідок раптової смерті через хворобу тітка ОСОБА_4 скласти заповіт не встигла.

Просила встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 11.03.2019 року по день відкриття спадщини – ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2026 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 – ОСОБА_6 подала до суду апеляційну скаргу, в якій просили рішення суду скасувати, ухвалили по справі нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначають, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що надані докази позивача не є належними та достатніми доказами, з якими закон пов`язує правовий статус члена сім`ї та осіб, які проживають однією сім`єю, а також не є доказами, які підтверджують сукупність обставин, необхідних для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, як то ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, тощо.

09 липня 2026 року від Запорізької міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в кому просили у задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, з огляду на наступне.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачка в установлений процесуальним законом спосіб не довела суду того, що проживала із спадкодавцем однією сім`єю.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 – ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , видане Олександрівськом відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжя Південно міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) 12.03.2025 року, актовий запис № 693.

Відповідно до довідки Департаменту реєстраційних послуг за вих. №06.4-06/02/9898 від 17.04.2025 року, наданої на запит приватному нотаріусу Масловець Л.С., за відомостями департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради за адресою: АДРЕСА_6 , була зареєстрована ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в період з 04.12.2019 року по 12.03.2025 року (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Разом з нею на день смерті зареєстровані особи відсутні.

Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер 417143924 від 10.03.2025 року, договором купівлі-продажу №2381 від 29.10.2019 року.

Судом встановлено, що з наданих позивачем копій документів, померла ОСОБА_2 була дружиною рідного дядька заявниці по лінії батька.

Так, згідно свідоцтва про одруження, виданого Комунарським відділом ЗАГС у м. Запоріжжя від 01.06.1979, ОСОБА_5 (рос.мова) одружився з ОСОБА_7 (рос. мова) - ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Батьком ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 є ОСОБА_9 , про що свідчить Витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження, відповідно до ст. 126, 133, 135 СК України.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 18.01.1978, ОСОБА_10 народилася ІНФОРМАЦІЯ_6 , батьком записаний – ОСОБА_11 (рос. мова).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 26.07.1962 року, батько позивачки, ОСОБА_11 (рос. мова) народився ІНФОРМАЦІЯ_7 , батьками записані – мати: ОСОБА_12 , батько: ОСОБА_13 (рос. мова).

Таким чином, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_11 (рос. мова) є рідними братами.

Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_5 від 19.07.2000 року ОСОБА_10 зареєструвала шлюб з ОСОБА_14 , після одруження змінила прізвище з « ОСОБА_15 » на « ОСОБА_16 ».

ІНФОРМАЦІЯ_2 дядько позивачки - ОСОБА_5 помер, про що свідчить копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

Згідно копії акту встановлення факту здійснення догляду від 08.05.2025 року, ОСОБА_1 фактично проживала та здійснювала догляд у АДРЕСА_5 за ОСОБА_2 , зазначено, що фактичне місце проживання фізичної особи, яка здійснює догляд: АДРЕСА_6 . В Акті зазначено родинний зв`язок: племінниця та тітка. Також комісією підтверджено, що догляд за тіткою здійснювався постійно.

Відповідно до копії акту, складеного сусідами та підписаного головою ОСББ «Машинобудівник – 14» від 28.10.2025 року, ОСОБА_1 фактично проживала та вела спільне господарство з померлою тіткою ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_6 з 01.11.2019 року по 11.03.2025 року.

Згідно копії акту про фактичне місце проживання від 09.06.2025 року, який підписаний головою правління ОСББ «Європейська 26 А», ОСОБА_17 , за адресою; АДРЕСА_2 , фактично проживає з 1999 року та прописана ОСОБА_1 , разом з ОСОБА_18 та ОСОБА_5 .

З копії листа від 15.10.2025 року № 37-25, наданого директором ТОВ «Нова лікарня» повідомлено, що декларація на медичне обслуговування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в медичному центрі ТОВ «Нова лікарня» була укладена 22.01.2025 року з лікарем терапевтом ОСОБА_19 В період з 22.01.2025 року по 19.02.2025 року включно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за медичною допомогою зверталася самостійно без супроводу інших осіб. Починаючи з 19.02.2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 включно, у зв`язку з різким погіршенням стану здоров`я ОСОБА_2 – ОСОБА_3 та потреби в сторонній допомозі, для вирішення питань побутового та медичного характеру, пов`язаних з подальшою діагностикою та лікуванням, в тому числі придбання ліків за призначенням, була залучена племінниця ОСОБА_1 , яка зі слів пацієнтки проживала з нею багато років.

