Постанова від 20 липня 2026 р. у справі №200/7913/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 року справа №200/7913/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Кулішенко Тетяни Володимирівни на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2025 року (повне судове рішення складено 19 грудня 2025 року) у справі № 200/7913/25 (суддя в І інстанції Галатіна О.О.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

13.10.2025 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях (далі - Управління) про:

- визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.09.2018 по 19.01.2023;

- зобов`язання Управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 184899,29 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду відповідачем було нараховано та виплачено суму коштів у загальному розмірі 93039,37 грн.

Позивач зазначає, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 13.09.2018 по 19.01.2023.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.09.2018 по 19.01.2023.

Зобов`язано Управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 30 255,40 грн.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Не погодившись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким задовольнити позов в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що за період з 13.08.2018 по 18.07.2022 суд першої інстанції довільно без жодного розрахунку суттєво зменшив суму до 10 000 грн, при цьому обґрунтував це тільки діями Позивача, який не відразу оскаржив бездіяльність Відповідача, тобто порушив принцип справедливого балансу між інтересами працівника та роботодавця, а негативні наслідки протиправної поведінки Відповідача безпідставно покладено на Позивачку.

З огляду на конкретні обставини цієї справи відсутні підстави для зменшення суми відшкодування за період з 19.07.2022 по 19.01.2023, оскільки вимога Позивача є співмірною, розумною та відповідає принципу справедливості, визначеному Великою Палатою Верховного Суду.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін.

Відповідач надіслав відзив, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити частково, з таких підстав.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , (РНОКПП НОМЕР_2 ), проходила службу в органах Служби безпеки України.

Наказом в.о. начальника Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 12 вересня 2018 року № 545-ос ОСОБА_1 виключено зі списків особового забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби.

У період проходження військової служби позивачу не у повному розмірі виплачувалась індексація грошового забезпечення. Тому з метою нарахування та виплати індексації грошового забезпечення позивач звернулась до суду.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 31.01.2025 по справі № 200/335/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року включно.

Зобов`язано Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року включно із застосуванням січня 2008 року як місяця підвищення доходу.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, яка полягала у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з період з 01 липня 2014 року по 30 листопада 2015 року включно в повному обсязі.

Зобов`язано Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 липня 2014 року по 30 листопада 2015 року включно та виплатити її з урахуванням фактично виплачених сум.

В іншій частині позовних вимог – відмовлено.

Вищезазначене рішення набуло законної сили 27.08.2025, відповідно до постанови Першого апеляційного адміністративного суду

На виконання вказаного рішення суду відповідачем 28.03.2025 частково сплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 8400,42 грн.

12 вересня 2025 року Головним управлінням Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях в повному обсязі виконано рішення та виплачено Позивачці індексацію грошового забезпечення в розмірі 84 638,95 грн.

Вищевказане підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.

При ухваленні рішення апеляційний суд виходив з наступних мотивів та керувався такими положеннями законодавства.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно із частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII (у цій же редакції) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у цій же редакції) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Таким чином, приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України законодавець обмежив виплату середнього заробітку 6 місяцями.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеному у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.

Суд звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов`язані із недотриманням роботодавцем свого обов`язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України Про військовий обов`язок та військову службу закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом у постанові від 28.08.2025 по справі № 580/890/24.

За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

При цьому, період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Судом встановлено, що у справі, що розглядається, спірний період тривав з 13.09.2018 (наступний день за датою звільнення позивача) по 12.09.2025 (дата остаточного розрахунку).

Тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19.07.2022.

Як слідує із матеріалів справи, позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення 12.09.2018, а у березні 2025 року та 12.09.2025 відповідач перерахував позивачу заборгованість з виплати індексації грошового забезпечення.

Таким чином, відповідачем було порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а саме в частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку із позивачем у визначені ст.116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України.

Верховний Суд у постанові від 06.12.2024 по справі № 440/6856/22 зауважив, що належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022.

Також, Верховний Суд у постанові від 06.12.2024 по справі № 440/6856/22 зазначив, що належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому, Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат.

Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом у постанові від 19.11.2025 по справі № 200/3661/25.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 по справі № 489/6074/23 вважала справедливим підходом розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку враховуючи відсоткове співвідношенні суми заборгованості від загального розміру належних при звільненні виплат та зменшення відшкодування до суми, співмірної з порушенням.

Отже, при розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 серпня 2018 по 18 липня 2022 року суд виходить з наступного.

Чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, за алгоритмом, запропонованим у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, сума відшкодування (середнього заробітку) має бути пропорційною (у відсотковому відношенні) частці заборгованості (індексації грошового забезпечення) у загальній сумі виплат, які належало виплатити позивачеві при звільненні.

Згідно з довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 від 27.10.2025 № 15/295, середньоденний заробіток позивача виходячи з розрахунку за два місяці перед звільненням за липень-серпень 2018 року становив 487,85 грн. ((15123,40 грн. + 15123,40 грн.): 62 кал. днів)).

Суд звертає увагу, що всі належні працівнику суми, роботодавець повинен виплатити у день його звільнення, в даному випадку це – 12 вересня 2018 року.

Період затримки розрахунку з позивачем починається з 13 серпня 2018 року (наступний день після звільнення) та закінчується 18 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), та складає 1435 календарних днів.

Згідно з довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 від 27.10.2025 року № 15/295 середньоденний заробіток позивача виходячи з розрахунку за два місяці перед виключенням зі списків особового складу частини за липень-серпень 2018 року становив 487,85 грн. ((15123,40 грн. + 15123,40 грн.): 62 кал. днів)).

Як свідчить довідка від 27.10.2025 №15/295, ОСОБА_1 відповідачем нараховано суму при звільненні – 258 842,95 грн.

Розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку становить: 487,85 грн х 1435 днів = 700 064,75 грн.

При цьому, відповідачем при звільненні позивача не виплачена сума грошового забезпечення в розмірі 93039,37 грн (у загальному розмірі).

При цьому, загальна сума належних позивачу виплат при звільненні мала становити 351881,37 грн (258842,95 грн. + 93039,37 грн (сума в загальному розмірі, яку виплачено позивачу на виконання рішень суду)).

Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 93039,37 грн у процентному виразі дорівнює 26,44% від 351881,37 грн.

Розмір середнього заробітку позивача за весь час затримки розрахунку становить:

700 064,75 грн, отже 26,44% від цієї суми складає – 185 897,12 грн.

Проте, окрім критерію, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19, існують і інші, які згідно з усталеною судовою практикою обумовлюють зменшення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, визначаючи остаточний розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у період з 13.09.2018 по 18.07.2022 у цій справі, суд виходить з принципу співмірності, що розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні.

Як свідчать матеріали справи, причинами, що пов`язані з тривалістю порушень прав позивача, є як дії позивача, який не відразу після звільнення оскаржив бездіяльність відповідача щодо невиплати при звільненні всіх необхідних сум, так і дії відповідача, який не здійснив повного розрахунку при звільненні.

Суд враховує, що позивач, звільнившись в серпні 2018 року, до суду з позовом про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення звернувся лише в у січні 2025 року, збільшивши таким чином період затримки. При цьому позивач не був позбавлений права звернутися до суду щодо належного нарахування грошового забезпечення ще під час проходження військової служби, а судовий спір виник не до всієї суми, яка належала позивачу при звільненні, а лише щодо окремих виплат (індексація грошового забезпечення).

З урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виплата середнього заробітку позивачу за час затримки розрахунку за період з 13.08.2018 по 18.07.2022 в розмірі 185 897,12 грн, виходячи з принципу пропорційності, є явно неспівмірною та непропорційною зі встановленим розміром заборгованості відповідача з виплати належних позивачу при звільнення сум, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача.

За таких обставин, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, наявні підстави для зменшення розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача із застосуванням принципу співмірності та належить стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.08.2018 по 18.07.2022 в розмірі 10000 грн.

Апеляційний суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зокрема, пункт 94.6: «З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 11 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників».

Щодо періоду затримки розрахунку з позивачем при звільненні з 19 липня 2022 року по 19.01.2023, суд зазначає наступне.

Кількість днів затримки розрахунку при звільненні за цей період складає 185 календарних днів.

Як вже зазначено вище, згідно з довідки про грошове забезпечення від 27.10.2025 № 15/295 середньоденний заробіток позивача виходячи з розрахунку за два місяці перед виключенням зі списків особового складу частини за липень-серпень 2018 року становив 487,85 грн. ((15123,40 грн. + 15123,40 грн.): 62 кал. днів)).

Таким чином, за період затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 по 19.01.2023 (185 днів) середній заробіток склав 90 252,25 грн (487,85 грн х 185 днів).

Як свідчить довідка від 27.10.2025 №15/295, ОСОБА_1 відповідачем нараховано суму при звільненні – 258842,95 грн.

При цьому, загальна сума належних позивачу виплат при звільненні мала становити 351881,37 грн (258842,95 грн + 93039,37 грн (сума в загальному розмірі, яку виплачено позивачу на виконання рішень суду)).

Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 93039,37 грн у процентному виразі дорівнює 26,44% від 351881,37 грн.

З огляду на викладене, виходячи з того, що середній заробіток за 185 день затримки виплати грошового забезпечення склав 90 252,25 грн, та враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд першої інстанції встановив, що виплаті на користь позивача за період затримки розрахунку з 19.07.2022 по 19.01.2023 підлягають кошти у сумі 20 255,40 грн (22,44% від 90 252,25 грн).

Таким чином, підлягає стягненню на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 10 000 грн за період з 13 серпня 2018 року по 18 липня 2022 року, в розмірі 20 255,40 грн за період з 19 липня 2022 по 19 січня 2023 року, а всього – 30 255,40 грн.

Водночас, місцевий суд не навів жодних правових чи фактичних підстав для застосування саме такого відсоткового співвідношення (22,44%), правильним є 26,44%.

Внаслідок цього, розрахунок середнього заробітку повинен бути наступним: виплаті на користь позивача за період затримки розрахунку з 19.07.2022 по 19.01.2023 підлягають кошти у сумі 23 862,69 грн (26,44% від 90 252,25 грн).

Таким чином, підлягає стягненню на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 10 000 грн за період з 13 серпня 2018 року по 18 липня 2022 року, в розмірі 23 862,69 грн за період з 19 липня 2022 по 19 січня 2023 року, а всього – 33 862,69 грн.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Отже, рішення місцевого суду підлягає зміні.

Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника позивача Кулішенко Тетяни Володимирівни – задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2025 року у справі № 200/7913/25 – змінити, внаслідок чого в абзаці третьому резолютивної частини вислів «в загальному розмірі 30 255,40 грн» замінити висловом «в загальному розмірі 33 862 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят дві) гривні 69 коп.».

В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2025 року у справі № 200/7913/25 – залишити без змін.

Повне судове рішення – 21 липня 2026 року.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів І. В. Сіваченко

А. А. Блохін

Т. Г. Гаврищук