Як вбачається з матеріалів спадкової справи № 58/2025, 22.09.2025 року приватним нотаріусом Масловець Л.С. було винесено постанову, в якій позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки не надано ані заповіту, ані документів, що підтверджують родинні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Крім того, судом першої інстнції були допитані свідки ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , які є сусідами померлої, та вказали, що ОСОБА_1 дуже часто відвідувала померлу тітку, часто залишалась у неї з ночівлею, в квартирі була розкладачка, між ними були добрі, довірливі стосунки, ОСОБА_26 була для тітки як донька, допомагала їй з ремонтом та й в побуті. Також, ОСОБА_26 з чоловіком допомагали з переїздом з однієї квартири на іншу. Свідки ОСОБА_25 ОСОБА_21 та ОСОБА_20 зазначали, що за життя ОСОБА_27 збиралась зробити заповіт на племінницю, але не встигла.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч. 1 ст. 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово.

Спадкування за законом здійснюється у наступній черговості (при цьому кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування, встановлених статтею 1259 ЦК України): перша черга: діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки; друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця; четверта черга: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини; п`ята черга: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, та утриманці спадкодавця (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім`ї спадкодавця, але не менш як п`ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування).

Для набуття права на спадкування за законом за четвертою чергою, як особи, що проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

За змістом норми статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Так, відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з частинами другою, четвертою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Виходячи з аналізу вказаної норми СК України, сім`єю є соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей ( власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв`язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (пункт 21 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду: від 30 вересня 2019 року в справі №554/14633/15-ц (провадження №61-9952св18) та від 21 березня 2019 року в справі №461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18).

Отже слід зазначити, що до спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу. Таке право можуть мати й інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З метою застосування статті 1264 ЦК України встановлення факту проживання однією сім`єю передбачає доведення перед судом факту спільного проживання осіб, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних сім`ї. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне проживання таких осіб в житлі за однією адресою (адресами), збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування один про одного/надання взаємної допомоги тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин. Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19 (провадження № 61-2851св22), від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20 (провадження № 61-13801св21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки».

Відповідно п.21 постанови №7 від 30 травня 2008 року Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про спадкування" при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємця за законом), судам необхідно враховувати, що зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом.

Окрім цього, вирішуючи питання щодо правового режиму спадкового майна, суди повинні встановити факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження №61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім`єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона несе ризик наслідків, пов`язаних із ненаданням доказів.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання однією сім`єю, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Основним у питанні встановлення факту спільного проживання однією сім`єю слід виділити те, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. При цьому, обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Ознайомившись з матеріалами справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачка ОСОБА_1 в порушення вимог ст.12,13,81 ЦПК України не довела суду факту її проживання однією сім`ї з померлою ОСОБА_28 з січня березня 2019 року по день смерті останньої.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на спільну участь у витратах на утримання квартири, спільне харчування, придбання продуктів для спільного столу тощо.

Доказів на підтвердження джерел формування спільного з померлою ОСОБА_2 бюджету та здійснення спільних витрат, зокрема, на утримання квартири, її ремонт, оплату житлово-комунальних витрат, придбання меблів, побутової техніки, предметів домашнього вжитку, здійснення витрат на лікування, відпочинок тощо позивачкою суду не надано.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що долучені до матеріалів справи фотокартки лише підтверджують факт того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_29 мали теплі, доброзичливі відносини, часто проводили спільно час, святкували певні події, а не факт проживання однією сім`єю.

Сам по собі факт тривалого спілкування позивача зі спадкодавицею, надання допомоги померлій за її життя, не свідчить про наявність між ними взаємних прав та обов`язків, притаманних членам сім`ї, та не є достатньою підставою для встановлення факту проживання позивача із спадкодавицею протягом п`яти років до відкриття спадщини.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що у чому конкретно полягали взаємні права та обов`язки позивачки і ОСОБА_2 стороною позивача не вказано і матеріалами справи не підтверджено.

Доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції показів свідків колегія суддів оцінює критично, оскільки, як і зазначено в апеляційній скарзі, для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги також можуть братися показання свідків про спільне проживання та ведення спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання), фото/відео матеріали, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі, тобто покази свідків оцінюються у сукупності з іншими доказами.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2019 року у справі N 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі N 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року в справі N 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі N 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі N 531/295/19.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Таким чином доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, з якими погоджується суд апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, оцінивши зібрані у справі докази, як в цілому, так і окремо, колегія суддів, вважає не доведеним факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, у зв`язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначене, зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та незгоди скаржника з рішенням суду першої інстанції по суті спірних правовідносин.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2026 року – без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 21 липня 2026 року.

Головуючий

Судді: